Минулого року раніше абсолютно байдужі до питання біженців ЗМІ захлиснув потік сюжетів про «мігрантську навалу» та «сирійських біженців», що розповідали українському глядачу про ті кошмари, з якими доводиться стикатися «цивілізованій Європі». Заворушення в Кьольні, штурми кордонів ЄС, кемпінги на угорських вокзалах та переповнені поїзди на Німеччину — апокаліптичні сцени на будь-який смак, які швидко сформували думку глядачів, та й самих журналістів. Тож коли у лютому піднялося питання про відкриття[1] пункту тимчасового розміщення біженців у місті Яготин, місцеві жителі і преса були вже «готові». Підлили масла у вогонь ультраправі політичні сили, що активно брали на себе роль «голосу народу» та викривачів «правди» про ті страхи, які біженці несуть пересічним яготинцям.

Від промовців на мітингах ми почули про «екзотичні хвороби», про зростання криміналу, торгівлю наркотиками, зґвалтування та багато чого іншого, чого, на їхню думку, можна було б очікувати від сусідства з біженцями. Проблема тут лише одна — все це не відповідає дійсності. І доказом того служать два пункти тимчасового розміщення біженців, які вже не перший рік функціонують на території України і в новинні сюжети потрапляють не часто, адже нічого з переліченого вище там просто не відбувається. Щоб перевірити, як саме вже не перший рік уживаються місцеві жителі з біженцями з різних країн світу, ми вирушаємо у Закарпаття, до Мукачівського ПТРБ.

Пункт розташувався на набережній річки Латориця, за п’ять хвилин від центу міста. Під його бетонним парканом постійно прогулюються люди різного віку та статі. За парканом — цілком пристойна двоповерхова будівля з хорошим ремонтом як зсередини, так і ззовні. На задньому дворі — асфальтований спортмайданчик, перекладина та гойдалки для дітей. З внутрішнього боку паркан не надто щільно вкритий різними написами, як-от Love Kabul and Ukraine, з яких можна однозначно зрозуміти походження автора. Мешканців майже не видно. Більшість із них повели дітей у школи на останній дзвоник. «Ви коли заходили, ви бачили, щоб десь тут була колюча проволока? З автоматом чоловік стояв?» — дивується нашому питанню про свободу пересування мешканців заступник голови Закарпатського ПТРБ Петро Розсола. «Вони мають повністю свободний вихід. Ми не записуємо, куди вони ідуть».

Пункт тимчасового розміщення біженців у Закарпатській області розпочав роботу у 2007 році. До його складу входить корпус у Мукачеві (розрахований на одночасне проживання 70 осіб) та корпус у Перечині (розрахований на 50 осіб). «Найбільший потік людей, що потребували притулку і були направлені до нас, був у 2008 році. То було 342 чоловіки. Але з кожним роком поток біженців зменшується і зменшується», — розповідає заступник голови, пов’язуючи таке зменшення зі зміщенням маршрутів міграції, що раніше проходили через Україну, до балканських країн. Нині тут перебувають 96 осіб, що попросили притулку та очікують на отримання статусу біженця або потребують додаткового захисту[2]. «Дійсно вони є такими, чи ні — то не наша компетенція. Наша компетенція — надання місця проживання, харчів та першої медичної допомоги», — пояснює Петро Розсола.

2

Всупереч тому, що можна було б очікувати, сирійські біженці як не становили, так і не становлять більшості мешканців пункту, і зростання їхньої кількості за останній рік не відбулося. Раніше, за словами Петра Розсоли, серед мешканців ПТРБ переважали афганці, але поступово кількісний розрив між представниками різних національностей практично зник. Зараз у пункті перебувають люди з Афганістану, Палестини, Узбекистану, Сирії та багатьох інших країн — переважно з Близького Сходу та Індокитаю. Хоча пам’ятають тут і росіян.

