Вперше опубліковано у збірці «20 років капіталізму в Україні» (ред. Кирило Ткаченко), виданій у 2015 році за сприяння «Політичної критики».

Переклав з німецької Іван Іващенко

Протягом останніх двадцяти років робітничий рух в Україні стрімко розвивався: тоді як протести шахтарів на початку дев’яностих років призвели до швидкого утворення нових профспілок, вплив робітничих протестів на політику після загального страйку 1993 року приголомшливо впав. Українській державі вдалося стримати протести робітників та уникнути поширення радикальних профспілок. У цій розвідці ми розглянемо, яким чином пострадянська держава в Україні стримує робітничі протести. При цьому ми вважаємо, що стримування робітничих протестів функціонує передовсім шляхом розподілу вибіркових соціальних виплат. Хоча такий підхід, розроблений за радянських часів, і не може досягнути цілковитого стримання протестів, проте він важливий для можливості державного контролю за організацією й масштабами робітничих протестів. Скажімо, після 1993 року держава змогла обмежити владу організованих робітників передусім у важкій промисловості, а саме у таких галузях як гірництво, виробництво сталі та машинобудування. А це ті галузі, в яких завдяки страйкам робітники можуть досягнути найвищого впливу на державу, бо страйки у цих секторах мають значливі наслідки для всієї промисловості та економіки держави. (Це також ті галузі, в яких розташоване осереддя робітничого руху в індустріальних країнах.) Після відступу держави з цих секторів описаний тут підхід зберігся: після приватизації багато нових власників потурбувалися про подальше забезпечення розподілу соціальних виплат.

Українська схема стримування робітничих протестів дуже подібна до радянських або нинішніх російських і китайських підходів1. Навіть якщо протести робітників і наявні — як у Китаї чи Росії, — описана схема стримування обмежує дієвість та участь у протестах, заважаючи легальній самоорганізації робітників. Ключовим для функціонування цієї схеми є існування організації учасників, яка вибірково розподіляє істотні соціальні виплати серед робітників. Окрім того, законодавчо забороняється вступ робітника до інших організацій, на кшталт самоутворених профспілок. Отож робітники мають обирати між соціальними виплатами організацій учасників, яких вони б не отримали без участі, та непевними перевагами самозаснованих профспілок.

Ба більше, схема стримування вимагає політичного контролю над організацією, офіційно зареєстрованою як профспілка чи конфедерація профспілок. Це потрібно, щоб запобігти можливості перетворення робітничої організації учасників на фактичну профспілку (що почасти вдалося у багатьох центрально-східноєвропейських країнах). Політичний контроль потрібний також тому, що організації учасників можуть слабшати внаслідок корупційних афер їхніх очільників, коли соціальні виплати вже розподіляють не серед робітників, а серед учасників різних афер.

В Україні роль організації учасників відіграє найбільше об’єднання проспілок країни — Федерація профспілок України (ФПУ). Це масова організація, яку не заснували її учасники, а яка успадкувала структуру радянської спілки, разом із учасниками. В обмеженому впливі робітників на політику в Україні завинило передусім це об’єднання профспілок. Завдяки державній підтримці ФПУ змогла демобілізувати робітників через вибіркові соціальні виплати та ускладнила поширення альтернативних профспілок. Надалі ми сконцентруємося на описові функціонування моделі робітничих протестів та її меж.

ФПУ як власник соціальної інфраструктури

Узагальнюючи, можна схарактеризувати ФПУ як масову організацію (до неї належать більш ніж три чверті профспілок), яка намагається утримати своїх учасників не завдяки представництву їхніх інтересів, а через розподіл різних соціальних виплат. ФПУ може дозволити собі ці соціальні виплати у формі доплати на відпустку, обслуговування у медичних закладах і розподілу дешевого житла, бо держава передала ФПУ права власності на інфраструктуру, які уможливлюють ці соціальні виплати. Ця інфраструктура виникла за радянських часів і вже тоді відігравала схожу роль. Але, на відміну від радянського об’єднання профспілок, ФПУ отримала права власності на цю інфраструктуру. Це важливо тому, що внаслідок цього згадана інфраструктура стала метою різних корупційних схем, а також бо це послабило вплив ФПУ на робітників.

