Переклад Галини Герасим

За редакцією Олеся Петіка

Пророк із прапором у правій руці та сокирищем у лівій прийшов із Півдня, щоб проповідувати вчення Американізму. Він промовляв до бідних та розгніваних, до збаламучених та наляканих, і пробудив він в них нову відданість. І слова його зійшли на землю, наче полум’я, і де б він не зупинявся промовити їх, юрби піднімались услід за ним.

Його звали Норвел Ерлінґтон Бореґор, і перш ніж стати Пророком він був губернатором. То був дебелий, неповороткий чолов’яга з вибалушеними чорними очима та квадратним обличчям, що наливалося кров’ю в моменти найбільшого збудження. Його важкі, кущуваті брови завжди підозріливо хмурились, а повні губи кривились у єхидній напівпосмішці.

Та його послідовників не цікавило, як він виглядає. Бо Норвел Ерлінґтон Бореґор був Пророком, а пророків не ставлять під сумнів. Він не чинив чуд, однак вони зліталися на його клич: Північ та Південь, бідні та багаті, сталевари та власники заводів. І скоро ім’я їм було легіон.

І легіон цей марширував під музику військових оркестрів.

***

«Максиміліан де Лур’є мертвий», — промовив уголос Максиміліан де Лур’є, сидячи на самоті у напівтемряві власного кабінету, обрамленого книжковими полицями.

Потім він засміявся — м’яко, майже безгучно. На мить у пітьмі замерехтів вогник сірника, торкнувся люльки і згас. Випроставшись у дорогому шкіряному фотелі, Максим де Лур’є почав неспішно димити.

Ні, думав він. Це не спрацює. Слова просто не звучать так, як слід. Від них тхне підробкою. Я Максим де Лур’є, і я живий.

Авжеж, відповів інший голос усередині, але ж ненадовго. Припини обманювати себе. Вони вже не скажуть нічого іншого. Рак. Термінальна стадія. Щонайбільше рік. Навряд чи й так довго.

Отже, я небіжчик, сказав він собі. Кумедно. Я геть не почуваюся мертвим. Я не можу собі уявити, як це — бути мертвим. Не я. Не Максим де Лур’є.

Він спробував ще раз. «Максиміліан де Лур’є мертвий», — рішуче звернувся він до тиші.

Похитав головою. Це все ще якось неправильно, подумав він. У мене є все, заради чого варто жити. Гроші. Становище. Вплив. Усе це, і навіть більше. Все на світі.

Безжально й холодно пролунала відповідь у його голові. Це не має значення. Нічого більше не має значення, окрім бісового раку. Ти небіжчик. Ти живий небіжчик.

У темній, тихій кімнаті його рука раптом здригнулася, він впустив люльку і розсипав попіл на дорогий килим. Стиснув кулаки — аж побіліли кісточки пальців.

Максиміліан де Лур’є повільно встав зі стільця і рушив у інший бік кімнати, мимохідь торкнувшись вмикача. Зупинився перед дзеркалом у повний зріст, що висіло на дверях, і став роздивлятися високе, сивочоле відображення, яке стояло за склом і так само вивчало його. Обличчя — незвично бліде, завважив він, і руки все ще трохи тремтять.

«А як щодо мого життя? — спитав він у відображення. — Що я зробив упродовж життя? Прочитав скількись книг. Водив якісь спортивні машини. Нажив скількись мільйонів. Задоволення — одне суцільне задоволення. Плейбой Західного світу».

Він саркастично пирхнув, але відображення все ще виглядало похмурим та напруженим. «Але чого я досяг? Чи буде через рік хоч щось, щоб засвідчити, що Максиміліан де Лур’є колись жив?»

Він загарчав і відвернувся від дзеркала, згірчений чоловік на порозі смерті, чоловік з очима сірого попелу, який залишив по собі давно згаслий вогонь. Коли він обернувся, погляд цих очей розсіявся між речами, з яких колись складалось одне життя: масивні дорогі меблі; до блиску відполіровані дерев’яні книжкові шафи, які хизувалися рядами розкішних шкіряних палітурок; холодний, закіптюжений коминок та рядочок куплених за кордоном мисливських рушниць на стіні над ним.

Раптом вогонь спалахнув знову. Де Лур’є рішуче перетнув кабінет і зняв одну з рушниць із підпори. Руки, якими він погладжував приклад, все ще тремтіли, але коли він заговорив, його голос лунав холодно, жорстко і твердо.

«К бісу, — сказав він. — Я ще не мертвий».

Він засміявся — різко, пронизливо — а потім взявся змащувати рушницю.

