Переклав Кирило Ткаченко

Червоно-коричнева коаліція вже урядує у Греції. Партія на кшталт нашої Die Linke прийшла до влади, уклавши союз із партією, подібною до нашої «Альтернатива для Німеччини»1. Звісно, не можна не радіти з того, що «Сиріза» саботує європейську політику жорсткої економії, і, можливо, навіть зможе колись підірвати її. Разом із тим, створення коаліції з партією «Анель» порушило одне з фундаментальних табу. Без сумніву, це матиме масштабні наслідки для європейських лівих.

Річ у тім, що схильність до червоно-коричневих союзів притаманна не лише німецьким лівим. Грецька модель може послужити небезпечним прикладом. Вона показала: ось як святкують перемоги, ось як приходять до влади… На хвилі патріотичних почуттів та націоналізму. Саме на цьому базувалася передвиборча кампанія як партії «Анель», так і «Сирізи». Головний мотив був позакласовим: «Наша нація має триматися разом». Саме він і приніс необхідну кількість голосів. В перекладі на німецьку це звучатиме як: «Wir sind das Volk»2.

Але якщо ми вже почали розмову про ліво-праві гібридні утворення, чи не мали б ми для початку з’ясувати, що це таке? Хто такі ліві? Хто такі праві? В чому саме полягають відмінності? Проблема в тому, що щодо цього існує стільки ж поглядів, скільки й різновидів лівих і правих.

Можливо, найсуттєвіші відмінності можна схопити однією дуже приблизною формулою: вільний ринок + невільне суспільство = праві,  невільний ринок + вільне суспільство = ліві.

Якщо відштовхуватися від цих критеріїв, то виявляється дещо дивним, що в багатьох  країнах, які поєднують авторитарну модель із капіталістичною економікою — скажімо, в Росії, Китаї або В’єтнамі — досі майоріють червоні прапори, стоять статуї Леніна та Мао, на уніформах блищать серпи і молоти. Все це добряче збиває з пантелику.

А коли ще подивитися, як неонацисти носять палестинські хустки, як ліві антисеміти та праві антикапіталісти виступають з гнівними промовами, як комуністи разом із нацистами ходять на демонстрації за Путіна, як ліві з фашистами і джихадистами вирушають у плавання до Палестини на спільному кораблі, як на «Демонстраціях по понеділках»3 відкрито пропагують ідею стирання різниці між лівими і правими заради створення «широкого народного фронту», то можна зовсім заплутатися. А тут ще й з’являються інші ліві, які приходять на антифашистські демонстрації з прапорами США та Ізраїлю і ставляться до Джорджа Буша приязніше, ніж до  Че Гевари4.)).

Чи слід зараховувати все це до червоно-коричневих гібридів?

Декілька думок щодо поняття «червоно-коричневих союзів». Коли я говорю про червоно-коричневі союзи, то маю наголосити: я не бачу проблеми в тому, що люди відмінних поглядів сходяться в певних точках і здатні співпрацювати щодо певних тем. Повна відмова від співпраці означала б сектантство. Так само в контексті живої політичної практики часто виявляється неможливим визначити «правизну» чи «лівизну» всіх учасників згідно з якоюсь наперед заданою шкалою. Щодо певних політичних тем така градація може спрацьовувати, але чимало тем є складнішими, а деякі з них  навіть відверто амбівалентні та суперечливі.

Отже, коли ми оцінюємо той чи інший випадок такої співпраці, ми маємо звертати увагу на її конкретний зміст. І тут виявляється, що більшість змістовних перетинів між лівими та правими мають відверто антиемансипативний характер. Важить не те, наскільки «нестандартним» виявляється певний підхід до певної проблеми, а те, наскільки емансипативним є запропоноване політичне рішення. Антиемансипативний характер мають не лише ті чи інші ліві та праві рухи в Німеччині, але й, звичайно ж, численні расистські, антисемітські, антифеміністичні, гомофобні та ісламістські течії в усьому світі. Звертаючись до феномену червоно-коричневих союзів, їх не можна залишати поза увагою.

Пропоную на хвилинку відволіктися, звернувшись до іншого часопросторового контексту.

