Чи не могла б ти перш за все розповісти про ситуацію зі скороченням мережі освітніх закладів. Чи дійсно необхідним є такий непопулярний крок — закриття шкіл у селах?
Зараз в Україні майже дві третини шкіл — це сільські школи, але навчається в них лише близько третини всіх учнів. Середній розмір такої школи — 100 учнів. Проста арифметика показує, що якщо це, скажімо, школа І-ІІІ ступеня, у ній менше 10 дітей у класі. У такій школі може не бути якоїсь паралелі або у класі може бути менше п’ятьох дітей. А це означає, що діти навчаються індивідуально — вчитель приходить до них додому. При цьому вони мають значно менше навчальних годин, ніж при звичайному навчанні у класі. Навіть у звичайних школах діти на індивідуальному навчанні (скажімо, через здоров’я) дуже часто настільки катастрофічно відстають, що це навчання просто для галочки. У сільській місцевості ця проблема дуже поширена. Крім того, у малих школах часто один учитель викладає кілька не пов’язаних між собою предметів.
Тобто з одного боку ми маємо дуже маленькі класи і індивідуальне навчання, а з іншого — погане матеріально-технічне забезпечення. Серйозних інвестицій у розвиток матеріально-технічної бази не було останні років тридцять, тому багато залежить від того, коли школа була побудована. Якщо у восьмидесятих роках — а таких досить багато, бо у вісімдесятих був сплеск школобудування — то в ній іще щось там тримається. Якщо ж у п’ятдесятих, то меблі, обладнання — все з тих часів. Також у сільських школах значно менші можливості щось доробити за рахунок батьків.
Але навіть не це головне. У сільській місцевості переважно нижчий рівень освіти у батьків. Опитування, проведене цього року під час складання ЗНО, показало, що рівень освіти батьків найбільш сильно з усіх соціально-економічних факторів впливає на рівень складання ЗНО. Різниця між дітьми, яких виховують у родинах, де обидва батьки мають вищу освіту або науковий ступінь, і в родинах, де батьки мають середню освіту — 20 балів. 1/5 рейтингу. Це дуже багато. Зрозуміло, що у сільській місцевості з рівнем освіти набагато гірше, тож не дивно, що маємо такий розрив у результатах ЗНО.
Тоді що, виходить, немає різниці, чи закриватимуть або укрупнюватимуть школи? Батьки ж лишаються ті самі?
Не зовсім. Школи все-таки різні і залежать від того, який обсяг ресурсів вони можуть сконцентрувати. Тобто якщо у школі більше дітей, це означає, що там є класи, є класно-урочна система. По-друге, це можливість мати вчителів-предметників із усіх дисциплін. По-третє, є можливість по штатних нормативах мати години на позакласну роботу, на різні гуртки. У маленьких школах за штатними нормативами на це просто не вистачає дітей. Також у селах немає позашкільних навчальних закладів — спортивних, культурних і таке інше.
Ну, і, в кінцевому підсумку, це питання так званої економії на масштабі. У району є певна кількість грошей — освітня субвенція — яка розраховується на одного учня. Якщо район не мусить утримувати багато шкільних приміщень і технічного персоналу, то він може ці кошти спрямувати на зарплати вчителям. Також гроші можуть піти на те саме обладнання, на ремонти. Як розподілити ресурси — залежить від місцевої влади, але вона дуже часто не зацікавлена в їх розумному розподілі, бо для неї закриття школи — головний біль. Цим незадоволені директор і вчителі зі школи. Навіть якщо частину з них працевлаштують, це все одно треба їздити кудись на роботу.
Яка є можливість працевлаштувати цих людей?
По-перше, вчителі услід за учнями можуть потрапити в опорну школу, бо в ній зростає кількість ставок. Крім того в маленьких школах вчителів зазвичай не дуже багато. З мого досвіду, працевлаштовують або всіх вчителів непенсійного віку, або принаймні більшість. Що робити з тими, кого не змогли працевлаштувати — це питання. Питання до Мінсоцполітики. Мають бути спеціалізовані програми в рамках центрів зайнятості. Остання новина з цього фронту — Мінсоцполітики і служба зайнятості уклала угоду з Prometheus про обслуговування центрів зайнятості своїми курсами. Тобто це певний шанс на перекваліфікацію.
Тобто єдиний вихід для вчителів — перекваліфікація?
