22 та 24 листопада завдяки співпраці «Політичної критики» та Французького інституту в Україні фільм «Дякую, шефе!» показали в кінотеатрі «Жовтень». Фільм цей не звичайний, особливий. У себе на батьківщині він був знятий на малі кошти, пройшов би непомітно у нішевих кінотеатрах та фестивалях, і побачила б його тільки обмежена кількість людей із цехового кола. На цьому б його доля і закінчилася — якби не обставини. Як написав Фредерік Лордон (Frédéric Lordon) у своїй рецензії для Le monde Diplomatique: «Це не фільм, це горн, можливе масове повстання, явище з великим потенціалом. З цього політичного потенціалу ми мусимо зробити реальну подію». Це і справді була бомба, що суттєво вплинула на протести у Франції навесні 2016 року проти впроваджених урядом змін до трудового кодексу.

Читайте також: Французька хвиля протестів проти контроверсійного трудового закону

Фабула фільму така: у 2007 році подружжя Клюр були звільнені, коли була закрита і перенесена в Польщу фабрика Ecce (група LVMH), що до того була розташована в Пуа-дю-Нор біля Валансьєнн. Чоловік та жінка працювали над виготовленням костюмів марки Kenzo, власником якої є Бернар Арно — мільярдер, що очолює групу LVMH, провідного у світі виробника предметів розкоші. Олігарх світового рівня зруйнував життя Сержа і Жослін Клюр, і тепер вони кидають йому виклик під керівництвом одного їдкого, як скалка в дупі, журналіста.

Важким завданням виявилося впіймати Франсуа Рюффена у Skype для інтерв’ю. Він воліє ігнорувати масштаби свого успіху і переконує себе, що залишається поза цим усім, виконуючи звичну для нього роль. А поговорив він зі мною для «Політичної критики» на знак щирої вдячності за організацію показу його фільму в Україні. Так і почали — зі слів подяки один одному.

То чим ви зараз займаєтеся?

Зараз я у процесі написання тексту про маленьких шефів, а саме про те, як їх поглинають великі компанії-конгломерати. Тобто про зіткнення між роботодавцями.

Це буде книга?

Ні-ні-ні. Стаття для «Факіра».

Ви ангажований журналіст і, між іншим, лівий активіст…

Не «між іншим». Це нерозривні речі. Моя ангажованість — це моя робота як журналіста. Я не є членом жодної партії.

Ваша журналістська діяльність полягає також і у співпраці з профспілками?

Так-так, з профспілками, і з усіма, хто має бажання ворухнути дупою.

Після того, як закінчилася окупація площі Республіки і події довкола «Дякую,шефе!» вщухли, ви повністю повернулися до роботи над вашою газетою «Факір»?

Так, хоча зараз я організовую досить багато акцій. Але, з іншого боку, я ніколи не припиняв займатися «Факіром» — навпаки, ми продовжували випускати номери газети, навіть коли йшли зйомки «Дякую, шефе!» і під час Nuit Debout («Нічного стояння»).

Попри всю популярність, яка на вас нещодавно звалилася, ви далі живете тим самим життям, що й до того: займаєтеся «Факіром», організовуєте акції з профспілками, берете участь у боротьбі за права звільнених працівників і не жертвуєте часом, котрий проводите з родиною. Інший на вашому місці вже переїхав би в Париж, приєднався б до якогось більшого політичного руху або очолив якийсь рух, і намагався би змінити всю країну. Ви ж залишаєтесь у Пікардії, не бажаєте змінити свій соціальний клас, використовуєте ті самі нішеві способи боротьби. Навіть відмовляєтеся приїхати в Україну з оказії показу «Дякую, шефе!».

Я не приїхав до вас не через снобізм щодо України. Я не поїхав ні в Іспанію, ні в Канаду, ні в Америку. Думаю, що кожен із нас має певну роль, яку він відіграє. У моєму регіоні, в Пікардії (ба навіть у цілій Франції) є небагато людей, котрі займаються тим, що я роблю. Тому якби я провів ці три місяці в ролі рисака, що галопує довкола світу, щоб йому аплодували в кінозалах, то в цей час, можливо, багато речей не були би зроблені. Речей, які будуть більш корисні для людей, що мене оточують. Таким чином, це просто питання про те, де кожен із нас є найбільш корисними. І я, у свою чергу, думав, що з мене буде найбільше користі, якщо я залишуся тут, у Пікардії, ніж якщо проведу три місяці в літаках і тому подібне. Тож так, я й далі веду той самий спосіб життя — це одне. У нас насуваються президентські та парламентські вибори, підприємства продовжують закриватися. Зараз, наприклад, ми ведемо боротьбу в Греноблі.