П’ятого червня 2014 року Ісламська держава, яка тоді ще не називалася ІДІЛ, розпочала наступ на друге за розміром іракське місто Мосул. Джихадисти вдарили як грім серед ясного неба. Для того, щоб захопити місто-мільйонник, їм знадобилося лише кілька днів. Уже 11 червня вони захопили наступне місто — Тікріт. Після чого вони продовжили наступ. Сьогодні джихадисти контролюють значну частину території Іраку та Сирії, а ми всі дивуємося: яким чином Ісламській державі вдалося досягти успіху протягом такого короткого часу?

Звісно, для пояснення цього феномена слід враховувати найрізноманітніші чинники.

Але передусім слід узяти до уваги, що блискавичний наступ джихадистів був добре підготовлений, і що колишні військові Саддама Хусейна стали на бік ІДІЛу. Люди Саддама Хусейна були членами партії БААС5. Коли режим Саддама був повалений у 2003 році, вони воювали проти американців, а пізніше проти шиїтського уряду. Як і раніше, вони мали свою військову організацію у підпіллі і бачили наближення їхньої мети — помсти. Збіг інтересів колишніх прибічників Саддама та ІДІЛу був ключем до успіху.

Наскільки відомо, третина з 25 головних функціонерів Ісламської держави є колишніми офіцерами Саддама Хусейна. Один із його колишніх офіцерів керує військовими операціями ІДІЛу на території Іраку. Начальник військової ради ІДІЛу за часів Саддама був генералом. До колишніх військових високопосадовців належать і обидва заступники самопроголошеного Халіфа аль-Багдаді, його найближчі радники.

Як ця історія стосується червоно-коричневих союзів? По-перше, баасизм колись був арабським соціалістичним рухом. Очолювана Саддамом Хусейном партія БААС свого часу навіть отримувала фінансову підтримку від СРСР, а НДР — або, конкретніше, Штазі — допомагала розбудовувати іракські спецслужби. Можна стверджувати, що співпраця баасистів з ІДІЛом вже сама по собі є різновидом червоно-коричневих союзів. Ліві (баасисти) об’єдналися с крайньо правими (джихадистами). Втім, слід таки визнати, що «лівими» баасистів можна називати лише умовно.

На цьому наша історія не завершується. Розв’язавши війну проти Іраку в 2003 році, США досить швидко досягли своєї мети — повалення режиму Саддама Хусейна. Але на цьому опір не завершився, і американських військових підривали чи не щодня. З часом жертвами вибухів дедалі частіше ставали іракські установи та цивільні. Багато лівих (та правих) у Німеччині сприйняли цей тероризм як «рух опору», схвалювали та вітали його. Підтримка зайшла так далеко, що деякі з представників «руху за мир» у Німеччині навіть почали збирати гроші для терористів.

Кампанія проходила під гаслом «10 євро для іракського руху опору», і саме цей «рух опору» відповідає за більшість загиблих в Іраку протягом наступних кількох років. Навіть якщо зрозуміло, що США зробили помилку, розпочавши війну в Іраку, слід пам’ятати, що більшість насильства протягом наступних років вчиняли ті сили, в яких багатьом так хотілося бачити «рух опору», що поступово набирав дедалі виразнішого конфесійного забарвлення та переріс у справжню сунітсько-шиїтську громадянську війну. Після 2003 року в Іраку було вбито від 100 до 500 тисяч цивільних, і з них більшість стали жертвами терактів, скоєних баасистами та ісламістами, тобто так званим «рухом опору».

Які висновки можна зробити на підставі цієї історії? Якщо звернути увагу на те, що баасисти очолюють збройні сили Ісламської держави, та згадати, як «рух за мир» у Німеччині фінансово підтримував баасистів, то напрошується висновок, що організована в межах «руху за мир» кампанія для збору пожертв допомогла становленню Ісламської держави.

Визнаю, що в такій формі цей висновок є перебільшенням. «Борцям за мир» вдалося зібрати, либонь, лише кілька сотень чи тисяч євро. Навряд чи це якимось суттєвим чином вплинуло на перебіг військових дій в Іраку.

