Переклав Юрій Черната
Одним із найцікавіших видовищ у турецькій політиці протягом останніх десяти років є здатність однієї людини виходити переможцем із кожної своєї битви за політичну гегемонію. Не було випадку, коли хтось посмів би поставити під сумнів авторитет президента Реджепа Таїпа Ердогана і зумів би після цього уникнути політичної ліквідації. Це завжди закінчувалося одним сценарієм із двох: відмовою від критики або політичним/економічним вигнанням.
Опоненти часто називають Ердогана kabadayi (турецькою це означає «хуліган», «задира»). Хоча це слово в основному використовують у негативному контексті, Ердоган успішно присвоїв собі цей образ і використав його собі на користь. Його майстерне добування політичних балів із традиційної симпатії до kabadayi — повсюдно присутньої в турецькому фольклорі, кіно та сучасних телесеріалах на кшталт «Долини вовків» — забезпечило йому «лідерські якості», з якими його суперники просто не в змозі зрівнятися.
Хоча особисті риси президента Ердогана відіграли важливу — якщо не визначальну — роль у процесі встановлення гегемонії, важливим джерелом мотивації, без сумніву, було привласнення економічного виробництва і контроль над ним. Економічний капітал та політичну владу можна накопичувати. Найчастіше накопичення цих двох ресурсів взаємопов’язане. Саме історію цього взаємозв’язку під час правління Ердогана варто розглянути детальніше.
До 2002 року економічна влада Туреччини в основному була зосереджена у Стамбулі в руках «білих турків» — термін, який у Туреччині часто використовують на позначення міської секулярної еліти з західної Туреччини. Головні офіси всіх великих корпорацій були (і є) розташовані у Стамбулі — економічній столиці Туреччини. Багато політологів та коментаторів навіть погодилися б із твердженням, що очільники цих корпорацій — разом із політично впливовими військовими того часу — мали більше політичного капіталу, ніж будь-яка з партій, які тоді засідали у Великих національних зборах Туреччини.
Підйом «зелених турків»
До вісімдесятих років економіку таких міст як Конья та Кайсері, на батьківщині «зелених турків» (новий термін, під яким мають на увазі амбітну буржуазію з релігійного, консервативного, переважно сільського середовища) у Центральній Анатолії, можна було вважати периферією Стамбула, котрий лишався центром політичної та економічної влади в країні. Близько однієї шостої з 550 депутатів турецького парламенту були зі Стамбула.
«Зелений» капітал із Центральної Анатолії, хоча й дуже жвавий економічно, не здатний був у повній мірі скористатися свободою, наданою вільним ринком, і кинути виклик беззаперечному пануванню Стамбула над економічним виробництвом. «Білий» капітал стримував потенціал «зелених» до розширення за допомогою політичних та економічних важелів. Саме в цьому контексті політичний іслам — напрям, ліквідований або щонайменше виштовхнутий у підпілля молодими секулярними генералами, котрі створили Турецьку республіку, — відродився в Туреччині як політична сила.
Прорив для політичного ісламу здійснив Неджметтін Ербакан, лідер Refa Partisi («Партії добробуту»), що здобув декілька значних перемог на виборах у середині дев’яностих. Десь у той самий час мусульманський релігійний діяч на ім’я Фетхуллах Гюлен потрапив у заголовки в турецьких медіа після проповідей у найвідоміших мечетях країни, де він закликав до системних змін у бік більш ісламської держави. Добре зафіксовано, що ці двоє чоловіків завжди не любили один одного.
У той час як Гюлен зустрічався з такими секулярними прем’єр-міністрами, як Тансу Чіллер та Бюлент Еджевіт, він жодного разу публічно не зустрічався з Ербаканом. Природний, як здавалося, союз так і не втілився в життя, і зрештою обох чоловіків незалежно один від одного викинув із великої політики все ще всемогутній «білий» альянс — Ербакана в ході «постмодерного перевороту» в 1997 році, коли був розпущений його і без того крихкий коаліційний уряд, а Гюлена через добровільне вигнання у 1999.
