Читайте також: Актуальні коментарі: Протести у Польщі

Переклала Таша Ломоносова

Те, що нині відбувається у Польщі, може бути переломним моментом. Ні, уряд не піде у відставку. Ні, опозицію не буде придушено. Проте останні події можуть сприяти народженню великої третьої політичної сили в Польщі, поза істеричним глухим кутом між двома основними силами. Нагальне питання в тому, чи буде ця третя сила лівою, чи радше антисемітською ультраправою.

Протягом минулих вихідних та понеділка як у людей у Польщі, так і в закордонних коментаторів могло скластися враження, що країна перебуває на межі громадянської війни або, принаймні, серйозних вуличних боїв та хаосу. Зараз видається, що ситуація дещо стихла. Причиною може бути святкування Різдва, проте також і той факт, що обидві партії, схоже, бачать, що вони зайшли надто далеко, і відтак готові якщо не вийти з гри, то хоча б знизити температуру конфлікту.

Те, що відбулося, насправді обурливо. Правляча партія голосувала щодо бюджету на наступний рік та ще низки інших законопроектів у закритій кімнаті, заборонивши доступ опозиції та журналістам. Те, що вони зробили, абсолютно очевидно суперечить конституції. У результаті Польща майже напевно має незаконний бюджет, в той час як роботу інституції, якій належало би втрутитися — Конституційного суду — було паралізовано вже майже рік тому, і відтак вона не може виступити у якості інстанції, до якої можна звернутися. Так, «Право і справедливість» руйнує саму суть демократичних інститутів і процедур. Так, є ризик того, що якщо вони захочуть, то без вагань змінять будь який закон за своїм бажанням, включно з виборчим правом і самою Конституцією. Так, необхідно протестувати проти цього.

Втім, сумні факти та похмурі політичні перспективи — лише частина нинішньої проблеми. Іншою частиною є динаміка цього конфлікту. Якщо ми придивимося ближче, то побачимо, що те голосування у п’ятницю1 з його потенційно катастрофічними наслідками сталося без жодної причини. Маючи більшість, правляча партія все одно могла прийняти всі ці закони. Жоден із них не був особливо суперечливим — або, принаймні, не був більш суперечливим, ніж ті закони, що вони приймають зазвичай. Ситуація загострювалася справді по-дитячому: під час чергової сесії, щоб висловити протест проти запланованої заборони присутності ЗМІ на засіданнях сейму, один із опозиційних депутатів тримав у руках аркуш паперу з тегом #freemedia. Це був незначний інцидент, але маршалок Сейму вирішив усунути депутата із сесійної зали. У відповідь на це, опозиційні депутати заблокували трибуну і цим унеможливили подальші обговорення. Попервах маршалок був готовий до переговорів, але потім, порадившись із Ярославом Качинським (який є головою партії «Право і справедливість», проте працює звичайним депутатом), вирішив перенести сесію в інше приміщення, де й відбулися незаконні голосування.

Вже на початку кризи було видно, що головною мотивацією «Права і справедливості» була не певна політична вигода, а тупе і вперте бажання показати, хто тут головний. Основним досвідом цього політичного табору протягом останніх десятиліть було приниження з боку лібералів. Нині, будучи при владі більше року та маючи найвищі рейтинги, Качинський та його преторіанці досі чи не найбільше прагнуть взяти реванш та принижувати своїх супротивників у відповідь. З іншого боку, і ліберальний табір на протилежному боці барикади керується схожими деструктивними емоціями: люттю і відчайдушною ненавистю. Звісно, ці стосунки не симетричні, і основна відповідальність лежить на уряді. Дії правлячої партії можуть зруйнувати країну значно швидше, ніж дії опозиції — хоча б тому, що «Право і справедливість» має доступ до влади.

Однак немає жодних сумнівів у тому, що те, як діють ліберальні лідери, лише замикає нас у глухому куті: вони зосереджуються на образах у бік Качинського, говорять про його невеликий зріст та відсутність сексуального життя — і, здається, без жодних заперечень дедалі частіше вітають заклики до насильства, які висловлюють їхні прибічники. Врешті-решт, ще більш самовбивчим є те, що вони відкрито виражають зневагу до людей, які голосували за «Право і справедливість» через її програму боротьби з політикою жорсткої економії. І зараз, і загалом ліберали не пропонують жодної позитивної політичної програми. Політичні вимоги, які вони озвучують під час політичних зіткнень, настільки відірвані від реальності, що здатні робити їхніх прибічників лише дедалі більш злими, бо вони ніколи нічого не досягають. На вихідних їхньою найбільш гучною вимогою були не переговори чи відновлення голосування, а дострокові вибори — вимога не лише нездійсненна, але й, згідно з поточними опитуваннями, без сумніву, смертельна для самої опозиції.

Три дні після цього епізоду продемонстрували, куди така динаміка може нас завести. Обидва табори сприяли ескалації ситуації до такого ступеню, що єдиним мислимим продовженням стали або вуличні бої, або вихід із гри одної зі сторін. Обидва табори відкрито висловлювали очікування — чи, радше, збочені надії — що інша сторона вдасться до насильства, і вони зможуть завдати удару у відповідь. Обидві сторони подають себе як мучеників і жертв насильства протилежної сторони, аби лише нагнітати конфлікт далі. Без сумніву, цього разу ситуація була більш напруженою, ніж раніше, і для людей, які лише нещодавно почали брати участь у протестах, поведінка протестувальників та поліції на минулих вихідних могла видатися радикальною.