Також слід враховувати, що ліві антиімперіалісти навряд чи свідомо хотіли підтримувати релігійних фанатиків. Їхня солідарність передусім була звернена на баасистів, яких вони досі уявляли такими собі носіями соціалістичних ідей. Відверто хибне уявлення — і ліві антиімперіалісти мали б звернути на це увагу не в останню чергу вже тому, що німецькі неонацисти ставляться до баасизму загалом досить позитивно.

Цікаво, що з наступними баасистами, які потрапили в скрутне становище, відбулася аналогічна історія. Я маю на увазі повстання проти режиму Башара аль-Ассада в Сирії на початку 2011 року. Хоча грошей на зброю цього разу ніхто не збирав, проте війна диктатора проти власного народу не викликала жодних емоцій у представників «руху за мир». «Борці за мир» демонстративно мовчали. Здавалося, цієї війни для них не існує. Ніхто не відправляв «флотилію солідарності» до Сирії, ніхто не влаштовував демонстрацій проти Ассада. Навпаки, коли ліві антиімперіалісти й висловлювалися щодо Сирії, то зазвичай вони — більшою або меншою мірою — підтримували Ассада. Це можна було дуже добре простежити в таких газетах як Neues Deutschland та, насамперед, Junge Welt6. Баасиста Ассада сприймали як представника широкого антиімперіалістичного фронту проти Заходу, проти США. З цієї самої причини сирійського диктатора підтримував і «вождь соціалізму ХХІ століття», президент Венесуели Уго Чавес. Ассада він називав не інакше як своїм «братом».

Тут ідеться про червоно-коричневу коаліцію у світовому масштабі. Її підґрунтям є солідарність лівих антиімперіалістів із антиімперіалістами іншого штибу та національно-визвольними рухами проти спільного ворога, під яким завжди мають на увазі США та їхніх союзників. Інші різновиди імперіалізму — скажімо, війни Володимира Путіна або китайська економічна експансія в Африці — як відомо, не спричиняють жодних протестів з боку німецьких лівих.

Нинішній антиімперіалізм ґрунтується на образі спільного ворога — Сполучених Штатів Америки (за якими зазвичай ввижається Ізраїль).

Те саме стосується й «нового руху за мир», найважливіші аспекти якого будуть висвітлені в наступній доповіді7. «Новий рух за мир» так само є передусім «антизахідним» — точніше кажучи, «антиамериканським». Найбільше зараз це проявляється в солідарності «нових борців за мир» з авторитарним режимом Володимира Путіна. В режимі абсолютного неперетину з реальністю в особі російського президента вбачають щось на кшталт повної протилежності західній політиці, «справжню» альтернативу.

Довкола фігури Путіна гуртуються націоналісти та євроскептики, противники Америки та антисеміти, борці проти «брехливої преси»8 та гомофоби, мотивовані теоріями змов «борці за мир» та расисти з руху PEGIDA9, борці за консервативні цінності та ностальгічні друзі Радянського Союзу. Друзів Путіна подибуємо як у лавах партії Die Linke, на шпальтах Junge Welt, серед демонстрантів «мирної зими» (об’єднання старого та нового «рухів за мир»)10, так і в лавах «Альтернативи для Німеччини», Націонал-демократичної партії, австрійської партії «Свобода», французького «Національного фронту», грецького «Золотого світанку», угорського «Руху за кращу Угорщину», італійської «Північної ліги», бельгійського «Фламандського інтересу» та інших європейських ультраправих об’єднань. Перелік можна продовжувати й продовжувати…

Путін стає уособленням альтернативи ліберальному Заходу, антиподом Сполучених Штатів. Його фігура, безперечно, гратиме важливу роль під час утворення червоно-коричневих амальгам протягом наступних років.  

Втім, формування ліво-правих коаліцій за межами гетто «радикальних лівих» можна простежити ще задовго до того, як Путін розпочав свій геополітичний наступ. Вони є цілком реальним і актуальним аспектом міжнародної політики.

Зокрема, в цьому контексті слід згадати союз між покійним президентом Венесуели Уго Чавесом та колишнім президентом Ірану Махмудом Ахмадінеджадом, який вони називали «антиімперіалістичним».