Один із симптоматичних моментів у «яготинській історії» — звертання до біженців як до «сирійців», «афганців», «мусульман» та вживання зворотів на кшталт «сирійська навала». Симптоматичний він тому, що демонструє сприйняття біженців як однорідної маси небезпечних людей зі схожими життєвими шляхами, спільними переконаннями, «чужорідними традиціями і культурою». Чи не відмова побачити у майбутніх мешканцях ПТРБ в Яготині реальних людей, кожен із яких мав свою причину залишити країну та податися у вкрай небезпечну подорож, аби знайти новий прихисток, стимулювала таку хвилю ненависті? Адже ненавидіти групу набагато простіше. І навпаки, якщо прислухатися до історій «живих людей», зрозуміти їх виявляється зовсім нескладно.

Саманті з міста Руський Крстур, що у Сербії, довелося покинути батьківщину через те, що вона відкрито підтримувала Україну. Бухгалтерка за професією, вона писала багато, зокрема на Фейсбуці, про Україну та війну проти Росії. «Це тривало два роки, з початку Майдану. Спочатку це були не такі серйозні погрози, через Фейсбук. Але потім уже і деякі досить відомі політики сказали, що було би краще для мене, безпечніше, аби ми з сім’єю виїхали… У мене була і охорона — поліція охороняла мене 24 години на добу — але я не хотіла так жити: нам заборонено було виходити на вулицю. Але донькам треба в садік, а мені на роботу, а нам сказали — ні, тільки в хаті сидіти». На поселення в пункті Саманта з чоловіком та дітьми, за її словами, чекали досить довго, адже мали пройти повний медичний огляд. Після життя у власному помешканні призвичаїтися до умов у ПТРБ, проживання з великою кількістю інших людей, теж виявилося непросто. Але зараз чоловік Саманти вже працевлаштований у селі неподалік від Мукачева: українську мову він тільки вчить, тож працює поки що на складі. Сама ж жінка також збирається вийти на роботу, щойно діти в червні підуть до місцевого садочку.

Саманта розповідає, що кожного місяця мешканці ПТРБ отримують набір харчових продуктів. Помітивши, що в кожного лишається щось із того, що вони з тих чи інших причин не встигають спожити, вона організувала передачу продуктів у зону АТО: «Я написала папір у кухні на холодильнику зі словами: “Я завтра буду відправляти пакет з продуктами в АТО, якщо у вас є щось непотрібне — приносьте”, і всі щось дали; і от уже четвертий місяць відправляємо, часто майже 40 кілограм».

Довший шлях по дорозі до Мукачева подолав Шек із Гани. Спершу він дістався до Лівії, звідти попрямував до Туреччини, через море у човні, а з неї вже потрапив до України. Про рідну країну, де він втратив батьків, розповідає небагато: покинути батьківщину його змусили конфлікти між урядом та політичними угрупуваннями та страх за своє життя та здоров’я. В пункті Шек мешкає вже три місяці і прагне влаштуватися на роботу у місті, проте з тими документами, що має наразі, це ще неможливо: «Now I have only довідка»[3], — сміється. Чотири дні на тиждень хлопець відвідує уроки української мови, що їх проводять у ПТРБ. Мова Шеку знадобиться, адже він мріє вивчати інженерію у Львівській політехніці, а згодом — шукати роботу в Україні. «Чого я хочу — це побудувати своє життя», — каже він.

Сирієць Діяр у пункті з 2007 року у статусі особи, що потребує додаткового захисту. Він має намір реалізуватися саме тут: отримати паспорт громадянина України, купити землю, будуватися і жити так само, як усі інші. Розповідає про жахіття, які кояться в рідній країні вже більше шести років. «Эти фанатики с 2010 года — это уже шесть лет — они вытворяют ужасное. И люди когда видят это по телевидению — боятся. Я вот устраивался на работу,  спрашивают меня: “Ты откуда?” Я боюсь говорить, но все равно ведь видят. “Ты откуда? С Сирии? О Боже мой, ты не воевал?” Нет, говорю, я не воевал, посмотрите, сколько мне лет».

