Кожен із нас чув ці слова: «Поки ти не побував у моїй шкурі, тобі мене не зрозуміти». У цій фразі криється щось набагато глибше: ми не можемо відчути психічний стан іншої людини, пізнати чистий досвід іншого, ми володіємо знаннями тільки про власний досвід таких явищ. Людська свідомість обмежена особистим досвідом, а розум є активним фільтром, a priori викривленим віддзеркаленням. Коли когось з наших близьких спіткає горе, ми стикаємося не тільки з побутовими труднощами, а й з питанням емпатії, філософською проблемою інших свідомостей. Наша любов до людини, у якої є проблема, зароджує в нас питання: як мені зрозуміти іншу людину, її почуття, почути іншого і бути почутим, як показати свою підтримку, як найкраще з нею у такій ситуації поводитися? Ми можемо проводити аналогію, але вона не є дієвою, бо не надає чітких доказів про те, що психічні стани різних осіб є тотожними, адже ми взагалі не здатні пізнати розум один одного.
Замість того, щоб лише чекати від близьких бажаного ставлення в кризових ситуаціях, дієвіше буде розповісти людині, що ви від неї очікуєте. Дмитро Вавринюк має для вас десять порад, які можна взяти на озброєння в такій ситуації.
Взаєморозуміння, близькість і щирість — характеристики дружби, які роблять її однією з найважливіших нематеріальних цінностей в житті. Серед визначальних рис дружби є взаємна підтримка, пекучу потребу в якій я відчув, коли мені поставили діагноз гостра лейкемія (злоякісне захворювання системи крові, що характеризується ураженням кісткового мозку незрілими клітинами — бластами). Попереду роки курсів хіміотерапії, які набагато краще проживаються, коли тобі є з ким розділити свої почуття, сумніви і страхи. Даючи підтримку друзям, ми очікуємо, що вони теж підтримають нас у потрібний момент. Водночас дружба часто вимагає занадто великих емоційних зусиль. Я склав список правил, який хотів би, щоб застосовували мої друзі, і намагаюся застосовувати сам, не порушуючи власні інтереси і не шкодячи друзям.
- Уникати життєвих порад, навіть якщо нас просять їх дати. Друзі звертаються до нас, щоб знайти вирішення своїх проблем. Даючи їм влучну, на нашу думку, пораду, ми беремо відповідальність за їхнє життя на себе, чим позбавляємо їх самостійності і необхідності вирішувати. Такий шлях небезпечний ще й тим, що причину подальшої невдоволеності наші друзі можуть вбачати в пораді, яку дали їм саме ми. Дружба — це не місце для самоствердження, де ми хочемо відчувати себе незамінними і спасителями, це простір, де ми шукаємо і несемо розуміння та любов. Є в мене друг, який часто вимагає від мене порад — наприклад, закінчити йому інтимні стосунки чи ні, бо сам він заплутався і не може вирішити. Я уникаю прямих порад і намагаюся розмовою привести його до власних потреб і бажань у поточній ситуації.
- Не заграватися в психотерапевта. Коли ми бачимо, як наш друг чи подруга не дають собі раду з власними проблемами, найкраще, що ми можемо зробити для них, — наполягти на допомозі професіоналів. Покажу це на своєму прикладі: якби я швидше зайнявся психотерапією, є ймовірність, що я зміг би уникнути рецидиву лейкозу, адже я чітко відчуваю його психологічні причини тепер, після тривалого курсу психотерапії і аналізу власних думок. Багато хто мене підтримував у той кризовий момент, але насправді було би варто наполягати на тому, щоб я звернувся до спеціалістів (насправді, це теж дехто робив). Тут проблема в тому, що все одно остаточне рішення завжди залишається за мною, і я, чесно кажучи, не боявся терапії, а просто шкодував на неї грошей. І на 13-му курсі хіміотерапії через рецидив я розпочав усе лікування спочатку. Тому, якщо нам радять звернутися до кваліфікованих людей, не зволікаймо. Так само, не варто боятися радити комусь звернутися до психотерапевта чи терапевтки.