З часів незалежності України інфраструктура не розширювалася, а корупційні афери у межах ФПУ призводять до її постійного скорочення. З 330 об’єктів, які у 1991 році мала ФПУ, у 2011 році в її власності лишилася лише половина: 101 санаторій, 66 готелів, чотири спортивні табори, два виші, 17 підприємств і чотири акціонерні товариства. Але ці об’єкти ще можна зберегти для більшості робітників країни як членів ФПУ. На підставі опитувань World Values Survey можна порівняти ступінь організованості профспілок в Україні з аналогічним ступенем в інших посткомуністичних країнах та у Німеччині. Графік 1 показує, що в Україні членами профспілок є більше людей, ніж в інших найбільших посткомуністичних країнах та у Німеччині. Ці відсотки приблизно відповідають кількості членів ФПУ, позаяк більшість членів профспілок організовані під керівництвом ФПУ2.

Графік 1. Члени профспілок серед робітників із повною зайнятістю (2005-2008) у відсотках

Проте цей графік мало говорить про вплив ФПУ на підприємництво3. При цьому важливо розрізняти дві різні ролі ФПУ: ФПУ як власник та як розпорядник соціальної інфраструктури. Уже на національному рівні ФПУ сама розпоряджається різними об’єктами, при цьому вона сама фінансує ці об’єкти та сама може вирішувати, як їх перерозподіляти. Але також існує соціальна інфраструктура, яка належить підприємствам. У багатьох випадках ФПУ вдається відігравати роль також на рівні підприємств, адже вона керує належною цим підприємствам інфраструктурою.

ФПУ як розпорядник соціальної інфраструктури

На рівні підприємств ФПУ керує передусім соціальними виплатами, які сплачують підприємства, та інфраструктурою, яка їм належить. Хоча у принципі усі робітники мають право на соціальні виплати, та фактично під час їх розподілу значну перевагу віддають членам ФПУ. Якщо робітники хочуть вступити до іншої профспілки, то вони втрачають ці виплати, тому що маленькі, щойно засновані профспілки до перегляду колективних договорів не отримують жодних соціальних виплат (а після перегляду вони у кращому разі отримують лише частку виплат, які може перерозподілити ФПУ, бо вони мають значно менше членів). Завдяки вивченню п’яти великих і середніх підприємств в українському машинобудуванні я зміг встановити, наскільки важливі такі соціальні виплати для низькооплачуваних робітників. Як і раніше, ці виплати передбачають медичний догляд у стаціонарах і санаторіях, які належать підприємствам, місця у дитячих садках для дітей працівників, кошти на ремонт і використання заводських квартир, у яких мешкають робітники тощо. Особливо дієвим стримування протестів є у тих секторах, у яких роль ФПУ як власника збігається з її роллю як розпорядника. У таких секторах, які слід шукати передовсім у важкій промисловості, робітники мають доступ як до виплат, що ґрунтуються на інфраструктурі ФПУ, так і до виплат підприємств. У таких секторах поширення альтернативних профспілок найпроблематичніше.

Ось повний перелік виплат, які велике машинобудівне підприємство (кременчуцький виробник вантажівок КрАЗ) дозволяє ФПУ розподіляти між робітниками. Як можна виснувати з таблиці, підприємтсво витрачає левову частку грошей на догляд за гуртожитками, місця в яких профспілка — член ФПУ вибірково розподіляє між робітниками. Відносно багато витрачається на догляд за пансіонатом «Сонячний берег», у якому ФПУ так само розподіляє місця. Наведені витрати можна пояснити не лише як спробу стримати протестну активність робітників. На цьому підприємтсві керівництво також спробувало обмежити зміну особового складу й утримати найкращих робітників, яким намагалося запропонувати щось більше, ніж просте підвищення плати. Зарплати на цьому підприємстві нижчі, ніж у гірництві чи металургії, проте вищі, ніж у легкій промисловості. Але цілком можливо, що зацікавленість керівництва у соціальних виплатах слід пояснювати тим, що вони коштують підприємству менше, ніж підвищення зарплати, позаяк на них мають право не усі робітники.

