Прихід до влади правої консервативної партії «Право і справедливість», конституційна криза, численні протести проти недемократичних реформ восени і взимку, прийняття нового закону про ЗМІ та стеження — за останні півроку все це не раз змушувало нас зацікавитися тим, що відбувається у наших західних сусідів — у Польщі. Яким чином у Польщі відбувся ще більший поворот вправо? Чому польські «посткомуністичні реформи» — далеко не ідеальна історія успіху? Про причини перемоги та економічну політику ПіС, про новий голос зліва — партію «Разом», про профспілки та історичну інженерію ми поспілкувалися із Якубом Маймуреком — публіцистом, філософом, кінознавцем, політичним коментатором видань Wirtualna Polska, Krytyka Polityczna, Le Monde Diplomatique Edycja Polska, Bez Dogmatu, Lewica.pl, редактором і співавтором багатьох видань на тему політичної філософії (зокрема L’idée du communisme II) і кінематографу (зокрема Polish Cine Art).
Можна багато говорити про те, що відбувається на політичній верхівці у Польщі, про перипетії стосунків Ярослава Качинського і Беати Шидло, проте не менш важливою є розмова про пересічних поляків. Говорячи про антиурядові протести, що відбувалися у Польщі взимку, ви зазначали, що люди, які вийшли протестувати проти неконституційних реформ і нового закону про ЗМІ, об’єднані та очолені Комітетом оборони демократії (Komitet Obrony Demokracji, KOD)[1], — це люди, які хочуть, аби все повернулося на свої місця, щоб усе було так, як раніше. Тобто вони мають досить конформістські переконання — як, зрештою і сам КОД. Але КОД не був єдиним об’єднанням, яке брало участь у зимових протестах. Що ви можете сказати про роль лівих сил та їхніх прихильників у цих акціях? Чи скористалися вони можливістю, щоб висунути також і економічні та політичні вимоги?
Загалом, я не можу сказати, що прихильники КОД — це конформісти, вони просто люди, які скоріше задоволені розвитком ситуації в Польщі після 1989 року. Проте я думаю, що в цілому серед населення — навіть у деяких прихильників КОД — можна відчути зростання свідомості того, що така система просто більше не буде працювати. І ми не можемо повернутися до того, що було до 2015 року, до цих виборів у жовтні, які виграла партія «Право і справедливість» (ПіС). Натомість нам потрібна держава, яка буде більшою мірою готова взяти на себе відповідальність за широкі верстви населення, опікуючись не тільки верхніми ешелонами середнього класу. Держава, яка візьме на себе відповідальність за забезпечення основних соціальних послуг, таких як охорона здоров’я, освіта, транспорт, соціальне житло і так далі. Якщо подивитися на сторінки однієї з найважливіших польських ліберальних газет Gazeta Wyborcza, що в цілому є дуже прихильною до КОД і вкрай критичною до Качинського та ПіС і скоріше позитивно оцінює всі зміни, що сталися в Польщі після 1989 року, то зараз і в ній починають розуміти, що не всі ці трансформації були «історією успіху», і що ми маємо вирішувати проблеми, звернення до яких допомогло ПіС прийти до влади.
Повертаючись до вашого питання про інші сили, я думаю, що група, яка була справді видимою, крім КОД, це партія «Разом» (Razem). Від самого початку протестів «Разом» протестували водночас і проти того, що робить ПіС, і проти переконання (яке, на їхню думку, транслював КОД), що зараз всі мають об’єднатися проти ПіС, а всі інші ідеологічні, політичні, та економічні відмінності є наразі зовсім не важливими; що єдине, що має значення — протистояти ПіС. Вони були проти такого погляду на речі, саме тому вони ніколи не приєднувалися до маршів КОД, хоча частина їхніх виборців, симпатиків та активістів робили це приватно. Тим не менш, лідери «Разом» не виступали на них, як це робили, наприклад, лідери партій «Громадянська платформа» (Platforma Obywatelska) та «Сучасна» (Nowoczesna). Проте вони все одно лишаються найбільш видимою і активною силою зліва. Наприклад, на початку березня, коли уряд відмовився опублікувати останній вирок Конституційного суду, «Разом» організували сидячу акцію протесту перед будівлею канцелярії прем’єр-міністра: спроектували текст цього вироку за допомогою проектора на фасад цієї будівлі і чекали крайнього терміну для публікації вироку і тим самим його визнання виконавчою владою, в такий спосіб намагаючись чинити тиск на уряд.