Проте справжня боротьба розгорілася не на вулицях, а в Інтернеті. Порівняно з попередніми ці демонстрації були нечисельними, але те, що можна було прочитати в Інтернеті, зробило Варшаву та інші міста збудженими і пильними: поліція на вулицях, люди вештаються туди-сюди, чекаючи, коли ж станеться щось велике. Громадські ЗМІ, які недавно були передані в руки журналістам, лояльними до уряду, підігрівали атмосферу, перетворюючи на новину кожну плітку і неправдиву інформацію, яку їм вдавалося знайти на Facebook і Twitter. Піком цього всього був випадок, коли портал, дуже близький до «Права і справедливості», опублікував «план» опозиції підпалити будівлю парламенту, що «просочився у ЗМІ». «План» передбачав співпрацю ліберальних депутатів пліч-о-пліч з колишніми офіцерами комуністичної розвідки, а також із польськими та німецькими антифа (!). Важко сказати, що було більш абсурдним: план сам собі чи той факт, що хтось взагалі міг у нього повірити. Було ясно одне: табір правлячої партії мріяв про підпал рейхстагу2. Тим часом представники опозиції назвали дії уряду державним переворотом, порівнювали себе з жертвами Голокосту та закликали до національного повстання.

Сьогодні ми вже можемо поставити питання: чи буде переможець у всій цій ситуації? На мою думку, ні — принаймні, не серед тих, хто брав участь у битві. Качинський був першим, хто помітив, що зниження градусу ситуації може дати йому перевагу, тому його прес-конференція 21 грудня була проведена у тоні примирення, навіть якщо він і не відмовився від своєї позиції. Політичний хаос дозволив «Праву і справедливості» прийняти деякі потенційно спірні рішення в інших сферах, тому одна битва дозволила їм уникнути декількох інших. З іншого боку, ескалація послабила табір Качинського: кілька депутатів Сейму та Європарламенту з його партії відкрито критикували таке грубе порушення закону. Ліберальна ж опозиція, з одного боку, довела свою повну безсилість на вулиці: їм не вдалося мобілізувати навіть близько стільки протестувальників, скільки вони мріяли та сподівалися. З іншого боку, вони, безсумнівно, виграли битву в Інтернеті: їхні хештеги та комунікація у соцмережах візуально переважали над присутністю правлячої партії.

Проте стає дедалі більш очевидно, що багато людей розуміють, наскільки марним і безплідним є цей конфлікт. Саме він організовує політичну сцену в Польщі вже більш ніж десять років, і, як ми щойно побачили, зрештою він може призвести лише до згубної політичної війни, дестабілізації і потенційного насильства. Він не призвів і не призведе до конструктивних змін. Саме тому це шанс для появи чогось нового — політичної сили, що зможе сказати: лідери з обох сторін цього конфлікту насправді представляють один і той самий гнилий політичний клас, тоді як ми можемо запропонувати Польщі реальні зміни. Є два кандидати на цю роль: ультраправі довкола фашистського і популістського руху Кукіза та нові ліві.

 

Для лівих ця ситуація є важкою, адже іноді неможливо не ставати ні на чий бік, коли демократичні принципи відкрито порушують. Саме тому лівим необхідно терміново створити власний політичний фронт, щоб боротися за ті питання, з якими ми можемо ідентифікуватися. Ця боротьба потребує чітких позитивних вимог та цілей, креативної динаміки та емоційного заряду, який би поєднав гнів із надією. Чорний протест3 показав, що це можливо: він прокреслив нову лінію політичного розколу, він мав чітку вимогу, він призвів до успіху в мобілізації протестувальників, яка перевершила будь-які очікування і дала відчуття сили. На цьому протесті була нова символіка, довкола якої люди змогли об’єднатися — і, зрештою, там була перемога. Що варто було б покращити — це брак позитивного меседжу наприкінці протесту. Наступна тема вже маячить: протести проти руйнівної реформи освіти, проти якої виступили вчителі, батьки, профспілки, експерти та самі учні. Політична діяльність навколо цього питання вже має гарну динаміку та чітку ціль. І навіть більше — вона ставить лівих в опозицію як до уряду, так і до лібералів, що не можуть щиро підтримати вимогу профспілок. Це наш шлях: якщо нам вдасться перетворити такі фронти боротьби на постійну частину політичної сцени, ми вийдемо переможцями з тієї ситуації, що сталося у п’ятницю4.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки   [ + ]

1. Йдеться про закрите голосування, що розпочалося ввечері 16 грудня, на якому було ухвалено бюджет Польщі на 2017 рік.
2. Йдеться про підпал будинку Рейхстагу 27 лютого 1933 року, який відіграв важливу роль у приході до влади у Німеччині Націонал-соціалістичної робітничої партії та обмеженні громадянських прав у країні.
3. Чорний протест (Czarny Protest) — хвиля загальнонаціонального страйку проти можливої повної заборони і криміналізації абортів, що прокотився Польщею у жовтні цього року. Протести відбувалися у низці міст Польщі. Численні акції солідарності з польськими жінками пройшли також за кордоном, у тому числі і в Україні. Детальніше про причини протесту можна почитати у нашому матеріалі.
4. Йдеться про протести, що почалися у п’ятницю 16 грудня.