Переклала Анна Кравець

У кінці березня група старшокласників запропонували свої думки про проблему застосування сили під час демонстрацій проти проекту нового закону про працю. (Звіт про це тут.) Ми публікуємо текст, автори якого називають себе «студентами-окупантами університетського центру Тольб’як»[1] і розглядають аспект молоді в актуальному протестному русі.

Через постійне проговорювання ми починаємо усвідомлювати: молодь — це «невизначеність». У навчанні, роботі, коханні, житловому та соціальному статусах і в ідентичності — скрізь та в усьому — ми в «нестабільному становищі». Тобто не зовсім завершені, не надто усталені, осілі чи забезпечені. Як сірник під час завірюхи. Саме тому ми нарікаємо, і саме в ім’я цієї встановленої нашої вразливості беруть слово від нашого імені, стають на наш бік. Трошки вдачі та зусиль — і, можливо, колись ми зможемо стати дорослими, інтегрованими у суспільство, діяльними та задоволеними.

Авжеж, певною мірою ми справді незахищені, маніпульовані та експлуатовані. У школі нас не вчили ані захищатися, ані — тим більше — боротися. Нас радше готували до ідіотського мізерного життя, до безлічі разів, коли треба коритися, відступатися від своїх мрій та миритися з жорстокою недолею. Тих із нас, що опиняються у нестабільності, справді багато. Хоча, правду кажучи, те «нормальне життя», яке нам малюють, викликає стільки ж ентузіазму, як і фільм «Прибульці 3».

У соціальних мережах та коментарях новинних сайтів нескладно простежити, що думають про нас старі: вони корять і зневажають нас. Мовляв, черговий «рух молоді»! Як жалощі, так і глузування — все це вже було. Можливо, вони праві, а може й ні. У нас інакше відчуття: що історія повертається, але не повторюється. Зокрема нам здається, що влада перелякалася від думки, що ми продовжуватимемо, що не здамося і не підемо з вулиць. Між іншим, це єдине пояснення того рівня грубої сили, яку застосували менти, аби зашкодити проведенню загальної асамблеї в «Тольб’яку». Ні, Манюель Вальс не боїться профспілок та робітників, які спокійно собі маніфестують. Він боїться цієї молоді, котрою всі нехтують, бо розуміє суть: що ми, може, і виснажимося, але не купимося на фальшиві обіцянки заможного майбутнього. У міністерських кабінетах не зовсім дурні: вони знають, що нам особливо нема чого втрачати, і нас буде нелегко переконати у їхньому сонячному грядущому.

По суті, ми перебуваємо в серцевині парадоксу: саме те, що для цього суспільства ми — непотріб, дає нам, у певному сенсі, звільнення від нього. Зрештою, в цьому світі ми не робили грошової ставки, тож і не маємо чого ховати голови в пісок по мірі його загострення. Поміркувавши, можна сказати, що наша боротьба — не проти незахищеності, а виходячи з неї.

Тож усім цим людям, які хвилюються за нас або через нас, варто сказати: ми не боїмося майбутнього — це їхнє майбутнє злякалося нас. Не ми боїмося вулиць, змін або бунту. Не нас лякає втрата роботи, орієнтирів, дрібних привілеїв та комфорту. Нам геть начхати на ваш світ — наше бажання в тому, щоб випробувати щось нове та незнане, щось малоймовірне. До того ж, нас не вдасться запевнити в тому, що результат може бути гіршим, ніж цей залишений нам у спадок срач. «Але що ви пропонуєте?» — це питання можете встромити собі до дупи. Ми маємо бути не лише юними та дурними, а ще й з відкритими ротами охочими до роботи. Життя — це не передвиборчий ролик. Ми нічого не пропонуємо, ми закликаємо до зламу, підйому, повстання. Ідей нам не бракує, і надалі не бракуватиме — це стане в пригоді, адже напевне, вам помирати раніше, ніж нам.

Питання не в тому, скільки людині років — 16, 30, чи 77. Необхідно припинити вважати молодість перехідною стадією. Молодість — це не те, що передує старості. Люди старі не через те, що були молодими. Бути молодим — це антонім до того, щоб поступатися: це штурмувати світ, у тому числі з тим, щоб його перевертати.   

Закон Ель Комрі — це, можливо, привід, якого нам бракувало, щоб вийти на вулиці, окупувати громадські будівлі, зустрітися та зважитися. Знаємо, що, коли не зробити цього зараз, якщо не вистачить відваги та хоробрості, то повернення до «нормального» стану буде ще брутальнішим: нікчемне життя та нікчемні вибори 2017 року. Ми не так націлені на творення руху молоді, як зацікавлені мислити юність самого руху. Тобто дати йому шанс не стати тим, на що перетворилися попередні рухи. Зробити його непередбачуваним. Змогти не повторювати помилок попереднього покоління. Обмірковуємо повстання. Від 7 до 77 років.

Джерело: LundiMatin

Примітки:

[1] У структурі університету Париж І Пантеон-Сорбонна.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.