Скандал, що розгорнувся навколо докторської дисертації Катерини Кириленко, дружини віце-прем’єра В’ячеслава Кириленко, став перевіркою системи освіти на академічну чесність. Дисертація на тему «Теоретичні і методичні основи формування інноваційної культури майбутніх культурологів у вищому навчальному закладі» була захищена 15 жовтня 2015 року і швидко викликала протести наукової спільноти. За твердженнями докторки філософських наук Тетяни Пархоменко, текст дисертації на 30% взятий із інших наукових робіт без посилання на джерело, тобто є плагіатом. Крім того, робота містить антинаукові твердження про начебто існування субатомних часток, «тонких лептонів», що є фізичними носіями психіки. У листі на ім’я міністра освіти та науки з підписом академіка-секретаря відділення фізики та астрономії НАН України Вадима Локтєва такі твердження були охарактеризовані як «нісенітниці та безглуздий потік свідомості».
Але, попри протести, 1 липня Атестаційна колегія МОН, у якій брала участь міністерка освіти і науки, підтвердила докторський ступінь Кириленко, не визнавши текстові запозичення за плагіат та не знайшовши в дисертації ненаукових тверджень. Що ж сталося на колегії, які причини такого рішення і які його можливі наслідки? Ми спитали про це представників НАН України — Ірину Єгорченко, старшу наукову співробітницю Інституту математики, та Ігора Дзеверіна, завідувача відділу Інституту зоології імені І.І.Шмальгаузена, а також аналітика дослідницького центру СEDOS Єгора Стадного.
Ігор Дзеверін, завідувач відділу Інституту зоології імені І.І.Шмальгаузена НАН України
Я б сказав, що ситуація з визнанням захисту докторської дисертації Катерини Кириленко винятково ганебна. Ні для кого не є секретом, що в системі атестації наукових кадрів безліч порушень. Досить імовірно, що в багатьох випадках керівні працівники наймають собі «літературних рабів», які пишуть їм дисертації. Процвітає плагіат. При цьому, хоч і буває, що для виявлення замаскованого плагіату потрібна професійна експертиза і справжнє розслідування, у нас зазвичай практикують плагіат грубий та примітивний: високопоставлені плагіатори переконані у власній безкарності. Й у випадку з Кириленко плагіат абсолютно очевидний. У текст дисертації просто включено без посилань на першоджерело великі фрагменти текстів інших авторів.
Не менш очевидно, що це не просто плагіат, а плагіат джерел, наукова цінність яких досить проблематична, і навіть антинаукових текстів, які самі по собі викликають дуже серйозні питання. Міркування про лептони з цієї дисертації та її першоджерела вже стали темою для жартів, хоча нічого смішного тут немає.
Авторські публікації за темою роботи дуже сумнівні. Список формальних порушень під час захисту та перевірки роботи вражає. Взагалі, те, що найбільше дивує всіх у цій історії — це масштаби свідомого та демонстративного порушення будь-яких правил та стандартів з боку дисертантки та її покровителів.
І якщо навіть таку роботу усе одно було затверджено, то це означає, що керівництву МОН та іншим захисникам Кириленко абсолютно байдужі й елементарні норми наукової етики, і думка громадськості, і навіть власна репутація. Можновладці-плагіатори можуть спати спокійно: їм за такої системи ніщо не загрожує.
Якщо брати наукову спільноту, то я ще жодного голосу на захист Кириленко не чув. На рівні рядових науковців існує повний консенсус. І не тільки рядових: з критикою цього захисту вже виступили деякі академіки. Списувати не можна ― це знають усі: і діти, починаючи з молодшого шкільного віку, і їхні педагоги. Це, по-моєму, зрозуміло для будь-яких нормальних людей, зокрема і для тих, хто претендує на звання доктора наук з педагогіки.
За Кириленко виступають її високі покровителі та педагогічний істеблішмент, що вступилися за честь свого мундира. А честь зачеплена дуже конкретно, тому що фігурантами справи є багато докторів і кандидатів наук, які писали позитивні відгуки на очевидний плагіат і не менш очевидну антинауку, підтримували, виступали на захист. І якби зараз Кириленко позбавили звання — а інших законних варіантів розв’язання проблеми я не бачу — то це стало б дуже серйозним прецедентом. Вони бояться ефекту доміно, бо, думаю, плагіат та інші порушення дуже поширені і серед урядовців, і серед провідних освітянських діячів. Тому і зганьбилися вдруге, виступаючи на атестаційній колегії та проголосувавши майже одноголосно «за».
Педагогіка у нас ― це одна з найбільш здеградованих галузей науки. Є дуже професійні і кваліфіковані педагоги, але значна часина так званої педагогічної еліти перебувають на тому рівні, який ми зараз спостерігаємо. Думаю, вони будуть боротися за можливість імітувати науку до кінця і самі не відступлять. Тому суспільство, зокрема і наукова спільнота, мають домогтися реальних реформ у цій сфері.
