«Планирую увольнятся. С зарплатой в 2300 молодому человеку нереально в Киеве прожить, — каже Паша, зварювальник однієї з найвідоміших українських наукових установ — Інституту електрозварювання ім. Є. О. Патона. — Думаю в другую сферу уходить. И даже не столько из-за денег, сколько нет развития. Регресс». Випадок не поодинокий, хоча навіть за таких умов більшість співробітників Національної академії наук України йдуть із науки не з власної волі. Скорочення бюджетного фінансування та обмеження розміру пенсії працюючим пенсіонерам призвели до того, що кількість співробітників у 2015 році скоротилася на 2830 осіб, серед яких 94 доктори наук і 480 кандидатів. Та 2016 рік кинув науковців у нову хвилю «оптимізації», вивівши їх на вуличні акції протесту.

Систематичне недофінансування та відтік найкращих умів давно став системним явищем у вітчизняній науці. Протягом 25 років її декларативної підтримки з боку держави та розмов про «унікальні можливості» ці самі можливості було фактично втрачено. З одного із найвищих у світі показників наукоємності економіки — 2,5% ВВП у 1991 році, що приблизно дорівнює поточному рівню Бельгії (2,46%) чи США (2,74%) — за часи незалежності відсоток витрат на розробки і дослідження в економіці впав до 0,76. Справді, скласти конкуренцію Україні за темпами падіння наукоємності у світі може мало хто. Не допомогло вирішити проблему й законодавче закріплення видатків на науку на рівні 1,7% ВВП — такі кошти жодного разу так і не були закладені в державний бюджет. Цього ж року видатки на науку скоротили порівняно з минулим роком ще на 19% (приблизно 775 млн. грн., у т.ч. 622 млн. грн. на фонд оплати праці), а інститути отримали просте розпорядження — «реформуватися».

Але перші, кого зачіпає така реформа — самі науковці. Як розповідає науковий співробітник Головної астрономічної обсерваторії НАН Олександр Сабодар, за основу цьогорічного кошторису взяли бюджет 2015 року, що передбачав аж три підвищення зарплати. От тільки в умовах браку фінансування це скоріше перетворюється на проблему, яку кожен інститут вирішує по-своєму. Хтось скорочує персонал, а хтось переводить співробітників на неповний робочий тиждень, 0,75, 0,5 чи навіть 0,25 ставки. Враховуючи, що середня ставка наукового співробітника — 3000-4000 грн., ця зарплата перетворюється на чисто символічну.

«На нашому інституті це відбилося дуже болюче, — розповідає Ігор Дзеверін, завідувач відділу Інституту зоології імені І.І. Шмальгаузена НАН України. — У нас у минулому році пройшла атестація, за результатами якої багато людей уже були переведені на нижчі посади. Виходить, що тепер треба по-новому скорочувати тих, хто щойно пройшов переатестацію і чия робота визнана задовільною». Звісно, першими звільняють пенсіонерів і допоміжний персонал — сторожів, прибиральниць. Але скорочення цих людей також позначається на роботі інституту.

Ще більше, ніж Національну академію наук, скорочення зачіпають галузеві академії. За словами кандидата біологічних наук і наукового співробітника інституту біохімії ім. Палладіна Дмитра Шитікова, в інституті геронтології при Академії медичних наук вже відбулися скорочення працівників на 20%, і мають скоротити ще 40%. А за браку у інституту потужних міжнародних зв’язків та можливостей отримати додаткове фінансування співробітники змушені самостійно шукати шляхи забезпечення себе і власних досліджень. «Как у нас в институте геронтологии проходил научный процесс? Мы выполняем определенное количество коммерческих заказов, получаем кое-какие деньги, за которые заказываем реактивы для теоретических исследований. Было самообеспечение».

