Переклав Юрій Черната

Туреччина після заколоту була одним величезним святом перемоги нації над змовниками, які спробували скинути уряд. Слоган hakimiyet milletindir, що означає «суверенітет належить народу», був усюди. Його можна було побачити на плакатах та банерах на незліченних автобусних зупинках, лайтбоксах та мостах, на величезних білбордах і на екранах у громадському транспорті.

Яскраво-червоні турецькі прапори прикрашали автомобілі, вітрини магазинів та держустанови. Кілька тижнів люди щоночі збиралися на так звані «демократичні варти», граючи османські марші, вимахуючи прапорами і періодично вигукуючи «Бог великий!» Популярним саундтреком для цих зібрань була пісня, яка прославляє президента, з легким для запам’ятовування приспівом: «Реее-джееп Тай-їііп Ердоган».

Вночі 15 липня, коли заколот був у розпалі і все ще мав шанси на успіх, президент Ердоган з’явився у телевізорі, закликаючи народ «виходити на площі», щоб «захистити демократію». Це був ризикований хід, який дуже легко міг закінчитися смертями тисяч людей. На заклик відгукнулися мільйони, і зараз, у ретроспективі, можна стверджувати, що саме це був момент істини, після якого заколот був приречений. Поки у президента була можливість вивести своїх прихильників на вулиці, змовники не мали шансів заручитися підтримкою суспільства, достатньою, аби встановити контроль над країною, не починаючи громадянську війну.

Ризик себе виправдав. Хоча в сутичках із військовими загинули майже 250 цивільних, «народ» переміг. Десятки тисяч відгукнулися на заклик Ердогана і висипали на вулиці, щоб протистояти військовим. Їхній активний опір відіграв вирішальну роль у придушенні заколоту.

З того часу опір заколоту був перетворений на національний міф про те, як героїчна нація відповіла на виклик і стала на захист батьківщини. Поляризація у суспільстві, і до заколоту досить висока, досягла безпрецедентного рівня, завдяки чому тепер кожного опонента правлячої партії можна оголосити ворогом держави і обходитися з ним відповідно. Керівники країни вміло використали наратив «перемоги нації над злом», щоб закласти основу нового балансу сил, котрий не віщує нічого хорошого для тих, хто відмовляється марширувати під бій президентського барабану.

Боротьба з внутрішнім ворогом

«Турецький опір заколоту був “другою Війною за незалежність”», — промовляв заголовок на передовиці одного з нещодавніх випусків Anadolu Post, англомовної газети, що належить турецькому державному прес-агентству. З цього можна посміятися та списати на ілюзорне відчуття переваги, але саме в такому ключі ЗМІ подають події 15 липня: турецький народ переміг ворога, порвав кайдани та прославив свою націю — чи принаймні так звучить оповідь.

«Перша» Війна за незалежність велася проти іноземних окупаційних сил під проводом Мустафи Кемаля Ататюрка, котрий згодом, у 1923 році, заснував Турецьку республіку. «Війна» ж 2016 року велася проти внутрішніх ворогів, зрадників та ренегатів, які намагаються саботувати уявну долю Туреччини — стати супердрежавою ХХІ століття.

Хто ці внутрішні вороги — залежить від того, в кого та коли ви про це питаєте. Випадки, коли друзі стають ворогами, а недруги побратимами, проходять червоною ниткою через всю історію ердоганівської Партії справедливості та розвитку (ПСР) — від того, як вона прийшла до влади, до того, як вона поширювала свій вплив і, зрештою, як вона зараз закріплює свою владу.

Велику частку з десятків тисяч держслужбовців, звільнених або заарештованих після перевороту, становлять солдати та поліція — ті самі люди, яких уряд донедавна підносив за їхню роль у боротьбі проти курдських бойовиків та придушенні громадянської непокори.

Під час протестів Гезі, які прокотилися по всій країні влітку 2013 року, Ердоган (на той час ще прем’єр-міністр) вихваляв украй жорстокий поліцейський розгін мирних протестувальників як «героїчну сагу». Тепер багатьох із тих самих поліцейських, які були лише раді проламати кілька черепів çapulcu1Термін çapulcu виник під час протестів Гезі. У перекладі це слово означає щось на … Continue reading, і самих розігнали. Це показує, наскільки легко впасти в немилість у ердоганівській Туреччині: одної миті ти — народний герой, наступної ж — ворог держави.

З багатьох тисяч людей, які потрапили під чистки після перевороту, деякі могли бути членами чи прихильниками руху Гюлена, лідера якого звинувачують в організації заколоту зі свого дому у Вірджинії, хоча сам він це звинувачення відкидає. Але навіть якщо ці люди і є прихильниками ідей Гюлена, імовірність, що всі вони були причетні до планів скинути уряд, дуже низька.