- Не варто використовувати фразу «Я б на твоєму місці». Ми не на місці наших друзів і ніколи не будемо, ми можете здогадуватися, як себе почувають інші, але почувати себе аналогічно неможливо, навіть при неймовірно високому рівні співпереживання. Також розуміння варто виражати конкретно, наприклад: «Я розумію, про що ти говориш», «Я розумію, що тобі це потрібно», уникаючи загального «Я тебе розумію», яке можна неправильно витрактувати, і ми почуємо у відповідь: «Нічого ти не розумієш!» — адже ми можемо наблизитися до почуттів, але ніяк не відчути себе «на їхньому місці». Коли мені людина говорила: «Я тебе розумію», — я щиро сумнівався в цьому, адже вона здорова, доросла, успішна, реалізована в роботі особа, а я онкохворий юний, нереалізований, безробітній, напівсирота і інвалід 2-ї групи. Те саме і з «Я б на твоєму місці»: краще нікому не бути на моєму місці.
- Неприємна правда не обов’язково має прозвучати. Дружба потребує поваги до особистого простору, яка також може проявлятися в повазі до небажання знати правду. Коли, наприклад, друг питає: «Мені пасує?», то перед тим як відповісти, варто задуматися: чи готовий він почути правду? І не важливо, питання це про його кофту чи про куріння дружини — спершу ставимо собі це питання. Не всі воліють знати правду, тому врахувати бажання іншого — це і є турбота. Коли ж зовсім не терпиться сказати правду, то мусимо і брати відповідальність за неї. Коли мені друг сказав «Ти так поправився», мені було образливо, тому що я і сам це знаю, і в той момент він не думав про мої почуття, а, насправді, піддався власним комплексам, щоб самоствердитися.
- Уникати стверджувальних речень. Варто використовувати більше питань. Наприклад, замість «Ти сумна», чуйніше буде запитати: «Що ти відчуваєш?» Залишаймо для наших друзів право вибору, хай вони самі визначаються, а не ліниво вибирають той варіант, які ми вже для них озвучили. Я помітив, що часто люди погоджуються на запропонований варіант, бо він не потребує внутрішньої рефлексії. А наша ціль якраз у тому, щоб друг чи подруга краще зрозуміли себе через спілкування з нами, тому, ставлячи питання, ми змушуємо їх думати і виражати словесно власні почуття.
- Не говорити «Я ж казав/казала!». Цей вислів точно не приносить нічого, окрім самовдоволення для нас, адже ми таки були праві, а нас не послухали. Тоді нам варто переосмислити, що ми взагалі хочемо від цієї розмови і цієї людини, і пам’ятати, що бесіда не мусить бути завжди про нас. Я знаю, що це дуже приємно, але насправді ми тішимо себе такою фразою, а друзів присоромлювати за їхню волю не варто, вони обрали власне рішення, і це прекрасно. Це їхня помилка, що прокладає їхній шлях до розвитку. Якби вони використали нашу пораду, то ніякого уроку, окрім не слухати нас більше, вони б із невдачі не винесли.
- Не зрівнювати з власним досвідом. Наприклад, коли подруга говорить нам, що в неї зник пес, не обов’язково відразу говорити, що в нас теж таке було, і, що ми так сильно побивалися. Зараз у неї склалася така ситуація, і це їй потрібна підтримка, а не нам. Часто інші пацієнти запитують у мене, як у мене проходила хіміотерапія, наскільки довго, як реагував організм тощо. Я не люблю ці питання, бо в кожного інші приписані препарати, схеми лікування, організми, початковий стан, навіть настрої і сподівання інші, що неодмінно впливає на результати лікування. І я стараюся уникати відповіді заради їхнього ж блага, бо, наприклад, якби я розповів про свою позитивну динаміку лікування, то, коли в них не вдаватиметься все не настільки швидко і добре, пацієнти будуть переживати і перейматися. Розповісти про власний досвід можна тоді, коли людина сама попросить про це в нас, або ми хочемо висловити нашу подібність. Коли я втратив батька і подруга, яка втратила батька десять років тому, просто сказала мені про це (без довгих пояснень, як їй було тяжко: вона виразила це в формі короткого факту), висловила нашу подібність у горі, я зрозумів, що моє горе не одиничний випадок, що є інші люди, які продовжують повноцінно з цим жити, і я не сам.