У Греноблі? А що відбувається у Греноблі?

Там закривається одна компанія — Ecopla. Це невеличка компанія, єдиний у Франції і перший у Європі виробник алюмінієвих лотків. Розграбована інвестиційним фондом та акціонерами, компанія була ліквідована навесні 2016 року. У зв‘язку з цим сімдесят сім співробітників компанії втратили роботу. Люди хочуть реорганізувати свою компанію як кооператив (фр. Société coopérative et participativeScop). Тож вони борються зараз із міністерством, судом та італійськими інвесторами. От, там битва. Як і раніше, ми знову спробуємо провернути це діло.

Яким чином?

Ну, ми хочемо захопити фабрику. Силою. Організувати самоврядування, якщо працівники погодяться. Але з певним набором політичних та інтелектуальних постатей, таких як Шарль П’єже1Шарль П’єже (Charles Piaget) — колишній член профспілки компанії Lip., Фредерік Лордон, і, серед інших, я — котрі взяли б на себе певні юридичні ризики. Не хочемо, щоб працівників посадили в тюрму. Тому, якщо мене не буде на місці, щоб керувати цим процесом, шукати співрозмовників, то нічого не буде зроблено. Я не стверджую, що моя присутність гарантує успіх. Але я впевнений, що нічого не вийде, якщо я не буду присутній. Я знаю, що тут від мене є скромна користь.

Ваша активістська діяльність у боротьбі за трудові права людей почалася не з фільму?

Ні. На початку фільму є сцена, де я за кермом вантажівки коротко розповідаю про те, що відбулося на загальних зборах акціонерів LVMH у 2007 році. Ми тоді прийшли зі ста сорока сімома колишніми працівниками Ecce та делегаткою профспілок Марі-Елен Бурляр (Marie-Hélène Bourlard), аби зірвати ці збори. І здобули перемогу — близько тридцяти врятованих робочих місць. Це був чудовий момент. Я хотів відтворити його у фільмі, але все вийшло не так, як я того бажав.

Фільм на початку було заплановано як серію відео в YouTube, де головним героєм був би той фанат Бернара Арно, чи не так?

Ми (учасники «Факіра» — К.С.) не знали. Вирішили спробувати — а потім вже подивитися, що з цього вийде. Так само, як і з Nuit Debout. У цьому випадку ми думали або зробити серію відео в Інтернеті, або фільм. Все це набуло таких величезних масштабів, котрих ми не зовсім сподівалися. І так це стало фільмом.

Тож зараз герой, що носить футболку та кепку з написам «I love Bernard», уже відіграв свою роль і більше не з’являтиметься в інтерв’ю та на національних каналах?

Ну так, зараз моє кохання вже вичерпало себе. Вже більше десяти років я публічно висловлюю йому свої почуття, тому мені трохи сумно, що Бернар жодного разу не відповів. Думаю, я перейду до інших кохань. Він повністю знехтував мною. Я образився.

Навіть попри те, що фільм набув такого розголосу, і, відповідно, він був практично змушений хоч якось відреагувати?

Так, але, думаю, для того, щоб Бернар відповів, для нього має відбутися щось набагато важливіше, ніж це. До того ж, я мав для Бернара Арно програму соціальної реінтеграції у нормальне життя. Бо він такий супербагатий і живе дещо в осібному світі, за скляними стінами, самотній у своїх красивих будівлях. Я хотів запросити його з’їсти смажену картопельку з Жеремі Клюром. А він відмовився від цієї реінтеграційної програми. Від чудових митей. У нього в руках мільярди, але я переконаний, що наше життя у порівнянні з його життям багатше. Я думаю, що я менше нудьгую, ніж він. Бо на його обличчі я читаю нудьгу, а я точно не нудьгую.

Серед людей, що вас критикують, зокрема у профспілках, поширене твердження, що ви зманіпулювали сім’єю Клюр задля своєї вигоди — знову ж таки, популярності. Що, по-перше, це було неетично, а по-друге, вам закидають невдалий вибір героїв — нерепрезентативний образ французького робітника. У вашому фільмі цей робітник неосвічений, легко ведеться на авантюри, безпорадний.