Перекваліфікація — це неуникна ситуація. Тобто ми або просто продовжуємо витрачати гроші на вчителів, які неякісно викладають не свої предмети для п’ятьох дітей у класі, або ми вкладаємо ці гроші у якісне навчання дітей. Навіть якщо ми вкладемо в освіту вдвічі більші кошти — не 47 млрд. на освітню субвенцію, а 100 млрд. — це означатиме, що ми залатаємо найбільш діряві дахи і піднімемо на 50% зарплату всім вчителям. При цьому зарплати все ще залишаться невеликими, а якість освіти низькою. Крім цього, за останні 20 років учнів в Україні стало менше на 47%, а кількість вчителів скоротилася на 26%. Тобто вчителів на таку кількість учнів лишилося забагато.
Нещодавно я відвідував місто Ромни. Місцева рада, на баланс якої перейшли більшість установ, вже закрила залізничну поліклініку, а зараз — ще й дві школи. За останньою інформацією, працевлаштувалися лише 30% вчителів, які попередньо не були проти. То чи лишається у суспільства хоч якийсь вплив на рішення місцевих рад про закриття шкіл?
Ромни — це міська місцевість. Там трошки інша ситуація. Це питання оптимізації видатків. А у сільській місцевості питання стоїть зовсім по-іншому: в школах по 100 дітей, часто не дуже кваліфіковані вчителі, немає обладнання і, що головне, немає мотивації до навчання. Якщо ти все життя прожив у цьому селі і твоя найбільш віддалена поїздка — це раз на півроку в райцентр, то в тебе дуже обмежені життєві горизонти і шанси, і твої батьки не вірять, що ти можеш поїхати навчатися в університет. В той час як навіть у великому селі ти маєш доступ до спортивної чи мистецької школи, або принаймні в школі є гуртки, і туди більш імовірно придбають якесь нове обладнання. Крім того, кращі вчителі хочуть повертатися на роботу у села чи СМТ, де є більше людей і більше шансів знайти роботу. Це невмолима географія.
Возити ж дітей на невеликі відстані, до 20 км, не так складно. Головна проблема тут, окрім якості доріг, — це брак автобусів. Відповідно, автобуси мають робити по кілька ходок і деякі діти мусять виїжджати дуже рано. Це не дуже добре, але це знову питання ресурсів. Якщо ми говоримо про забезпечення якості освіти в сільській місцевості, то краще вимагати: «Так дайте ж автобуси і дороги», ніж: «Не треба закривати ці школи».
Існує багато застережень, що в наших умовах українська влада буде нездатна організувати підвози. Що дітей возитимуть на дуже великі відстані, що не вистачитиме автобусів, і що в результаті частина дітей просто залишаться вдома.
Ситуація така: усіма цими речами займається місцева влада. Вона організовує підвіз, вона визначає, куди возити, і вона приймає рішення про закриття шкіл. Тобто не може такого бути, щоб зверху накинули закрити цю школу — і робіть що хочете. Якщо районна влада вже прийняла рішення про закриття якоїсь школи, то депутатам, які голосують за рішення про зміну статусу школи чи її ліквідацію, подають план розвезення дітей. Є відповідальність місцевої влади за те, щоб усі діти були охоплені навчанням. Середня освіта є обов’язковою. Якщо хтось лишиться вдома — відповідальність за це несе управління освіти.
На початок минулого навчального року на навчання довозили 274 тис. дітей. Тобто значну частину дітей — дещо менше чверті — у сільській місцевості вже возять автобусами. І це працює. Так само і гроші на автобуси: було виділено 600 млн., а автобус, грубо кажучи, коштує мільйон. Ці гроші виділяють за співфінансуванням: 50% — це гроші районного бюджету. Тобто, вважай, 1200 автобусів. Це досить багато. Правда, з них не всі купили, бо у районів часто немає грошей, щоб внести свою половину. Ну, або вони так кажуть. Коли місцева влада каже, які вони бідні, цьому далеко не завжди можна довіряти, бо їх реально ніхто не контролює.
Зазвичай місцева влада йде шляхом найменшого спротиву. Їм легше розмазати ті кошти, які є (і яких не вистачає), по наявній мережі, поки це можна зробити: не виплачувати лікарняні, заміни, надбавки, відправляти у відпустку за свій рахунок, не опалювати школу — тобто робити все, що тільки можна, аби не закривати шкіл. Але це врешті виливається у проблеми з якістю освіти.
Тобто насправді місцева влада не зацікавлена в тому, щоб закривати школи?