Коли Ахмадінеджад уперше відвідав Венесуелу в 2006 році, президенти обох країн виступили зі спільною заявою, в якій наголосили, що їхні країни працюватимуть над розбудовою «альянсу проти імперії США». Соціалістична Венесуела допомагала клерикальному Ірану під час розробки атомної програми. Коли Чавес помер у березні 2013, в Ірані був оголошений державний траур, а Ахмадінеджад у спеціальній промові віддав належне Чавесу як «символу антиімперіалістичного опору». Як можна схарактеризувати «альянс» цих двох, як вони себе називали, «братських» держав? Відверто антиемансипативний, авторитарний, репресивний та фумендалістський режим тісно співпрацює з урядом, що буцімто взяв курс на розбудову «соціалізму ХХІ століття». При цьому вони ще й величають себе навзаєм «братськими країнами», а масштаби співпраці сягають від економічної до військової сфер.

Союз триває й досі: зрештою, наступник Чавеса Ніколас Мадуро свого часу був міністром іноземних справ і чимало зробив для розбудови «альянсу». Вже в 2006 році, одразу після вступу на посаду міністра іноземних справ, Мадуро взяв участь у «Третій міжнародній конференції солідарності з палестинським народом» у Тегерані. Що саме іранський режим має на увазі під «солідарністю з палестинським народом», таємницею не є. Скажімо, у 2012 році релігійний лідер Ірану Алі Хаменеї заявив, що «ракова пухлина у формі сіоністського режиму має бути вирізана».

Перебуваючи на посаді міністра іноземних справ, Мадуро допоміг Ірану отримати статус спостерігача в лівому економічному об’єднанні «Альба»11. Іран став другим за обсягом інвестором у Венесуелі, сотні іранських інженерів і спеціалістів були запрошені до Каракасу, військова співпраця набрала обертів.

Зрозуміло, що цей союз ґрунтується не на якихось лівих принципах. Ані для іранського, ані для венесуельського урядів не має значення, наскільки «лівим» є його партнер. Йдеться не про міжнародний альянс лівих сил, а про тісну співпрацю між соціалістичним та праворадикальним ісламістським урядами. Ми маємо до справи зі справжнім червоно-коричневим союзом, який сам себе визначає себе як «антиімперіалістичний».

Саме поняття «червоно-коричневі союзи» здатне вводити в оману, адже може скластися враження, ніби існує якась лінія, що чітко розділяє протиборчі сторони. Власне, слід вести мову про «тематичні перетини», які об’єднують представників протилежних політичних сил. Зазвичай ці тематичні перетини ґрунтуються на уявленнях про спільного ворога.

Я хотів би продемонструвати це на підставі одного надзвичайно заплутаного випадку, а саме, на життєвій історії швейцарського банкіра та нациста Франсуа Жену.

У 1936 році Франсуа Жену — швейцарський юнак, що захоплювався Гітлером — відправляється на Близький схід, де стає свідком арабського повстання. Він приходить до висновку, що ця боротьба має чимало спільного з боротьбою, що ведуть обожнювані ним лідери німецького націонал-соціалізму. На думку Жену, йдеться про боротьбу проти «світового єврейства». Він стає помічником муфтія Єрусалиму Хад’яміна аль-Хусейні, який співпрацює з нацистською Німеччиною. Жену опікується фінансовою стороною співпраці. Арабський націоналізм та антиколоніальний рух стають для нього частиною спільної боротьби. Пізніше Жену підтримує алжирський «Фронт національного визволення»12 і співпрацює при цьому з численними представниками лівого руху. Він пише: «Боротьба за визволення Алжиру є завершальним акордом антиколоніальної боротьби, в усьому світі вона знаходить багатьох палких прихильників. Більшість добровольців походять із крайньо лівого табору, де все ще вірять у великі принципи. У мене ж інший багаж, я прийшов із табору арабського націоналізму, від Ґамаля Абдель Насера, від боротьби за Палестину під проводом Хад’яміна аль-Хусейні. Я був дуже радий зустріти багатьох чоловіків і жінок із зовсім іншим досвідом […], з якими мене пов’язувала спільна мета: боротьба за деколонізацію “Третього світу”».