Таблиця 1. Соціальні виплати на рівні підприємств (КрАЗ, Кременчук, 2007)

Соціальна виплата Кошти (в євро)
Підтримка фабричної лікарні 71 166
Підтримка профілактичної частини 30 000
Закупівля лікарських засобів 5 271
Витрати на допомогу з поховання 16 107
Догляд за пансіонатом «Сонячний берег» 77 316
Догляд за гуртожитками 127 397
Відшкодування витрат профспілок на культурну, спортивну та

дозвільну діяльність

43 928
Допомога на перебування у пансіонаті «Сонячний берег» 28 800
Допомога на перебування у літньому таборі дітей працівників 16 107
Допомога багатодітним родинам 4 300
Витрати на гуманітарну допомогу 30 000
Освіта молодших спеціалістів 17 570
Видання часопису «АвтоКрАЗ» 7 760
Підвищення кваліфікації працівників 77 463
Допомога висококваліфікованим працівникам на придбання квартир 30 000

Джерело: КрАЗ, колективний трудовий договір 2006-2007

Але важливим лишається те, що працедавець і ФПУ вибірково розподіляють соціальні виплати. Формально ця вибірковість не визнана, але, наприклад, найкращі місця для відпочинку часто розподіляють між «фаворитами», робітниками зі зв’язками. Деякі підприємства лише тоді допускають розподіл виплат через профспілки, коли ті беруть на себе зобов’язання «дисциплінувати» робітників та уникати перешкод у виробництві: під час мого польового дослідження на згаданому підприємстві (у 2007) керівництво вимагало від профспілки, щоби певні соціальні виплати більше не пропонувалися робітникам-«п’яничкам». Завдяки вибірковому розподілові соціальних виплат робітники стають залежними від профспілки та підприємства. На практиці це призводить до того, що робітники протестують лише тоді, коли вже не мають, що втрачати. Це, скажімо, пояснює, чому більшість протестів робітників в Україні мають місце саме тоді, коли йдеться про масові звільнення, закриття фабрик або заборгованості з виплатою зарплати, і чому підвищення зарплат не штовхає робітників на вулицю. Якщо підприємство більше не має грошей на зарплату для робітників, то й профспілка здебільшого не може дозволити собі жодних соціальних виплат — у таких випадках робітники нічим не ризикують. Але якщо профспілка ще має у розпорядженні ресурси та пропонує різні соціальні виплати, то навіть за наявності значної заборгованості із зарплатою робітники не беруть участі в протестах (якщо інакше не вирішить профспілка). Це пояснює, наприклад, чому в 1990-х у Росії та Україні так багато робітників щодня ходили на роботу, навіть якщо їм не платили місяцями, а іноді й роками4.

Окрім того, можливість стримувати протести робітників завдяки соціальним виплатам передбачає також можливість їх розпалювати, а заразом підсилювати власне становище щодо уряду. У 2000-х ФПУ лише двічі намагалася мобілізувати своїх членів на національному рівні та стягнути їх до Києва задля протестів проти урядової політики, намагаючись балансувати у стосунку до уряду. Президент ФПУ Василь Хара — народний депутат і член Партії регіонів — у грудні 2008-го навіть погрожував урядові Тимошенко словами: «Якщо ми не керуватимемо протестами, то люди проклянуть вас [уряд]». Таким чином Хара погрожував, що стягне до Києва десятки тисяч демонстрантів, якщо уряд не дотримається своїх обіцянок і, наприклад, недостатньо підтримуватиме сталетопну промисловість. Урешті-решт, у листопаді 2009 року попротестувати проти економічної політики уряду зібралися менш ніж 5000 демонстрантів — ганьба для ФПУ. В інших поодиноких національних акціях протесту так само брали участь дуже мало людей: лише 15000 людей зібралися на демонстрацію протесту проти уряду Юрія Єханурова. Завдяки таким прогріхам ФПУ довела лише те, що вона не становить жодної загрози для уряду. До інших спроб мобілізації членів ФПУ більше не вдавалася.

Держава втручається

Для подальшого існування моделі важливою є роль держави: хтось має забезпечувати збереження здатності ФПУ до перерозподілу, а також гарантувати, що державні функціонери не послаблять цю здатність через зорієнтовану на користь поведінку. Ми вже писали, що велика частина соціальної інфраструктури належить самій ФПУ. Це і літні курорти, готелі та інша нерухомість, яка майже повністю розташована у Криму і яку ФПУ успадкувала у 1991 році (раніше це була власність головної радянської спілки). Високопоставлені представники ФПУ вже продали частину цієї інфраструктури і при цьому взяли хабарі від підприємств. У 2008 році уряд вжив перших заходів, щоб обмежити відчуження інфраструктури ФПУ (у парламенті вже до цього дискутували про націоналізацію власності ФПУ). Багатьох провідних кадровиків ФПУ ув’язнили на підставі таких афер, а тодішній президент ФПУ мав скласти повноваження. У 2011 році держава схожим чином дисциплінувала керівника ФПУ, який наприкінці 2011 року мав скласти повноваження через подібні корупційні афери (відчуження соціальної інфраструктури на користь родички).

