Публічне декларування чиновниками свого майнового стану — це неймовірна психоаналітична диверсія проти українського правлячого класу, масштабів якої ми ще досі не зрозуміли.
Більшість реакцій громадськості на задекларовані мільйони українських чиновників та політиків можна добре проілюструвати виразом обличчя Уолтера Уайта з п’ятого сезону Breaking Bad:
Видається, що ця нечувана акція саботажу проти наявного політичного консенсусу матиме набагато далекосяжніші наслідки, ніж хвилі обурення в українських фейсбучиках.
Особливої іронії цій історії додає той факт, що домінантна нині фракція правлячого класу (а саме пропрезидентська) свідомо чи випадково, але неймовірно успішно застосувала саме цей механізм — демонстрацію соціальної дистанції — проти своїх більш молодих та енергійних політичних супротивників з числа так званих «єврооптимістів». Тоді протягом вересня медійники чинного президента блискуче використали здавалося б очевидну, але ніким і ніколи не проговорену різницю у доходах та баченні соціально пристойного рівня споживання між «топовими» журналістами або керівниками ключових ГО та абсолютною більшістю електорату, який вони намагалися представляти — а саме освіченим середнім та бідним середнім класом у його українському розумінні.
Тепер cхожого удару завдано по всій політичній системі, і це, відверто кажучи, не може не радувати.
При цьому найбільшої помилки традиційно припускаються ті коментатори, які знаходять розраду у теплому та пухнастому цинізмі — «але ж ми й так знали», «чому тут дивуватись», «усі знали, що вони крадуть мільярдами» і тому подібних захисних реакціях. Ніщо не є більш далеким від розуміння ситуації та її можливих наслідків.
Аналогією тут може бути подружня зрада: можна десятиліттями «знати», що партнер зраджує, але при цьому бути глибоко і цілком автентично шокованим, побачивши нарешті його чи її фото з кимось іншим у ліжку.
Або, якщо хочете менш вульгарних прикладів, згадайте історії з убивствами цивільних в Іраку, тортурами у спецв’язниці Гуантанамо чи масовим прослуховуванням NSA. Було б наївно вважати, що американська публіка «не підозрювала» про методи та результати дій власних вояків та спецслужб — проте справжня зустріч з реальністю, як і спроби її змінити почалися лише після публікацій Wikileaks та Сноудена.
Так і у нас. Звісно, всі «знали», що у владних кабінетах в абсолютній своїй більшості сидять егоманьяки з гіпертрофованими «хапально-накопичувальними» рефлексами — але публіка ніколи не зустрічалася віч-на-віч з реальністю масштабів пограбування країни, натомість прикриваючись від неї політичними шоу та парламентськими дебатами.
Те, що дуже й дуже багато людей щиро обурені, здивовані і шоковані цим несподіваним проривом у реальність, демонструє неабияке психічне здоров’я населення України і дає хоча б якусь надію на зміни.
Факт, що в задеклароване потрапила незначна частина контрольованих правлячим класом активів. Вони лишилися приховані через ланцюжки підставних офшорних компаній, записані на родичів, водіїв та охоронців або сховані у десятки інших доступних для владних еліт способів. Однак це не зменшує важливість демонстрації цієї шаленої соціальної дистанції між правлячим класом та абсолютною більшістю населення країни.
Так само смішно виглядають недолугі спроби «тролінгу» від представників влади, на зразок «квитка в космос» мера Дніпра Бориса Філатова чи свідомої «помилки» з приписуванням собі мільярдів у випадку нардепа Сергія Мельничука. Хоча вони є свідченням того, що правлячий клас теж на якомусь базовому рівні розуміє небезпеку таких «відкриттів», але водночас лише підтверджують повне нерозуміння становища людей, якими вони б мали, по ідеї, керувати. Для людей, які живуть на дві-три тисячі гривень, віддаючи більшу половину заробленого за комунальні послуги, різниця між мільйонами та мільярдами гривень перебуває поза межею чутливості.
Я мало вірю в соціальну революцію чи щось подібне в результаті цієї зустрічі з реальністю, але перехід від несвідомого «знання» до усвідомлення фундаментальної різниці класових та, ширше, соціальних інтересів між правлячим класом та всіма іншими соціальними групами мені видається надзвичайно цінним. Результат цього «прозріння» може бути різним, аж до сповзання в ультраправий популізм, але без цього кроку будь-які реальні соціальні перетворення здаються мені неможливими.
Ще один аспект, який я хотів зауважити. Дуже показовим у суспільній реакції є класичне питання «коли ж вони нажруться» чи аналогічні менш прямолінійні висловлювання, чудово підсумовані у ФБ «Кокса Квасьнєвського»:
“квартири, тачки і доляри,
картини, яйця фаберже,
коли ж ви наїстеся, тварі
уже?”
Сама постановка питання демонструє базове нерозуміння етики капіталізму та її місцевого різновиду — українського політичного класу.
Капіталізм — це не так економічний лад, як передусім етична чи, скоріше, релігійна категорія. Спроби описувати його в термінах персонального щастя — чи кількості грошей/машин/годинників/квадратних метрів, потрібної для того, щоб припинити наживатись і просто «виконувати свою роботу» або насолоджуватися життям — приречені на поразку.
Підглянути етичні настанови українського капіталізму (який, як відомо, нерозривно пов’язаний у наших широтах із контролем над владними потоками) допоможе нам епізод із американського сиквелу класичного Wall Street — Money Never Sleeps:
У ньому персонаж Шаї Лабефа — молодий фінансист Джек — запитує у старшого колеги: «Скільки вам треба грошей, щоб піти з бізнесу і просто жити своїм життям?» — і отримує на диво чесну відповідь: «Більше».
У цьому плані наші чиновники нічим не відрізняються від західних капіталістів, і надії, що вони колись «наїдяться», немає. Хіба що закінчать як Візеріс Таргарієн з іншої сучасної класики — серіалу «Гра престолів»:
На жаль, запропонувати щось більш конструктивне сучасна українська політична думка, вочевидь, не спроможна.
UPD.
Цікавим моментом є повна відсутність реакції банківського сектору на задекларовані керівником Національнго банку Гонтарєвою майже два мільйони у доларах, а не в національній валюті. Мені здається, що паніка почалася б, якби вона тримала заощадження у гривнях, бо тоді керівниця основної фінансової установи в очах банківсього істеблішменту виглядала би божевільною, і слід було б негайно виводити залишки капіталів із цієї приреченої країни.