Звісно, лишаються також посткомуністичні ліві, Союз демократичних лівих сил (Sojusz Lewicy Demokratycznej, SLD)[2], що дають швидше позитивну оцінку тому, що відбувається зараз у Польщі. Колишній лідер партії, екс-прем’єр-міністр Лешек Міллер у своїх промовах та інтерв’ю виражає навіть підтримку ПіС, говорячи, що нічого справді загрозливого не відбувається, що опозиція перебільшує, а ПіС має рацію у тому, що робить. Партія «Палікота»[3] після поразки на виборах восени не подає жодних ознак життя, хоча деякі її члени, як-от Барбара Новацька, що була лідеркою та «обличчям» так званого об’єднаного лівого проекту[4], були активними у протестах КОД і виступали на них. Лишається згадати ще польську Партію зелених (Partia Zieloni), яка практично не має підтримки у суспільстві; її лідери взяли участь у протестах і виступали там, проте щойно вони починали зачіпати проблеми, до яких зазвичай звертаються також «Разом», як-от соціальне виключення або ж нерівність — їх освистували члени КОД, які не хотіли чути нічого «такого».
Ці протести і марші відбувалися у великих містах. Чи вдалося КОД мобілізувати населення на регіональному рівні, в малих містах, навколо питань конституційної кризи, порушення свободи преси тощо? На Вашу думку, чи можливо, що у наступні декілька років люди по всій Польщі вийдуть на вулиці через такі проблеми як безробіття чи соціальна незахищеність — можливо, навіть з організаційною допомогою партії на кшталт «Разом»?
Це справді дуже хороше питання, чи будуть вони в змозі це зробити. Що ж до КОД, то так, він зміг мобілізувати людей на демонстрації по всій Польщі, хоча тут справді йдеться про великі міста — наприклад, столиці воєводств із населення не менше 300 тисяч осіб. «Разом» же, безумовно, прагнуть досягти провінції. Одна з ліній, яку «Разом» зараз активно просувають у ЗМІ, — це переконання, що велика помилка польських перетворень полягала тому, що вини були зосереджені на великих містах, натомість провінція та сільська місцевість, невеликі міста були полишені й стали «резервуаром населення» для великих міст, і ніхто особливо не переймається їхньою долею. Є, звісно, деякі невеликі міста та провінційні регіони, які справді є «історією успіху», але це таки правда, що держава залишила більшість із них напризволяще, скасувавши залізничне сполучення, державні автобусні лінії, позакривавши школи, підприємства. Тож для місцевих мешканців є небагато шляхів: або переїжджати до великих міст, або емігрувати закордон, щоб животіти там у злиднях.
Але, якщо говорити про «Разом», то, на мою думку, вони мають дуже складне завдання. На виборах восени вони отримали 500 тисяч голосів, проте, якщо подивитися на виборчу карту, побачимо, що насправді їхні виборці дуже сильно сконцентровані у великих містах. Прохідний бар’єр до парламенту у Польщі становить 5%, а «Разом» вдалося набрати 3%. Міста, у яких їм вдалося подолати 5% бар’єр, — це міста з населенням більш ніж півмільйона. Звісно, вони намагаються боротися з таким розкладом, проте навіть винятки радше підтверджують факт, що зараз вони є партією молодої інтелігенції з великих міст. Без сумніву, члени «Разом» усвідомлюють, що не зможуть стати популярної лівою партією, обмежуючись таким електоратом, проте розширити свою електоральну базу, не втративши тих виборців, яких вони вже мають, зараз буде нелегко.
