Переклали Марина Коток і Таша Ломоносова

«Я змарнував стільки років із Х!» — я ніколи не чула цього від гетеросексуального чоловіка. Проте коли жінка каже це після розриву стосунків, усі одразу розуміють, про що вона. Нас виховують у вірі в те, що жіноче тіло — це бомба уповільненої дії.  Будь-які стосунки, що «не дають результату», — іншими словами, стосунки, під час яких жінка не вагітніє від чоловіка, налаштованого допомагати їй виховувати спільних нащадків, — наближають її до закінчення її терміну придатності. Опівночі наші яйцеклітини розсипаються на порох.

Жінки в різних країнах і в різні епохи відчували тиск щодо народження дітей. Проте ідея біологічного годинника є новітнім винаходом. Вперше вона з’явилася наприкінці 1970-х років. «Годинник цокає для жінки, яка займається кар’єрою», — заявила Washington Post на першій шпальті розділу «Метро» 16 березня 1978 року. Автор Річард Коен не міг навіть уявити, наскільки всюдисущою стане його тема.

Його стаття починалася з обіду з «узагальненою жінкою», яка нібито мала представляти усіх жінок віком від 27 до 35 років. «Ось вона входить до ресторану, — почав Коен. — Вона симпатична. Темне волосся. Середнього зросту. Гарно вдягнена. Вона знімає пальто. Гарна фігура». «Узагальнена жінка» також добре налаштована: «Робота просто чудова. Вона почувається просто чудово». Проте потім вона опускає погляд. «Усе гаразд?» — питає співрозмовник. «Я хочу дитину», — відповідає вона. Коен наполягав, що практично всі жінки, яких він знав, хотіли мати дітей — незалежно від виду романтичних відносин, у яких вони перебували. «Я ходив від жінки до жінки, наче працьовита бджола, — писав він. — Більшість з них сказали, що чують, як цокає годинник… Іноді “узагальнена жінка” одружена, іноді ні. Іноді — о жах! — на горизонті не видно чоловіка. При цьому завжди є відчуття, що годинник цокає… Ти чуєш це, де б ти не була».

За кілька місяців годинник уже переслідував ділових жінок скрізь. Енн Кірчгаймер, штатна авторка Bostong Globe, повідомила, що «ті, на чиє життя вплинув рух за права жінок, — перше покоління емансипованих молодих панянок, … які обрали кар’єру, подорожі, незалежність замість чоловіка, дому і дитини, стали старшими — і цокання годинника раптом стало чути дедалі гучніше». Одна жінка, у якої Кірчгаймер взяла інтерв’ю, психіатриня, жартома діагностувала недуг, від якого страждала вона та інші її самотні подруги, як «синдром в’янення матки».

До цього часу американці вже були налаштовані звертати увагу на історії про погіршення репродуктивного здоров’я. Рівень народжуваності різко знизився протягом двох попередніх десятиліть. У 1957 році середня американська жінка мала 3,5 дитини, а станом на 1976 рік кількість дітей впала до 1,5. На хвилі феміністичного руху, розробки ефективних оральних контрацептивів і внутрішньоматкових спіралей та легалізації абортів дедалі більше жінок відкладали заміжжя і материнство, щоб здобути освіту і працювати над кар’єрою.

Навіть жінки, які врешті-решт ставали матерями, довше чекали, перш ніж це зробити. На 1977 рік 36% матерів народжували першу дитину лише після тридцяти. Починало скидатися на те, що багато жінок можуть відкладати материнство на невизначений термін. Невже таким і буде кінець світу? Невже ми вимремо не від бомб, а від таблеток?

Потік історій про біологічний годинник іноді посилався на ці широкі демографічні тенденції та побоювання. Проте переважно ці історії зосереджувалися на конкретних людях. Медіа романтизували професіоналок, які вирішили народжувати, не полишаючи своєї кар’єри, і застерігали жінок, які відклали материнство, що згодом вони пошкодують про це. (Ідея, що жінка може взагалі не хотіти стати матір’ю, мало кому спадала на думку.)