Ну, я маю на це кілька відповідей, якщо бажаєте. По-перше, коли працедавець наймає когось на роботу, звільняє, а потім залишає його в біді, хіба у цьому випадку працівник не є маніпульованим? По-друге, перш за все виникає питання, як ми маємо робити документальний фільм? Якби я прийшов до Клюрів, показав їхню бідність і після цього собі пішов, тоді б ніхто не закинув мені, що я ними маніпулював. І вони б залишилися у такому самому лайні, як і до того. Але, з іншого боку, той факт, що я ними зманіпулював, як стверджують критики, призвело до того, що Клюри вийшли з лайна. Потрібно запитати саме їх, чи вони виграли, чи програли від того, що ними маніпулювали. І, можливо, чи вони отримали від цього радість.

Я думаю, що найважливішім питанням тут є те, якою має бути позиція режисера: чи він мусить залишатися назовні, знімаючи так, наче його нічого не стосується і нічого не відбувається, або ж намочити сорочку в ситуації, у якій він опиняється поряд із іншими людьми. І якщо вони справді самі не мають ідей, як вибратися з цього лайна, якщо їхній представник із профспілок також не має уявлення, як це зробити, то можна спробувати знайти рішення. І це, власне, те, що ми зробили. Зрештою, сам по собі я не належу до тих, хто встановлює свою камеру і спостерігає за людьми, як ентомолог за комахами. Я борець, що переходить на їхній бік, запитуючи себе, як обернути цю ситуацію їм же на користь. Це все. Тож я намагаюся займати в цьому світі активну позицію.

Вам, безперечно, пощастило з Клюрами, адже не кожен піде на таку авантюру: грати, прикидатися, ризикувати та шантажувати під чиїмось керівництвом.

Так, це правда.

Річ у тому, що я до цього вже був знайомий з Клюрами. Тоді я робив серію репортажів для програми Là-bas si j’y suis (фр. «Отам, якщо я там є») на радіо France Inter про те, що сталося з колишніми працівниками Ecce. Тож я вже з ними зустрічався, і ще тоді вони мені здалися чудовими. Але людина, котру я дуже-дуже добре знаю, разом з якою ми протягом багатьох років регулярно робили акції і через багато що пройшли — це Марі-Елен Бурляр. Між нами існує взаємна довіра. І я б навіть сказав, що фільм спрацював саме тому, що відбулося делегування довіри. Тобто мені довіряє Марі-Елен, якій довіряють Клюри, і тому Клюри довіряють і мені, бо посередині стоїть Елен. Думаю, що в такий спосіб працює делегування довіри. Саме тому Клюри увійшли в гру. Особливо Жослін.

Те, що найбільше може розчулити у фільмі, — це те, як люди знову беруть у руки своє життя. Це навіть відображається на їхніх обличчях. Незалежно від того факту, що Клюри отримують гроші, а передусім через те, що вони стають дійовими особами власного життя. До того ж, дійовими особами у прямому сенсі слова, адже вони починають грати. Ну, все, чого хотів Серж — це мати спокій: мати свою роботу, позбутися боргів — і все. А Жослін, зі свого боку, справді увійшла в гру, і щоразу, як ми приходили, вона серйозно задумувалася над тим, як найкраще зіграти сьогодні. Жослін справді отримувала надзвичайне задоволення від гри своєї ролі.

Дуже важко розібратися у зв’язках між фільмом та Nuit Debout. Можливо, через підозру до самого факту, що один фільм може спонукати людей до таких дій. Чи правда, що коли відбувся показ «Дякую, шефе!» на площі Республіки, саме в той день люди вирішили залишитися стояти цілу ніч? Це й було початком і причиною?

Ми (члени редакції «Факіра» — К.С.) з 23 лютого, з дня прем’єри фільму в Будинку профспілок, вже домовилися про те, що нам необхідно щось організувати після першого великого протесту (прим. 17 березня). Тоді ж було організовано громадські збори під гаслом «Налякати їх» (Leur faire peur), і ми запустили спробу Nuit Debout. Я думаю, що якщо в кінозалі у цей день зібралося так багато людей, значить, на той момент відбувалося щось, що мало стосунок до фільму. Тому ми вирішили скористатися цією можливістю, енергією, якою він надихає. Гріх було це залишити просто так.

У свою чергу, моя перша майбутня велика демонстрація припадала на 31 березня. Тож ми запланували, що після цього числа має початися окупація площі, де б організовувалися концерти. Заздалегідь у цей день оголосили про публічний та безкоштовний показ фільму, щоб зібрати якнайбільшу кількість людей. При цьому, залишили людям вибір — повертатися наступного дня чи ні. Саме в цей момент народилася звичка.