Звісно! Вони не хочуть цього робити. Вони не те що з-під палки це роблять, вони це роблять, тільки якщо у школі взагалі вже нікого не залишилося.
І ще одне: існує думка, що невеликий розмір навчальних класів скоріше сприяє якості освіти.
Це залежить від того, що ми вважаємо невеликим. Звичайно, якщо у класі 35 дітей, це ускладнює роботу вчителя. Але в українських умовах середня сільська школа — це 100 учнів. Там працюють 20-30 вчителів. Відповідно, немає проблеми, що класи переповнені. Навіть у більших сільських школах середня кількість учнів у класі — десь 25. Тут уже вимикається фактор розміру класу, вмикається фактор соціального походження і якості викладання.
Як це впливає на результати ЗНО, на вступ в університети? На скільки великою є різниця в успішності дітей із сіл, невеликих населених пунктів та обласних центрів?
Дуже велика різниця. Все починається ще до ЗНО, тому що є суттєва різниця між часткою дітей, які не продовжують навчання у школі після 9-го класу, а йдуть у ПТУ у селі чи у місті. Всі говорять, що професійно-технічна освіта — це дуже важливо, але факти наразі залишаються такими, що це освіта для непривілейованих і бідних. У селах 51% йде у 10-й клас, а решта йдуть у ПТУ. У містах це 65% на 35%. При чому ця різниця росте з роками. Розрив між містом і селом збільшується. Крім того багато дітей, які більш успішні в навчанні, після 9-го класу самі їдуть у більші села або районні центри. Залишаються ті, хто менш успішний, часто це діти з бідних родин або з родин зі складним соціальним становищем. Відповідно, у них шансів скласти ЗНО дуже мало — не тільки тому, що там погана освіта, а й тому, що очікування батьків дуже низькі.
Розрив у результатах ЗНО дуже великий. Якщо ми, наприклад, говоримо про те, хто має дуже високі бали ЗНО і має шанси пройти у престижні університети (180 і вище з трьох предметів), то частка таких дітей у сільській місцевості в 3-5 разів менша, ніж у міських школах. Також у селі традиційно набагато більша частка дітей, які не можуть подолати прохідний бар’єр ЗНО і отримати шанс вступити до ВНЗ — тобто тих, хто здав його дуже погано. Вона зазвичай у півтора-два рази більша.
Хотів би запитати про, здається, досить прогресивне нововведення — послаблення навчальних вимог до молодших класів. Наскільки такі зміни дієві та чи готові самі вчителі до застосування цих практик?
Те, що стосується змін у початковій школі, ділиться на два аспекти: це власне програми, тобто зміст освіти, і методичні рекомендації до них, де йдеться про підходи до викладання. Я гадаю, що оновленої програми будуть дотримуватися. Вчителі звикли більш-менш дисципліновано виконувати накази МОН. Ми тут вчимо це? Окей! Може, хтось побурчить, але більш-менш виконають.
У самій програмі зняли певні вимоги — наприклад, вивчення на пам’ять таблиці множення перенесли на більш пізній термін. Або додавання й віднімання. Тепер немає вимоги вчити на пам’ять, а є вимога використовувати і запам’ятовувати у процесі навчання. Також читання вголос. Раніше був норматив читання певної кількості слів на хвилину. Тепер є вимога, що читання має бути розбірливим і усвідомленим. Дитина має розуміти, що вона прочитала, і хтось має розуміти, що ти прочитав. Це справді інший підхід.
Що ж стосується рекомендацій — це вже трошки складніше. Наприклад, там ідеться про те, щоб не ставити оцінки за ведення зошитів, тобто за охайність. Вчитель тепер сам визначає, як цей зошит підписувати. Ніби дрібниця, але коли Міністерство освіти тобі прописує в рекомендаціях, де ставити крапку в підписі зошита, — це трошки смішно, але трошки й страшно. Крім того, там є вимога про конфіденційність оцінок. Їх тепер не розголошують перед усім класом. Тобто у школі буде менше казарми. Але саме ці речі, швидше за все, будуть впроваджуватися значно повільніше, тому що це щоденні практики, а практики змінюються важко і повільно.