Педагогіці взагалі дуже не щастить, і це тягнеться вже десятиліттями. Свого часу, у тридцятих роках, комплексні дослідження дитинства (так звана педологія) були заборонені спеціальною постановою ЦК ВКП(б). Це чи не єдиний випадок, коли науку у нас оголошували антинаукою постановою партійного керівництва. Адже навіть лисенківщина номінально була результатом наукової дискусії, хоч і з відомим наперед результатом і зрозумілими методами його досягнення. Супротивникам лисенківщини все ж дали можливість виступити, і дехто з них не покаявся навіть після «дискусії», незважаючи на реальну небезпеку. А педологію просто заборонили. Прийняли рішення, що це антинаука, а правильною є наша радянська педагогіка, її ми і будемо розвивати за нашими радянськими правилами. Існує легенда (дуже схожа на правду), що педологію було заборонено після того, як син Сталіна, на той час школяр, отримав на тестуванні якісь не ті бали.
Відтоді ця бідна наука зазнала величезної кількості «реформ» то в один, то в інший бік. У кожній новій владі були великі «знавці» педагогіки, які вводили свої новації, а зовсім збита з пантелику педагогічна громадськість, розуміючи, чим їй може загрожувати опір, брала під козирок у відповідь на кожну нову керівну примху чи забаганку і з усім погоджувалася. Це вело до дедалі більшої деградації. Це дивина, що у нас досі є справжні кваліфіковані педагоги, хоча їх стає дедалі менше. Я можу згадати, як впроваджували у нас уроки футболу в школі, потім 12-річну школу, потім християнську етику, потім ще щось. Тепер ось, може, лептонну етику введуть.
Водночас йдеться не тільки про педагогіку — тим більше, що на атестаційній колегії на підтримку дисертації Кириленко висловилися керівники провідних університетів держави. Йдеться про загострення тотальної кризи системи освіти і системи атестації кадрів. Тут потрібні справжні, а не позірні реформи.
Ірина Єгорченко, ст.н.с. Інституту математики НАН України
Відбулося, на жаль, дещо набагато гірше, ніж демонстрація повної неспроможності освітньої системи. Сама Катерина Кириленко заявила про визнання плагіату, свідоме викладання псевдонауки та фальсифікацію довідок про впровадження. Хай вже ми, ми ж ніхто… А тут сама дисертантка робить заяву, що вона спочатку поставила цитування в дисертації, а потім їх прибрала (якщо це не є визнанням плагіату, тоді що це таке?), що викладання псевдонауки потрібне як важливий елемент «інноваційного» курсу і що підручники не продавалися вільно, а їх лише видавав викладач, що курс авторський (а що тоді впроваджували в КПІ і ще кількох університетах — про що саме дали довідки про впровадження?). Схоже, промову їй писав якийсь політичний ворог.
Вислухавши все це, Атестаційна колегія майже одноголосно (крім віце-президента НАНУ Загороднього) проголосувала за збереження ступеню. Може, я щось погано зрозуміла, але з заяв Гриневич схоже на те, що цю справу розглядати більше не будуть. Тобто навіть власні визнання вини з боку дисертантки — це нормально, якщо вирішено оголосити чорне білим. А ціла купа поважних ректорів дружно проголосували за підтримку викладання псевдонауки. Серед них ректори КПІ та ХНУ. Цікава позиція.
Щодо боротьби з плагіатом. З ним будуть боротися методом запровадження програмного забезпечення (за великі державні кошти чи за кошти дисертантів) яке буде рахувати якісь відсотки на невідомій базі. Ніякі заяви від фізосіб про плагіат приймати не будуть: у відповідь на скаргу, що наші зауваження не розглянули спецради, пані міністр відповіла, що ми фізособи, і то наша приватна думка. Яка, треба розуміти, нікого не цікавить і яку розглядати непотрібно. Для будь-якого статистичного ПЗ для пошуку плагіату одразу ж роблять інше ПЗ, яке трошки перемішує слова і літери так, щоб перше ПЗ показало прийнятний результат. Статистичне ПЗ годиться виключно для оцінки роботи копірайтингу (чи — якщо ПЗ невідоме тим, хто перевіряє, — його можна використовувати для відбору робіт для більш детального вивчення). Систематичне використання одного статистичного ПЗ для пошуку плагіату — це дорога до фірм з рерайтингу для приховування плагіату.
