Переклав Юрій Черната

Острів Бастой, Норвегія.

— В’язниця? — запитала я у двох матросів, коли потяг довіз мене до переправи.

— Так, — сказав один із чоловіків, потираючи руки, щоб зігрітися. Він оглянув мене з голови до п’ят зверхнім поглядом блакитних очей. — Але, вибач, вона тільки для чоловіків.

Він засміявся.

— Ходімо, ходімо, ти у правильному місці.

Я підняла погляд на верхівку щогли і помітила, що вона увінчана опудалом лебедя.

— Ми знайшли його замерзлим у брилі льоду багато років тому, — сказав другий матрос. Він був у чорній лижній шапці, його добродушне обличчя було усіяне зморшками.

— Виглядає моторошно, — сказала я.

— Думаєш? Це наш талісман. Ти боїшся злочинців? — раптом запитав він. І перш ніж я встигла відповісти, заявив:

— Ми злочинці.

Я зазирнула йому в очі: ці очі сміялися. Це був жарт?

— Серйозно, ми злочинці. Боїшся?

— Чому я маю боятися? — я знизала плечима. Я досі не була впевнена, жартує він чи ні.

— Я Вігго, — матрос простягнув руку, щоб привітатися. Він дійсно виявився в’язнем, котрий відбував 21-річний термін, максимальний у Норвегії. Але, ймовірно, його випустять уже наступного року.

Інший матрос, Като, відбував півтора роки за намір вчинити злочин, хоча він наполягав на своїй невинності. Вони з Вігго привели мене до каюти, щоб показати свій розпорядок дня, який висів на стіні.

— Ми працюємо з 6 ранку до полудня, — сказав Като. — Потім повертаємося до в’язниці і відпочиваємо або тренуємося. Хочеш познайомитися з капітаном? Він не в’язень — єдиний такий на кораблі.

Піднімаємося сходами. Кремезний капітан потис мені руку.

— Ви що, розмовляєте з цими злочинцями? — засміявся він. Мене тішило це грайливе глузування зі стереотипів про страшних злочинців. Очевидно, тут не було чого боятися, і всі, схоже, про це знали.

Коли корабель відчалив, я помітила Бастой — скупчення високих сосен посеред сірого моря, які тягнулися верхівками до сірого неба. У невеликій каюті Като сів поряд зі мною і увімкнув канал «Історія» на телевізорі.

— У тебе є Фейсбук? — запитав він.

— Вам дозволяють фейсбук? І інтернет? — відповіла я питанням на питання.

— Поки ми там — ні, — він показав на сосни. — Але під час відпусток додому — так.

Я записала своє ім’я на клаптику паперу. Вперше з часу мого приїзду над головою з’явилась тонка смуга блакитного неба.

— Кажуть, що це літній табір, Бастой, — сказав Вігго, коли настав час висаджуватися на берег, і я вийшла з каюти. Він говорив таким тоном, ніби робив мені зауваження. — Можливо, і ти так подумаєш. Але ні, це в’язниця, повір мені. Наші життя зупинилися. Вони заморожені.

Я показала на лебедя.

— Як ваш талісман. Заморожений. Навіть на прекрасному острові.

Вігго жваво закивав головою.

— Назад на материк! — крикнув він Като, готовий до ще однієї ходки. «Сучасні Харони», — подумала я. Перевозять нові душі до потойбіччя через річку.

Втім, це мало скидалося на потойбіччя. Вігго мав рацію: те, що я побачила, справді виглядало як літній табір. Пожовкле листя падало на велосипедистів — так-так, на в’язнів на велосипедах — і повз мене прокотився кінний віз. Ландшафт був усипаний немов пряничними будинками глухого жовтого кольору з зеленою оздобою та червоними дахами. Я помітила овець та корів, але не побачила ні парканів, ні колючого дроту.

Бастой — відрита в’язниця. Ця ідея народилася у 1930-х роках у Фінляндії і зараз є варіантом норми по всій Скандинавії. Ув’язнені тут іноді мають змогу навіть зберегти свою роботу на волі, їздячи туди щодня з тюрми. Відкритими є 30% норвезьких в’язниць, і Бастой, колишня сумнозвісна виправна колонія для малолітніх, вважається перлиною серед них.

