21 жовтня Міністерство освіти і науки України розіслало по школах листа, яким порекомендувало впровадити факультативний курс «Сімейні цінності». Метою такого курсу міністерство вважає «подальше впровадження програми формування сімейних цінностей, сформованих на основі національно-культурної спадщини українського суспільства». Основою курсу має стати навчально-методичний посібник, текст якого, зокрема, розказує, що щастя можливе лише в сім’ї, визначає другорядний статус жінки щодо чоловіка та чітко розписує гендерні ролі, порушення яких вважається відхиленням від «нормальності». Таким чином, в Україні, на додачу до курсу «Християнської етики» та Концепції національно-патріотичного виховання може з’явитися ще один курс, покликаний регулювати приватне життя та погляди українців, роблячи це з консервативних позицій. Про те, наскільки далекими від реальності є уявлення про «традиційну родину» та чим небезпечні прагнення влади регулювати приватне, коментує докторка соціальних наук Людмила Малес.

Кілька років тому популярні були дописи з цитатами настанов із книг для жінок середини минулого століття, де зразковим дружинам наказували буквально догоджати чоловікові в усьому і все терпіти1. Як же люди тоді потішалися з обмеженості й незавидної долі в буквальному сенсі бідних, бо упокорених жінок із заможних освічених родин буржуазного суспільства. Ми дивувалися, що в цивілізованих державах західної демократії справді таке було. У них було, а в нас — цілком може бути!

Вже тиждень як Інтернет рясніє феєричними цитатами та демотиваторами про справжню дружину/чоловіка, їхні стратегії поведінки та утримання одне одного коло родинного багаття. Жінкам пропонують стати все тим же тлом для чоловіка: «Жінці важливо виконати своє природне призначення — спочатку розкрити глибинні жіночі якості і створити простір, у якому чоловік розкриє свої найкращі чоловічі якості»2. Таке враження, що ні «Друга стать», ні «Простір власної кімнати», ні «Іншим голосом» ще не написані. Та почну з кінця, з головного на мою думку, що може проявлятися різними ініціативами, і ця — лише одна з багатьох3.

Впродовж ХХ століття українське суспільство неодноразово переживало хвилі посилення контролю за особистим, інтимним, що збігалися якраз із періодами зміцнення державної влади, вибудовою жорсткої її вертикалі після періодів послаблення, спричинених революційними, військовими подіями, внутрішніми збуреннями4.

Залучення школи як соціального інституту до напучування щодо сімейних цінностей — одна з ознак такого періоду. Прагнення держави визначати, регламентувати приватне життя громадянок і громадян щоразу виказує тоталітарні тенденції у державному будівництві, що має одразу насторожувати громадянське суспільство.

Якщо ми говоримо про владний вплив соціальних інститутів, та ще помножений на силу держави, коли кажемо про державні школи (котрих переважна більшість) та підпорядкування усіх середніх шкіл МОН, то наслідки для формування покоління важко переоцінити, навіть попри зникнення монополії школи на знання та зменшення її авторитету в ході соціалізації. Тому будь-що трансльоване через освітні заклади — байдуже, добровільно-примусово, окремим предметом, чи як тло всіх занять — має відповідати двом критеріям: усім бути корисним і нікому не шкодити5.

Чи може бути комусь шкідливе нормування того, що стосується розмаїття людських стосунків, унікальності людських доль? Може, і то всім! Бо таке нормування обов’язково супроводжується спрощенням соціальної реальності шляхом виведення одного стандарту і таврування всіх інших варіантів. Навіть тим білим здоровим гетеросексуальним чоловікам середнього класу6, в інтересах яких свого часу Толкотт Парсонс і обґрунтував цю модель модерної нуклеарної сім’ї з патріархальним розподілом влади і ресурсів7, — навіть їм це на шкоду. Бо задає взірець для бездумного слідування формує підґрунтя соціо- та етноцентризму, нетерпимості до інакшості та іншим далеко не гуманним цінностям.

Що ж, скажете, тоді уся шкільна програма не витримує критики через ангажованість, тоталітарність? Так, і процес її критики вже давно триває. На зміну старій парадигмі освіти, яка була зручна модерній індустріальній державі, у нас та за кордоном формується нова парадигма освіти, заснована на розвитку вмінь учитися, знаходити інформацію, кооперуватися, співпрацювати, а головне — самостійно, критично та творчо мислити і діяти, вміти поважати приватність та відмінність як свою, так і інших людей, цінувати розмаїття тощо8.

Так, досить складно перебудувати систему освіти, орієнтовану на масове відтворення  певного корпусу знань, і ще складніше перебудуватися вчителям, для яких нерідко цінності та пріоритети, котрі з’являються на порядку денному у зв’язку з нашими євроінтеграційними прагненнями, виявляються далекими та незрозумілими9.

А тепер від критики самого наміру впроваджувати у шкільну освіту моделі жаданого світу перейдімо до конкретного способу це робити, до проголошених принципів та методичних інструментів.