Тобто ви зробили це з чистого розрахунку?

Ну, по-перше, це досить оригінально. Є небагато фільмів, котрі от так показують на громадських площах. Вже це саме по собі — радість. І, до того ж, якщо ти відчуваєш, що в цей момент це може служити каталізатором, що це може додати людям сили, що є достатньо людей, котрі хочуть побачити фільм, і що саме це приведе багато людей на площу — це треба використати. Насамперед для режисера це радість побачити свій фільм на великій громадській площі. З іншого боку, очевидно, це було зроблено для того, щоб дати багатьом енергію.

Отже, можна стверджувати, що це була ваша ініціатива — почати Nuit Debout?

Ну, не лише моя. Разом з Фредеріком Лордоном, економістом, ми були перші хто над цим задумалися. Також Жоанна Сільва (Johanna Silva), котра була головною людиною, відповідальною за логістику всього цього, скажімо так, «заходу». Ми з нею довго думали над тим, як діяти. Було ще кілька людей з «Факіра». Але на той момент усі з газети й так були дуже зайняті через вихід «Дякую, шефе!». Тому, звісно, не тільки ми. Долучилися різні люди: наприклад, люди з організації «Право на житло» (L’assosiation Droit Au Logement), профспілковці, інтелектуали, робітники, студенти, прекаріат. Утворилися маленькі групи, що об’єдналися. Були десятки, сотні людей, які розповсюджували листівки, надсилали повідомлення тощо. Нам вдалося поставити людей пліч-о-пліч.

То на чому полягає ваша співпраця з Фредеріком Лордоном?

Ну, ми лише трохи співпрацюємо. Я живу в Пікардії, він у Парижі. Чесно, не те щоб ми бачилися кожен четвертий ранок і були великими друзями. Ні. Одного разу я зробив з ним інтерв’ю для Là-bas si j’y suis. От, ми трохи знайомі. Думаю, між нами існує взаємоповага. Ми створили тандем довкола «Дякую, шефе!». Коли Фредерік побачив фільм, то назвав його бомбою, і стверджував, що з цим необхідно щось зробити. Ми не до кінця собі уявляли, що саме. Кілька разів зустрічалися вдвох, аби подумати над тим, що ми могли б запропонувати, що потрібно робити. У результаті пізніше між нами зав’язалася досить тісна співпраця. Водночас наші погляди багато у чому розбіжні. І в нас різні темпераменти. Я набагато спокійніший, а Фредерік більш палкий.

Так? Здавалося, що все навпаки…

Ви так думаєте? Ні, Фредерік великий ентузіаст, а я більш розмірений. Я добре бачу, що  для того, аби примусити людей діяти (маю на увазі людські маси, глибини народу), потрібно допомогти їм позбутися покірності долі та байдужості. Це важка праця. І я знаю, що вона не закінчена, а ледве почата. Люди зібралися на площі Республіки в Парижі, а розворушити весь народ — це зовсім інше.

Тобто ви хочете підняти всіх французів?

О, так, як мінімум! (Сміється.) А потім ми вже побачимо, чи хвиля шоку дійде аж до України.

Що таке «Конвергенція боротьби» (фр. Convergence des luttes)? Це ініціатива «Факіра»?

Та ні. Це те, що ми намагаємося робити. Перш за все, для того, щоб існувало об’єднання всіх, хто бореться, потрібно, щоб ця боротьба вже існувала. А так не завжди є. Тому часом спочатку потрібно підбурити до того, щоб люди боролися. Формулювання назви зовсім нам не належить. Мені здається, що це ідіотський вираз. Зараз це те, що ми регулярно практикуємо, водночас розуміючи, що «Факір» з боку лівиці не є настільки могутнім, впливовим, аби самостійно щось запропонувати. Але я думаю, що в лівих колах більше не існує однієї особи чи організації, настільки сильної, аби самостійно зробити щось істотне. Я думаю, що, попри все, передусім має бути зближення, об’єднання, спільна праця і співпраця різних течій: профспілок, політичних угруповань та інших. Треба, щоб анархісти, червоні й зелені навчилися працювати разом, тому що поодинці вони не досягнуть чогось великого.

Тобто Nuit Debout мала об’єднати всі ці сили?