У лютому 1982 року актриса Жаклін Сміт, одна з зірок телевізійного серіалу «Ангели Чарлі», з’явилася на обкладинці журналу Time. На ній була вільна блакитна сукня, яка проте міцно охоплювала її круглий живіт. «Новий дитячий цвіт», — проголошувала обкладинка. «Жінки, які мають кар’єру, обирають вагітність, і вони роблять це стильно». На сторінках журналу автор Джон Рід вкотре повторив застереження, яке ставало дедалі більш звичним.  

«Для багатьох жінок біологічній годинник репродуктивного здоров’я добігає кінця, — писав Рід. — Стародавній плейстоценовий поклик місяця, солі в крові та генетичного коду, захованого глибоко в хрромосомах під нашаруваннями культури і контркультури, спонукають успішних підприємиць, професіоналок і навіть матерів дорослих дітей зупинитися й переосмислити».

Метафора біологічного годинника звучала менш барвисто, ніж метафори, які послідували за нею, проте вона виявляла той самий детермінізм. Рід посилався на існування біологічного годинника як на доказ того, що жінки не можуть надто далеко відійти від їхніх традиційних ролей. Він визначав жіноче життя в поняттях материнства або неспроможності стати матір’ю.

Ці статті натякали, що хай навіть жінки можуть змагатися з чоловіками за високооплачувану роботу і спати з ким прийдеться поза шлюбом, проте вільне кохання і феміністичний рух не змінили основ того, ким жінки є насправді. Жінки можуть одягати брючні костюми скільки хочуть. Зрештою їхні тіла будуть прагнути дітей.  

Це могло звучати як опис. Але це був наказ.

Історія про біологічний годинник — це історія про науку та сексизм. Вона ілюструє те, як припущення щодо гендеру можуть формувати пріоритети для наукових досліджень, і як наукові відкриття можуть бути застосовані для сексистських цілей. Ми звикли думати про метафори на зразок «біологічного годинника» так, наче це й не метафори взагалі, а просто нейтральний опис фактів про людське тіло. Проте якщо ми простежимо походження терміну і те, як цей термін почали використовувати, стає зрозуміло, що ідея біологічного годинника має стільки ж спільного з культурою, скільки і з природою. І її культурна роль полягала у протистоянні результатам емансипації жінок.

По-перше, розмови про «біологічний годинник» штовхали жінок до материнства, стверджуючи, що навіть якщо деякі гендерні подвійні стандарти щодо статі поступово розмиваються, одна відмінність буде завжди: жінки повинні планувати своє особисте життя з думкою про те, щоб народити дитину перш ніж стане «занадто пізно». По-друге, ця метафора передбачала, що цілком природним є те, що жінки, які намагаються змагатися з чоловіками у професійній сфері і при цьому стають матерями, опиняються у невигідному становищі.

Ідея про те, що бути жінкою — це недолік, вбудована в етимологію вислову «біологічний годинник». Цей термін науковці спершу ввели для опису циркадних ритмів — процесів, які говорять нашому тілу, коли треба прокидатися, їсти і спати. У 1950-х роках Повітряні сили США почали фінансувати дослідження роботи біологічного годинника. Невдовзі дослідники почали змагатися, хто швидше розробить ліки, які могли б усунути потребу у відпочинку. Ідея була в тому, що якби ми достатньо добре зрозуміли тіло, ми могли б подолати наші обмеження. У 1970-х та 1980-х роках значення терміну змістилося й набуло того значення, у якому ми вживаємо його зараз — як опис жіночого репродуктивного стану. Проте чи справді бути жінкою — це вада, від якої жінки-професіоналки, як нам здається, мали би прагнути вилікуватися?