Питання фіктивних публікацій розглядати відмовилися. Ніколаєнко в черговий раз вдався до брехні: 10 червня він сказав, що вони це не розглядали, бо у них нема персоналу, а сьогодні — що у них є цілий атестаційний відділ, який перевіряв публікації. Але перевіряв лише фізичні відбитки — тобто моє зауваження про неіснуючий журнал, який лише продукує муляжі-відбитки на замовлення, вони не розглядали, і колегія МОН це теж розглядати відмовилася. Пані Пархоменко навела цілий список зауважень до публікацій — його розглядати відмовилися.
Ще одна брехня Ніколаєнка: він мене звинуватив, що я сказала, ніби у спецрадах «неспеціалісти» — насправді ж я сказала, що там нема спеціалістів з визначення плагіату. Ну, а якщо таки спеціалісти — тоді написали неправду. Ще раз повторю, що всі знайдені випадки плагіату вони просто не розглядали. Вибрали те, що сподобалося. Хоча нічого не заперечили, а лише змінили означення плагіату таким чином, щоб оголосити плагіат неплагіатом. Нам також заявили, що ми не спеціалісти, і тому наші слова нічого не варті. Вміння читати вважають недостатнім. Тобто загравання з громадськістю закінчилося. Врахуйте, що ми всі ніхто і не спеціалісти в педагогіці, тобто громадська думка про освіту не важлива.
Цікаво, що до розгляду справи Кириленко було розглянуто кілька випадків позбавлення ступенів за плагіат. Звинувачення аналогічні і менші, ніж проти Кириленко — але там рішення про позбавлення ступеню прийняли спецради. Тобто це був спектакль про боротьбу з плагіатом: ось, трьох позбавили, а тут ніяк не можна, бо спецради схвалили. Але всі ці люди (вибрані не зовсім прості: СБУ-шник, якийсь ректор і ще хтось подібний) мають тепер повне право подавати до суду, бо означення плагіату для Кириленко прийняті для всіх. Вони точно можуть сказати, що спочатку поставили посилання, а потім прибрали. Це у нас тепер алібі для всіх охочих.
Що робити. По-перше, подякуймо керівництву держави за чітко висловлену політичну позицію щодо курсу на деградацію освіти, активну імітацію боротьби за якість освіти, зокрема проти плагіату. Можна не витрачати час на якісь марні спроби локальних покращень. По-друге, треба чітко розуміти, хто є хто, створювати мережі адекватних, інтелектуально чесних людей і висловлювати свою позицію. Освіти як державної системи вже немає. Немає навіть намірів щось створювати. Отже, залишаються локальні проекти, які потрібно всіляко підтримувати і розвивати. ГО вчених, неформальні освітні проекти, співпраця з міжнародною спільнотою. Дітям і студентам, за можливості, — альтернативна освіта, освіта за кордоном. Контролювати підручники не вийде — маячня нині офіційно дозволена. Якщо можливостей освіти, альтернативної офіційній, нема — принаймні пояснювати ситуацію: система — окремо, знання — окремо. Погані новини також і для авторів хороших підручників: МОН погодилося з позицією Кириленко, що підручники можна вільно переписувати від інших авторів — це ж для освітніх цілей. Вона, правда, сказала, що, згідно з авторським правом, списувати можна і з науковою метою. Хоча я не впевнена, що тут сказав би суд, якби подали скаргу автори списаних підручників.
Єгор Стадний, аналітик дослідницького центру CEDOS
Для виявлення плагіату в Україні вже є кілька варіантів програмного забезпечення, розробники яких активно пропонують університетам свої послуги. Деякі університети вже підписали з ними угоди. Найбільш ефективними є ті, які дають широкий пакет перевірок — від банальної копіпасти та оберненого перекладу до виявлення змін у шрифті. Проте ефективність перевірки на плагіат набагато зросте, коли буде єдиний репозитарій академічних робіт (і старих, і нових).
Втім, МОН та дві спецради не вважають, що дослівне копіювання тексту, який був раніше опублікований у роботі іншого автора, без посилання на цю роботу є плагіатом. Також вони не вважають плагіатом посилання не на першоджерело тексту, а на власну роботу, у якій вже є посилання на першоджерело.
Я не знаю, як схвалення цієї дисертації вплине на навчальний процес, але довіра до захисту дисертацій точно підірвана. Система кругової поруки плагіаторів та псевдонауковців досі сильніша за наукову спільноту. Окремо можна констатувати неспроможність спільноти педагогічних наук адекватно реагувати — можливо, педагогіки в Україні вже немає.
Найсмішнішим є закид МОН, що треба бути фахівцем у цій сфері, щоб оцінити роботу Кириленко. Річ у тім, що для того, щоб порівняти два тексти і визначити, чи поставлене посилання, вистачить і шкільної освіти. Тому МОН виглядає нікчемно, бо заперечує українську шкільну освіту. Думаю, що це ще не кінець, і ми побачимо ще судовий розгляд, а також до обговорення долучиться і закордонна спільнота.