***

На крилах приватного літака Пророк проносився над Західним узбережжям, сіючи Слово. І повсюдно натовпи збиралися вітати його, і кремезні сталевари саджали дітей на плечі, щоб ті почули його. Патлатих крикунів, які насмілювались роззявити рота супроти нього, затикали, освистували, а часом і рахували їм ребра.

«Я за простих людей! — мовив він у Сан-Дієґо. — Я за добрих патріотичних американців, про яких сьогодні всі забули. Це вільна країна, і як хтось хоче, нехай собі не погоджується зі мною, але я не дозволю комунякам і анархістам захопити владу. Хай знають, що доки залишилися ще порядні тямущі американці, тим покидькам не так просто буде вимахувати своєю червоною ганчіркою там і сям! А якщо для цього доведеться начистити пику якомусь із цих мерзотників… що ж, нехай це нас не зупиняє».

І вони линули до нього: патріоти і суперпатріоти, ветерани і солдати, розлючені та налякані. Вони гордо несли прапори вдень, читали Біблії на ніч і клеїли наліпки «Бореґор» на бампери своїх автівок.

«У кожного є право не погоджуватися зі мною, — волав Пророк зі сцени в Лос-Анджелесі, — але коли ці патлаті анархісти хочуть зупинити нашу війну — це вже не просто незгода. Це зрада!

І якщо ці зрадники і далі намагатимуться блокувати військові потяги, перешкоджати постачанню, яке рятує життя наших хлопців за океаном, — я буду за те, щоб розв’язати нашій поліції руки. Нехай полісмени візьмуть добрі замашні кийки і пустять трохи комуняцької крові. Після такого оті анархісти навчаться поважати закон!»

І люди заходилися в оваціях — таких розкотистих, що геть не було чути далекого відлуння тупоту військових чобіт.

***

У шезлонгу на палубі відпочивав високий сивий чоловік, ліниво переглядаючи примірник «Нью-Йорк Таймз». Зовнішності він був непримітної — поношена спортивна куртка та дешевенькі пластикові темні окуляри, одяг із полички першої-ліпшої крамнички. Мало хто завважив би його у натовпі. І вже напевно ніхто не став би придивлятися настільки пильно, щоб упізнати в ньому небіжчика, який колись був Максиміліаном де Лур’є.

Напівпосмішка підняла кутики губ небіжчика, коли він натрапив на одну зі статей на першій сторінці. Її заголовок було набрано строгими літерами сірого кольору: «Статок де Лур’є ліквідовано». Нижче, дрібнішим кеглем, сухий підзаголовок давав знати, що «Англійський мільйонер зник безвісти. Довірені джерела стверджують, що гроші — в офшорах».

Ага, подумав він. Як доречно. Зникає людина, а заголовок дістається грошам. Цікаво, що газети напишуть за рік? Напевне, щось на кшталт «Спадкоємці очікують на оголошення заповіту»?

Його погляд полишив новину і став блукати сторінкою, зрештою зупинившись на передовиці. Не промовивши ні слова, він насупився, вчитуючись у заголовок. Потім він почав читати саму статтю, повільно і уважно.

Дочитавши, де Лур’є підвівся зі стільця, акуратно склав газету і випустив її за борт у каламутно-зелену воду, яку пристрасно місили турбіни лайнера. Сховавши руки в кишенях куртки, він почимчикував назад, у свою каюту економ-класу. Там, унизу, газета крутилась і крутилась у вирах, які здіймалися в кільватері корабля, аж доки не розмокла і не втонула. Вона знайшла спочинок на замуленому кам’янистому дні, де вічно панували тиша та темрява.

І тільки краби снували туди-сюди по фотографії на першій сторінці, звідки кривив губи в єхидній напівпосмішці дебелий чолов’яга з квадратним обличчям і кущуватими бровами.

***

Схід двиготів від Слова Пророка, бо саме тут була вотчина брехливих провидців, що зводили його народ на манівці,  саме тут була твердиня його супротивників. Байдуже. Юрби тут були навіть більшими, а сини та онуки іммігрантів минулого століття належали йому усі, до останньої душі. Отже, тут Норвел Ерлінґтон Бореґор разив ворога у ворожому лігві.

«Я за простих людей, — казав він у Нью-Йорку. — Я за право кожного американця здавати дім в оренду чи продавати товари кому він схоче, і щоб до його справ не пхали свого носа чиновники, які носяться зі своїми портфелями, чи яйцеголові професори, що позакривались у запилених кабінетах і вирішують, як нам із вами треба жити».

