Редагувала Аліна Несторак

Коли 30 листопада о четвертій годині ранку на Майдан Незалежності увійшли підрозділи «Беркуту», мало хто уявляв, до яких кардинальних змін в країні це призведе. Як навряд чи хтось зі студентів, на чиї спини й кінцівки лягав кийок спецпризначенців, здогадувався, що цим самим вони здобувають собі певний статус. Статус соціальної групи, з якої почалася революція, а отже з якою потрібно рахуватись. Тож навіть неоліберальні уряди, що прийшли до влади та активно взялися «оптимізовувати» державні видатки в соціальній сфері й впроваджувати «ринкові відносини», освіту обійшли стороною. Студентів не чіпали, зосередившись на реформуванні галузі1.

Впровадженням відносно прогресивного Закону України «Про вищу освіту» та приведенням системи вищої освіти до «європейських стандартів» активно зайнялися колишній директор Києво-Могилянської академії Сергій Квіт та дослідниця вищої освіти й учасниця багатьох студентських протестів Інна Совсун. Здавалося, що справа рухається. ВНЗ отримали більшу академічну й фінансову автономію, студенти – можливість впливати на адміністрацію та обирати навчальні предмети. Стипендія хоч і не досягла прожиткового мінімуму, передбаченого законом, але залишилась доступною для переважної більшості «бюджетників», виконуючи роль мінімального базового доходу. Навіть зміна керівництва МОН після відставки уряду Яценюка не мала б змінити цього «європейського» вектору. Та восени стався поштовх, що поставив під велике питання успіхи цих реформ.

Ще до початку навчального року профільне міністерство з усіх питань в країні – Мінфін — ініціював перегляд принципу нарахування стипендій. З цього моменту, певне, і можна розпочати відлік цілої серії студентських протестів, які досягли свого піку в кінці листопада. І хоча ці протести переважно не були пов’язані між собою, і більшість із них зосереджувалася навколо внутрішніх питань, в комплексі вони оприявнюють приховані проблеми системи освіти, що, попри оптимізм, не змінилися ні з часів Табачника, ні з часів Горбачова. Але все по черзі…

Dolce vita

fd9e5f3d1884143969c943fcc2d8c0f0

30 серпня на прес-конференції в Кризовому медіа-центрі зібралися експерти, представники студентських організацій та навчальних закладів, щоб разом із заступником міністра фінансів Сергієм Марченком обговорити проект реформування стипендій. За столом президії панувала єдність – порядок нарахування стипендій, згідно з яким стипендію отримували не менше 2/3 та не більше 75% студентів, за виключенням пільгових категорій, пропонували скасувати2. Експерти говорили про неефективність, чиновники — про неможливість виконати закон про бюджет і необхідність економити, студентські лідери традиційно не заперечували. Тоді в замміністра й кинули тортом, а група радикально налаштованих студентів піднялася, щоб проскандувати: «Гроші на освіту, а не на війну!»

Провокація вдалася. Питання видатків на освіту, скорочення яких у новому бюджеті, очевидно, хотіли провести по-тихому, раптом опинилося на перших шпальтах. А на прес-конференції, організованій Мінфіном, міністр фінансів Олександр Данилюк запевнив, що видатки на освіту та стипендіальний фонд не зменшаться, зміниться всього-на-всього характер нарахування стипендій: для найбільш незахищених і для успішних студентів (соціальні та академічні стипендії відповідно). Критерії «успішності» та «незахищеності» міністр назвати не зміг, відклавши це на майбутнє. Невизначеними вони залишаються й зараз. А разом із ними й доля тих, хто потенційно втратить маленькі, проте важливі 825 грн.

Відсутність чітких правил порядку нарахування стипендій та боротьба міністерств за бюджетні кошти зрештою позначились і на навчальних закладах. Так, найбільш відомий ВНЗ країни Київський національний університет ім. Тараса Шевченка вирішив скоротити навчальний рік, мотивуючи це невизначеністю фінансування. Це рішення намагатимуться втілити в життя наприкінці листопада, а перед цим трапиться ще багато чого цікавого.