Та ні, я й до цього практикував «конвергенцію боротьби». Вже 17 років як я займаюся газетою, і близько десяти років займаюся активізмом. Тож я від сивої давнини практикую цю конвергенцію. Але ніколи цього так не називав, тому що назва ця здається мені ідіотською. У мене таке враження, що коли кажеш людині, що «ми робитимемо конвергенцію боротьби», то ліваки скажуть: «А, окей», а інші подумають: «Шо за фігня». Тобто треба знайти якесь гасло, яке б не було настільки ідіотським.

Чи ви передбачили, що показ фільму матиме такий ефект?

Та ні, я досі вважаю, що це не спрацювало. Я сказав собі: «Добре, давай спробуємо, ризикнемо». До того ж, у цей день, 31 березня, лив дощ, як із відра. Катастрофа. Я справді був переконаний, що нічого не вдасться, але принаймні спробуємо.

Також тим, хто вас критикує, той факт, що «Дякую, шефе» був знятий ще в 2013 році, дає підстави вважати, що Ви добре прорахували і випустили його саме на початку весни, аби здобути якнайбільшу популярність для себе, фільму та вашої газети.

Так, це я особисто попросив міністра (Міріам ель-Комрі — К.С.) прийняти її закон саме в цей момент, аби заповнити зали великою кількістю людей. Адже я в постійному контакті з Франсуа Олландом та Мануелем Вальсом, тому все було залагоджено, бачите?

Нісенітниця. Ти ризикуєш, і в деяких випадках це спрацьовує, а в інших — ні. Якщо стежити за постійною критикою, в результаті нічого не зробиш. Ми пішли на ризик, і цього разу нам вдалося. На жаль, десятки інших разів ми програли.

У вашому інтерв’ю для Liberation ви сказали, що попри те, що рух Nuit Debout сам собою вмер наприкінці травня, «чудом було вже те, що він існував», і що ви «все одно не очікували надто багато від цього руху». Ті, хто брав у ньому участь, були засмучені вашими словами. Вони були розчаровані. Ви говорили про рух так, ніби він уже закінчився, хоча дехто ще залишався на площі.

Перш за все, я думаю, що ми завжди у всьому розчаровуємося: у житті, суспільних рухах… Не існує жодного суспільного руху, яким би ми не були розчаровані. Завжди приходить кінець. Це правда, що Nuit Debout не перетворилося на жодний тривалий політичний рух, не спричинило повалення політичного режиму. Все пройшло не так, як у Києві — там, наприклад, все-таки було більше людей.

Чому ви прагнете ворушити масами? Які, на вашу думку, зараз у Франції проблеми на суспільному та економічному рівнях?

Не думаю, що це характерно тільки для Франції. Те, що змальовано в фільмі і що, на мою думку, є великою проблемою, — це що текстильне підприємство покидає Францію і переноситься спочатку в Польщу, а коли там вартість робочої сили трохи піднімається, то виробництво переноситься у Болгарію, а далі шеф уже починає задумуватися над тим, чи не переїхати йому з Болгарії у Грецію. Ми маємо справу з чимось комічним. Це водночас трагічно й комічно.

І які ми маємо сьогодні способи вирішення цієї проблеми? Наприклад, на рівні Європейського Союзу це зміцнення угод про вільну торгівлю, востаннє з Канадою. Це ж абсурд.

Знаєш, є текст молитви за Францію з часів Другої світової війни, в якій ішлося про те, що потрібно покінчити з великим економічним феодалізмом. Тобто там говорили про шефів великих підприємств та компаній як про феодалів. Ми повернулися по колу, і ці феодали знову мають всі права. Якщо пригрозити їм стягненням податку або підняттям вартості праці (зрештою, ми вже навіть не сміємо це робити), або накладенням екологічного податку, в найпростішому випадку вони скажуть: «Почекайте, почекайте, якщо таке діло, то ми собі пішли».

Ми зараз маємо справу з чимось на кшталт глобальних феодалів. Я не думаю, що ця проблема специфічна тільки для Франції. Коли ми подивимося на останні статистичні дані, за якими шістдесят чотири родини у світі мають більше, ніж п’ятдесят відсотків найбідніших, що один відсоток усього населення має більше, ніж решта дев’яносто дев’ять відсотків… Тут не французька проблема. Я погоджуюся, що потрібно розуміти якою є позиція окремо кожної країни всередині цієї системи.