У часи драматичних соціальних та економічних змін біологічний годинник використовували для підкріплення старих уявлень про гендерні відмінності. Справді, це поняття перебільшувало їх, створюючи відчуття, що чоловіки та жінки навіть більше відрізняються, ніж уявляли собі традиціоналісти в 1950-х роках. Дедалі більше жінок проривалися у донедавна суто чоловічий світ високооплачуваної роботи. Тим не менш, розмови про біологічний годинник передбачають, що продовження роду — винятково жіноча турбота.  

Такі аналітики як Коен і Кірчгаймер застерігали читачок, що вони будуть дедалі більше панікувати, якщо надто довго відкладатимуть народження дитини. Водночас вони представили набір начебто вічних «істин» про маскулінність, які були досить новими. Вони стверджували, що чоловічі тіла запрограмовані не шукати тривалих відносин чи дітей. Чоловіків, вільних від тиску часу, що контролює особисте життя жінок, еволюція сформувала так, щоб вони хотіли сексу без зобов’язань. (В університетах приблизно в той же час нова галузь еволюційної психології пояснювала, що гетеросексуальні людські ритуали парування були компромісом між чоловіками, які хотіли сексу, і жінками, які прагнули захисту і, щоб отримати його, мусили покладатися на свою зрілість.)

І байдуже, що опитування показували, що не далі як у п’ятдесятих більшість американців вважали шлюб і сім’ю наріжним каменем особистого щастя. Експерти ж у 1980-х дійшли згоди, що чоловіки і жінки приречені підходити до стосунків із прямо протилежними цілями та дуже різними перевагами. Вічний холостяк був позбавлений віку. Проте якщо жінка з кар’єрою хотіла здобути собі достойного партнера, вона мусила ретельно планувати своє життя.

До середини 1980-х жінки покоління бебі-буму перетворилися на армію «годинникарок»1В оригіналі clock-watchers, буквально «ті, що стежать за годинником»; у переносному … Continue reading, як їх прозвала журналістка Моллі Маккауген. Її бестселер 1987 року під назвою «Біологічний годинник» повідомляв, що геть усі жінки з найрізноманітнішими поглядами щодо інших питань були «поглинуті темою» народження дітей. Деякі з них шкодували, що надто довго чекали, щоб почати полювання на батька їхньої дитини. Тим не менш, більшість жінок рано зрозуміли, що мають стратегічно дивитися на побачення. «Час може буквально пройти повз жінку, — міркувала Маккауген, — якщо вона чекає надто довго». При цьому немає літератури, у якій писали б щось схоже про партнерів цих жінок.

Навіть сьогодні наукові свідчення про те, як сильно здатність жінки до народження знижується з віком, залишаються непевними. Як зазначала психологиня Джин Твенг, багато статистичних даних про жіноче репродуктивне здоров’я, на які часто посилаються, є помилковими. У своїй статті 2013 року в The Atlantic Твенг викрила сумнівне підґрунтя багатьох фактів, які часто подавали жінкам як істину в останній інстанції. Ретельно дослідивши бази даних з медичними дослідженнями, вона виявила, що, наприклад, часто цитована статистика, що одна з трьох жінок у віці від 35 до 39 років не зможе завагітніти після року спроб, походить із дослідження 2004 року, яке ґрунтувалося на записах про народження у Франції за період від 1670 до 1830 року. «Іншими словами, — пише Твенг, — мільйонам жінок розказують, коли їм вагітніти, виходячи зі статистики, зібраної ще в ті часи, коли не було електрики, антибіотиків або лікування безпліддя».

Інший проблемний аспект даних про фертильність — це те, що загалом доступна нам інформація надходить від пацієнтів, які відвідують лікарів через проблеми зі здатністю завагітніти. Через це складно оцінити, яка ситуація серед населення в цілому. Як багато пар не вагітніють, бо не хочуть? Як багато з них використовують контрацепцію? Майже неможливо врахувати усі ці змінні.