А юрби заходилися в оваціях, вимахували прапорами, повторювали клятви вірності і скандували: «Бореґор — Бореґор — Бореґор» — знову і знову, аж доки стадіони не здригалися. Пророк посміхався і радо махав їм рукою, а журналісти Сходу, яким доводилося писати про нього, недовірливо похитували головами та з гіркотою бурмотіли про «харизму» та «іронію».

«Я за тих, хто працює, — казав Пророк робітничому з’їзду в Філадельфії. — І я собі думаю: пора б цим усім анархістам і демонстрантам припинити волання й знайти собі нормальну роботу, як усі решта! Ми з вами тяжко працювали, щоб мати те, що ми маємо, а вони, бачте, хочуть усе від влади задарма! Чому порядні люди, такі, як ви, платять свої податки задля утримання збіговиська ледачих гульвіс і невігласів, які просто не хочуть зайнятися ділом?»

Юрба схвально ревла, а Пророк тріумфально потрясав кулаком над головою. Бо Слово його зачепило душі трудівників — тих, хто працею і потом збудував цю націю. І вони належали йому. Ніколи більше не підуть вони за фальшивими богами.

А потім всі підводились і хором співали «Прапор, усипаний зірками».

***

У Нью-Йорку Максим де Лур’є сів у перший же автобус від митниці до серця Манхеттену. Маючи при собі лише невеличку валізу з одягом, він вирішив не завдавати собі клопоту зупинкою в готелі. Натомість він вирушив у діловий район, до одного з найбільших банків у місті.

«Я хочу перевести чек мого швейцарського банку в готівку», — звернувся він до клерка. Недбало нашкрябав щось у чековій книжці, вирвав сторінку і просунув її через віконце.   

Коли касир побачив суму, його брови ледь помітно сіпнулись догори: «Хмм… Я повинен перевірити, прошу пана. Сподіваюсь, вам не складно зачекати кілька хвилин. І, звісно, ви маєте при собі документи, пане…?»

Касир знову кинув оком на чек і закінчив фразу: «Пане Лоуренсе».

Де Лур’є привітно усміхнувся. «О, звісно, — відказав він, — я не став би знімати таку суму готівкою, не потурбувавшись про посвідчення особи».

Через двадцять хвилин він вийшов із банку на вулицю і закрокував далі з цілеспрямованою впевненістю. Він збирався зупинитися  у дешевому готелі на ніч, але до того зайшов ще у кілька місць —  купити одягу, кілька газет, багато карт, уживану машину. А ще — набір рушниць і пістолетів. Кожна з куплених рушниць мала оптичний приціл; до кожної він придбав чимало боєприпасів.

Тієї ночі Максиміліан де Лур’є не спав допізна, схилившись над обшарпаним журнальним столиком у своїй готельній кімнаті. Спершу він перечитував куплені вдень газети. Повільно і уважно він вивчав їх одну за одною, знову і знову. Кілька разів підводився і телефонував у довідкові служби газет, детально занотовуючи все, що вони йому повідомляли.

Потім він порозгортав карти і ретельно досліджував їх майже до ранку. На деяких із них, звіряючись із газетами, креслив товсті чорні лінії.

Зрештою, на світанні взяв червоного олівця й обвів ним назву містечка в Огайо.

Опісля він сів і взявся змащувати рушницю.    

***

Несамовито напосідав Пророк на Середній Захід — адже тут його люду було більше, ніж будь-де, окрім хіба його вотчини. Преподобні священнослужителі, що несли Слово поперед нього, надсилали йому звіти, й усі ці звіти свідчили одне. В Ілліної все мало піти якнайкраще, сповіщали вони, а в Індіані — навіть іще краще. В Індіані все без сумніву буде незрівнянно. А Огайо — Огайо буде чудовий, просто блискучий.

Отим-то Пророк і проносився Середнім Заходом, і ніс Слово тим, хто були спраглі його, і проповідував Американізм у серці Америки.

«В душі я чикажець! — повторював він, улещуючи Ілліной. — Ви, чикажці, знаєте, як дати собі раду з анархами і комуняками. В Чикаго багато гідних, путящих, патріотичних людей. Ви не дозволите цим терористам прибрати вулиці до рук, не дасте залякати добрих, законослухняних мешканців Чикаго!»

І юрби заходилися в оваціях, а Бореґор верховодив, салютуючи чиказькій поліції. Якийсь патлатий хуліган горлав «нацисти!», та одинокий голос губився у громах оплесків. Ніхто його не помітив, окрім двох охоронців у кутку зали, які обмінялися кивками і рушили до нього крізь натовп, спритно і тихо.