Герой нашої історії фінансує захист Адольфа Айхмана та знаходить адвоката на ім’я Жак Вержес для іншого нацистського злочинця, Клауса Барбі13. Вержес є другом камбоджійського маоїста та масового вбивці Пол Пота. В суді він захищає також Слободана Мілошевича та Іліча Раміреса Санчеса, відомого як «Карлос Шакал»14. Нацист старої формації Жену, що заробляє на життя користуванням авторськими правами таких світил націонал-соціалістичної думки як Йозеф Ґьоббельс, зав’язує дружні стосунки з терористом Карлосом та активно підтримує марксистський «Народний фронт звільнення Палестини»15, який, у свою чергу, активно співпрацює з німецькою RAF16. Чи не найвідомішим прикладом цієї співпраці є захоплення пасажирського літака у 1977 році17, але насправді все почалася значно раніше, ще коли перше покоління RAF під проводом теперішнього нациста Хорста Малера18 проходило вишколи в палестинських військових таборах у Лівані, Йорданії та Іраку. Пізніше в одному з тих самих таборів проходять вишкіл і члени німецького праворадикального угрупування Wehrsportgruppe Hoffmann19, що так само підтримують гарні стосунки з палестинським «Народним фронтом».

Ця історія демонструє не лише те, як нацисту старої закалки вдається стати переконаним прихильником національно-визвольних і лівих рухів, не змінюючи при цьому своїх переконань. Вона унаочнює ідеологічну та історичну амбівалентність стосунків між антиколоніалізмом і антиімперіалізмом, між антисіонізмом та антисемітизмом.

На завершення хотілося б зазначити ось що. Проблема червоно-коричневих союзів, безумовно, стала надзвичайно актуальною. Але ми не можемо обмежуватися лише підвищеним рівнем пильності, лише прагненням ні за яку ціну не «забруднитися» внаслідок співпраці з правими. Адже така поведінка може виродитися в звичайнісіньке самовдоволене чистоплюйство. Натомість слід завжди запитувати себе: Що для мене є лівим? Які змісти є для мене важливими? Наскільки вони є емансипативними? Наскільки вони відповідають ідеалу рівності та свободи для всіх? Наскільки вони протистоять авторитарним, націоналістичним, сексистським, расистським та іншим антиеґалітарним поглядам?

Щоразу, коли ми даємо відповідь на ці запитання, ми обмежуємо простір для червоно-коричневих утворень.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки   [ + ]