Окрім цього, інфраструктура ФПУ стала метою кримінальних угруповань, які намагалися збагатитися агресивними методами і чия активність ще більше посилила залежність ФПУ від державної підтримки. У листопаді 2008 року групи невідомих спробували захопити офіси ФПУ у майже кожному з 27 регіонів країни, а також вилучити документи та печатки регіональних організацій. У п’яти регіонах напади мали успіх і були викрадені документи, які потім мали слугувати бажаному правовому захопленню власності ФПУ (якби ФПУ більше не мала документів, які доводили би її власність на нерухомість, тоді би корумповані суди могли відмовити ФПУ у праві власності на нерухомість). Держава слабко зреагувала на напади — імовірно, щоб дисциплінувати ФПУ. Не було жодного офіційного слідства, і лише одного з нападників ув’язнили, проте незабаром звільнили. Ця афера засвідчила, що для профспілки захист з боку державних структур є життєво необхідним.

Слабкі місця в імперії ФПУ

Важливим наслідком описаної тут схеми стримування робітничих протестів є значно ускладнене поширення менших, заснованих самими робітниками профспілок. Задля отримання соціальних виплат робітники мають бути членами ФПУ, тобто вони мають відмовитися від членства в інших профспілках. Альтернативні профспілки, засновані самими найманими працівниками, які не є ні спадкоємцями головної радянської спілки, ні її членами, конкурують з ФПУ та її ресурсами. При цьому робітники мають обирати: мати право на соціальні виплати ФПУ і відмовитися від представництва своїх інтересів чи вступити до нових організацій, які хоча й опікуються представництвом їхніх інтересів, проте успіх такої опіки важко передбачити. Більшість робітників ухвалюють рішення на користь пропозиції ФПУ5.

Утім, ці невигідні умови повністю не перешкоджають заснуванню нових профспілок та їхньому розвиткові чи переформуванню організацій — членів ФПУ. Вони розвиваються й реформуються, особливо там, де катма соціальної інфраструктури, а отже, немає прямої конкуренції з ФПУ. У наступній частині я опишу старіші й новіші профспілки, члени яких перебувають поза досяжністю ФПУ і які останнім часом засвідчили, що вони можуть мобілізувати робітників у всій країні, навіть якщо така мобілізація досі не змогла досягнути робітників у важкій промисловості. Навіть у межах ФПУ існують відмінності між ресурсами, якими можуть розпоряджатися різні галузеві організації. Бідніші організації легше реформувати та поставити під вплив членів, тому що вони мають менше ресурсів для розподілу. Тут можна було б навести як приклад профспілку— члена ФПУ, яка врешті показала, що може активно мобілізувати своїх членів проти уряду: на початку березня 2011 року профспілка вчителів оголосила про радикальні протести проти урядової політики заощадження, адже більшості вчителів зарплату, яка нижча мінімального рівня, виплачує саме уряд. Наприкінці березня 2011-го у Києві протестували від 5000 до 10000 педагогів.

Хвиля протестів 2010-2011

Контекст економічних заходів української держави для робітництва та його профспілок завжди змінюється. Після страйку шахтарів у 1993 році держава намагалася уникати заходів із загальнонаціональним конфліктним потенціалом, щоб утримувати від протестів робітництво з найбільшим конфліктним потенціалом, передовсім у гірничому секторі. Державі це вдалося дуже добре, особливо після відновлення нарахувань у гірничому секторі з 1997-1999 років та ігнорування радикальних планів реформ Світового банку6. Помаранчева революція 2004 року нітрохи не змінила становища: з одного боку, після поразки табору президента Леоніда Кучми у 2004-му непевність в українській політиці примушувала кожен уряд до поступок, щоби забезпечити перемогу на виборах. З іншого боку, уряди були надто слабкими та недовговічними, щоби впроваджувати великі реформи. А отже, держава слабко намагалася відтіснити успадковану після 1990 року державу загального добробуту. Але для невеликих профспілок, а також для робітництва в цілому становище змінилося після виразної перемоги Партії регіонів у 2010-му, адже після цього держава перейшла у наступ. Субвенції на ціни за електроенергію та соціальні виплати скоротили, а уряд спробував нове регулювання економічних стосунків, передусім через податкові й трудові закони. При цьому держава стикнулася з опором, наприклад, у нових галузях промисловості, в яких ФПУ не змогла утвердитися.