Пошук роботи для мешканця ПТРБ — ключова проблема. Керівництво пункту багато розповідає про співпрацю з центром зайнятості та низкою підприємств, які надсилають їм перелік вакансій. Влаштовують навіть екскурсії на виробництво. Але бажану роботу, що відповідала б індивідуальним очікуванням і можливостям, знаходять далеко не всі. На заваді стають мовний бар’єр, брак необхідної кваліфікації чи відповідного правового статусу, неможливість поєднувати робочий графік із доглядом за дітьми. Тому працевлаштованих тут пам’ятають поіменно, а «випускниками» ПТРБ, що досягнули успіху — пишаються. Афганець, що працює кореспондентом в Одесі. Ланкієць, який відкрив свій бізнес з продажу чаю у Берегово і тепер запрошує до себе на роботу інших мешканців пункту. Лікар-протезист, щодо якого питання про надання статусу біженця так і не було вирішене і який врешті-решт переїхав до Америки, хоча потреба у спеціалісті такого рівня в сучасній Україні зараз висока як ніколи. Їхні історії Петро Розсола переповідає особливо охоче.

Життя без роботи важко назвати курортом, як його уявляють ті, хто звинувачує біженців у небажанні працювати. Добова норма на продукти, що їх отримують мешканці ПТРБ, залежить від віку, але орієнтовно становить від 23 до 28 грн. на добу. Одягом забезпечують гуманітарні організації, такі як Червоний Хрест чи «Ніка», через Управління верховного комісара ООН у справах біженців. Таким же шляхом пункт отримує засоби гігієни та миючі засоби. Тож отримання освіти і пошук гідної роботи —  бажаний шлях для тих, хто точно вирішив лишатися в Україні.

Для кращої адаптації шукачів притулку організовані курси української та англійської мов, комп’ютерні курси, а для дітей — курси художньо-естетичного виховання: музика, вокал, малювання, вироби з каміння. Займаються ними соціальні працівниці Каріна Полянська та Анна Бойко. «Для тих, хто поселяється, ми намагаємося такі завдання використовувати, які допомагали би їм швидше адаптуватись і забути про те, що у них було до цього», — розповідає Каріна. Попри наявність психолога, психологічна допомога і  щоденна підтримка також часто лягає на соціальних працівниць.

3

4_2

Копия IMG_2249

Крім явно суперечливого уявлення про те, що біженці не хочуть працювати і водночас забирають робочі місця, поширеним є міф про «екзотичні хвороби», які вони приносять з собою. Про які такі «екзотичні хвороби» йдеться, зазвичай не уточнюють. Не натрапляла на них у своїй практиці і медсестра закладу Сніжана Біличко. «Я працюю тут не дуже давно, десь роки три, але шоб якихось таких серйозних інфекцій, шоб там з Африки — не було в нас такого. Такі хвороби, як у нас всіх: простудні, якими люди хворіють часто, доки адаптуються до нового клімату; діти хворіли вітрянкою, то всі діти хворіють, у нас же діти і в садік, і в школу ходять. Ще розлади шлунку, особливо, коли частина святкує місяць Рамадан… ну, це єстєственно, це у всіх людей, якшо ви міняєте режим харчування…», — говорить Сніжана.

Перед поселенням люди проходять первинний медогляд там, де їх затримують. Тож у ПТРБ вони потрапляють уже з відповідними документами і результатами аналізів, а пізніше регулярно проходять медичний огляд у  міській поліклініці. «Рентген намагаємося робити всім раз на рік, адже навіть якщо говорити про всі ці інфекції, як Ебола, — то там по-любому поражаються легені», — каже Сніжана Біличко. У пункті, крім медсестри, також є свій лікар сімейної медицини і свій педіатр. У кожного мешканця є медична картка — як у дорослих, так і у дітей. Не оминає дітей і обов’язкова вакцинація. Засобами першої медичної допомоги як для дітей, так і для дорослих ПТРБ більш-менш забезпечені. Якщо ж людина йде до вузького спеціаліста, то необхідні їй ліки замовляють. «Коли я прийшла сюди працювати, мені теж спершу було так трохи дивно. Але нічого, вони такі самі люди, як і ми», — говорить Сніжана.

5

Те, чого так сильно бояться мешканці Яготина, мукачівців, схоже, зовсім не лякає. На вулицях міста наше питання «Чи не страшно вам гуляти поруч із пунктом розміщення біженців?» викликає у перехожих щирий подив і нерозуміння. Чого боятися? Не вдалося знайти і тих, хто мав би хоч якісь проблеми (хоч якісь!) із мешканцями ПТРБ чи колись чув про такі проблеми. Історії варіюються від позитивних до «мені байдуже».