Маленький жовтий фургон з усміхненим офіцером за кермом доправив мене до будинку, де я здала телефон — це був перший момент, який віддалено нагадував «в’язницю». Том, губернатор -— не начальник в’язниці, не комендант, а саме губернатор — був схожий на Кевіна Костнера. Він запропонував мені чашку кави, і ми сіли в його офісі, який своїми квітковими шпалерами, горщиками з алое та ледь помітним коньячним запахом нагадував мені витончений пансіон десь у Новій Англії.

— Система не працює. Ми залишаємо усе як є лише через власну лінь, — категорично заявив Том. Він мав на увазі традиційну тюремну систему, в якій пропрацював 22 роки, перш ніж почав керувати цією відкритою в’язницею. Доки Том говорив, повз вікно продзижчала муха. — Спершу я був налаштований скептично, але це швидко змінилося. Відкритими мають стати більше в’язниць — майже всі вони. Ми приймаємо стільки людей, скільки можемо, але у нас не вистачить місця для всіх.

Заявку на переведення до відкритої в’язниці, такої як Бастой, можуть подати в’язні з усієї країни, котрим до закінчення терміну ув’язнення лишається менше трьох років. Острів служить домівкою для близько 115 чоловіків, за якими наглядають більш ніж 70 членів персоналу. Ще близько 30 людей зареєстровані у черзі.

— Існує таке уявлення: «О, це несерйозна тюрма. Це в’язниця-літній-табір, куди ви приймаєте тільки хороших хлопців». Але це зовсім не так. За плечима у наших хлопців, даруйте мою французьку, доволі жорстке лайно. Наркотики та насильство. Насправді деяких із них вважали проблемними в інших в’язницях. Але коли вони приїжджають сюди, у нас із ними не виникає жодних проблем. І ми такі кажемо: «Це той самий хлопець, якого ви називали складним?» Насправді все дуже просто: обходьтеся з людиною, як із брудом — і вона буде брудом; обходьтеся з нею, як із людиною — і вона поводитиметься, як людина.

Він відчинив вікно, щоб випустити муху.

— Ходімо прогуляємося.

Ми блукали лісом, проходячи повз коней, які паслися на галявинах, повз розплідник для птахів, теплицю та мангал, де ув’язнені можуть готувати собі обіди. В’язні живуть у спільних будинках, що нагадують зруби. Повітрям носився чарівний аромат багаття, і на думку мені прийшов південноафриканський острів Роббен1Острів в Атлантичному океані за 12 км від Кейптауна. В часи апартеїду його … Continue reading. Бастой — протилежність свого двійника: не темний злий близнюк, а людяна версія того пекельного острова-в’язниці.

— Тут треба не керувати в’язницею, а керувати островом, — пояснив Том. — Важливою складовою нашої філософії є сільське господарство. Ми гуманні та екологічні. У тварин теж є соціальна функція: вони навчають емпатії. Усі працюють на землі.

Це заповідник. Тут вирощують приблизно 25% власної їжі. Більшість автомобілів працюють на електриці, і всі відходи йдуть на переробку.

— Ви живете на острові? — спитала я.

— Ні, я щодня приїжджаю на кораблі. Обожнюю це. Більше ніякої їзди у заторах до Осло. — Він похитав головою. — Знаєте,  раніше я про все це нічогісінько не знав. Я був міським хлопчиком. Зараз моє життя настільки відродилося завдяки цьому місцю, цьому стилю життя. Те саме і в ув’язнених.

Том показав мені дерев’яну церкву, прикрашену латунною оздобою.

— Норвегія є світською країною, тому це більше культурний простір. Капелан — скоріше терапевт, ніж класичний священик, — пояснив він. Потім він відвів мене до сяючого супермаркета, де можна купити шоколад та сік алое-вера. Ще на острові стоять червоні телефонні будки для безлімітних дзвінків, хоча Том вважає, що у всіх в’язницях мають бути дозволені мобільні телефони та інтернет.  — Чого ми боїмося? Ти нікого не вб’єш через інтернет або по телефону, — пробурмотів він.

Я запитала про стигматизацію та повернення засуджених у суспільство.

— У Норвегії коли тебе випустили, то тебе випустили, — відповів він. — Серйозної стигми немає. Один мій знайомий 18 років провів у в’язниці, а зараз живе в моєму районі. Нормальний старий чоловік. Ніхто з цього приводу не хвилюється. І це не поодинокий випадок. У мене багато друзів, які сиділи у в’язниці. Норвежці вміють прощати, — він зробив паузу. — Це дивно, бо ми не завжди були такими.