1. Alternative für Deutschland (AfD) — заснована у 2013 році правопопулістська партія. Виступає проти імміграції та Європейського Союзу, стоїть на антиамериканських та проросійських позиціях. Наразі представлена в парламентах дев‘яти з 16 німецьких Земель, під час виборів до Європарламенту у 2014 році набрала 7,1% голосів. Електорат АфД охоплює значну частину колишніх виборців Ді Лінке (понад чверть виборців під час виборів до Бундестагу у 2013 році). Згідно з опитуваннями, АфД вже обганяє Ді Лінке за популярністю і має всі шанси опинитися в наступному Бундестазі. — Тут і далі примітки перекладача.
2. «Ми — народ» — одне з центральних гасел під час демонстрацій у Східній Німеччині напередодні Об’єднання Німеччини. Його досі активно використовують як праві, так і ліві популісти. Особливо часто це гасло піддають критиці з боку «антинімецького» крила німецької лівиці, передусім за його, на їхню думку, націоналістичні конотації.
3. Або «Демонстрації за мир», що посилаються на традицію мирних виступів у Східній Німеччині 1989-1990 років, коли протестувальники виходили на вулицю по понеділках. В об’єднаній Німеччині були неодноразові спроби відтворення цієї традиції — з найрізноманітніших політичних приводів. Новітні «Демонстрації за мир по понеділках» почалися 17 квітня 2014 року у зв’язку з російською військовою інтервенцією в Україну. «Борці за мир» стоять на проросійських позиціях (зокрема використовують георгіївські стрічки), засуджують «агресію НАТО проти Росії», «інспірований Заходом путч в Україні» тощо. Головними дійовими особами «Демонстрацій по понеділках» є Ларс Мерхольц, Кен Єбсен та Юрген Ельзесер — прихильники теорій змов та переконані антисеміти, що виступають за стертя кордонів між лівими і правими («в ім’я єдності народу»). Справді, тематично «Демонстрації по понеділках» були яскраво вираженим ліво-правим феноменом, найбільшими фракціями серед демонстрантів були люди, які голосують за Ді Лінке (42,6%) та АфД (12,8%) (Occupy Frieden: Eine Befragung von Teilnehmer/innen der „Montagsmahnwachen für den Frieden“, S. 19). Свого піку «Демонстрації за мир» досягли в грудні 2014 року, після чого рух пішов на спад та суттєво переформатувався, набравши, в тому числі, відверто націоналістичних та расистських форм, таких як рух «Пегіда» (див. примітку 9).
4. Йдеться про так зване «антинімецьке» крило німецької лівиці, що критикує притаманний «антиімперіалістичному» крилу німецької лівиці антиамериканізм та антисіонізм як, на думку «антинімців», прояви типово німецького націоналістичного ресинтементу. Загалом, попри притаманні багатьом «антинімцям» перебільшення, провокативний характер акцій, непряме або й відверте виправдання розв’язаних Сполученими Штатами воєн та безапеляційну підтримку Ізраїлю (часто на межі відвертої ісламофобії), їхня критика «антиімперіалістів» не є безпідставною. Так, протягом 1969-1991 років німецькі ліві терористи не лише активно співпрацювали з палестинськими терористами, але й власноруч атакували численні «сіоністські цілі» як у Німеччині так і за її межами. Вже найперший теракт лівих терористів у 1969 році був спрямований проти культурного центру юдейської громади Західного Берліна. Запланований день вибуху був обраний не випадково — на дев’яте листопада 1969 року припадала 31 річниця чи не «найяскравішого» з антиєврейських погромів у Третьому Рейху (так звана «кришталева ніч» 1938 року). Залишене лівими терористами «привітання» носило такий заголовок: «Шалом + напалм». На щастя, бомба тоді не спрацювала. Втім, уже наступного 1970 року в Мюнхені ліві терористи були «успішнішими» — внаслідок підпалу будинку для літніх людей юдейської громади загинуло сім людей похилого віку, кожен із яких пережив Голокост, а двоє пройшли через нацистські табори. Чи не останній із серйозних терактів німецьких лівих також був спрямований проти євреїв — у вересні 1991 року на під’їзді до Будапештського аеропорту вони намагалися підірвати автобус з репатріантами з колишнього СРСР, які летіли в Ізраїль. Загалом, протягом 1969-1991 року німецькі ліві вчинили десятки антисемітськи мотивованих насильницьких акцій, серед яких вбивства, захоплення заручників, вибухи та підпали тощо. Хоча найкривавіший слід залишила співпраця з палестинськими терористами, але у справі поборювання «сіонізму» німецькі ліві досягли «видатних» результатів також і самостійно. Так, підпал будинку для літніх у Мюнхені в 1970 році, судячи з усього, був виконаний німецькими лівими без сторонньої допомоги. Такі аспекти німецького лівого тероризму мало відомі в межах української лівиці, тож, користуючись нагодою, пререкладач хотів би застерегти перед надмірним захопленням такими постатями як Ульріке Майнхоф або Андреас Баадер. Детальніше з антисемітськими аспектами німецького лівого тероризму можна познайомитися на підставі робіт Вольфганга Краусхаара (Wolfgang Kraushaar: Die Bombe im Jüdischen Gemeindehaus (2005); „Wann endlich beginnt bei Euch der Kampf gegen die heilige Kuh Israel?“ München 1970: über die antisemitischen Wurzeln des deutschen Terrorismus (2013