Тим не менш, уже взимку «Разом» підтримала локальні страйки робітників Toyota…
Так, вони дуже активні, їздять по всій Польщі, і їм вдається зробити видимими у медіа багато груп, таких як робітники-страйкарі. Звісно, вони намагаються зв’язатися з ними, особливо, коли мають у цьому регіоні політичну структуру. В ситуації зі страйками робітників Toyota представники «Разом» допомагали організовувати протести, допомагали робітникам у перемовинах із менеджерами, надавали юридичне консультування. Одним словом, робили те, що роблять політичні партії у Західній Європі, коли кооперуються з профспілками. Також вони мають план започаткувати щось на кшталт мережі соціальних центрів по всій Польщі, до яких робітники могли би звертатися за порадами і підтримкою, в тому числі юридичною. Наприклад, якщо вони хотіли би створити профспілку на своєму робочому місці, проте бояться це зробити, бо останні, хто намагався це втілити, майже одразу втратили свою роботу. Оскільки «Разом» завдяки своєму результату на виборах[5] отримала державне фінансування своєї діяльності протягом наступних чотирьох років, вони матимуть змогу втілити цей проект.
Чи мають вони налагоджені зв’язки з уже наявними профспілками у Польщі?
Думаю, вони точно намагаються укріпити свої зв’язки з наявними польськими профспілками, і з деякими з них співпрацю вже налагоджено. Так, цю гучну акцію перед канцелярією прем’єр-міністра відвідав Ян Гуз, лідер Всепольського альянсу профспілок (Ogólnopolskie Porozumienie Związków Zawodowych, OPZZ)[6], що зараз є другим найбільшим профспілковим центром у Польщі після руху «Солідарність»[7] і об’єднує різноманітні профспілки у різних галузях промисловості, і підтримав розбудову довготермінового співробітництва. «Разом» мають також досить добрі стосунки зі Спілкою польських учителів (Związek Nauczycielstwa Polskiego, ZNP), яка є однією з найбільших і найвпливовіших профспілок у Польщі. Рівень об’єднання вчителів у профспілки у Польщі є взагалі дуже високим. У передвиборчому списку партії «Разом» були представники Спілки польських учителів: локальні лідери, а також люди, що випускають газету СПВ — «Голос учителя» (Głos Nauczycielski).
А як щодо профспілки «Робітнича ініціатива» (Inicjatywa Pracownicza)[8]?
З «Робітничою ініціативою» вони також намагаються налагодити співпрацю, проте це досить своєрідна профспілка, анархо-синдикалістська. Ходили чутки про деякі спільні дії між «Разом» та «Робітничою ініціативою», проте частина активістів цієї профспілки звинувачують «Разом» у спробі захопити прихильність профспілок. Багато активістів «Робітничої ініціативи» є дуже безкомпромісними анархістами, які не вірять у парламентську політику, з недовірою ставляться до політичних партій і не бажають співпрацювати з будь-якими з них, в тому числі з соціал-демократичними, до яких належить і «Разом».
Можливо, час поговорити про економічну політику самої ПіС, адже саме вони зараз мають реальну владу у країні. Що вони пропонують полякам, наприклад, у сфері соціального забезпечення?
Якщо говорити про соціальне забезпечення, то ключовою програмою ПіС під час виборів була програма «500 злотих за другу дитину», і це програма, яка досі є однією з найбільш обговорюваних у польських ЗМІ. Вона пропонує просто виплачувати сім’ї 500 злотих (приблизно 120 євро) щомісяця за другу дитину і за кожну наступну. Тобто, наприклад, якщо сім’я має троє дітей, щомісяця вона буде отримувати 1000 злотих. Якщо ж сім’я має одну дитину, проте дуже низький сумарний дохід (менший за 800 злотих на людину у домогосподарстві), вона також зможе отримувати 500 злотих щомісяця. Ця програма обійдеться польському бюджету в 5 мільярдів злотих, що справді дуже багато, і багато експертів критикують ПіС, що ті витрачають так багато грошей на не таку вже й ефективну програму. Також варто сказати, що ця програма є не лише соціальною, а й містить у собі дуже сильну пронаталістську[9] ідеологію. Вона передбачає стимуляцію рівня народжуваності у країні, оскільки члени ПіС вважають, що в Польщі народжується недостатньо дітей, і необхідно заохочувати родини заводити їх більше. Деякі експерти також переконані, що ця програма може мати на меті виштовхнути жінок із ринку праці, закриваючи їх у своїх домівках і домашніх господарствах, що, безумовно, є картиною, яку частина консервативних груп у ПіС були б раді побачити.
Якщо ми можемо говорити фактично лише про одну соціальну програму, чому поляки — і, зокрема, молодь — проголосували за ПіС?