Це ще м’яко сказано. Норвегія — земля вікінгів, що промишляли грабунком, та нордичних саг, ілюстрації до яких можна побачити на дерев’яних фризах біля мерії Осло, яку я нещодавно відвідала. Саги — це довгі історії насильства, вбивств, ревнощів та помсти, і мене зачаровує думка про те, що десь глибоко в минулому Норвегії напрямок розвитку суспільства різко змінився, і перемогла культура миру та прощення.

За обідом Том продовжував мене вражати. Він пояснив, що хоча норвезька «консервативна» партія в інших країнах вважалась би ліберальною, а між лівими та правими існує консенсус щодо основних напрямків виправної політики, наплив мігрантів і, як наслідок, ріст ксенофобії та консерватизму можуть підірвати цю прогресивну систему та політику м’якого підходу до злочинності. Антимігрантська Партія прогресу, яка входить до сформованого консерваторами уряду, виступає проти того, що називають «навінгом» — тобто життя за рахунок соцдопомоги (від абревіатури NAV — Норвезька адміністрація з питань праці та соцзабезпечення). Останні кілька років місцева газета заявляла, що 80% норвежців виступають за більш суворі покарання для злочинців, а опитування 2010 року показало, що більшість громадян у цілому вважають покарання надто поблажливими.

— За це несуть відповідальність у тому числі ваші медіа, — сказав Том, кусаючи тост з цільнозернового хліба з коричневим сиром. — Усі ці американські телешоу про суворі тюрми та розмови про те, щоб бути «жорсткими до злочинності» — це все впливає на тутешніх людей. Але, на щастя, ситуація починає змінюватися. Усі погані новини від вас за останні декілька років змусили нас більше не сприймати вас аж так серйозно. Особливо через вибори. Цитати з Біблії в політичних промовах у світській країні? А Сара Пейлін2Республіканка, була губернаторкою Аляски, номінувалася як віце-президентка … Continue reading? Люди сміються крізь сльози: і це та країна, з якої ми хочемо брати приклад?

Я зітхнула. Те, як медіа можуть роздути проблему, а потім змусити її зникнути, непокоїть. Я сказала про це, додавши, що звинувачувати треба культуру страху. Я трохи розказала Тому про свій австралійський досвід та медіа Мьордока3Австрало-американський медіамагнат. Серед іншого володіє рупором консерваторів … Continue reading.

ֹ— Так, — погодився Том. — Поговори з людьми на вечірці, і кожен, вибачте мою французьку, ідіот наполягатиме, що злочинів скоюють більше, ніж насправді. За статистикою, боятися нічого.

Я розказала, що дослідження відпусток додому для ув’язнених у Німеччині виявили, що до в’язниць не повертаються всього 1% із них.

— Саме так, — кивнув Том. — Тут були випадки, коли ув’язнені скоювали злочин під час відпустки, але таких випадків дуже мало. Не можна будувати всю систему правосуддя навколо одного-двох винятків. Я кажу людям: ми щороку звільняємо ваших сусідів. Ви хочете, щоб вони були бомбами сповільненої дії? От кого ви хочете мати за сусідів? Слухайте, — він поклав свій тост, — а ви бачили фільм про начальника в’язниці «Аттика», штат Нью-Йорк?

У недавньому фінському документальному фільмі йдеться про поїздку колишнього директора виправної колонії «Аттика» до Халдена — ще однієї норвезької в’язниці, націленої на реабілітацію. Там, де норвезькі офіційні особи бачать виправлення та реабілітацію, американець вбачав ризик та небезпеку. Тоді як у Халдені взаємодія персоналу з ув’язненими — наприклад, гра в карти — є життєво важливою частиною ідеології в’язниці, в Аттиці, за словами американського наглядача, це заборонено.

У відповідь на це Том сказав мені:

— Як ви можете допомогти в’язням, якщо ви не ділитеся з ними новинами про себе, про своє життя, про своїх дітей? Тутешні чоловіки знають моїх дітей, мою адресу, все на світі. Чому я маю боятися?

Норвегія має репутацію втіленої утопії. Це багате на нафту суспільство загального добробуту. Тут якісна освіта, медицина та догляд за дітьми, які майже повністю забезпечує держава, і в суспільстві давно панує культура рівності, безпеки та комунітаризму. Протягом століть економічне життя Норвегії базувалося не на кріпацтві або феодалізмі, а на маленьких селах та місцевому демократичному самоуправлінні. Дворянство тут скасували більш ніж 200 років тому, а яскраво вираженого вищого класу ніколи не існувало. Клімат та географія Норвегії обмежили імміграцію, і злагода була підкріплена однорідністю населення країни.