Чи стояв за переворотом сам Гюлен або його послідовники — ще не з’ясовано точно. Деякі зачіпки чітко вказують у бік ширшого руху, але швидкість і впевненість, з якою турецька влада та пов’язані з нею медіаресурси розповсюджують саме цю версію подій, лишають небагато можливостей поставити під сумнів цей поспішний висновок. Насправді навіть висловити сумніви щодо провини когось із тих, кого відсторонили від роботи або заарештували у зв’язку з переворотом, достатньо, щоб самому потрапити під підозру.

Ми спостерігаємо чистку тих, кого ПСР вважає своїми внутрішніми ворогами, — тобто всіх, хто досі сліпо не присвятив себе справі партії. За роки свого правління ПСР стикалася з багатьма ворогами в багатьох різних ситуаціях — деякі з них були більш реальними, ніж інші: від сепаратистів, «глибинної держави»2Поширена в Туреччині з 1970-х років конспірологічна теорія про існування групи … Continue reading та çapulcu до вигаданого міжнародного «лобі відсоткових ставок»3За версією Ердогана, це група міжнародних фінансистів, які буцімто прагнуть … Continue reading. І гюленісти щонайменше з 2012 року також займали помітну роль у цьому списку.

Спільною рисою цих «державних ворогів» є те, що їх означили достатньо розмито, аби мати змогу застосовувати цей ярлик до широкого спектру груп та осіб, але водночас достатньо точно, щоб вселяти в людей страх та примусити їх погодитися на далекосяжні заходи безпеки, котрі жорстко обмежують громадянські свободи.

Кому належить суверенітет?

Схвалений владою слоган про поразку запланованого перевороту — «суверенітет належить народу» — хороший приклад того, як ПСР використовує пропаганду, щоб маніпулювати сприйняттям соціальної реальності серед населення Туреччини. Цьому гаслу вдається досягти двох цілей. По-перше, воно шле людям хибний меседж про те, що саме вони, а не політична та фінансова верхівка, насправді правлять балом. По-друге, воно чітко розділяє тих, хто належить до турецького народу, та тих, хто до неї не належить.

Це гасло натякає на те, що турецький народ успішно нав’язав свою волю країні, коли розгромив змовників. Воно наштовхує на думку, що саме «народ» контролює ситуацію і що жодні політичні зміни не можуть пройти без його схвалення. Звісно, в цьому є частка правди — принаймні у випадку останньої спроби перевороту, який міг розраховувати лише на дуже незначну народну підтримку (і не міг розраховувати на політичну підтримку взагалі). Заколот засудили всі: від лівої Демократичної партії народів до ультраправої Партії націоналістичного руху.

Але проводити паралель між масовим опором заколоту і осередком політичного суверенітету означає виривати події з контексту і неправильно представляти справжні владні відносини у країні. Суверенітет належить «народу» лише доти, поки воля народу відповідає стратегічним інтересам ПСР. Підкреслювати випадки, коли вони збігаються — це просто дешевий трюк, щоб створити ілюзію, що партія є лише покірною слугою народу.

ПСР тактично утримувалася від від спроб привласнити масові виступи, які сприяли розгрому заколоту. Вона лише просуває наратив, що «народ» почув заклик свого президента стати на захист «демократії». Попри помітну відсутність прапорів та партійних символів ПСР серед тих, хто продовжує щовечора виходити на вулиці та площі, щоб взяти участь у «вартах демократії», більшість цих людей насправді є прихильниками правлячої партії, як показує нещодавнє опитування.

Однак у натовпі багато прапорів, шарфів та портретів із зображенням самого президента — і їх значно більше, ніж зображень Кемаля Ататюрка. Це показує, куди рухається країна: тоді як ПСР, схоже, викинули з рівняння, лишається «народ» з одного боку та їхній президент з іншого — президент, який презентує себе як втілення «народної волі».

З уявлення, що нічого в цій країні не відбувається без дозволу «народу», випливає логічний висновок, що все, що відбувається — чи це руйнування курдських міст, чи будівництво третього аеропорту в Стамбулі, чи закриття критичних медіа — робиться зі згоди нації. Це також означає, що та сама нація може взяти справу у свої руки, вселяючи великий страх перед насильством у представників таких меншин, як курди, алавіти, ЛГБТК+ та ліві. «Нація» не озвучує інтереси меншин, і тому їх легко можна ігнорувати або утискати.

Все це служить потужним нагадуванням про те, що в Туреччині ХХІ століття демократію тлумачать як законну диктатуру більшості. Ті, хто збере найбільше голосів, тепер вільні правити, як вони вважають за потрібне, не будучи підзвітними нікому, крім власних виборців.