Попри такі пробіли у наших знаннях, серйозні наукові дослідження все ж продемонстрували, що кількість і якість жіночих яйцеклітин зменшується з часом. Численні жінки, які відклали дітонародження з будь-яких причин, дуже страждали, коли дізнавалися, що не можуть завагітніти. У цьому сенсі переживання «годинникарок» були цілком обґрунтованими. Проте більшість текстів, написаних на цю тему, не згадують іншого ключового факту: чоловіча фертильність також знижується з віком.  

Звісно, є знамениті винятки — чоловіки на кшталт Чарлі Чапліна чи Пабло Пікассо, які ставали батьками після сімдесяти. Проте поширене переконання, що чоловіча фертильність невразлива до часу, просто-напросто хибне. Ще з 1980-х років дедалі більше досліджень показують, що кількість і якість сперматозоїдів з роками знижуються. Діти старших батьків мають значно більший ризик аутизму та інших ускладнень, ніж діти, чиї батьки молодші. Часто «старі сперматозоїди» тільки крутяться і гинуть навколо яйцеклітини, яку вони намагаються запліднити. Про ці факти іноді  пишуть, майже завжди подаючи їх як новини про «чоловічий біологічний годинник». Необхідність додавати прикметник «чоловічий» до фрази «біологічний годинник» вказує на те, чому ці дані переважно ігнорують: суспільство поводиться так, наче тіло має лише жінка.

За даними Американської спілки репродуктивної медицини, з усіх пар, які звертаються до лікарів у США через проблеми з зачаттям, 40% виявляють, що проблема спричинена «жіночим фактором», у 40% випадків винен «чоловічий фактор», а у 20% випадків не можна сказати точно. Чоловіки і жінки стикаються з проблемами з репродуктивним здоров’ям приблизно однаково, проте ви ніколи не здогадалися б про це, читаючи більшість публіцистики на цю тему. Ми схильні вважати, що народження дітей — це передусім відповідальність жінки. У всьому, що йде не так у цьому процесі, скоріше за все, винна жінка.

Репродуктивна система жінок насправді не так уже й схожа на годинник. Наші тіла живуть місяцями, а не годинами чи днями. Гормональні цикли рідко рухаються так само плавно, як секундна стрілка. І чоловіча фертильність, так само як жіноча, знижується з віком. Тож чому ідея, що жінки — і тільки жінки — мусять бігти наввипередки з часом, стала такою привабливою? Чому розмови про біологічний годинник стали такими поширеними?

Відповідь на це питання може бути значно більше прозаїчною, ніж якась часова характеристика епохи Плейстоцену, притаманна жіночим тілам. У той час, коли виникла ідея біологічного годинника, зміни в економіці міняли те, як були організовані робота і час. І причина, чому жінки почали відчувати, що вони біжать наввипередки з часом, пов’язана не так із якимись таємничими біологічними силами, як із тим фактом, що жінки починали виходити на професійну роботу, продовжуючи при цьому виконувати більшість неоплачуваної домашньої праці. Інакше кажучи, вони були більш зайняті, у них буквально стало менше часу, ніж будь-коли раніше.

Робота з дев’ятої до п’ятої, що була типовою протягом більшої частини ХХ століття, поділила життя на два типи часу: оплачуваний і неоплачуваний. У 1950-х і 1960-х роках оплачувану роботу вважали переважно чоловічою. Жінки працювали вдома — у просторі, який суспільство означувало як простір неоплачуваного часу, зовнішній щодо економіки. Те, чим вони там займалися, виглядало скоріше не як праця, а як любов.

Передбачалося, що «сімейна зарплата», яку отримував чоловік, буде достатньою, щоб субсидувати неоплачені зусилля його дружини. Проте у 1970-х роках стагнація зарплат призвела до того, що дедалі менше сімей могли дозволити собі, щоб лише один партнер працював. Демонтаж соціальних служб створив ще більший тиск на сім’ї. Білі освічені феміністки святкували нові можливості для жінок — увірватися в чоловічу робочу силу. Проте масовий вихід домогосподарок із їхніх осель у передмістях був спричинений не тільки прагненням до звільнення, а й економічною необхідністю.