Тоді Реджеп Таїп Ердоган, Абдулла Гюль, Бюлент Аринч та Абудлатів Сенер були учнями Ербакана, аж поки не покинули його табір, щоб у 2001 році сформувати Партію справедливості та розвитку (ПСР), користуючись фінансовою підтримкою запеклого ворога Ербакана Фетхуллаха Гюлена і відносно молодої буржуазії з Центральної Анатолії. У 2002 році, менш ніж через рік після свого створення, ПСР отримала більшість на загальних виборах. Партнерство себе виправдало, і після майже дев’яноста років переховування політичний іслам опинився біля керма Турецької Республіки. Реджеп Таїп Ердоган був очевидним лідером руху, та аж ніяк не месією — принаймні поки що.
Хоча «білі турки» усвідомлювали, що їм нанесли важкий удар, ПСР робила все, щоб вони не почувались переможеними. Пам’ять про те, як скинули Ербакана, та про вигнання Гюлена була ще надто живою, тому ПСР пом’якшила перехід, прийнявши цінності «білих»: вступ до ЄС залишався пріоритетом, було розроблено проекти пакетів реформ для меншин, стосунки з Заходом зміцнювалися, а громадянські свободи були дещо розширені.
У двох словах, «зелена» ПСР поводилася як хороший «білий» уряд. Ставки були надто високими, стара еліта безупинно нишпорила в пошуках слабких місць у новому несекулярному уряді. І варто визнати, що ПСР усе вдалося чудово: вона навіть спромоглася переманити на свій бік деякі частини «білого» сектору — як приватні, так і військові.
Злиття ПСР та держави
Перший термін уряду ПСР пройшов в обстановці, де державна бюрократія та ісламістський рух придивлялися одне до одного. Найсерйозніша криза для ПСР у цей період відбулася на початку 2008 року, коли на розгляд конституційного суду потрапила справа про припинення діяльності партії через її «антисекулярну» діяльність. ПСР ледь уникла розпуску: конституційним суддям під час голосування про закриття партії не вистачило лише одного голосу «за».
І парламентські вибори, і конституційний референдум 2007 року були великими перемогами для ПСР, але битва за владу між кемалістським, «білим» істеблішментом та ПСР нарешті дійшла кінця лише після рішення конституційного суду. Після цього з допомогою десятків тисяч учнів Гюлена у державному апараті «зелений» альянс почав зміцнювати свою політичну владу.
Знаменитий турецький журналіст Хасан Джемаль назвав це «анкарафікацією» ПСР. Політичний іслам отримав шанс помститися Республіці: Фетхуллах Гюлен, котрий не вірить у парламентську політику, навмисно поміщав своїх послідовників на посади в держапараті, щоб «змінити систему зсередини», а буржуазія Центральної Анатолії нарешті отримала можливість реалізувати свій економічний потенціал. Таким чином, другий термін уряду ПСР можна охарактеризувати як етап, на якому партія стала державою, а держава стала партією.
Дедалі більш упевнена в собі ПСР оголосила війну військовій еліті, розпочавши «Ергенеконські процеси», у ході яких було ув’язнено багатьох чинних генералів, яких звинуватили у змові проти уряду. Водночас «білих турків» спонукали сидіти тихо за допомогою погроз — так, одного з найбільш впливових «білих турків» медіамагната Айдина Догана у 2009 оштрафували на мільярди доларів за ухилення від сплати податків. Хоча це зайняло більшу частину десятиліття, захоплення влади ПСР було завершене, і більше не лишилося зовнішніх загроз, які могли би повернути цей процес навспак.
Тепер ПСР мала всю повноту влади у своїх руках. Тут найкраще підходить перефразування заяложеної цитати: «влада псує; абсолютна влада псує абсолютно». Важливо уточнити, що ця влада зіпсувала не лише Ердогана — вона зіпсувала всіх. Коли «білих турків» було приборкано, а військових кастровано, політичні та адміністративні ресурси країни опинилися в руках кадрів ПСР — і від цієї картини у тих, кого так довго притісняли ті самі інституції, котрі вони тепер могли грабувати, аж слина починала текти.