- Не знецінювати досвіди. Не маючи бажання вислухати і підтримати, ми можемо сказати: «Та забудь» чи «Воно не варте твоєї уваги». Це не допоможе нашим друзям, вони й далі думатимуть над своїми проблемами. Якщо ми не хочемо чи не можемо допомогти їм, то краще за все виразити свою підтримку, запропонувавши пошукати допомогу в професіоналів, почитати літературу, подивитися тематичний фільм тощо. Мій друг часто реагував на мої побоювання і переживання щодо лікування фразою «Не парся», але він просто не вміє слухати — він людина діла, коли є проблема він може її тільки вирішувати, а не обговорити її. А мої страхи не потребували вирішення, я просто хотів, щоб мене вислухали і підтримали.
- Не змушувати себе. Якщо підтримка друга/подруги потребує занадто великих зусиль від нас, можна відверто сказати: «Мені некомфортно говорити на цю тему» чи «Я зараз не маю сил тебе підтримати». Або ж скинути все на те, що в нас є термінова справа. Наші друзі мали б розуміти і наші потреби. Тут може виникнути образа, але потрібно пам’ятати, що важливою умовою тривалої міцної дружби є особистий простір для кожної людини в цих відносинах. Якщо ми не знаємо, чи є в нас сили надавати емоційну підтримку, то можна керуватися питанням: «Я роблю це заради нього/неї чи разом із ним/нею?» (гуляти з ним/нею, чи гуляти заради нього/неї). Ставлячи собі це питання щоразу, коли виникають сумніви, ми навчимося відчувати власні бажання у відносинах. Ніщо не має бути заради когось іншого, тільки для нас самих. Тут я нагадаю приклад зі своєю тяжкохворою подругою. Часто — до моменту, коли я пропрацював це з психотерапевткою — я робив певні речі заради неї, а не разом із нею, переступаючи через власні бажання, аби догодити їй. Мені було інколи тяжко психологічно і фізично її відвідувати, оскільки я сам потребував підтримки, а йшов і віддав їй останню енергію, яку тільки мав, що потім занурювало мене в стан спустошення і депресивності. Коли я усвідомив власну самоцінність, я перестав іти на жертви заради моєї подруги, на озброєння взявши розподіл «заради когось / разом із кимось». Тепер я рідше її відвідую, але за власним бажанням і у змозі надати їй емоційну підтримку. Не варто боятися відмовити, бо, йдучи на жертви, ми поступаємося межами своєї особистості, які потім все тяжче відновити, і ми можемо перетворитися з друга на засіб, який буде зручним для всіх. Але я довгий час себе картав за таке ставлення, тому я склав пункт 10.
- Не перейматися: ми все робимо якнайкраще. Ми робимо все найкраще, як тільки можемо. Якби ми могли ще краще, ми так і зробили б. Словесне спілкування — швидкий процес, і в ньому не вийде повністю контролювати себе, адже тоді ми втрачатимемо сенс розмови і не будемо мати час вислухати співрозмовницю чи співрозмовника, що якраз і є найголовнішою ціллю.
Живе спілкування і стосунки змінюються від людини до людини, трансформуються з часом, життєвими досвідами, залежать від культур, тому не варто обмежуватися цим, далеко не повним, списком правил емоційної підтримки — потрібно шукати власні форми. Цінною є та підтримка, яка є щирою, цінує комфорт обох учасниць чи учасників бесіди та дає відчуття полегшення, навіть тимчасове. Не забуваймо й про власні обмежені можливості: ми не можемо допомогти кожній людині, особливо тоді, коли ця людина не хоче від нас допомоги. Я намагаюся застосовувати цю правила при спілкуванні, не тільки з друзями, а й з людьми, які просто потребують підтримки. Спробуйте і ви — а коли щось не виходить, не забувайте про пункт 10.