У дверях

1-2

«Академія — консервований помідор з розбитої банки». Так починається маніфест студентки Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури Альони Мамай, який вранці 30 вересня вона написала крейдою перед дверима своєї альма-матері. Сама художниця сіла поруч, частково перекривши вхід у корпус, та прийнялася роздавати студентам листівки з вимогами. Такий жест вона назвала своєю практичною роботою й відмовилася здавати щось інше.

Академія, на думку Альони, загрузла в минулому сторіччі. В імпресіонізмі, модернізмі та козацькому бароко. Про викладання сучасних форм мистецтва, таких як відео-арт чи перформанс, тут нічого не відомо, а оцінювання робіт відбувається на закритих для студентів переглядах «за зачиненими дверима». Попри спроби перешкоджання з боку охорони та адміністрації закладу, інформація про акцію швидко поширилася в соцмережах та в стінах Академії, поляризувавши студентів на прихильників і противників активістки.

«Можна сказати, діалог розпочався», — два місяці по тому розповідає Альона. Але його інтенсивність залишає бажати кращого. Разом із групою однодумців вона організувала ряд лекцій з сучасного мистецтва, які мають шанси перерости у факультатив; питання відкритих переглядів студентських робіт було подано до вченої ради. Та видимих зрушень поки не відбулося. Бюрократична система прийняття рішень в академії, як і в системі вищої освіти, продовжує функціонувати за універсальним принципом «за зачиненими дверима».

Інтерв’ю з художницею можна прочитати на сайті «Спільне».

На один магазин менше

14938226_1136712639748122_7858247298793097205_n

Цього ж принципу роками притримується й адміністрація Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова, навчальні корпуси якого незважаючи на перевантаженість лекційних аудиторій роками здавалися в оренду. І от коли орендар (ТОВ «Фірма “МІК ШОРР”») пішов, лишивши по собі півмільйонні борги, а в університеті розгорнулася активна дискусія щодо подальшої долі кабінетів, адміністрація задіяла власний бізнес-план. Замість навчальних аудиторій, бібліотеки чи залу для офіційних делегацій у приміщенні в центрі Києва мав відкритися новий меблевий магазин.

Коли 4 листопада студенти потрапили в корпус, їх зустріли вже частково завезені туди меблі, вивіски та візитівки компанії ТОВ «Укрмеблі». Жодних договорів, як з’ясувалося потім, у компанії не було, тож частка університету від оренди в цій схемі навіть не передбачалася. Відкриття магазину, схоже, було вже не за горами, тож студенти, побачивши це, відмовилися покидати приміщення й оголосили про початок протесту.

В окупованому «магазині» вони знаходилися тиждень, привернувши увагу не лише свого університету, а й медіа. Дійшло до абсурду — приїхати й навести лад у Драгоманова зголосилися представники ЛДПР! Та довелося відчути й репресії. Адміністрація й підконтрольні їй студентські організації розпочали добровільно-примусовий збір підписів проти активістів, навіть змушували викладачів публічно засуджувати акцію. Кампанія ця, щоправда, успіху не мала, і 10 листопада студенти залишили приміщення з листом від ректора на руках. В ньому, зокрема, йшлося про те, що меблевих магазинів у Києві не побільшає, подальша доля корпусу буде вирішуватись на загальноуніверситетському конкурсі проектів, а жодного зі студентів, що брали участь в акції протесту, не буде репресовано.

Тактична перемога не змінює системи, визнають студенти. Так, і досі не зрозуміло, з чийого дозволу меблі опинилися в університеті й хто б отримував із цього зиск. А отже, боротьба триває.

Детальніше про акцію студентів НПУ Драгоманова читайте на сайті «Політичної критики» у статті «Одним магазином менше».