«Я не расист, — казав Пророк, перетнувши кордон між штатами, щоб виступити на півночі Індіани. — Я за права всіх простих американців, хай там якого вони походження, віри чи кольору шкіри. Та найпершим є ваше право самому вирішувати, кому продавати чи орендувати власність. І я думаю, що кожна людина має чесно працювати, як ви і я, і щоб не було такого, що хтось може собі жити в бруді, глупоті й розпусті за державний кошт. Я стріляв би тих мародерів і анархістів».

І люди заходилися в оваціях, а потім розбрідались, аби нести Слово своїм друзям, своїй родині і своїм сусідам. «Я не расист, і Бореґор також ні, — казали вони одне одному. — Та хіба хотів би ти, щоб хтось із таких людей одружився з твоєю сестрою?» І натовпи більшали щотижня.

І поки Пророк рухався на схід, в Огайо, небіжчик вирушив на захід, щоб зустріти його.   

***

«Вас влаштовує кімната, пане Лоуреле?» — Худорлява літня власниця квартири притримувала двері, поки він оглядав помешкання.

Максим де Лур’є протиснувся повз неї і прилаштував свої валізи на продавленому двоспальному ліжку, яке стояло біля стіни. Люб’язно усміхнувся до хазяйки запилюженої квартири без гарячої води. Перетнувши кімнату, підняв штору і визирнув з вікна.

«Ой, леле, — зойкнула власниця, перебираючи ключі, — Я сподіваюсь, ви не проти, що тут прямо під вікнами стадіон. Наступної суботи буде гра, і ці хлопці такі галасливі». Крапку в реченні вона поставила ногою, голосно тупнувши по тарганові, який щойно був виповз із-під килима.

Де Лур’є розсіяв її страхи невимушеним помахом руки. «Кімната чудова, — запевнив він. — Я люблю футбол, а звідси в мене якраз буде гарний вид на гру».

Господиня непевно всміхнулася. «Чудово, — сказала вона, простягнувши йому ключа. — Тижнева плата наперед, якщо ви не заперечуєте».

Коли вона пішла, де Лур’є акуратно зачинив двері й підсунув стільця до вікна.

Авжеж, подумав він. Гарний вид. Досконалий вид. Звісно, трибуни розташовані з протилежного боку, тому швидше за все він дивитиметься у спину мовцеві на сцені. Однак це не становитиме проблеми. Мовець — дебелий, неповороткий чоловік, і його напевно чудово видно буде і ззаду. А вогні рампи тільки допоможуть.

Він задоволено кивнув, підвівся і поставив стілець на звичне місце. А тоді сів і почав змащувати рушницю.

***

Надворі було доволі прохолодно, але однаково стадіон був переповнений. На трибунах стояв такий тлум, що натовп вихлюпнувся на поле. Людям дозволили сісти просто на траві перед сценою, яку спорудили на центральній лінії та оздобили червоним, білим та синім.

Американські прапори майоріли на щоглах по обидва її боки, а підвищення для мовця височіло прямісінько посередині. Промені холодного білого світла від двох потужних прожекторів сходилися на ньому, помітно додаючи урочистого блиску звичній стадіонній атмосфері. Мікрофони підключили до звукової системи стадіону й перевірили з усією можливою ретельністю.

І — яке ж щастя, що вони справно працювали! Юрба оглушливо ревла, коли Пророк ступив на сцену, і стихла тільки коли він почав мовити. А потім раптово запала повна тиша, і клич Пророка безперешкодно линув крізь ніч.  

Час не гасив полум’я, що палало в душі Пророка, і слова його були розпечені добіла гнівом його і силою переконання. Гучно і зухвало сходили вони зі сцени і відлунювали поміж трибун. І далеко вони розносилися чистим, холодним вечоровим повітрям. Долітали вони й до запилюженої квартири без гарячої води, де самотньо сидів і дивився у вікно Максим де Лур’є. До його стільця приперта була крупнокаліберна рушниця, добре змащена й оснащена оптичним прицілом.

На сцені Пророк проповідував вчення патріотам та наляканим. Він ніс Слово Американізму, і слова його батогами сікли комуністів, анархістів та патлатих терористів, які бродили землями його народу.

О, так, думав де Лур’є, я чую відлуння. О, як добре чути відлуння. Був ще один, хто воював з комуністами та анархістами. Був уже такий, хто обіцяв знову зробити націю великою.