Робочі місця не змінили своїх правил, аби жінкам було легше справлятися. У результаті жінки були змушені весь час бігти навздогін, якщо хотіли поєднувати кар’єру та сім’ю — тобто те саме, чим могли насолоджуватися їхні колеги-чоловіки. Жінки мусили знайти спосіб поєднувати дуже різні вимоги сімейного життя та корпоративного розкладу і справлятися з відчуттям порушення життєвого ритму через ці переходи між сферами. Тік-так.

У 1989 соціологиня Арлі Хохшильд придумала вираз на позначення ситуації, коли жінки працюють, але при цьому і далі виконують більшість домашньої роботи. Вона назвала це «другою зміною». Близько десятиліття по тому ця дослідниця помітила, що багато жінок брали також і «третю зміну»: необхідність справлятися з емоціями, пережитими під час першої і другої зміни — сильними почуттями провини і образи, які жінки почали відчувати, коли усвідомили, що «мати все» часто просто означає «робити все».

Нескінченна дискусія про біологічний годинник посприяла тому, щоб труднощі балансування між роботою та особистим життям почали сприйматися як патологія, яка вражає окремих жінок, а не як масштабна соціальна проблема. (Пригадаймо ту психіатриню з «синдромом в’янення матки».)

Це допомогло приховати правду, яка полягала в тому, що реальний конфлікт точиться довкола соціальних пріоритетів. Країна на кшталт США, яка практично не надає декретної відпустки та не забезпечує допомоги по догляду за дитиною, не дозволяє жінкам, які обирають стати матерями, брати участь в економіці на рівні з іншими. Істерія щодо біологічного годинника, що створила образ бомби сповільненої дії, закладеної в яєчниках кожної жінки, робить кожну жінку особисто відповідальною за подолання цього свого «недоліку».

Багато жінок, що будують кар’єру, купилися на це. Принаймні вони не організувалися, щоб вимагати кращої декретної відпустки або державного субсидування догляду за дітьми. Натомість вони прислухалися до експертів, які казали їм те, що експерти завжди кажуть жінкам: «З вами коїться щось страшенно неправильне! Але, на щастя, у нас є дещо нове й дороге — і ви можете придбати це, аби виправити ситуацію».

Лікарі провели першу процедуру екстракорпорального запліднення (ЕКЗ) всього за кілька місяців до того, як журналісти підняли шум довкола біологічного годинника. 25 липня 1978 року в Олдемській лікарні в Англії народилася Луїза Браун — перша у світі «дитина з пробірки». Мала Луїза швидко стала світовою знаменитістю. І навіть якби ціла команда маркетологів намагалася придумати рекламну кампанію, аби продати ЕКЗ якомога більшій кількості жінок, їм навряд чи вдалося б перевершити в цьому потік історій про біологічний годинник, який почався зі статті Річарда Коена у Washington Post.

ЕКЗ було розроблене, щоб вирішити конкретну медичну проблему. Матір Луїзи Браун не могла завагітніти через те, що її фаллопієві труби були заблоковані. Однак уже в 1981 році дослідники знайшли спосіб за допомогою гормонів стимулювати яєчники будь-якої жінки продукувати багато яйцеклітин за раз. Замість того, щоб покладатися на природний менструальний цикл, лікарі почали витягати зі своїх пацієнток якомога більше генетичного матеріалу. Невдовзі вони почали продавати ЕКЗ жінкам, у яких взагалі не було жодних проблем із фаллопієвими трубами.

У 1983 році Севгі Арал та Віллард Кейтс, два лікарі з Центру контролю над хворобами у Вашингтоні, опублікували статтю, у якій проголошували початок «епідемії безпліддя». Ця стаття стала популярною і її неодноразово цитували. Занепокоєння поширювалося, а індустрія допоміжних репродуктивних технологій розросталася у відповідь на новий попит. До середини 1980-х років у США всюди повідкривалися клініки, що пропонують процедуру ЕКЗ. У 1990-х за ними послідували установи, що пропонують донорські яйцеклітини і сурогатне виношування, а також метод ІЦІС (інтрацитоплазмічну ін’єкцію сперми — метод введення сперми прямо у яйцеклітину, щоб запліднити її).

