Ми мали нагоду поспілкуватися з Мариною Вродою — українською режисеркою, котра отримала золоту пальмову гілку Каннського кінофестивалю за короткометражний фільм «Крос».

Нещодавно Марина презентувала свою останню стрічку «Равлики» про важливе та сучасне питання — втрату цікавості та смаку до життя, особливо у маленькому регресивному містечку. Проте огидний та одночасно прекрасний світ української провінції залишається байдужим до потреб особистості. Ким можна бути у просторі абсолютної навколишньої порожнечі та самотності? Можливо, відсутність хороших бібліотек, кінотеатрів та відкритих музеїв змушує українську молодь вештатися по місту з пивом, курити травку та мутити щось, адже провінційна реальність з розваг пропонує лише кіоск із алкоголем. Здається, ніби в невеличких містах та селах не існує часу, але там проживає потужна рушійна сила — молодь, рух та реалізація якої обмежена соціальними, економічними та культурними умовами.

Режисерка розповіла історію про хлопців, які живуть у місті Жовті Води. До фільму залучили непрофесійних акторів і максимально наближено зберегли мову їх спілкування. Вона назвала своє творіння «Равлики», щоб проілюструвати незбагненність та невідомість того, чим живуть і куди повзуть ці істоти. Адже кожен з нас є певною мірою равликом.

Інтерв’ю взяла Леся Гейко

Редагувала Аліна Несторак

Кадр з фільму Марини Вроди «Равлики».
Кадр з фільму «Равлики». Джерело фотографії: Facebook

Марино, розкажіть про зйомку кіно, як вам знімальний процес?

Сам процес кльовий. Насправді він може бути дуже енергозатратним, але як і будь-яка справа, кіно є таким, яким ти його робиш. Коли митець пише картину чи створює музику, результат здебільшого залежить від того, максимально він проживає чи ні. Коли знімаєш кіно, то це максимальна концентрація. Насправді ж, є певні теми, які хвилюють, і якщо вони не хвилюють, то не треба тоді й нема про що знімати.

А стосовно «Равликів», як ви знайшли команду непрофесійних акторів?

Був кастинг, на який прийшло близько трьохсот людей. В тому місті (Жовті Води) я жила два місяці. Спочатку був місяць репетицій, коли ми проводили тренінги. Так ми спрацювали сімох людей разом. Вони танцювали, в м’ячик грали. Також мені допомагав актор Дмитро Ярошенко. Ми малювали… я не знаю де зараз ці плакати, але хочу їх знайти. Команда виявилася дуже класною, це одні з кращих моїх акторів — просто геніальні. Вони робили репетиції без мене! Ми сильно вплинули один на одного. Я хотіла забрати цих акторів, створити надалі з ними якийсь театральний проект, щоб не кидати це.  Але, на жаль, це неможливо, я не знаю, як кожен з них живе зараз. З Валерою ми раніше підтримували зв’язок, а зараз — невідомо. Він, по-моєму, був в армії. Треба з ними зв’язатися, я от хочу запитати в Дмитра Ярошенка, якщо він туди їздив, як там справи. На них це вплинуло, вони справді були раді й дуже не хотіли, щоб ми їхали. Я розумію чому. Якби в тому місті щось відбувалося, просто були б якісь кіноклуби. Все, що було потрібно людям — це спілкування.

Чи хвилюєтеся ви перед самим показом? Не виникає з часом певна чуттєва атрофія?

Скоріше з публікою, тому що будь-який публічний контакт вимагає позиції, ставлення. Це робота з енергією. Я, мабуть, кожного разу відчуваю невпевненість. З іншого боку, це стимулює мене до якоїсь внутрішньої праці та згуртованості. Зрештою, з аудиторією можна зрозуміти свою власну позицію та ставлення до питання. Я можу йти далі, робити якісь визначення та щось знімати тільки коли я сама маю власну думку стосовно цього, незалежно від того, чи похвалять мене потім.

В Україні не так багато жінок-режисерок, це якось вплинуло на вас? І чи взагалі ви рефлексували з цього приводу?