За словами заступника голови ПТРБ, жодних протестів під час відкриття пункту не відбувалося, і до його мешкаців місцеві жителі ставляться прихильно. «Мукачево і в цілому Закарпаття — то дуже багатонаціональний регіон. Тут проживає більше 24 національностей, і у нас немає ксенофобських настроїв», — стверджує Петро Розсола. У браку дискримінації при працевлаштуванні чи прийомі на навчання запевняють і соціальні працівниці: «Ніяких проблем немає. Дуже привітно ставляться, готові допомогти чи піти на деякі уступки, аби тільки допомогти цим людям, тому що розуміють, що вони не просто так пішли зі своєї країни і опинилися тут. І це стосується не тільки тих, хто намагається працевлаштуватися, а й тих, хто йде в садочок чи учнів, що йдуть до школи. Тому нічого такого у нас не було».

 

6

Зі слів Саманти, якогось упередження з боку місцевих жителів вона та її сім`я не відчувають і мріють залишитися жити в області — можливо, переїхати в Ужгород. Не стикався з проблемами і Шек із Гани: «Я думаю, тут немає поганих людей, адже досі в мене не було ніяких проблем». Але, за словами Сирійця Діяра, не все так райдужно. У Мукачівському ПТРБ він практично з самого початку, з 2007 року, і стверджує, що раніше було легше. Соціально-економічні негаразди, що захлиснули країну, зубожіння людей спричиняють і погіршення їхнього ставлення до тих, хто зовні відрізняється: «Доллар поднимается, евро поднимается, все дорого стоит, и люди начинают, грубо говоря, психовать, а это чувствуется». І хоча зараз особливих конфліктів не відбувається, багато в чому через мультикультурну і, як наслідок, толерантну специфіку Закарпатського регіону, Діяр може пригадати не одну ситуацію, коли мешканці пункту поверталися додому в синцях. Підкреслює він і величезний вплив медіа на формування громадської думки: «В Киеве президент вышел на “1+1” и сказал: мы с миром встречаем беженцев, никаких проблем у нас быть не должно. Сказал пару слов, а на следующий день мы выходим на улицу — и все с нами прям фоткаться хотят. Потом месяца два-три пройдет, опять какой-то премьер-министр выйдет, и наоборот: нам не надо беженцев, с экономикой и так проблемы. На следующий день пенсионеры уже начинают косо смотреть. Что вы здесь делаете, спрашивают? Почему вы здесь?».

7

Пройшло вже майже десять років відколи люди з відмінним кольором шкіри, традиціями та віросповіданням оселилися поруч із мукачівцями, пішли на роботи, повели дітей до шкіл чи дитячих садочків — і, от же несподіванка, в житті міста нічого не змінилося. Водночас самі українці масово покидають країну у пошуках кращої долі або стають біженцями. Так, станом на липень 2015 року Україну покинули 900 тис. осіб, а заявку на отримання статусу біженця в державах ЄС лише за 2014 рік подали 14 тис. україців. Багато з них і зараз живуть у гуртожитках, схожих на мукачівський, очікуючи на вирішення свого питання та стикаючись там зі схожими проблемами, що й шукачі притулку в Україні.  Тож загроза, що надходить від біженців, не більша, ніж та, яку створюють українці, коли вирушають в ЄС — і єдине, чого в контексті біженців нам варто боятися, це чи зможе держава надати цим людям притулок, унеможливити дискримінацію, забезпечити гідні умови перебування та перспективи стати рівноправними членами суспільства.

Читайте також:

ВЕНГРИЯ И БЕЖЕНЦЫ: АЛЬТЕРНАТИВНЫЙ ВЗГЛЯД

Я ПРОВІВ МІСЯЦЬ У ТАБОРІ ДЛЯ БІЖЕНЦІВ, І ОСЬ ЩО Я ПРО НИХ ДІЗНАВСЯ

Примітки:

[1] Цільове призначення пункту в Яготині було визначене ще у 2003 році. Будувався комплекс повільно через затримки з фінансуванням.

[2] «Особа, яка потребує додаткового захисту, — особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань» (Закон № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011; Пункт 13 частини першої статті 1).

[3]  «Поки у мене є лише довідка» (англ.)

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.