ЕКЗ допомогло багатьом жінкам завагітніти, але воно не стало легким вирішенням проблеми. Ця процедура дорого коштує. У США у 2015 році середня ціна «свіжого» циклу ЕКЗ (циклу, що використовує щойно зібрані яйцеклітини) становила 12 400 доларів, плюс 3-5 тис. доларів за медикаменти. Багато пацієнток проходять більш ніж один цикл, намагаючись завагітніти, і мало які страхові полюси покривають повну вартість усього цього. У Великобританії середня вартість циклу ЕКЗ коливається від 4 до 8 тис. фунтів — і далеко не всі жінки можуть отримати цю послугу від Національної служби охорони здоров’я (NHS) 2Національна служба охорони здоров’я (National Health Service — NHS) — це загальна назва для … Continue reading. До того ж, ЕКЗ — це процедура, що потребує хірургічного втручання. Вона пов’язана із суттєвим фізичним та емоційним ризиком. Існує безліч досліджень, що описують, наскільки руйнівним та виснажливим є ЕКЗ для багатьох жінок.

Досліджень про те, як застосування гормонів під час ЕКЗ впливає на тіла жінок у тривалій перспективі, проведено надто мало. У жовтні 2015 року дослідники з Університетського коледжу Лондона опублікували дослідження, що охоплювало понад 255 тис. жінок у Великобританії, які пройшли гормональну терапію в рамках ЕКЗ у період від 1991 до 2010 року. Дослідження виявило, що ризик розвитку раку яєчників серед цих жінок у 37% вищий, ніж у контрольній групі. Неможливо з’ясувати, чи ЕКЗ стало причиною раку, чи репродуктивні проблеми цих жінок були наслідком прихованого захворювання, яке лишилося недіагностованим. Жоден із цих варіантів не радує.

Однак у нашій культурі настільки сприймають як належне, що жінки готові страждати, аби завагітніти, а ці методи такі прибуткові, що лише поодинокі дослідники докладають зусиль для дослідження альтернатив. Навіть якщо парі важко зачати через проблеми, пов’язані з «чоловічим фактором», партнерка все одно вимушена проходити ЕКЗ.

Репродуктивні технології часто описують як спосіб обійти біологію організму. Але існує значний ризик того, що після всіх грошових витрат і страждань, пов’язаних із ЕКЗ, ця процедура просто не спрацює. Остання доповідь Американського товариства репродуктивної медицини (American Society of Reproductive Medicine), опублікована у 2012 році, показує, що рівень успішності кожного окремого циклу ЕКЗ дуже низький. Для жінок віком понад 42 роки ймовірність того, що у результаті циклу ЕКЗ жінка виносить дитину впродовж усього строку вагітності, становить 3,9%.

Якщо жінка розраховувала на ці процедури, щоб створити сім’ю, то усвідомлення, що вона все одно не може цього досягти, може бути нищівним. Уявлення про те, що існують чудо-технології, може лише поглибити відчуття, ніби у цій невдачі винна вона сама.

Як і будь-яка інша галузь, індустрія допоміжних репродуктивних технологій прагне розширюватися та захоплювати нові ринки. Дослідження показали, що з початку 2000-х жінки почали непокоїтися щодо своєї фертильності у дедалі молодшому віці. У 2002 році Національне опитування про зростання сім’ї, проведене Центрами профілактики та контролю хвороб (Centers for Disease Control and Prevention’s National Survey of Family Growth) виявило, що в США кількість жінок у віці від 22 до 29 років, які пройшли репродуктивне лікування, подвоїлася в останні сім років, сягнувши 23%. У 2006 році Conceive, журнал з Орландо (штат Флорида), чиє гасло звучить як «Ми — експерти у зачатті», з’ясував, що 40% його читачок були молодшими за 30 років.