Найбільші протести спровокувала спроба уряду та парламенту змінити податковий закон та скасувати певні податкові пільги для підприємців. Серед інших протести організувала Федерація профспілок малих і середніх підприємців. Найбільшою організацією серед учасників протесту була Спілка вільних і малих підприємців та їхніх працівників. Близько 10000-25000 протестувальників зайняли у листопаді 2010 року майдан Незалежності у Києві та організували інші протести у більшості інших великих міст країни. Демонстрації, врешті-решт, придушила міліція, але уряд відкликав суперечливий закон та відправив його на допрацювання. Серед учасників блокування майдану Незалежності та протестів було також багато робітників та купа маленьких профспілок, навіть якщо багато організаторів вважали себе дрібними підприємцями і подавали себе так перед пресою. Вони представляли інтереси тих, хто у сьогоднішньому українському суспільстві має самостійність або працює на дуже маленьких підприємствах, на кшталт продавців на базарах чи багатьох самостійних перевізників.

Інша хвиля протесту відбулася роком пізніше, коли держава спробувала скоротити соціальні виплати, які розподілялися серед різних знедолених категорій колишніх державних службовців (і не лише серед них), на кшталт пенсій ветеранам війни в Афганістані, чорнобильцям, шахтарям з інвалідністю, дітям війни тощо (у цілому було шістнадцять категорій). У вересні 2011-го представники цих груп пенсіонерів під час масового протесту намагалися штурмувати парламент, і їм це майже вдалося. Правоохоронці ледве спромоглися їх зупинити, а парламент погодився узгодити кожну зміну законодавства лише після перемовин із організаціями тих, кого ці зміни заторкують.

Протестувальникам — незалежним підприємцям і ветеранам — не вдалося створити широкого фронту за групами інтересів, щоби розгорнути свої акції. Особливо важливо те, що вони не змогли досягнути промислового робітництва навіть у тих небагатьох галузях, де ФПУ не має абсолютного контролю. Наприклад, ФПУ ділить гірничий сектор із Незалежною профспілкою гірників України (НПГУ), яка заснувала найбільшу непідпорядковану ФПУ профспілку — Конфедерацію вільних профспілок України, об’єднання профспілок передусім у гірництві, транспорті, освіті, пенсіонерів тощо. Вона складається із найважливіших організацій, які виникли під час «гарячої» фази українського робітничого руху (приблизно 1989-1993 роки), передусім у галузях гірництва і транспорту. Попри критичну позицію щодо уряду і попри купу урядових заходів, які прямо заторкували НПГУ, ця профспілка не спромоглася мобілізувати своїх членів та підтримати протести 2010-2011 років. Наприклад, лише 11 членів з найпотужніших організацій НПГУ були присутні у Києві, а саме усі 11 функціонерів профспілки — і жодного робітника.

Держава не відмовилася від планів реформ, адже винайшла нові способи стримування протестів. Урешті-решт, держава спромоглася втілити всі заходи, які спричинили протести 2010-2011 років. Незалежні підприємці та ветерани вже не були здатні скликати нові демонстрації та загальнонаціональні протести, тому що держава змогла посилити тиск на їхні організації та діяльність і навіть організувати їм протидію через групи, які значно доброзичливіше ставляться до держави. Найбільше перепало організації ветеранів-чорнобильців: міліція перешкодила участі сотень ветеранів у виборах у їхніх організаціях, так що група ветеранів, яка хотіла припинити протести, змогла досягнути свого, і її обрали на керівні посади. Схожу спробу зробили і щодо профспілки працівників малих і середніх підприємств, але внаслідок мобілізації її членів ця спроба не була успішною. Після протестів організацію ветеранів-афганців постійно контролюють податкові органи. Під тиском опинилася і найбільша спілка незалежних та малих підприємців і їхніх працівників, яка була головним організатором захоплення майдану Незалежності у Києві у 2011: оскільки багато організацій — членів спілки можуть стати також членами інших організацій, то їх і переманили інші організації, якими керують політики і народні депутати. Вони віддали первагу вступові до організацій цих політиків, але незабаром стало ясно, що ці організації слугували лише для відтермінування протестів і надання шансу парламентові безперешкодно втілити реформи.