Ніщо так не репрезентує норвезький шлях, як пенітенціарна система, котра взяла на озброєння «принцип нормальності», згідно з яким обмеження свободи саме по собі є покаранням, і ніхто не має відбувати свій термін у більш суворих умовах, ніж потрібно для безпеки спільноти.

Кримінолог Джон Пратт охарактеризував скандиндавський підхід терміном «карна винятковість», маючи на увазі малу кількість ув’язнених та гуманні умови у в’язницях цих країн. Тюрми тут в основному невеликі, у більшості утримують менше 100 людей, а в деяких навіть менше. Вони розкидані по всій країні, що дозволяє ув’язненим лишатися близько до своїх родин та громад, і спроектовані так, щоб якомога більше нагадувати життя на волі.

Громада, до якої належить ув’язнена людина продовжує опікуватись її медичним обслуговуванням, освітою та іншими соціальними сервісами, доки та перебуває у в’язниці. Таким чином, норвезька модель, як її знають, поєднує в’язнів із тими самими організаціями соцзабезпечення, якими користуються й інші громадяни, і створює те, що називають безшовним вироком — людина продовжує належати до того самого муніципалітету до і після ув’язнення. Терміни ув’язнення тут короткі — в середньому близько восьми місяців. Для порівняння, у США в 2012 році середній термін ув’язнення становив 4,5 роки. Майже ніхто не відбуває термін повністю, і після відбування однієї третьої ув’язнений може подати заявку на відпустку додому і провести до половини свого терміну ув’язнення за межами в’язниці.

А найбільш розрекламованим аспектом гуманної норвезької пенітенціарної системи є те, що вона, схоже, працює. Рівень злочинності тут є дуже низьким, а частота рецидивів становить всього 20%.

Після мого візиту, коли я чекала на жовтий фургон, що мав довезти мене до корабля й до Осло, поряд зі мною стояв чоловік із надщербленим переднім зубом.

— Ви з Америки? — запитав він. — Ви, мабуть, думаєте, що це місце — просто божевілля, га? — Не давши мені можливості відповісти, він продовжив. — Але якщо ви поводитеся з людьми як із лайном, вони й будуть лайном. Чому Америка цього не розуміє? Смішно, адже Тоні Роббінс такий розумний, а він з Америки. — Він говорив про гуру з самодопомоги, відомого своїми рекламними роликами та книгами на кшталт «Дайте волю внутрішній силі». Чоловік нервово засміявся.

— Що ви тут робите? — запитала я. На його синій парці було написано «Інженер», тому я припустила, що він, напевно, ремонтує обладнання.

— Я? Я тут сиджу. Їду на прийом до лікаря, бо мене можуть перевести до іншої відкритої в’язниці. У мене розвивається алергія на коней.

О, то він тут в’язень. Я й гадки не мала.

Моя нетямущість глибоко мене зворушила. Ми були двома людьми. Наше невимушене, нормальне спілкування, так само як з матросами Вігго та Като до того, різко контрастувало з численними тюремними інтерв’ю, які я проводила багато років. Це було повне стирання меж між «нами» та «ними».

Розмовляючи зі мною по дорозі назад на континент так, ніби ми були старими друзями, чоловік розповів, що колись працював у нафтовій сфері і подорожував світом, і хоча відпустки додому дозволяли йому підтримувати зв’язки з родиною та спільнотою, але коли він повернеться додому наступного року, зібрати докупи уламки свого життя буде не так вже й просто.

— Втім, я не втрачаю надії. У в’язниці ти можеш вибирати: дивитися або на небо, або на болото під ногами. Я дивлюсь на небо.

Уривок із книги «Ув’язнені нації: подорож до тюрем по всьому світу» (Incarceration Nations: A Journey to Justice in Prisons Around the World).

Джерело перекладу: Huffington Post

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки

Примітки
1 Острів в Атлантичному океані за 12 км від Кейптауна. В часи апартеїду його використовували як в’язницю строгого режиму, в основному для чорношкірих політв’язнів. З 1964 по 1982 роки там утримували Нельсона Манделу.
2 Республіканка, була губернаторкою Аляски, номінувалася як віце-президентка Маккейна у 2008, а потім пішла на телебачення і вела там різноманітні програми.
3 Австрало-американський медіамагнат. Серед іншого володіє рупором консерваторів Fox News.