Протягом останнього десятиліття індустрія допоміжних репродуктивних технологій почала просувати дорогі послуги дедалі більшій кількості людей, які, можливо, їх навіть не потребують. Зокрема, замороження яйцеклітин почали рекламувати жінкам, які будуть кар’єру, як шанс взяти ситуацію у свої руки. У 2014 році компанія під назвою FertilityAuthority запустила стартап Eggbanxx, що надає доступ до мережі лікарів, які здійснюють процедуру замороження яйцеклітин. Цей стартап має на меті розширити ринок, щоб зацікавити жінок, у яких поки що немає проблем із фертильністю. «Ми будемо як Uber, тільки для замороження яйцеклітин», — заявила виконавча директорка компанії Джина Бартасі (Gina Bartasi) в інтерв’ю газеті Washington Post навесні 2015 року.

На противагу термінології «фондів» і «дарунків», яку ми використовуємо, коли говоримо про донорство сперми та яйцеклітин, «страховка» — це метафора, що домінує в дискусіях довкола замороження яйцеклітин. Клініки, які пропонують таке лікування, часто послуговуються у своїх рекламних кампаніях мовою високих фінансів. Вони жартують про «заморожені активи» і переконливо говорять про мудрість «страхування» від ризику. Замороження яйцеклітин — це не просто вибір, а ще й опція в тому сенсі, в якому це слово вживають біржові маклери з Wall Street. Заморожуючи яйцеклітини, жінка платить певну кількість грошей — у США ціни починаються з близько 15 тис. доларів, плюс річні витрати на зберігання — аби мати змогу забрати свої яйцеклітини пізніше.

Як і ЕКЗ, замороження яйцеклітин спочатку було розроблене для конкретної потреби — для жінок, які в молодому віці захворіли на рак і мусили пройти хіміотерапію. Ці жінки могли прийняти рішення заморозити свої яйцеклітини перед лікуванням. Проте в останні роки клініки почали пропонувати цю експериментальну процедуру як опцію і для здорових жінок також. Фактично, вони заохочують жінок заморожувати свої яйцеклітини настільки рано, наскільки можливо.

Пропонувати жінкам платити за дорогу необов’язкову процедуру, яка досі класифікується як експериментальна, за багато років до того, як вони її взагалі потребуватимуть, звучить як не найбільш переконлива бізнес-пропозиція. І все ж логіка заморожування яйцеклітин переконала деякі з найуспішніших американських корпорацій. У 2012 році, коли Google, Facebook і Citibank оголосили, що вони розглядають можливість оплачувати своїм співробітницям витрати до 20 тис. доларів на замороження яйцеклітин, багато людей розхвалювали цей крок як чудо-засіб проти гендерної нерівності, яка й досі поширена на корпоративних робочих місцях. Присвячена цій темі історія з обкладинки журналу Time стверджувала: «Замороження яйцеклітин стане найбільшим чинником рівності».

Жінки, що заморозили свої яйцеклітини, зазвичай розповідають пресі, що ця процедура дозволила їм відчути себе сильнішими, дала їм відчуття контролю. Однак героїні цих історій часто хвилюються не так через просування по кар’єрній драбині, як через те, що їм важко знайти свою любов, тоді як їхній біологічний годинник цокає дедалі гучніше.

У 2011 році журнал Vogue розповів історію «35-річної граціозної директорки медіакомпанії», яка нещодавно заморозила свої яйцеклітини: «Лея знала, що вона вже небезпечно близько до віку, коли підходящі чоловіки почнуть шукати в її очах відчай — непристойну вібрацію, що сигналізує про те, що годинник цокає. “Замороження яйцеклітин — це мій маленький секрет, — каже вона. — Я хочу відчувати, що в мене є запасний план”».