Але насправді це було приховане прокляття.
Розрив між ПСР та рухом Гюлена
Саме видовище цієї здобичі приведе непереможну коаліцію до невтомної внутрішньої боротьби на смерть, у якій останньому, хто залишиться в живих, дістануться всі трофеї. Розкол спершу почав проявлятися на газетних шпальтах. Оглядачі, які писали для про-Гюленівських газет, почали відмовлятися від своєї редакційної політики беззастережної любові до уряду ПСР. Схожим чином у проурядових газетах колумністи більше не заповнювали шпальти сонетами про святість Фетхуллаха Гюлена.
А 7 лютого 2012 року все полетіло шкереберть. Спеціальний прокурор Садреттін Сарікая наказав голові Організації національної розвідки Хакану Фідану оприлюднити заяву про зустрічі, які він як особливий представник від уряду провів у Осло з лідерами РПК в рамках того, що зараз називають «Мирним процесом в Осло».
Тодішній прем’єр-міністр Туреччини Реджеп Таїп Ердоган пізніше охарактеризує цей момент як «день, коли ми побачили справжнє обличчя паралельної структури», вживаючи термін, який використовують прихильники уряду, характеризуючи рух Гюлена. Цей день був колосальною віхою. Раніше ПСР керувала країною в цілому злагоджено. Однак, ніби незворотна хімічна реакція, події 7 лютого нанесли союзу, який здавався невразливим, удару, від якого він не зміг оговтатися. Рух Гюлена був першим, кого вичистили з уряду та позбавили трофеїв.
Значення цієї події важко переоцінити. Бійня, яка слідувала за цим, виглядала щонайменше сюрреалістично. Десяти років перед 7 лютого було більш ніж достатньо для того, щоб кадри як Фетхуллаха Гюлена, так і решти ПСР проникнули в судову та правоохоронну системи зверху донизу. Якщо 7 лютого було переломним моментом, період після нього став боями без правил. Влітку 2013 року під час протестів Гезі мільйони людей по всій Туреччині вийшли на вулиці, щоб засудити ісламістський поворот уряду, вимагати відставки Ердогана і просувати ідеї громадянських свобод. Відповідь влади була швидкою, жорстокою та безкомпромісною. Декількох протестувальників було вбито і сотні поранено. Одним із найрізкіших критиків жорстоких розгонів, організованих Ердоганом, був Гюлен.
Протягом кількох наступних місяців, поки Ердоган та уряд ПСР поспіхом намагалися звільнити або піддати остракізму кожного про-Гюленівського бюрократа або симпатика, рух Гюлена почав оприлюднювати компрометуючі таємні записи Ердогана та декількох міністрів із ПСР. Хоча Ердоган та його міністри назвали ці касети «змовою», вони так і не змогли довести, що це підробка.
Зрештою, саме Фетхуллах Гюлен наївно переоцінив свої сили, можливо, сподіваючись, що його прихильники в держапараті зможуть забезпечити хоча б чесну дуель. Ердоган, з іншого боку, повернувся до свого амплуа Kabadayi і роздмухав бурхливий шторм. Коаліція, яка раніше переварила всіх гідних супротивників, тепер почала поїдати сама себе, і першою жертвою став Фетхуллах Гюлен.
Злиття держави та Ердогана
Таким чином найгучнішими голосами, у яких були хоч якісь шанси протистояти Ердогану, лишилися Абдулла Гюль та Бюлент Аринч — співзасновники ПСР нарівні з Ердоганом. На момент розриву між ПСР та рухом Гюлена Абдулла Гюль займав здебільшого церемоніальний пост президента Турецької республіки, а Бюлент Аринч був помічником прем’єр-міністра. Вони були єдиними представниками владної верхівки в Туреччині, які мали сміливість хоча б трохи поставити під питання гегемонію Ердогана.