Мовчання

15095094_10154609064981877_6768453037134168026_n

Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого — навчальний заклад зі своєю специфікою. Як розповідають його студенти, справжнє навчання у багатьох із них починається по закінченні пар. Саме тоді майбутні актори та режисери відвідують репетиції, тренінги та заняття з педагогами, під час яких практикуються у своїх майбутніх професіях. І репетиції ці можуть тривати до ночі. Тож наказ ректорату про обмеження часу знаходження в університеті восьмою годиною вечора (у зв’язку з необхідністю економити електроенергію) викликав у студентів хвилю обурення.

Не менш важливою проблемою для ВНЗ є й скорочення кількості профільних предметів (вокалу, хореографії тощо), які першочергово необхідні студентам творчих спеціальностей. Цей крок адміністрація також пояснила браком фінансування з боку Мінкульту. Але студентів такі пояснення не задовольнили.

21 листопада близько 50 людей вишикувались під стінами університету та заклеїли собі роти чорним скотчем. Заклеєний рот — символ ставлення адміністрації до студентів, небажання чути їх голос. Символ замовчування найболючіших проблем університету, які давно вже варто порушити. І це частково вдалося.

Акція «Мовчання» мала б відбуватися ще тиждень, але вже першого дня ректорат заявив про готовність піти на переговори та було переобрано студентську раду. Вже через сім днів, 28 листопада, на засіданні вченої ради постановили дозволити студентам перебувати в корпусах до 21-ї години. Також розпочався діалог щодо можливості залучення партнерів. Але найбільшу проблему — скорочення профільних предметів — так і не вирішили. Тому студенти не виключають продовження протестів, але вже під стінами міністерства.

«Холодна, голодна й невчасна…»

dsc_0019_s

24 листопада в актовому залі Червоного корпусу Київського національного університету ім. Тараса Шевченка все було готове для прийняття доленосних рішень на загальній студентській конференції. Хоча, ні. Чесно кажучи, не прийняття, а схвалення того, що вже вирішила адміністрація. Але делегатів від студенства це чомусь не бентежило. Бентежило всіх дещо інше: група студентів, яка з банерами та розтяжками зібралася під корпусом, звідки у супроводі преси вирушила в зал.

Трохи передісторії. За кілька днів до конференції університетом поширилася інформація — переносять сесію. Тепер замість того, щоб вчитися та складати заліки до Нового року, а сесію — після, згідно з новим навчальним планом всі екзамени мають відбутися до 31 грудня. Таким чином, за місяць, що лишився, від викладачів вимагалося стисло вичитати навчальні курси, а від студентів — здати всі курсові та лабораторні роботи, після чого підготуватися й скласти іспити. І хоча для українського студента не існує нічого неможливого, про якість такої освіти мова тут взагалі не йдеться.

Після Нового року, за планами адміністрації, студентів очікували 2 місяці канікул, після яких — інтенсифікований графік із навчанням по суботах, що викликало не менше обурення. Частина студентів прямо вказувала на те, що 2 місяці канікул є способом зекономити на опаленні холодних корпусів на ВДНГ — другій великій проблемі, піднятій на конференції.

Проблема холоду тягнеться з року в рік. Якщо Червоний корпус із червоними доріжками та картинами наочно демонструє пафос університету, то більшість корпусів, які знаходяться на ВДНГ, по закінченні літніх днів перетворюються на морозильні камери. Температура в аудиторіях зазвичай не піднімається вище 10°C. А фіксувалося й 5°C. Протести з вимогами обігріти аудиторії відбувалися й раніше, обіцяв розібратися в ситуації й чинний ректор Леонід Губерський. Та стовпчик термометра й досі там.

