Ми вшановуємо мертвих не для мертвих, а для себе.
Мій дідусь разом із його молодшою сестрою пережили страшний штучний Голод сталінської колективізації, на відміну від усіх старших дітей. Дідусь до самої смерті мав складні стосунки з їжею і з якогось моменту почав усвідомлювати це. Спогадом про голод, яким він зі мною поділився (а я запам’ятав), був спогад про промерзле поле буряку, з якого давно зібрали врожай, а на цьому полі дитина — мій дідусь, що шукає, де, може, лишився овоч, який можна з’їсти просто тут, сирий та брудний.
Дід не міг наїстися все життя, неякісну їжу не викидав, що — разом зі стресом для організму, який він зазнав у 1930-х, — потягнуло з собою низку проблем зі здоров`ям. У кінці життя дідусь захопився лікувальним голодуванням за принципами «народної медицини». Не знаю точно, але рідні кажуть, що ці два фактори прискорили його смерть.
Але, крім цього відбитку в особистості дідуся, були й інші спогади про «голодовку». Дід жив у невеликому селі на Херсонщині, де під час війни школа не працювала, але він ходив до вчительки і працював на неї за те, щоб вона його навчала. Після того він закінчив технікум та займався меліоративними роботами, очолив, врешті, управління зрошувальних систем тодішнього Фрунзенського району Дніпропетровської області. Він був, імовірно, чесним керівником, адже у його шофера майна на кінець 1980-х було більше, ніж у шефа — мого діда.
Лише нещодавно я зрозумів, який сенс життя шукав дідусь — дитина, що вижила. Ключ до цього мені дали спогади та листування єврейських дітей, що вижили під час війни завдяки монахам студитського ордену та знайшли у собі сили не піти із життя. Одним із мотивів цих спогадів — так само, як і поезії Аврома Суцкевера — є відчуття відповідальності за тих, хто не вижив. Відповіддю на смерть інших та її буденність для цих людей стала ідея життя.
Леон Хамейдес не міг собі дозволити думку про час на розваги. Для нього сама думка про футбол чи інший вид дозвілля у дитинстві була дивною. Це була травма, але свідомість знайшла відповідь на цю травму. Йдеться про відповідь на виклик смерті примноженням і збереженням життя — він зробив кар’єру лікаря, дитячого кардіохірурга. Завдяки групі, у якій він працював, була розроблена методика дитячої серцево-легеневої реанімації — і не тільки це.
Той самий мотив трапляється у віршах Суцкевера «Єврейські слова» та «Сніг на Хермоні», особливо яскраво — у другому. У вірші наявний образ снігу з дитинства, що виблискує у бороді батька, та снігу під Вільнюсом, де застигли навіки люди — німі та мертві. Поет бачить свою мету у тому, щоб говорити за цих мертвих до живих, а мету живих бачить у примноженні радості і життя, дитячого сміху. Йому не подобається багато чого у буденності, зокрема відмова ізраїльтян від їдишу та культури діаспори, своєрідна зрада мертвих, що приречені бути німими. Йому бракує снігу дитинства у пустелі, він марить можливістю нової весни, якщо той сніг раптом перенести до околиць гори Хермон.
Журнал, який редагує поет, називається «Золотий ланцюг» — традиційна метафора тяглості поколінь у традиції європейського єврейства. На жаль, в ідеології молодої держави знайшлося мало місця для таких ідей: Голокост був політично інструменталізований, а традиція діаспори маркована як старий мотлох, якого слід якомога скоріше позбутися, аби утвердити новий стандарт вітального єврея-колоніста. На жаль, цей «новий єврей» далеко не завжди знаходить ту відповідь на смерть, яку знайшов Леон Хамейдес — ствердження життя.
Популярний наратив про Голокост несе з собою багато шкоди для держави Ізраїль та її громадян, про що можна написати — і вже написано — досить багато літератури. Проте хочу звернути увагу на один момент. Випускники ізраїльських вишів після навчання часто подорожують Європою, місцями загальної чи сімейної історії. А на їхніх картах відмічені переважно… табори смерті, місця масового поховання, гетто. Вся Європа для цих людей — великий, страшний і часто занедбаний цвинтар, що населений привидами загиблих та вбивць, а прикладів співжиття, співпраці та досягнень євреїв діаспори немає. Немає прикладів інших стратегій поведінки під час екстремальної ситуації: вбивай — або помри.
Це не сприяє і не може сприяти чомусь конструктивному, і я не хочу, аби ми повторювали чужі помилки. Таке шанування мертвих страшно далеке від того типу служіння, яке обирають ті, хто вижив, для кого мертві не були суцільною масою, а складалися з окремих людей. Жах від їхньої відсутності, від втрати ці люди долали й долають примноженням життя, якщо мають для цього сили.
Мій дід знайшов у собі сили вивчитися та все життя працювати над тим, щоб земля нас усіх годувала. Він любив землю і любив своїх онуків, я це точно знаю. Він насаджував на дачі дерева, плоди з яких уже не міг скуштувати, він вчив мене грати у шахи й розповідав про те, що у світі ще є безліч місць, де немає води і нічого їсти, де живуть і помирають голодні діти.
У своєму попередньому тексті я розмірковую більше про героїв, ніж про жертв. Але багато у чому він актуальний і для них, адже залишається відкритим питання, яким чином мертвих краще шанувати, яким чином не перетворити їх на знаряддя у руках дурних та лихих людей, не стати заручниками демонів, на яких ми самі їх перетворюємо, і не прожити все життя у тіні цих демонів.
Якби мене спитали, як краще вшанувати загиблих від страшного штучного Голоду сталінської колективізації, я би спробував подивитися на це питання очима дідуся і відповів: життям. Гідним та повноцінним життям для всіх, хто живе в Україні.
Хай у села прийде освіта та культура (якої сьогодні й у містах катма), гарні дороги, господарська техніка. Хай земля родить — лісами, полями, водоймами. Очистити землю і воду від токсичних відходів, просувати екологічну енергетику, насаджувати ліси, розгалужувати розумну систему меліорації, розробляти нові і нові сорти рослин, що могли би прогодувати людей у тих місцях, де бракує опадів — на Землі та на інших планетах — відправляти місії з науковців, вчителів, лікарів та меліораторів у ці регіони Землі чи в космос…
Покінчити із голодом в усьому світі, або й за його межами — навіки.
Утопія? Як на мене, цілком пристойна національна ідея.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: