Ми публікуємо переклад з Political Critique International про результати президентських виборів у Молдові. Втім, цей текст варто сприймати критично. На наш погляд, автор надто зосереджується на тому, як результати виборів вплинуть на проєвропейський курс країни та геополітичну ситуацію в регіоні в контексті протистояння Захід — Росія, однозначно маркуючи кандидатів як «пропутінських» чи «проєвропейських». При цьому недостатньо уваги приділяється внутрішньополітичній ситуації в Молдові, зокрема корупції (про скандал довкола крадіжки мільярда доларів з трьох молдовських банків, котрий сколихнув молдовський політикум і сильно вплинув на результати виборів, у статті згадано буквально кількома словами), які для багатьох виборців мали набагато більше значення, ніж зовнішньополітичний курс країни. Водночас автор дає стислий екскурс у політичну систему Молдови та перебіг цьогорічних виборів, які можуть видатись цікавими та корисними для наших читачів, враховуючи, що про Молдову в українських медіа пишуть не так багато.
Переклав Юрій Черната
Кандидат від Соціалістичної партії Ігор Додон під час другого туру виборів, що відбувся в неділю 13 листопада, одержав перемогу над своєю суперницею Майєю Санду, забезпечивши собі 52,3% голосів проти 47,7% у своєї суперниці. Додон відомий своїми проросійськими висловлюваннями, зокрема обіцянкою правити «як Путін» і заявою про те, що Крим — російська територія (без натяку на несхвалення).
Якщо поверхово оглянути його агітаційні матеріали та промови, видно, що він використовує весь набір проросійської риторики: захист православ’я та «традиційних сімейних цінностей» плюс міцне стратегічне партнерство з Росією. Його кампанія також грала на страхах національних меншин щодо возз’єднання з сусідньою Румунією — маргінальна, але живуча страшилка у політичному житті Молдови.
Тому не дивно, що закордонні експерти підняли тривогу щодо «перемоги для Путіна». Вони, очевидно, не чули про Влада Плахотнюка, наймогутнішу людину і найбільш ненависного політика Молдови.
Ці вибори були символічною поступкою протестувальникам, розлюченим корупмованістю попередніх молдовських урядів, кульмінацією якої стала крадіжка 1 мільярда доларів з трьох банків. Це були перші прямі президентські вибори в країні за 20 років, проте розчарування громадян зіграло свою роль: під час першого туру 30 жовтня на дільниці прийшли лише 49% громадян з правом голосу, а під час другого — 53%.
Насправді неочікуваним було вже те, що Додон та Санду взагалі стали суперниками. Двоє конкурентів Санду, лідер протестів Андрей Настасе та кандидат від Демократичної партії Маріан Лупу, відмовилися від участі у передвиборчих перегонах в середині жовтня. Санду, колишня міністерка освіти, яка вивчала економіку в Гарварді, опинилася на передньому плані і стала основною кандидаткою для проєвропейського та антиолігархічного електорату Молдови.
Однак багато громадян Молдови стомилися від новачків та їхніх зухвалих обіцянок. «Приходить час, — сказали мені на вулицях Кишинева, — коли ти більше не знаєш, кому вірити». Цю фразу в багатьох варіаціях я чув увесь час, доки перебував у Молдові.
Додон — обличчя більш знайоме, ніж Санду, що одночасно стало для нього і перевагою, і перешкодою: молдавани знають, за що і проти кого він виступає. 41-річний переможець президентських виборів був міністром економіки та віце-президентом в уряді Компартії Владіміра Вороніна, котрий був при владі у 2001-2009 роках. У 2011 році Додон перейшов від комуністів до соціалістів і скоро був обраний головою партії.
Колишні соратники затаїли на нього образу: комуністична партія, яка нині не в найкращому стані, вибори бойкотувала. Зате Додон заручився підтримкою свого колишнього супротивника Ренато Усатого, чий кандидат Чубащенко у першому турі виборів отримав 6% голосів. Розподіл голосів по регіонах був схожим: північ та південь країни віддали більшість Додону, а в традиційно проросійському автономному регіоні Гагаузія його підтримка взагалі сягнула 99%. Зіграв свою роль і спірний регіон Придністров’я: більш ніж 16 тисяч громадян Молдови, які там проживають, взяли участь у виборах, і переважна більшість із них, імовірно, голосували за Додона.
ОБСЄ у своєму попередному звіті назвали вибори здебільшого вільними та чесними, хоча великою проблемою було поляризоване медіасередовище та непрозоре фінансування партій. Також на низці виборчих дільниць за кордоном не вистачило бюлетенів, і це стало однією з причин того, що Майя Санду закликала до відставки голови виборчої комісії та погрожує оскаржити результати виборів через суд.