«І я скажу всім добрим людям Огайо, що коли я візьмуся за діло, цими землями стане безпечно ходити. Я розв’яжу руки нашій поліції, і ми побачимо, як запанує закон, а терористи і злочинці затямлять собі кілька важливих уроків».

Кілька уроків, думав де Лур’є. Так, так. Усе сходиться, усе сходиться. Поліція і армія, які дають уроки. Які ж вони добрі учителі. З кийками та рушницями за навчальні матеріали. О, пане Бореґоре, як гарно все сходиться.

«І я скажу, що коли наші хлопці, наші відважні хлопці з Міссісіпі і Огайо, та й звідусіль-інде б’ються за океаном і помирають за наш прапор, ми маємо забезпечити їм надійний тил удома. І для цього треба дати по пиці кільком зрадникам, які чинять наругу над прапором, бажають перемоги ворога і перешкоджають ходу війни. Я скажу, що час показати їм, що роблять добрі путящі американці, коли бачать зраду!»

Зрада, думав де Лур’є. Так, його попередник теж називав це зрадою — той, інший, який був так давно. Він казав, що позбудеться зрадників в уряді, зрадників, що стали причиною поразки та приниження його народу.

Де Лур’є поволі відсунув стільця від вікна. Став на одне коліно і підняв рушницю на плече.

«Я не расист, але кажу вам, ці люди повинні…»

Обличчя де Лур’є було смертельно бліде, рушниця в руках ходила ходором. «Це просто юродство, — хрипко зашепотів він сам до себе. — Повне юродство. Але чи є в мене право? Якщо він — це той, хто їм потрібен, чи є в мене право самотужки знехтувати ними усіма в ім’я здорового глузду?»

Він увесь тремтів, тіло було холодним та мокрим від поту, незважаючи на пронизливий вітер з вікна.

Слово Пророка гриміло усюди довкола нього, однак він його більше не чув. У його пам’яті запалювались видіння іншого Пророка і землі обітованої, куди той вів свій народ. Він згадував, як відлунювали кроки легіонів у марші. Він згадував вереск снарядів та бомбардувальників глупої ночі. Він згадував кошмар раптового стукоту в двері. Він згадував могильний дух бойовиська.

Він згадував газові камери, уготовані для нижчої раси.

І він гадав, і він слухав, і його руки все менше тремтіли.

«Якби він помер раніше, — сказав Максиміліан де Лур’є сам до себе в самотності і тиші, — звідки їм було б знати, яких страхіть вони уникли?»

Він спрямував приціл Пророкові в потилицю, і його палець натис гашетку.

І рушниця сказала Слово смерті.

Щойно кулак Норвела Ерлінґтона Бореґора потрясав повітря — аж ось він раптово сіпнувся і упав зі сцени додолу, в юрбу. За мить, коли спантеличені агенти служби безпеки вилаялись і кинулися до полеглого Пророка, почався тлум.  

А коли агенти добігли до тіла, Максиміліан де Лур’є уже повертав ключ запалювання у своїй машині і спрямовував її на магістраль.

***

Новина про смерть Пророка сколихнула країну, і ридання линули з усіх її куточків.

«Вони убили його, — говорив його народ. — Кляті коммі знали, що він викурить їх звідси, от вони й убили його».

Чи, як часом вони говорили: «Це були нігери, кляті нігери. Вони знали, що Бореґор вкаже їм на їхнє місце, от вони й убили його».

Чи, часом: «Це були демонстранти. Бісові зрадники. Бо показував їхнє справжнє обличчя, збіговиська анархістів і терористів. От вони й убили його, покидьки».

Тієї ночі хрести палали по всіх землях Америки, а соціологи написали, що Слово запалало в душах покликаних як ніколи досі. Пророк став Мучеником.

І через три тижні Бореґорів кандидат у віце-президенти вийшов у телеефір і проголосив: «Наша справа не загинула, — сказав він. — Я обіцяю боротись за Бо і за все, що він відстоював. І ми здобудемо перемогу!»

І юрби заходилися в оваціях.

***

За кількасот миль блідий як смерть Максим де Лур’є у своїй готельній кімнаті дивився на все це. «Ні, — шепотів він, ковтаючи слова. — Тільки не це. Не так все мало статися. Це неправильно, зовсім неправильно».

«Боже, боже мій, що я наробив?» Він довго сидів, мовчазний і нерухомий. Коли зрештою підвівся, його обличчя достеменно нагадувало посмертну маску, але самотній янтарний вогник ще жеврів у попелі очей. «Може… — повторював він. — Може, я ще…»

І він сів і почав змащувати рушницю.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.