І тут багато що залежить від батьків. Активні батьки і батьківські організації, які ініціювали це все і брали участь у розробці цих змін — це, традиційно, освічені люди середнього класу з великих міст. І такі самі освічені люди з великих міст будуть контролювати вчителів. Будуть казати: «Ви моїй дитині почеркали червоною ручкою у зошиті, ви не дотримуєтеся рекомендацій МОН». А люди з гіршою освітою, які менш зацікавлені в освіті своїх дітей, які десь щось у новинах бачили і не дуже розібралися — звичайно, вони не будуть співпрацювати з учителями в тому, щоб ці зміни стали реальністю.
Мені здається, що успіх того, що зараз називається реформою — бо це скоріше не реформа, а косметичні зміни, хоч і хороші зміни — буде дуже сильно залежати від системи контролю якості освіти. Пам’ятаєш, у фільмі «Саммерхілл» була ця страшна шкільна інспекція британська, і вона увійшла у фольклор як дяді і тьоті в костюмах, які всіх перевіряють. Але в Україні дуже критично цього не вистачає. Адже тиску знизу у нас немає. Немає ефективних механізмів, за допомогою яких батьки і діти могли би відстоювати свої права. Ти не можеш нічого зробити, бо немає незалежної установи, яка не включена в роботу навчальних закладів чи управлінь освіти. Відсутні важелі впливу.
То, можливо, варто було би надати ці важелі впливу знизу? Наприклад інституціалізувати батьківські збори?
Є така пропозиція. Навіть був проект закону відповідний. Насправді є положення про батьківський комітет. Є положення про наглядову раду школи. Але, згідно з нинішнім законодавством, вони мають виключно дорадчу функцію і ні на що не впливають. А те, що пропонували активісти батьківських організацій — це трошки інший надмір, втручання у фінансування школи та зміст навчання. Вони пропонували, наприклад, щоб батьки могли виплачувати премії вчителям чи схвалювати зміст навчальних програм. Але батьки не завжди компетентні стосовно педагогіки і наповнення шкільних предметів, ну і додається конфлікт інтересів – адже вони завжди позитивно упереджені щодо своїхдітей. А пропозиція доплачувати вчителям лише посилила би нерівність між школами, де вчаться діти багатших і бідніших батьків.
Так, але, можливо, можна було би знайти якийсь виважений варіант і надати батькам певні дієві інструменти?
МОН це планує, і перший крок вже навіть зробили. Була постанова Кабміну про конкурсне призначення директорів шкіл. Зараз процедуру призначення директорів визначає засновник школи, а це місцева влада. Тому її не можна змінити наказом міністерства. Але принаймні для тих шкіл, засновником яких є держава, процедура прописана так, що директора призначає не управління освіти чи Міністерство, а є конкурсна комісія, до якої входять представники Управління освіти, батьки і громадськість. Це вже якийсь механізм впливу. Бо директор — це людина, яка вирішує в школі дуже багато.
А зняти його можна?
Про зняття не йдеться, лише про призначення. Але щось прописати в принципі можна. Наприклад, у проекті Закону України «Про освіту» норма про конкурсне призначення керівників навчальних закладів наявна. Зараз це є тільки в Законі «Про вищу освіту», тобто конкурс оголошується тільки на ректорів. В ідеалі має бути і на директорів шкіл, при чому за участі громади.
Також можна прописати у посадових обов’язках директора підзвітність не лише управлінню освти, але й батьківській громаді. Щоб директор звітував перед батьками, щоб робота школи, усі рішення були прозорими. Це дає можливості і для контролю, і для кращої співпраці, а за невиконання цих обов’язків вже можна говорити про звільнення.
Хоча, з досвіду інших країн, це не дуже практикують. Тобто ми говоримо, що у нас тут неавтономні школи і такі слабкі батьківські ради, а десь там на Заході… Ні, нічого подібного. Школи всюди підпорядковані органам управління освітою, і батьки переважно займаються організацією дозвілля дітей та не впливають на призначення директора, а тим паче на зміст освіти. У них немає такої потреби Але через те, що у нас таке непідзвітне та неефективне державне управління, потреба контролювати органи влади у нас є.
Вчителі теж безправні. Педрада дуже мало чого вирішує, а адміністративно — взагалі нічого. Тому для того, щоб щось змінити, потрібні зміни законодавства і зміни практик, коли вчителі більш автономні, знають свої права та їх відстоюють. Так само, як і батьки. Але їх треба цього навчити. Те, що ми просто дамо повноваження, не означатиме, що вони будуть ними користуватися. Швидше за все, це будуть робити лише найбільш привілейовані, освічені та забезпечені. Там, де найгірше, ці можливі позитивні зміни вплинуть найменше, якщо не додати до них активні дії з розвитку спроможності батьківських і вчительських громад.