Прихильники Санду нещодавно вийшли на вулиці Кишинева. Додон, у свою чергу, наполягає, що вибори були чесними і він залишиться на посаді, а нещодавно пригрозив протестувальникам, щоб вони «не гралися з вогнем».
За кілька днів до виборів Додон дещо змінив курс і пом’якшив тон своїх заяв, намагаючись стати «президентом усіх молдаван» і заявляючи, що він ніколи не буде «антирумунським або антиєвропейським». Він запевнив, що безвізовий режим з ЄС (Молдова підписала договір про асоціацію в 2014 році) залишиться в силі. З його боку це була ризикована обіцянка, особливо враховуючи те, з яким ентузіазмом він раніше висловлювався за приєднання до очолюваного Росією Євразійського економічного союзу.
Але Додон гавкає, та не кусає. Молдова — парламентська республіка, і повноважень у президента не так багато: він може відправити закон назад до парламенту на друге читання та призначати членів ради безпеки. Також президент може оголосити дорадчий референдум щодо «питань національного значення» та зустрічатися з главами інших країн. Ці повноваження є важливими з символічної точки зору, але більшість аналітиків всерйоз не вірять в те, що їх може вистачити, аби перевернути з ніг на голову молдовську проєвропейську орієнтацію.
Для початку, парламентська більшість неформально залишається під контролем олігарха Владимира Плахотнюка, котрий подає себе для західних партнерів як найбільш надійну проєвропейську силу та необхідне зло. Додон на посаді президента може повністю його влаштувати.
Плахотнюк добре розуміє, що західні партнери вимушені підтримувати з ним гарні стосунки. Перемога Санду позбавила б його цієї ролі, створивши угруповання рішуче антиолігархічних, але при цьому проєвропейських гравців. Якщо його ключовий контакт Вікторія Нуланд змушена буде покинути Держдепартамент після перемоги Трампа, його позиції стануть ще слабшими.
Крім того, відверто проросійський президент може створити враження, що проєвропейський курс країни опинився під загрозою, хоча насправді ресурсів, щоб цей курс змінити, в президента небагато. Це заспокоїть проросійський електорат (до певної міри), хоча їхній президент і не здатен буде виконати свої обіцянки.
Також Додон має більше досвіду в молдовській політиці. Він розуміє її припливи та відливи і з меншою імовірністю спалюватиме мости з майбутніми союзниками заради антикорупційних кампаній. Справді, є припущення, що його вихід з Компартії в 2011 році був справою рук Плахотнюка — щоб забезпечити достатньо депутатських голосів за свого кандидата в президенти (та запобігти достроковим парламентським виборам).
Кандидатура Санду, схоже, викликала у Плахотнюка занепокоєння, і коли провал його протеже Маріана Лупу став очевидним, Плахотнюк поставив на Додона. Водночас, номінально будучи проєвропейським політиком, Плахотнюк мав удати, що підтримує Санду. Однак публічна підтримка від постаті, негативний рейтинг котрої сягає 92%, виявилася для Санду отруйною чашею.
У результаті під час президентських дебатів обоє кандидатів звинуватили одне одного в підконтрольності олігарху. Це було мерзенне видовище, враховуючи надії суспільства на дивовижну нову політику.
Але не те щоб це були необґрунтовані інсинуації: в Додона можна було б запитати, чому він неодноразово літав на борту приватного літака, власником якого є Плахотнюк. Також, перебуваючи на посаді міністра економіки за часів уряду комуністів, він допоміг приватизувати готель Кодру в центрі Кишинева, котрий після цього було продано Плахотнюку за чверть від ринкової ціни.
Молдова — бідна країна з глибокою нерівністю. У її народу є апетит до змін, але після років обіцянок від уряду та зірваних реформ його залишили голодним. Не все це можна пояснити геополітикою. Натомість вона є фактором, котрий формує ситуацію, де у місцевих діячів лишається достатньо простору для маневрування у власних інтересах. Балансуючи на геополітичних конфліктах, еліти Молдови блискуче навчилися розігрувати схід та захід на власну користь — і їхній проєвропейський вибір є справді нестійким.
Результати цих виборів проявляться не одразу. У 2018 році на Молдову чекають парламентські вибори. Президент-соціаліст допоможе створити для своєї партії імпульс та адміністративну базу для майбутніх перегонів. Наймогутніша людина Молдови знає, звідки віє вітер. Колись ключовий спонсор комуністичного уряду, він без жодних труднощів пристосувався до нових політичних реалій після 2009 року. Влад Плахотнюк тепер має два роки на налагодження співпраці з Додоном та його командою, щоб зберегти свій вплив у разі, якщо соціалісти через два роки отримають парламентську більшість. Це може спричинити справжнє зрушення країни в напрямку орбіти Росії. І аж тоді можна буде говорити про перемогу для Путіна.
У будь-якому разі, жителі Молдови все ще чекають на свою перемогу.
Перекладено за: Political Critique