Очевидно, що існує певна олігархія, котра в моєму фільмі уособлена в постаті Бернара Арно, а він — частина світової олігархії. Люди, котрі водночас утримують велику економічну владу, і водночас мають можливість впливати на медіа, натискати важелі у політичному світі. Але, безперечно, існують олігархії на національному рівні. І ви можете замінити постать Бернара Арно на… Не знаю, кого б ви там у себе хотіли поставити на його місце. Впевнений, що в Україні знайдеться один чи два. Я думаю, можна було б для кожної країни зробити щось на кшталт монтажу фільму, де б весь час постать Бернара Арно була замінена якоюсь іншою.

Отже, в цьому контексті можна зробити висновок, що ви б хотіли змінити устрій Європейського Союзу, аби змінити ситуацію у Франції?

Я не думаю, що правила Європейського Союзу можна змінити. Я думаю, що лібералізм закодований у генах ЄС від його народження. Це не відхилення. Він тільки вкорінився ще глибше. Ми не можемо думати, що систему з двадцяти семи чи восьми країн (до кінця вже не відомо, скільки саме, бо постійно якісь заходять і виходять) можна змінити. У Брюсселі ми маємо те, що один фермер, з яким я говорив і який там побував, назвав «маленькими солдатами Мілтона Фрідмана». Мілтон Фрідман (Milton Friedman) — це економіст Чиказької школи, ультраліберал. І коли дискутуєш із цими людьми, усвідомлюєш, що це дуже ідеологічно сформовані особи. Можна порівнювати це з колишнім Радянським Союзом, де ми мали таких самих «ідеологічних». Тож як реформувати Радянський Союз? Розумієш? Як реформувати Європейський Союз? Для мене це трохи те саме питання. Маю на увазі, що, без всякого сумніву, ЄС треба розвалити, не тільки для того, аби в результаті отримати національні системи, а й для того, аби знову створити інтернаціональні кооперації. Зрештою, я думаю, що ЄС сам собою розвалиться. Нічого невідомо на певне, я не пророк. Але в будь-якому випадку, як на мене, реформувати Європейський Союз неможливо.

Тож потрібно продовжувати «об’єднувати всіх, хто бореться» на інтернаціональному рівні?

Та я й не переставав це робити. Я ні на хвилину не припиняв намагатися змусити людей працювати разом. Тому що ми надто слабкі. На світовому рівні — годі навіть говорити. Капіталісти організували собі міжнародну мережу. От ти говорила про Європейський Союз, ну от, вони ж організувалися. В останньому номері «Факіра» ми опублікували статтю про те, як CETA (Comprehensive Economic and Trade Agreement) — угода про вільну торгівлю між ЄС та Канадою — була від самого початку гільйотинована лобіюванням однієї групи працедавців з Канади та Європи, що називається Canada Еurope Round Table. Цим я хочу сказати, що вони справді організовані на міжнародному рівні.

* * *

Під кінець наша розмова була забарвлена емоційно. Франсуа говорив із запалом. Мене дивувало, з якою завзятістю він продовжує говорити про те, що був змушений повторити вже всоте! Здається, енергія в ньому невичерпна. Хоча водночас він говорив як битий вовк, солдат, що покинув поле бою і розчарувався у війні. Він ще висловлюється про фільм як про щось унікальне, бо своє значення той не втратив, але вже відомо, що сили його обмежені, і перевороту не відбулося. Тож говорить він як людина, яка продовжує боротися, але в якої щойно не вийшло те, що для неї було важливо. Наостанок Франсуа додає:

– Ти цього не питала, але я хотів ще додати. Я знаю, що по суті своїй мій фільм про шефів, але у своїй формі він про борців. «Борець» римується з «набрид» (фр. le «militant» ça rime avec «chiant» — К.С.). Там цілий фільм про те, яким чином ми робимо речі, котрі б спонукали людей сміятися, бути до нас прихильними. А у лівиці в цьому сенсі непочатий край роботи. Бо наша риторика трохи зносилася. І щоб хтось інший не отримав всю симпатію, потрібно почати над цим працювати.

Під вечір того самого дня, вже після нашої з Франсуа розмови, було опубліковано інформацію про те, що він планує стати кандидатом на парламентських виборах від свого регіону — Ам’єна. У статті в «Факірі», де він пояснює свою мотивацію як створення противаги партії «Національний фронт», Рюффен додає, що є одна умова — «якщо лівиця об’єднається».

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки

Примітки
1 Шарль П’єже (Charles Piaget) — колишній член профспілки компанії Lip.