Ні, в мене це питання постало вже потім. Якось одна журналістка запитала під час інтерв’ю: «Чи не боїтеся ви? Жінка-режисер?», а я взагалі не розуміла, звідки такі думки в людини. Це питання виникло в мене пізніше, коли я думала про себе не тільки в контексті режисера, а про свою роль в соціумі. Я думала, які стосунки я будую, як їх будую і з ким. Взагалі, чого я хочу та що для мене важливо? Я чесно зізналась собі, що для мене важливо мати свою кімнату, де я можу побути одна, попрацювати, зустрітися потім з колегами, друзями, студентами. Я часто думаю про роль жінки в такому патріархальному світі, в якому я все ж таки росла… І так, колеги — це супер, це взагалі повітря. Я перестала ставити себе перед таким вибором. Заспокоїлась тільки в 30 років. Я сказала: «Ha-ha-ha, it’s me». Пам’ятаю, у мене була подруга з дитинства, вона вийшла заміж і мала дитину віком рік чи два. А я бігала й стрибала через калюжі — розповідала вона мені про це постійно. А я тільки вступила в свій театральний. Потім я читала про багатьох жінок, які обирали себе. Ну так, це справді не просто. Мені здається, що для жінки це набагато складніше, але дуже цікаво. Крім того, складно жити в суспільстві, де немає солідарності серед жінок з від самого початку певного виховання, в суспільстві, де чоловіки не є феміністами. В цьому сенсі мені легше в Берліні, але й там теж не всі феміністи. Проте існує певна солідарність. Також присутність подруг і цікавих друзів важить для мене дуже багато.

Як ви знайшли в собі ресурс зняти кіно до моменту усвідомлення себе як автора?

На мене вплинули інші автори та картини. В мене був театр ще з дитинства, я постійно придумувала собі ще якісь реальності. Вони для мене були важливими, більш того, я намагалася втілити їх у життя. Свою реальність в тій реальності.  Одного разу я запропонувала: «А давайте побудуємо пліт». Я придумала цілу схему: знала, як ми знайдемо смолу, чим її залиємо. А мені постійно говорили, що з цього нічого не вийде. Проте мені вдавалося зібрати якийсь балет. Я страшенно хотіла синтезатор YAMAHА. Я так хотіла свою групу, що навіть підбила подружок спокусити одного пацана з недільної школи, тому що у нього був синтезатор. Нам це вже майже вдалося, але він поїхав в Америку й забрав ямаху. Ми співали в хорі. Тоді ми як янголи ходили до недільної школи — раніше це був релігійний заклад. Це такий епізод, який я можливо ще колись зніму. Але штука в тому, що у мене зараз YAMAHA в Берліні. Тобто всі ці гештальти я закриваю. Все, що мені хочеться закрити або зробити, я роблю. Тато колись сказав мені, що я неправильно малюю, тому я знов малюю.

Джерело фотографії: Facebook
Джерело фотографії: Facebook

Тобто з дитинства у вас був театр, була музика, був живопис?

Я постійно крала фарби — тато малював. Малював, але художника в собі не сприймав, ніколи не ставився до цього серйозно. Якось раз сказав, «що треба так, а не так». Але ж у мене якесь моє его було.

І ви паралельно зараз малюєте?

Я граюся в усе, що мені подобається (сміється). Я робила скульптури, об’єкти. Але це не скульптура, це об’ємні композиції зі шматками трави. Це рослини на друзках паперу з текстами, що їх мені пересилали. Вони засохлі й відсирілі, ці різні трави з одного острова; і маленькі записки, листи, які мені надсилали… такий собі вияв уваги. Але ця банка трави почала гнити, і треба було пити чай. Я не могла ні відповісти на ці почуття, ні випити чай, ні викинути цей чай. І я зробила ці штуки. Потім купила таку дивну білу сукню і закритий костюм, я його називаю порнокостюм. Він нагадує робу в таборі, я хотіла вишити на ньому ім’я мого першого чоловіка, вишити там такий номерок. Я закриваю ці речі. З людьми, які залишили в мені щось сильне, позитивне або й навіть негативне, я в якийсь момент прощаюсь. Прощаюсь з цим і приймаю. І, тим більше, з чоловіком в мене не було можливості поговорити, ми не бачились рік. І цей костюм плаває, коли я в ньому ходжу. Коли я його вішаю, він як живий — такий випуклий.  Так, тому я такі штуки роблю. І коли до мене в Берліні заходять в кімнату і говорять: «О, ти художниця?», я навіть не говорю нічого. Так, і в мене там ще купа якихось моїх об’єктів, щоденників. І в цьому всьому я живу. Тобто кіно це досить грубе мистецтво, але це пластичний образ. Я чомусь з`їхала в усі ці речі.. Тобто, мене сильно пре (сміється).  

В школі я була, звичайно, бідною дитиною, не було чого їсти. Але ж це 90-ті, тоска. Боже! Мені недавно написала дівчинка, яка вчилася зі мною в школі, що там мною просто пишаються. Вони там всі сильно запишалися, але я пам’ятаю, як я боялася цієї школи. Була така вся протестна. Я досить сильно протестувала, чорні нігті, складний підліток. Дуже сильно провокувала своїм зовнішнім виглядом. Ду-у-уже. Зваблювала все, що можна (сміється). І цим самим я злила всіх жінок навколо себе. Це теж мені подобалося. Ну, коротко кажучи, таке було дитинство.

Аплікації Марини Вроди. За цей знімок висловлюємо подяку Анатолію Бєлову
Аплікації Марини Вроди. За цей знімок висловлюємо подяку Анатолію Бєлову

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.