Але повернімося в актовий зал. Залагоджувати проблеми зі студентами традиційно взявся проректор Володимир Бугров. За його словами, перенести сесію ректорат змушений саме через плани міністерства змінити принцип нарахування стипендій. А оскільки КНУ Шевченка фінансується окремою статтею бюджету і порядок нарахування досі не визначений, то грошей на них може просто не бути. Так, принаймні, адміністрація відчуває «інтуїтивно». Ситуацію ж із холодом вирішити також не вийде — корпуси збудовані за старим проектом, і хоча гроші на опалення виділені, немає технічної можливості прогріти їх до необхідної температури.

dsc_0070_s

Шквал запитань, побажань і пропозицій від студентів, що виник після доповіді, проректор пообіцяв «взяти до уваги». Адже студентська конференція все одно цих питань не вирішує. Тож не зважаючи на невдоволення і велику кількість людей, які все ще бажали висловитись, обговорення припинили та перейшли до ухвалення рішень. Голосувати «за» студентським делегатам протести не завадили.

Не дивлячись на конформістську позицію офіційних структур, студенти вирішили продовжити кампанію. Були сформовані робочі групи з питань навчального графіку, стипендій та опалення, до яких могли долучитися всі охочі. 29 листопада під час прес-конференції студенти озвучили свої вимоги. Одночасно з цим почався тиск. Спочатку до декана, а потім і до ректора викликали одного з активних учасників протесту Богдана Цюрка, де натякали, що сесію він може й не здати. Схожі бесіди провели ще з кількома учасниками та учасницями кампанії, вдавшись вже до прямих залякувань. Але скидалось на те, що адміністрація злякалася сама.

Підтвердження цього надійшло дуже швидко. Рішення про перенесення сесії так і не прийняли й навчання продовжилось за старим графіком. Студенти, які у понеділок 28 листопада прийшли на пари, були приємно здивовані — термометр у корпусі на ВДНГ показав 18°C. Отже все те, що ще чотири дні назад було абсолютно неможливим, раптом стало реальністю. Та чи надовго?

«Ітогі подвєдьом…»

Знання — не товар

Усі ці випадки можна вважати поодинокими збоями в системі. Випадковими сплесками активності. Реакцією на конкретні проблеми в конкретних університетах. А можна спробувати побачити ширшу картину. Попри анонсовані реформи та реальну автономність, попри «європейський вектор» і болонський процес ми й досі маємо чітко вибудувану ієрархічну вертикаль. Університетська бюрократія, що сама звертається до міністерства за роз’ясненням кожного пункту, відданого на самостійний розгляд навчального закладу, відтворює цю ієрархію всередині себе. Студенти та непривілейовані викладачі лишаються безправними й безголосими, не здатними суттєво вплинути на жодне важливе рішення. Навіть маючи 25% у вченій раді офіційні студентські структури переважно лише легітимізують рішення, прийняті згори. Ті ж, хто реально борються, все одно залишаються меншістю. Про яке самоуправління можна говорити, якщо навіть гарантована законом вибірковість четвертої частини навчальних курсів — розкіш, якою можуть похизуватися лише деякі українські ВНЗ. Якість же освіти, в очах чиновників, має дивовижним чином виникнути в боротьбі студентів за бали в умовах обмежених ресурсів.

То чи не варто визнати, що реформи провалились, що міністерство фінансів з його неоліберальним курсом не кращий радник у вирішенні освітніх питань і що єдині, на кого студенти можуть покластися, це, як і раніше, лише вони самі?

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки   [ + ]

1. Не можна сказати, що неоліберальні реформи зовсім не зачіпали систему освіти. Частково була введена програма «Гроші за студентом», яка неодноразово критикувалася освітніми експертами як така, що призведе до збільшення монополії великих ВНЗ та призведе до вимирання регіональних навчальних закладів.
2. На момент написання статті Верховна Рада України ухвалила рішення про скасування норми, що чітко фіксувала кількість отримувачів академічної стипендії. Згідно з Законопроектом №5130, прийнятим 6 грудня 2016 року, частка студентів, що отримуватиме академічну стипендію, визначатиметься вченими радами навчальних закладів у межах загальної кількості студентів, які матимуть право на отримання стипендії та бюджету стипендіального фонду, визначених Кабінетом Міністрів України.