У 2013 році вийшла книжка журналістки Сари Елізабет Річардс «Материнство: відкладене» (Motherhood: Rescheduled). Ця книжка простежує історії чотирьох жінок, які проходять процес замороження яйцеклітин. Авторка каже, що вона сама у захваті від того, як ця процедура звільняє її особисте життя від тиску. «Замороження яйцеклітин… втамувало мої приступи жалю над роками, змарнованими з чоловіком, з яким я не хотіла мати дітей, і докори сумління через те, що я згаяла ще більше років із чоловіком, який взагалі не був певен, чи колись захоче дітей. Ця процедура звільнила мене від жорсткого тиску, що змушував би мене шукати нового партнера, і допомогло мені знову знайти кохання у 42 роки». Такі історії подають замороження яйцеклітин скоріше не як механізм досягнення рівності на робочому місці, а як дорогий засіб отримати більше часу на пошуки Прекрасного Принца.

Для реклами замороження яйцеклітин часто використовують мову вибору та контролю над своїм життям. Проте на практиці замороження яйцеклітин штовхає жінок приймати гендеровані очікування щодо романтичних стосунків та продовження роду. Що більш нормалізованою ставатиме ця процедура, то міцнішим буде уявлення, що жінки мають брати на себе всю працю та фінансові витрати для організації розмноження. Неважко уявити, як можливості стануть обов’язками: наприклад, у компанії, що пропонує оплатити замороження яйцеклітин, про жінку, яка не обере цю процедуру, думатимуть, що вона несерйозно ставиться до своєї кар’єри. Це дуже дивна форма контролю над своїм життям: витрачати десятки тисяч доларів, аби той, з ким ти зустрічаєшся, міг почуватися комфортніше. Або щоб мати змогу просуватися по кар’єрній драбині, яка анітрохи не прогнеться, аби бути зручнішою для працівниць у репродуктивному віці.

Робоча сила у США нині більш ніж наполовину складається з жінок. У Великобританії більш ніж 67% жінок працюють повний робочий день поза домом. Маючи вибір між змінами в соціальній політиці — скажімо, більш ефективною охороною здоров’я і декретною відпусткою — і технологією «заморожування часу», чи справді ми впевнені, що «заморожування часу» є більш реалістичним вирішенням проблем, які створюють для жінок норми робочого місця?

Неважко зрозуміти, чому ті чи інші жінки хочуть заморозити свої яйцеклітини. Проте замороження рідко вирішує проблему. Навпаки, воно лише продовжує її існування.

Роль біологічного годинника полягала в тому, аби виглядало цілком природнім — фактично неминучим — що весь тягар відтворення цього світу лягає майже виключно на плечі жінок. Ця ідея має як моральні, так і практичні наслідки: якщо ти не плануєш своє життя прямо зараз, ти заслуговуєш скінчити самотньою та у відчаї.

Вигадка про те, що нести повну відповідальність за розмноження — частина жіночої природи, покладає гігантську ношу на жінок. І напружує романтичні стосунки між чоловіками і жінками. Уявлення, ніби жінки і чоловіки, які прагнуть сексуальних і романтичних стосунків одне з одним, від природи бажають протилежних речей, не є корисною ні для кого Чи не було би більш щиро просто визнати, що і жіночі, і чоловічі тіла старіють — і що більшість людей поділяють базові бажання любові, близькості та поваги?

Джерело: The Guardian

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки

Примітки
1 В оригіналі clock-watchers, буквально «ті, що стежать за годинником»; у переносному сенсі — працівники, які працюють тільки у строго визначений робочий час і пильнують, щоб не перепрацювати. — Прим. ред.
2 Національна служба охорони здоров’я (National Health Service — NHS) — це загальна назва для чотирьох державних медичних систем у Великобританії (в Англії, Північній Ірландії, Шотландії та Уельсі). Система фінансується переважно за рахунок загальних податкових надходжень. Служба охорони здоров’я надає широкий спектр послуг у галузі медицини, переважна більшість із яких є безкоштовними для жителів Великобританії. — Прим. перекл.