Висновок

Загалом, можна стверджувати, що за останні двадцять років в Україні не зміг розвинутися потужний незалежний робітничий рух. На початку дев’яностих усе виглядало інакше: з червня 1989 і до 1999 року в Україні почалася хвиля протестів шахтарів, постала загальнодержавна незалежна профспілка (Конфедерація вільних профспілок) шахтарів, яка поширилася на інші сектори, на кшталт транспорту й освіти. Проте Конфедерація ніколи насправді не змогла витіснити ФПУ: вага інфраструктури, якою володіє та яку може розподіляти між робітниками ФПУ, робить для робітників членство в ФПУ значно привабливішим. Державна підтримка, яку отримує ФПУ, для робітничого руху означає, що рівень його профспілкового організування зовсім не відрізняється від радянських часів. Цей факт гідний уваги тому, що держава передала економіку передовсім приватним власникам. Але ці власники, передусім у важкій промисловості, продовжують радянську тенденцію, коли працедавець робить соціальні виплати й допускає, що здебільшого ФПУ розподіляє ці соціальні виплати серед робітників.

ФПУ може стримувати протести переважно там, де її інфраструктура наявна найбільше. А там, де ФПУ не може поєднати членство із перевагами соціальних виплат, які вона розподіляє, постання й поширення нових форм протесту й організацій цілком можливе. Складається враження, що нині повторюється ситуація, як на початку дев’яностих: тоді також здавалося, що протести шахтарів розгорталися одночасно із занепадом системи ФПУ. Отже, протести зумовило те, що наприкінці 1980-х і на початку 1990-х соціальні виплати ФПУ для зубожілих робітників були незначними. Можливість стримувати робітничі протести виникла знову лише тоді, коли держава, а пізніше дедалі потужніші приватні власники відновили підтримку ФПУ, а виплати знову стали значними завдяки збільшенню нарахувань. Так само можна пояснити протести з 2010 року, тому що дедалі більша частина української економіки може організовуватися окремо від ФПУ. При цьому можна легко помітити, що заходи, якими держава може стримувати протести, не обмежуються підтримкою ФПУ. Як ми побачили у випадку незалежних підприємців і ветеранів, держава може успішно тиснути також на організації цих нових протестувальників, тому, врешті-решт, вони не можуть мати впливу на важливі для них політичні заходи. Але як протести шахтарів у дев’яностих, так і протести незалежних підприємців і ветеранів на початку 2010-го спровокували постання організацій, які щонайменше вижили і формують дедалі ширший фронт. Сьогодні у цих організаціях активно обговорюють, які заходи вживає щодо них держава, а деяким — на кшталт профспілки робітників малих і середніх підприємств — навіть вдалося успішно чинити опір деяким заходам. Отже, від активних членів залежить, наскільки вони у змозі залагодити неузгодженості між своїми організаціями та успішно обмінюватися стратегіями опору і спільно їх втілювати.

Читайте також:

Старі профспілки. Нові протести (Сергій Мовчан)

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки   [ + ]

1. Див. Clarke S., Pringle T. Labour activism and the reform of trade unions in Russia, China and Vietnam // NGPA Labour Workshop 2007.
2. Друга за розмірами профспілка країни називається Конфедерацією вільних профспілок України (КВПУ) та об’єднує істотно меншу частину робітників (менш ніж 300 тис., згідно з даними КВПУ). Ця конфедерація виникла на початку дев’яностих років з протестів шахтарів на сході країни.
3. Ця розвідка почасти ґрунтується на дослідженні, даних та інформації, які автор опублікував у Ukraine-Analysen, Зошит 91 (2011), та які доступні публічно; задля подальшої інформації це дослідження можна завантажити за цією адресою: http://www.laender-analysen.de/ukraine/pdf/UkraineAnalysen91.pdf.
4. Gimpelson V. The Politics of Labor Market Adjustment: The Case of Russia // Reforming the State / ed. by Kornai J. et al. — Cambridge: Cambridge University Press, 2001 — P. 25-52.
5. Див. Петрова Л. Как умирают профсоюзы // Мир России (3) 2001.
6. Mykhnenko V. State, Society and Protest under Post-Communism: Ukrainian Miners and Their Defeat // Paper for the Political Studies Association-UK 50th Annual Conference, 10-13 April 2000, London.