Якими ще можуть бути практики? Можливо, необхідне послаблення цієї ієрархії?
Звісно! Це те, про що зараз усі говорять — що ми не маємо докладно диктувати вчителю, що він має говорити оце, оце, і оце, а від завчання по підручнику треба взагалі відходити. Що нам потрібно розвивати критичне мислення, вміння користуватися знаннями, а не їх завчати. Все це дуже правильні й дуже хороші слова, і багато країн за останні двадцять років так і зробили, але в результаті стало зрозуміло, що без інтенсивного навчання вчителів це просто не спрацьовує.
Прикладом можуть бути поляки, у яких уже був такий досить сумний досвід. Вони дали дуже велику автономію, програми були написані дуже загально. Кілька тем на рік, а вчитель сам вирішує, як їх наповнювати. Фактично, сам пише навчальну програму. Але вчителі до цього виявились абсолютно не готовими. Вони не знали, що з цим робити – їх ніхто не навчав писати навчальні програми. А в наших умовах у них ще й не буде на це часу і ресурсів. Тобто тут таке трохи замкнене коло: хтось має навчити вчителів, але хтось має навчити і тих, хто навчить вчителів.
Хотів би поставити питання на трохи іншу тему — про клерикалізацію освіти. Наскільки багато дітей зараз вивчають православну етику? Чи можемо ми сказати, що їх стає більше? Наскільки безальтернативним є вивчення цього предмету у певних регіонах?
Ситуація з вивченням християнської етики насправді суттєво не мінялася за останні років п’ять, а так, щоб дуже суттєво — то взагалі з моменту, коли цей курс виник. Його почали викладати у західних областях України — у Львівській та Тернопільській — ще з 1992 року в експериментальному режимі. І на початку 2000-х через церковне лобі та через раду церков, яка має дуже серйозний вплив, він отримав міністерський гриф на навчальну програму. Втім, отримати такий гриф – не така вже складна задача.
І тепер рішення щодо викладання чи не викладання таких предметів залежить від ініціативи місцевої влади. У західних областях кожного року обласне або міське управління освіти приймає рішення, що християнську етику ми вивчаємо в рамках варіативної складової, яку в принципі вибирає школа. Це давно практикується, але через високий рівень релігійності населення ніхто не протестує, навіть коли це протизаконно. А якщо ніхто не протестує, ніхто і не вважає це протизаконним. Не знайшлося нікого, хто подав би у суд.
У регіонах, де населення не настільки релігійне, це не є повсякденною практикою, і православну етику вивчають у залежності від ініціативи школи. Окремі школи на цьому, можна сказати, спеціалізувалися. Я була на Донеччині, де прямо у кабінеті директора стояв гігантський іконостас і приходили священики до дітей уроки проводити. Це справді вже незаконно. Але це теж усіх влаштовувало.
Статистику не оприлюднюють щороку, але є цифри станом на 2013 рік – різні курси християнської етики виладаються у третині шкіл і охоплюють 15% учнів. Релігійні організації, які це лобіюють, кажуть, що росте кількість дітей, які вивчають християнську етику, але кількість шкіл, де викладають цей предмет, зростає досить повільно. Тобто про різкі зміни і клерикалізацію я би не говорила, проте є такий повзучий, не завжди свідомий рух до клерикалізації. Дуже часто в нерелігійних регіонах це сприймають як звичайну етику — навчити дітей чомусь хорошому.
Тут є ще одна проблема, крім власне предмету “Основи християнської етии” чи йому подібних — це така неявна клерикалізація, яка проникає в усі інші предмети. Тобто християнська етика — це курс вибірковий. А от у предметах інваріантної складової — українська та зарубіжна література, історія культури (там, де її викладають), філософія, людина і світ, українська мова, історія — усюди релігія і церква дуже часто абсолютно безальтернативно зображені як щось позитивне. Коли ти, наприклад, читаєш підручник зарубіжної літератури для 8-го класу, де проходиять Біблію разом із Кораном, Ведами та іншими релігійними текстами, то тут мала би бути релігієзнавча складова. Але ні! Біблія — це свята книга! Починається переказ біблійних міфів — і не як міфів, а як правди. Так само в курсі історії.