У наказі звучить одна фраза, яку одразу кортить деконструювати: «національно-культурні традиції». Якщо виходити із суті традиції як сталого відтворення певних практик засобами культури (міфами, ритуалами, нормами, цінностями), то завдяки класичній українській літературі, етнологічним та антропологічним матеріалам отримаємо чималий перелік традицій: від сексуального постання чоловіків10 через обман дівчат у притулах на вечорницях, а потім перевірки цноти в обряді «комори» — і до експлуатації неповнолітніх та сімейного насильства (економічного, психологічного, фізичного, сексуального), переслідування інакшості, інфанти- та геронтоциду. Про все це скромно мовчать і навряд чи хочуть з цим асоціюватися автори курсу «Сімейні цінності».

Та й образ сім’ї, який нам малюють у публічних закладах і просторах, дуже вже далекий від реалій сучасного українського суспільства. Оті щасливі від споживання ліків, депозитів і нових квартир мама-тато-одна-дві-дитини (і бабуся чи дідусь), які дивляться на нас з рекламних та агітаційних плакатів, не те що не репрезентують усього багатоманіття домогосподарств сучасної України, а й не становлять її більшості11.

Образи, досвід, цінності всіх тих сотень тисяч материнських сімей (самостійне материнство, розлучені) замовчується, а тисяч інших — притлумлюється.  Більше того, спроби оприявнити їх у публічному просторі часом викликають неприхований осуд (як, наприклад, історії негетеросексуальних родин), прихований осуд (як, наприклад, створення міжнаціональних родин із наверненням жінок до мусульманства) чи навіть гидливість (як досвід виживання і прагнення до інклюзивності родин зі значною інвалідністю тощо).

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки   [ + ]

1. «11) Вечір належить чоловікові. Не скаржтеся, якщо він приходить додому пізно, йде на вечерю або в інші місця розваг без вас. Постарайтеся зрозуміти, що ваш чоловік живе в світі напруги і тиску, тому вдома йому необхідно розслабитися, а не вислуховувати докори. 12) Ваша мета — зробити дім місцем спокою і порядку, де ваш чоловік може освіжити своє тіло і дух» та інші пункти (Идеальная жена образца 1955 года).
2. Сімейні цінності: навчально-методичний посібник до навчальної програми «Сімейні цінності» (35годин) [для педагогічних працівників] / В. І. Прит, З. В. Охрименко, Л. В. Корецька / видання друге доповнене з додатком. – Івано -Франківськ: НАІР, 2014. — С. 35.
3. Іншою подібною ініціативою стає легалізація і легітимізація християнської етики в загальноосвітніх (а не недільних) школах.
4. Див детальніше мій текст: Малес Людмила. Експлуатація приватної сфери сім’ї за радянських часів та незалежності // Наукові праці. Науково-методичний журнал. Серія «Соціологія» / Чорноморський державний університет імені Петра Могили, Миколаїв. — Вип. 246, 2015. — С. 118-123.
5. І, на відміну, від вимог соціологічного — і, ширше, наукового — правила обережності суджень, тут саме має бути всім та нікому, хіба лиш за спеціально обговорюваними винятками.
6. Аналогом американського середнього класу в середині ХХ століття у нас була номенклатура. Решта, котра і становила більшість, мала бути фрустрованою чи обслуговувати цю модель.
7. Наведені на початку цитати — це не взірець традиційної родини, де все значно складніше і суперечливіше, а ілюстрації саме парсоніанської функціоналістської сім’ї суспільства епохи модерну, які на нашу мову перекладаються як жінка-берегиня vs чоловік-годувальник.
8. Детальніше у працях і виступах, наприклад, Кена Робінсона (Ken Robinson) про зміну освітніх парадигм.
9. Але, якщо це когось потішить, це не лише проблема України, а й більшості пострадянських країн, що, зокрема, засвідчив досвід співпраці з учителями у проекті ЄвроКліо Crossroad of Cultures The Countries of the Black-Sea Region and Socio-Political Developments in the 19th and 20th Centuries.
10. Як свідчать антропологині та антропологи, гендерна соціалізація у традиційному суспільстві має статево відмінні принципи: якщо статус жінки визнається неминуче із появою менструацій, то статус справжнього чоловіка слід досягти у випробуваннях і постійно підтримувати у конкурентній борні. Такі практики у різних культурах, зокрема, вивчав Девід Гілмор (David Gilmore. Manhood in the Making: Cultural Concepts of Masculinity). І сексуальні досягнення для багатьох культур включені в престижні маскулінні образи.
11. Хоч у демографії і розводять поняття сім’ї, де передбачені відносини спорідненості, та домогосподарства, де такі відносини можуть і не фіксуватися, але серед статистичних даних ми переважно маємо справу саме з останніми. Тож на 2014 рік за даними Держаної служби зі статистики України в Україні модальними (найпоширенішими) були домогосподарства з двох осіб — 29,6% (двоє дорослих, в т.ч. подружня пара ще/вже/просто без дітей, доросла особа і дитина), наступні за поширеністю є домогосподарства із трьох осіб (у всіх комбінаціях дорослих та дітей) — 25,6%, далі — з однієї особи — 22,8%, і в останню чергу з чотирьох і більше — 22,3%. При чому з усіх домогосподарств України дві третини не мають у своєму складі неповнолітніх дітей, а ті, що мають (38%), у 73,6% випадків мають одну дитину до 18 років.