Брак нового обладнання, реактивів і навіть елементарних засобів для проведення експериментів — інша проблема, що прямо витікає з недофінансування. Реактиви, які переважно імпортують із-за кордону, з падінням курсу гривні стали ще менш доступними. До того ж, навіть тут, де, здавалося б, уже немає чого брати, діють схеми з численними посередниками, що збільшують ціну реактивів у два-три рази. Тож наукові установи змушені вдаватися до напівлегальних способів провозу реактивів чи робити закупівлі через треті фірми, що можуть зробити це дешевше. Також досі діє постанова про прекурсори, яку більшість вчених визнають абсурдною. Постанова визначає особливу процедуру зберігання речовин, які потенційно можуть бути використані для виготовлення наркотичних засобів чи вибухових речовин. До переліку таких речовин потрапляють більшість елементарних реактивів, а отримати дозвіл на їх зберігання майже неможливо. Але, за словами Дмитра Шитікова, суворість закону пом’якшується його систематичним невиконанням, а отже, майже кожна лабораторія має прекурсори, які дослідники ховають чи переносять в іншу будівлю під час перевірок.

Ситуація з обладнанням іще гірша і тягнеться роками. Наукове обладнання інститутів — це те, що пощастило завезти переважно у дев’яностих як гуманітарку або під гранти. За словами Олександра Скорохода, кандидата біологічних наук та наукового співробітника Інституту молекулярної біології та генетики НАН України, це обладнання застаріло. І хоча часто саме наявність обладнання характеризує конкурентоспроможність установи, нові закупівлі практично не відбуваються. Проблеми виникають навіть із закупівлею найнеобхіднішого: завдяки розпорядженню уряду Арсенія Яценюка про економію державних коштів вченим фактично заборонили купувати нову оргтехніку. Комп’ютери доводиться закуповувати окремими деталями. «Коли до Головної астрономічної обсерваторії надійшов запит про рівень інформатизації, ми повідомили, що у нас десять комп’ютерів досі працюють на Windows 98, і лише пара машин може похвалитися Windows XP. На інших стоїть Лінукс, яким навчилася користуватися навіть 60-літня бабуся», — розповідає Олександр Сабодар.

За браку нормального державного фінансування, що покривало б принаймні базові потреби науки, та в умовах одного з найнижчих рівнів зарплат по галузях економіки (3992 грн.) вчені змушені вдаватися до індивідуальних стратегій виживання, а інститути — шукати додаткові можливості поповнення власного бюджетного дефіциту. «У меня коллега из соседней лаборатории, сам морфолог, занимается тестированием препаратов для фармакологических компаний. И вот каждый день, с понедельника по пятницу он клепает эти проекты, пытаясь при этом еще и научными темами заниматься. Но, понятно, в таких условиях о каких-то существенных научных достижениях речи не идет», — розповідає Дмитро Шитіков. Іноді додаткові «робочі місця» створює сама дирекція, засновуючи власні приватні компанії, що користуються матеріальною базою інституту і наймають тих самих співробітників, але вже на кращі зарплати. Звісно, від таких махінацій Держфінінспекція буває не в захваті.

Джерелами додаткового заробітку для наукових установ можуть бути державні чи комерційні замовлення, експертизи, здача в оренду приміщень і обладнання тощо. Та ці кошти — капля в морі. Їх вистачає хіба для оплати комунальних послуг, стверджує Олександр Скороход. Та й ті цього року подорожчали до загрозливого рівня, особливо для інститутів, що мають великі площі та автономні системи опалення. Тому основними джерелами залучення коштів лишаються гранти. Але податися на великий грант, такий як, наприклад, Горизонт 2020 — означає змагатися зі світовими лабораторіями, що існують в інших фінансових, правових та інституціональних умовах. «Щоб серйозно боротися за такі гранти, потрібне значне базове фінансування, якого немає. Наука в цьому плані схожа на спорт. Формально, коли спортсмени вийшли на змагання, вони начебто всі рівні. Але дуже багато залежить від того, як була організована і профінансована підготовка спортсмена», — каже Ігор Дзеверін. Тож реально претендувати на великі гранти можуть лише ті інститути, які і так «у топі» і мають найкраще обладнання та фахівців. За оцінкою Олександра Скорохода, такими можна вважати відсотків двадцять від загальної кількості наукових установ.