Так, не варто забувати, що це справді так – ПіС виграли вибори серед наймолодшої електоральної групи, проте вони виграли їх серед усіх вікових груп, найбільшу підтримку отримавши, звісно, від найстаршої. Наприклад, у віковій групі 18-22 ПіС отримали 20% голосів, в той час як у групі 65+ — 84%; тобто не молодь принесла ПіС перемогу. Проте я думаю, що причина того, що ПіС отримала перемогу серед молодого електорату, а «Громадянська платформа» — партія, що була при владі довгих вісім років (2007-2015) — програла, дещо глибша. Уряд «Громадянської платформи» складався з людей, які виросли в часи «комунізму» і тому використовують цей час як точку відліку «польського успіху» та предмет порівняння. Вони люблять повторювати, що Польща є прикладом великого успіху, що тепер кожен із нас може подорожувати по ЄС без паспорта, що ми можемо поїхати в Лондон і залишитися там, і кожен із нас має смартфон і ноутбук, що по Польщі їздять нові мерседеси і що все це було абсолютно немислимим для їхнього покоління за часів Польської Народної Республіки (ПНР), проте людей це просто бісить. Адже багато молодих людей зовсім не пам’ятають ці часи, не порівнюють умови свого життя із ситуацією в вісімдесятих роках, але порівнюють натомість із умовами життя своїх однолітків у країнах Західної Європи, які в змозі заробити набагато більше на подібній роботі, а інколи й отримати більшу платню, займаючись фізичною працею, ніж дипломований спеціаліст отримує у Польщі. І вони також бачать, що держава в Західній Європі у змозі взяти на себе відповідальність за соціальне житло і подібні речі. І вони вимагають, аби Польща була більше схожою на ці країни: їх не гребе, що з часів ПНР відбувся такий великий прогрес, вони хочуть, аби цей прогрес рухався швидше. «Громадянська платформа» повністю проігнорувала ці вимоги молоді, в той час як ПіС у якийсь спосіб спромоглася на них відреагувати.
При цьому ПіС переклали їх у щось подібне до культурної війни, пояснюючи молоді, що упродовж тривалого часу Польщею керували люди, які не були справжніми патріотами, які були радше патріотами Європи, ніж Польщі, і які позбавляли поляків їхньої власної гідності. І зараз прийшов час відбудувати славну Польщу, що знову стане джерелом гордості для кожного громадянина. Аби це зробити, потрібно зруйнувати ці ліберальні еліти, що були при владі. І багато молодих поляків сприйняли цей меседж.
Якщо можна говорити про прихильність молоді до меседжів консервативної, правої партії, якою є «Право і справедливість», чи можна говорити про зростання у Польщі симпатії і до ультраправих?
Так, можна визнати, що в останні роки на польській публічній сцені стався чіткий зсув управо. Але, з іншого боку, на ній розширилася також ніша для лівих. Я думаю, що зараз ми спостерігаємо в Польщі свого роду руйнування центру публічної сфери та посилення її крил — лівого і правого, і, безумовно, праве є сильнішим разів у сто. Але все-таки я думаю, що зараз ця ліва ніша є сильнішою, ніж це було років десять тому, коли успіх такої партії, як «Разом»» був абсолютно неймовірним.