Сьогодні долі обох вирішено. У 2014 році Ердоган, який раніше заявляв, що не буде знову висуватися на державні посади, став першим обраним президентом Турецької Республіки. Президент у відставці Абдулла Гюль з того часу не був активним у політиці. Бюлент Аринч, котрий не балотувався на останніх загальних виборах через обмеження трьома термінами у партійному статуті ПСР, не отримав навіть символічної посади в адміністрації. Тепер він відверто критикує Ердогана щоразу, коли в нього з’являється така можливість.
Натомість Ердоган тепер займається сольною кар’єрою. Погано приховане усунення нинішнього прем’єр-міністра Ахмета Давутоглу — представлене громадськості як «добровільна відставка», але сприйняте за кордоном як консолідація Ердоганового одноосібного правління — є лише останнім прикладом того, як президент відправляє своїх критиків, якими б поміркованими вони не були, в політичне небуття. Не було би перебільшенням охарактеризувати третій та четвертий терміни уряду ПСР як період, коли Реджеп Таїп Ердоган став державою, а держава стала Реджепом Таїпом Ердоганом.
Втім, його боротьба за одноосібну гегемонію ще далека від завершення. Хоча чинна конституція, на думку багатьох, не варта навіть паперу, на якому написана, Ердоган — який як президент відверто заявив, що він не поважає рішення Верховного Суду — проштовхує нову конституцію, яка подарує йому президентську систему, якої він прагне і теоретично вже створив.
Сьогодні Туреччиною керує людина, яка знищила майже всіх своїх і суперників, і союзників. У процесі цього Ердоган та його родина поклали до своїх кишень мільйони, якщо не мільярди, доларів. Саме Ердоган вирішує, котрі газети виходитимуть друком, а котрі ні, які оглядачі зможуть писати, а які ні, які телеканали будуть в ефірі, а які ні — і, що тривожить найбільше, які проблеми будуть вирішені, а які ні.
Курдський рух як остання перешкода
Протягом останнього десятиліття правління Ердогана характеризувалося маккіавелліанським прагматизмом, яким він заробив собі як шанувальників, так і ворогів. Він домовлявся з опонентами, коли це допомагало просувати його політичний порядок денний, і з такою ж легкістю відвертався від колишніх союзників, коли вони ставали непотрібними. Не йдучи на ризик, Ердоган позбавляв усіх своїх суперників політичної влади, як тільки вони ставали надто сильними.
Так відбулося з «білими» турецькими лібералами, військовою верхівкою, рухом Гюлена та курдським рухом. За час правління ПСР мала багато нагод довести до мирного завершення конфлікт між РПК та турецькою державою, що тягнувся не один десяток років. Однак, на словах виступаючи за просування мирного процесу, ПСР припиняла його щоразу, коли політична ціна ставала зависокою. Перед виборами та референдумами щоразу відбувався значний прогрес у напрямку мирного врегулювання та звучали гарні обіцянки — лише для того, щоб бути забутими, щойно партія забезпечить собі голоси курдів.
Криза у Кобане 2014 року та відмова турецького уряду прийти на допомогу курдському місту під облогою ІДІЛ були поворотним моментом, коли багато курдів у Туреччині остаточно втратили віру в мирні потуги ПСР. Їхню правоту підтвердили події після виборів у червні 2015 року, коли НДП (Народна демократична партія) — ліва партія з коренями в курдському визвольному русі — забезпечила собі електоральну перемогу, перетнувши 10-відсотковий виборчий бар’єр і таким чином позбавивши ПСР більшості в парламенті. У відповідь Ердоган скинув маску борця за мир і запустив повномасштабну війну проти курдського руху на південному сході країни.
У світлі цього організована ПСР війна в турецькому Курдистані схожа на схему приходу Ердогана до влади. Тепер, коли курди більше не потрібні для сприяння електоральним перемогам ПСР, а курдський рух виглядає сильним як ніколи, Ердогану залишився лише один спосіб розібратися з цією проблемою — спробувати знищити цей рух раз і назавжди.
Джерело: ROAR Mag
Читайте також:
Припиняти й забороняти: війна Туреччини з соціальними медіа
Вибори в Туреччині: правляча партія рішуче перемагає, курдська — проходить у парламент
Перемога НДП — бар’єр проти автократії в Туреччині