5. Партія арабського соціалістичного відродження, або коротко Баас — в перекладі з арабської відродження, воскресіння. Заснована в Сирії у 1947 році на хвилі підйому панарабістського руху. Мала відділення в багатьох арабських країнах. Протягом 1960-х Баас прийшла до влади в Сирії та Іраку й де-факто розкололась на дві окремі партії — просирійську та проіракську.
6. Деякі з найпопулярніших лівих газет у Німеччині протягом 2013-2015 активно відтворювали кремлівську версію подій в Україні. Особливо відзначилася Junge Welt, яка — поряд із правопопулістським журналом Compact — є найлояльнішим до режиму Путіна серед німецьких періодичних видань із накладом понад 10 тисяч примірників.
7. Після Іво Бозіча в Taz Lab виступила Юта Дітфурт із доповіддю про правопопулістські аспекти «Нового руху за мир».
8. Lügenpresse — поняття широке вживане в націонал-соціалістичній пропаганді напередодні приходу нацистів до влади. Зараз його знову активно вживають праві популісти, в т. ч. і з середовища «Демонстрацій за мир». Зважаючи на історичні конотації, ліві критики «агресії НАТО проти Росії», воліють уникати цього поняття, говорячи натомість про «буржуазну пресу», «підконтрольні концернам ЗМІ» тощо.
9. Patriotische Europäer gegen die Islamisierung des Abendlades (Патріотичні європейці проти ісламізації Заходу) — чи не наймасовіший правопопулістський ксенофобський рух у Німеччині з часів Об’єднання Німеччини. «Пегіда» заснована в грудні 2014 року, значною мірою вона походить із «Демонстрацій за мир» і так само характеризується проросійськими симпатіями (зокрема її лідери не цураються георгієвських стрічок). Ксенофобському руху вдавалося мобілізувати до 25 тисяч демонстрантів (у січні 2015 року у Дрездені). «Пегіда» є лише одним із проявів підняття ксенофобських тенденцій в німецькому суспільстві: лише за першу половину 2015 року в Німеччині зареєстровано понад 200 нападів на притулки для біженців (вдвічі більше, ніж за весь 2014 рік).
10. Організована «Новим рухом за мир» кампанія зими 2014/15 року з метою розширення базису та об’єднання зі «старим» рухом за мир. Звісно, вже «старий» рух за мир був проблематичним, активізуючись передусім коли йшлося про США та Ізраїль та оминаючи мовчанкою радянську інтервенцію в Афганістан або російську війну в Чечні. Зважаючи на те, що новий контекст «ідеально» допасовувався до старих упереджень та ресентиментів, багато «старих» борців за мир цілком успішно влилися в організовану фанатами Путіна «Мирну зиму».
11. La Alianza Bolivariana para los Pueblos de Nuestra América (Боліваріанський альянс народів Америки) — економічне об’єднання, яке бере початок від угоди, підписаної Уго Чавесом і Фіделем Кастро в 2004 році. Наразі до «Альби» входять 11 переважно латиноамериканських країн та три країни-спостерігачки, серед яких Іран та Сирія.
12. Соціалістична партія, відома на Заході переважно за її французькою транскрипцією FLN (Front de libération nationale). Заснована в 1954 році, очолювала національно-визвольний рух під час алжирської Війни за незалежність (1954-1962).
13. Клаус Барбі (1913-1991) — член СС з 1935 року. Протягом 1940-1942 працював у Центральному органі з виселення євреїв в окупованих Нідерландах. Згодом очолив Гестапо в окупованому Ліоні (Франція). Відповідальний за численні тяжкі злочини, особисто брав участь у катуваннях, зґвалтуваннях та вбивствах. Відзначився надзвичайною жорстокістю та вигадливістю. Після війни переховувався, працював на американські та німецькі спецслужби, працював інструктором по антипартизанській боротьбі в Міністерстві внутрішніх справ Болівії. Після падіння диктатури в Болівії затриманий та депортований до Франції в 1983 році. У 1987 році засуджений до довічного ув’язнення. Процес Барбі у Франції викликав резонанс та спровокував контроверсійні дебати, в т. ч. про колаборацію та співучасть багатьох французів у винищенні євреїв.