Також протягом останніх десяти років ми були свідками того, як ультраправі створили культ «проклятих солдатів» («Żołnierze wyklęci»), учасників антикомуністичної партизанської війни, які після закінчення Другої світової війни не склали зброю, не здалися новій владі і не визнали її. Вони ховалися у лісах і вели війну з представниками нової «комуністичної» влади, часом очікуючи, що незабаром розпочнеться Третя світова війна і захід зіткнеться з радянським блоком, а часом вважаючи, що краще померти у бою, ніж у ході розслідування таємної поліції. Створення цього культу є дуже цікавим прикладом історичної інженерії, адже правим вдалося об’єднати під одним парасольковим терміном «прокляті солдати» абсолютно різні групи, які вели у Польщі партизанську діяльність після Другої світової війни. З одного боку, були учасники, що групувалися довкола «Свободи і незалежності» (Wolność i Niezawisłość, WiN) — групи, сформованої з колишніх солдатів Армії Крайової — і були радше прогресивними, демократичними; часто вони були пов’язані з крилом соціалістичного руху, члени якого не визнавали радянську форму комунізму і не асоціювали себе з Польською робітничою партією (Polska Partia Robotnicza). З іншого боку маємо групи ультраправих, зібрані від назвою Національний військовий союз (Narodowe Zjednoczenie Wojskowe), що беруть свій початок із Національних збройних сил (Narodowe Siły Zbrojne) — військової організації польських ультраправих під час Другої світової війни. Її учасники відмовилися підпорядковуватися Армії Крайовій, деякі з груп співпрацювали з німцями, інші ж були залучені до діяльності, пов’язаної із масовими вбивствами населення. Йдеться, зокрема, про етнічні чистки на сході Польщі, який був населений білорусами та українцями. Тож це приклад дуже дотепної, проте і зловісної історичної інженерії: зібрати під терміном «прокляті солдати» водночас соціалістів, які не бажали визнавати ту форму соціалізму, яка була принесена радянськими танками, та націоналістів-екстремістів, які боролися проти «комунізму» за побудову католицької ієрархічної корпоративістської держави, черпаючи натхнення із прикладу франкістської Іспанії. Звісно, саме націоналістична частина післявоєнного партизанського руху є зараз найбільш впізнаваною серед інших; символ її предтечі, Національних збройних сил (Narodowe Siły Zbrojne), — саламандру — молодь часто набиває як тату, а вуличні художники зображають у міському просторі. Ця історична інженерія справді дуже вплинула на уявлення молодих людей, переорієнтовуючи їх управо, адже її ідеї розповсюджують навіть незалежні рок- та реп-гурти, художники та письменники.
Інша частина «інженерії» правих пов’язана з культурними війнами і з так званою «політкоректністю», «мультикультуралізмом», «фемінізмом» тощо. На мою думку, за останні десять років частина польського суспільства стала вкрай расистською. Хорошим прикладом цього є нещодавно проведене дослідження польських емігрантів у Великобританії, яке показало, що поляки є однією з найбільш расистських етнічних груп, які проживають на території королівства: це група, якій важко соціалізуватися та інтегруватися, аби мати товариські відносини, скажімо, з мігрантами азійського походження. Це можна бачити також і у польській дискусії довкола кризи «біженців у Європі»: правий дискурс, вкрай ісламофобський та налаштований проти цієї так званої «політкоректності», видимо домінує нині у польських соціальних медіа.
Примітки:
[1] Комітет оборони демократії (Komitet Obrony Demokracji, KOD) — польська громадянська організація, що виникла у листопаді-грудні 2015 року у результаті Конституційної кризи у Польщі та протестів проти дій правлячої партії «Право і справедливість» (Prawo i Sprawiedliwość, PiS), які багато експертів розцінювали як антиконституційні.
[2] Союз демократичних лівих сил (Sojusz Lewicy Demokratycznej, SLD) з 1991 року існує як передвиборчий союз партій після розпуску правлячої Польської об’єднаної робітничої партії, в роботі якого брали участь також і представники численних профспілок. З 1999 року існує як партія.
[3] Йдеться про партію «Рух Палікота» (Ruch Palikota).
[4] Йдеться про передвиборчу платформу, що об’єднала СДЛС, «Рух Палікота» та деяких інших посткомуністичних лівих.
[5] З 2001 року у Польщі здійснюється фінансування партій з державного бюджету. Щоб отримати субвенцію, тобто грошову допомогу на здійснення статутної діяльності, партії необхідно набрати понад 3% під час виборів до сейму (нижньої палати парламенту), а коаліції політичних сил — 6%. Політичні сили, які за результатами виборів проходять у сейм, отримують ще додаткові дотації.
[6] Всепольський альянс профспілок (Ogólnopolskie Porozumienie Związków Zawodowych, OPZZ) — національний профспілковий центр, заснований у 1984 році.
[7] Незалежна самоврядна професійна спілка «Солідарність» (Niezależny Samorządny Związek Zawodowy „Solidarność”) — незалежна профспілка робітників, заснована у 1980 році.
[8] Всепольська профспілка «Робітнича ініціатива» (Ogólnopolski Związek Zawodowy „Inicjatywa Pracownicza”) — анархо-синдикалістська профспілка, що була заснована та розпочала свою діяльність у Польщі у 2001-2004 роках.
[9] Пронаталізм — політика заохочення зростання рівня народжуваності в суспільстві.