За таких умов українську науку часто звинувачують у неефективності та небажанні реформуватися. Перш ніж вимагати від держави гроші, варто було би змінити саму систему, наголошують критики. Звісно, існування внутрішніх проблем ніхто не заперечує. Нарікання самих вчених викликає радянська система ієрархій, за якою академіки та члени-кореспонденти перетворюються в окрему касту недоторканих з особливим статусом та суттєвими за академічними мірками додатковими стипендіями (4000 грн. членкору і 7000 — академіку). Так, якщо в 2016 році наука недоотримала 700 млн. грн., президія НАН отримала 8 млн. — що більше, ніж у попередньому році. Непоодинокі й факти надання високих академічних звань політикам і можновладцям, щоб «підігріти» їхній невисокий інтерес до науки — згадаймо хоча б «проффесора». Крім того, кількість наукових установ, попри постійне скорочення бюджету академії, демонструє зворотну тенденцію: з початку дев’яностих вона зросла з 90 до 169 станом на 2011 рік.

Проте неефективність української науки — це міф, вважає Ігор Дзеверін, і зазначає: якщо порівнювати видатки на одного наукового співробітника у нас та на Заході, то виявиться, що наша наука дуже навіть ефективна. А для того, щоб справді реформувати галузь, прийняття реформаторського законодавства мало. Зміст реформ має бути ретельно продуманий. Бо деякі з реформ останнього часу — наприклад, перетворення аспірантури на щось подібне до повторного університетського навчання — досить сумнівні й навряд чи сприятимуть відродженню науки. Окрім цього, має бути час, кошти та простір для маневру. Реформи потребують державних витрат, а не їх скорочення, а також зменшення втручання бюрократів у сам науковий процес. На думку вченого, необхідно здійснити перехід від бюрократичних механізмів до більш егалітарної системи відносин, із меншою кількістю надбудов над лабораторіями та більшою свободою науковців. Крім того, потрібна прозора система поєднання базового і грантового фінансування з міжнародною експертизою, а також адресна підтримка молодих вчених. Інакше відтік перспективної молоді на захід буде тривати. Але влада вирішила піти простішим шляхом, за звичкою скоротивши фінансування науки, тож протести вчених проти таких дій — цілком природний результат.

«Тут есть заказ. Люди знают, ради чего они этим занимаются, — розповідає Дмитро Шитіков, який на момент розмови перебував у Цюріхському університеті у Швейцарії. — А в Украине я этого не знаю. Я верю, что мои исследования могут стать началом какого-то интересного проекта по диагностике раковых клеток. Но это интересно мне, моему научному руководителю — и, пожалуй, все. Арсению Петровичу или товарищу Гройсману это все совершенно по барабану». І, схоже, він правий. Попри дві вуличні акції протесту, організовані профспілкою НАН у центрі Києва, попри зустрічі зі спікером Верховної Ради Андрієм Парубієм, Міністром освіти та науки Лілією Гриневич та віце-прем’єром В’ячеславом Кириленком (дружина якого паралельно стала героїнею плагіатного скандалу) вимоги вчених так і не були почуті.

Наука, що з важкими втратами пройшла крізь розпад Радянського союзу, епоху первинного накопичення капіталу та систематичне фінансування за залишковим принципом, зберігши при тому здатність видавати наукові результати, до випробування неоліберальними реформами з тотальною бюджетною економією виявилася не готовою. І хоч посипати голову попелом ще рано, проте ситуація вже виглядає досить критичною. Тож замість реалізації «унікального наукового потенціалу» країни в глобальній світ-системі нас, скоріше за все, чекає абсолютно неунікальне місце постачальника сировини та дешевої робочої сили, якою так пишається наш президент.

Читайте також:

Втрата наукового потенціалу України (Ігор Самохін)

МОН підтвердило сумнівну дисертацію Кириленко (актуальні коментарі)

Підвищення вимог для вчених звань (актуальні коментарі)

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.