Це залежить, звісно, від авторів підручників. Тому що програма більш-менш нейтральна, у ній просто написано: «Біблія як основа європейської культури». Окей, це справді так: Біблія та християнство історично лежать в основі європейської культури, як і антична традиція, юдейська, ісламська. Але це вже питання, як це викладати в підручнику — як історичний факт чи як наслідок того, що це Слово Боже і воно Істина.
У мене тоді дотичне питання. Як впливає на освіту національно-патріотичний дискурс?
Зараз ми маємо концепцію національно-патріотичного виховання. Це же N-на концепція. Її прийняли минулого року, але насправді вона майже слово в слово повторює попередню, ще Табачниківську. А сам дискурс не міняється ще з радянських часів. Змінили ідеологічні слова-маркери, а стилістика і зміст залишилися ті самі. В новій ітерації додали тільки про війну і вшанування героїв АТО.
Окремого предмету немає, але є вимога інтегрувати національно-патріотичне виховання в усі дисципліни. І це мало хто ставить під сумнів. А якщо ставить, то просто з іншого боку, який нічим не кращий. Просто замість українського національно-патріотичного виховання – «русский мир». Зникаюче мала кількість людей можуть запропонувати щось окрім цього.
Насправді, у великих школах зараз трошки з’являються і реальні альтернативи – напркилад, курси з критичного мислення. Та сама медіаграмотність — це справді вид альтернативи до концепції національно-патріотичного виховання. Але це привілеї великих міст. І це пілотні проекти.
Чи можемо ми сказати, що ця концепція також впливає на зміст освіти? На літературу, на історію?
Безумовно. Вона впливає і сама по собі, і самі методи викладання гуманітарних та суспільствознавчих дисциплін просякнуті цим. Це ще радянська модель викладання історії і літератури. Просто змінилися акценти. Методи викладання не змінилися. І тому вирішувати цю проблему треба так: просто викинути ці підручники і розігнати всіх авторів, попри їхній «багатий досвід» і «знання в педагогіці», і все почати з нуля. І бажано почати з публічних дискусій.
Але ж зараз ми маємо цілковитий суспільний консенсус.
Сподіваюся, що ні. Так, це проблема, але альтернатив нема. Тільки відкрита дискусія, де можна хоча б спробувати переконати, що історичні та літературні міфи — це не найкращий спосіб виховувати громадян демократичної країни. Адже зараз, насправді, є хоч якийсь мінімальний шанс. Що б там не говорила частина опозиційно налаштованих громадян про засилля національно-патріотичного виховання, але європейський міф — який, звісно, також є міфом — принаймні дає мінімальну надію, що з ним у пакеті іде демократія і права людини. І ми можемо, апелюючи до цього, говорити, що демократія, права людини, критичне мислення, прогрес і все хороше, що вам так подобається, — отам, а отут, в іншому кутку, історичні та літературні міфи, єдиноправильний безальтернативний підхід, відсутність дискусії — те, що є зараз. Вибирайте!
Чи є якісь сили, якісь організації, які просувають такі ідеї і не є патріотично оберненими навпаки?
Тих, хто цілеспрямовано боровся б із національно-патріотичним вихованням і чинним підходом, — нема. Є ті, хто просуває альтернативи, про які я говорила. Це програми, спрямовані на громадянську освіту, з підходом інклюзивного громадянства — не про етнічну, а про політичну націю. Також ті, хто займаються освітою з прав людини. Тобто окремі проекти є, і вони можуть консолідуватися та потихеньку просуватися. Там, звісно, теж багато чого національно-патріотичного, але багато і приємних альтернатив.
Що ж до християнської етики, то тут сподіватися варто на науковців. Якщо, наприклад, говорити про викладання історії, яке є дуже міфологізованим, то ледь не єдина альтернатива цим міфологізованим підручникам історії, які поєднують найгірші міфи радянської і пострадянської національно-патріотичної історіографії, — це підручник Наталії Яковенко. І це знову повертає нас до питання якості українських підручників.
Ну і загалом, хто протестував проти введення християнської етики в школі? Хто написав лист протесту пару років тому? НАН! Потрібне якесь наукове лобі. Тільки так. Розраховувати на батьків тут не варто. У нас є певний суспільний консенсус, що релігія і патріотизм — це добре. І протистояти цьому з позиції, що це погано, у політичному вимірі можуть лише окремі радикали, які, на жаль, не матимуть гучного голосу, навіть якщо вони мають рацію. На мою думку, єдина міцна позиція, з якої зараз можна цьому протистояти, — це раціо і демократія. Ті речі, які також усі вважають хорошими.