14. Легендарний терорист венесуельського походження, пік діяльності якого припав на 1970-ті — першу половину 1980-тих років. Співпрацював із багатьма терористичними організаціями лівого та антисіоністського спрямування, передусім із Народним фронтом звільнення Палестини. Найвідоміша акція під проводом Раміреса Санчеса — захоплення в заручники 11 міністрів країн ОПЕК у Відні в 1975 році. Був одружений з Магдаленою Копп, співзасновницею німецької лівої терористичної організації Революційні осередки (Revolutionäre Zellen), відповідальної, зокрема, за захоплення літака Air France з ізраїльськими пасажирами на борту в 1976 році. Заарештований у 1994 році, відбуває довічне ув’язнення у Франції. Головна праця — «Революційний іслам».
15. Утворена в 1967 році марксистська воєнізована організація, що входила в Організацю визволення Палестини (ОВП). Протягом довгого часу за розмірами була другою після ФАТХ-у учасницею ОВП та вважалася його більш радикальним крилом. Останні роки Народний фронт отримує військову та матеріальну підтримку від Ірану, що, вочевидь, пов’язано з позицією організації в сирійському питанні (Народний фронт підтримує Ассада).
16. Фракція червоної армія (Rote Armee Fraktion) — хоча й не найбільша і не «найуспішніша», але найвідоміша з західнонімецьких лівих терористичних груп. Заснована в 1970 році, пік діяльності припав на 1977 рік. З початку 1990-х практично припиняє свою активність, у 1998 році оголошує саморозпуск. Найвідоміші учасники — Ульріке Майнхоф, Андреас Баадер, Гудрун Енслін, Хорст Малер.
17. 27 червня 1976 року терористична група, що складалася з двох палестинців та двох німців, членів Революційних осередків, захопила літак Air France, що слідував з Тель-Авіва до Парижа. Саме німці були ініціаторами поділу заручників на євреїв та неєвреїв. Других відпустили, а до перших нападники зарахували не лише громадян Ізраїлю, але й релігійних євреїв та людей із єврейськими прізвищами. Під час успішного звільнення заручників ізраїльським спецназом терористи були вбиті. У результаті всю німецьку радикальну лівицю охопив праведний гнів. Пожертвування на користь Народного фронту звільнення Палестини сягнули рекордних сум. Кінотеатри, в яких показували фільм про звільнення заручників, підпалювали. Важливо підкреслити, що йдеться не про якийсь дикий виняток — так, у 1974 Революційні осередки вчинили вибух на машинобудівній фабриці, яка, на їхнє переконання, «на 3/4 перебувала в сіоністській власності», та в офісі ізраїльської авіакомпанії «Ель-Аль»; у 1978 та 1979 роках вони вчиняли «акції» проти фірм, які експортували фрукти з Ізраїлю. Згідно з першим випуском «Революційного гніву», офіційного органу Революційних осередків, «антисіонізм» був одним з трьох основних напрямків боротьби організації (Revolutionärer Zorn Nr. 1, Mai 1975).
18. Свого часу один із співзасновників РАФ, а зараз — впертий дідусь, який відбуває чергове ув’язнення за публічне використання нацистської символіки (вигуки «Heil Hitler», супроводжувані відповідним жестом) та заперечення Голокосту.
19. Заснована в 1973 році Карлом-Хайнцом Хофманом неонацистська парамілітарна група. Базувалася переважно в Баварії. Заборонена на початку 1980 року. У вересні 1980 група вчинила найбільший теракт за всю історію післявоєнної Німеччини — вибух під час Октоберфесту у Мюнхені. В результаті загинуло 13 людей, 211 були поранені, з них 68 — тяжко поранені. У грудні 1980 член групи Wehrsportgruppe Hoffmann застрелив єврейського письменника та видавця Шломо Левіна та його дружину Фріде Пьошке, після чого втік до Лівану, на базу Wehrsportgruppe Hoffmann, організовану за підтримки ФАТХу. У 1982 очолювана (колишніми?) учасниками Wehrsportgruppe Hoffmann Вальтером Кекселем та Одфрідом Хеппом група вчинила п’ять пограбувань банків (одне з яких закінчилося перестрілкою з поліцією зі смертельними жертвами) та організувала серію вибухів, спрямовану проти американських солдат. Одфрід Хепп на цей час уже був співробітником Штазі. У виданому в 1982 році памфлеті Прощання з гітлеризмом керівники групи визначили «боротьбу проти американізму» як її головну мету, закликали усіх «антиімперілістів», в тому числі й іноземців, які мешкали на території ФРН, приєднуватися до них і відкидали розрізнення між лівими та правими. Памфлет закінчувався закликом «Вперед до антиімперіалістичної боротьби!» та був опублікований у лівій газеті TAZ (Walther Kexel, Odfried Hepp, Abschied vom Hitlerismus). Хеппа затримано в 1985 році у Франції, куди він, будучи на цей час офіцером Організації визволення Палестини, відправився, щоб взяти участь у розбудові нової мережі ОВП у Європі.