Служити та формувати національну волю

Однією з переваг ПСР є те, що за останні п’ятнадцять років їй вдалося заручитися підтримкою еклектичної комбінації різних соціальних, релігійних та етнічних груп: від націоналістів до ісламістів, від великого бізнесу до міської бідноти, від лібералів до консерваторів, від турецьких курдів до мільйонів турків за кордоном. Кожна з цих груп бачила різне обличчя ПСР, обличчя знайоме та дружнє, в яке вони вірили та якому довіряли і яке було ідеально адаптоване до переконань, інтересів та світогляду кожної з цих груп.

Релігійні курди бачили партію, готову дивитись поза походження та знайти порозуміння у спільній релігії. Підприємці знайшли партію, яка виступала за ринок та бізнес і готова відкрити Туреччину світові й пожати з цього плоди. Турецькі націоналісти побачили в ПСР партію, повну рішучості «зробити Туреччину знову великою» і направити її на курс становлення у якості першої ісламської супердержави.

Тепер, коли ПСР та президент надійно закріпили свій контроль, партія може дозволити собі скинути деякі маски, які вона раніше носила, щоб забезпечити собі лояльність та підтримку. За роки правління ПСР наділяла прихильників партії владою та повноваженнями, тим часом роздаючи подарунки та послуги всім іншим з одним простим месседжем: те, що вам дали, можуть забрати назад. Зараз політичне керівництво країни усвідомило, що метод батога і пряника може бути доречним для приборкання непокірного держапарату, але від нього мало користі у справі підкорення нації. Справжній мандат на правління від суспільства неможливо завоювати самими лише погрозами та заохоченням.

Як і її лідер, ПСР завжди подавала себе як партію, що втілює «національну волю», як вираження народних мрій та прагнень. Але заявляючи, що партія представляє народну волю, ПСР також відігравала активну роль у формуванні цієї волі. Завдяки міцному контролю над порядком денним турецьких медіа та навчальними планами турецьких шкіл і вишів ПСР подбала про те, щоб народ вірив у те, у що хоче партія, і бажав того, чого хоче партія.

Так званий «марш за демократію» 7 серпня, під час якого мільйони людей зібралися у Стамбулі, служив тій самій меті. Він продовжував та експлуатував ейфорію, яку люди відчули після того, як нанесли поразку змовникам, підтримуючи ілюзію, що саме народ смикає за нитки у країні. Показово, що партійні символи були прямо заборонені на цьому марші, куди також прийшли лідери Республіканської народної партії та Партії націоналістичного руху, але прапори з зображенням президента були всюди. Перейменування Босфорського мосту та інших визначних споруд на честь «Мучеників 15 липня» покликане досягти тих самих цілей у тривалій перспективі.

Результатом цих практик є те, що певні групи всередині турецького суспільства відчувають у собі сміливість формувати своє соціальне середовище так, як їм подобається. Публічний простір привласнили прибічники уряду, і вони відчувають себе вправі контролювати його та підтримувати там порядок так, як вони вважають за потрібне. Одразу після заколоту були повідомлення про групи людей, які нападали на курдські та алавітські квартали та залякували їхніх жителів, про атаки на жінок, які не були одягнені згідно з ісламськими звичаями, і про погрози на адресу людей, котрі відмовлялися приєднуватися до націоналістичного шалу.

Через місяць після заколоту більшість «варт демократії» завершилися. Автомобілі більше не гудуть голосно клаксонами щоночі. Попри щоденні повідомлення про заарештованих журналістів, представників наукової спільноти та дежслужбовців або про закриття шкіл, підприємств та університетів, повсякденне життя майже можна знову назвати нормальним. Проте важко позбутися відчуття, що щось докорінно змінилося.

Натовпи прихильників ПСР, можливо, поки що звільнили вулиці, але всі розуміють, що варто президенту клацнути пальцями, як вони знову вийдуть у повній силі. Тепер це їхня країна — принаймні їх у цьому переконали — і тепер саме вони будуть встановлювати правила. Крокуй у ритм, думай в унісон, говори в унісон — і з тобою все буде гаразд. Якщо ні — народ із задоволенням із тобою поквитається.

Джерело: ROARMag

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки

Примітки
1 Термін çapulcu виник під час протестів Гезі. У перекладі це слово означає щось на кшталт «мародери». Ердоган вжив його щодо протестувальників в одному зі своїх виступів, а активісти, у свою чергу, реаппропріювали термін і почали використовувати його як самоназву.
2 Поширена в Туреччині з 1970-х років конспірологічна теорія про існування групи впливових антидемократичних коаліцій всередині турецької політичної системи, до яких належать представники розвідки, військових, суддів та мафії.
3 За версією Ердогана, це група міжнародних фінансистів, які буцімто прагнуть стримати ріст Туреччини.