Переклав Юрій Черната

Брекзіт та перемога Трампа немовби вдарили ліберальні медіа громом дурості. Як виборці могли знехтувати застереженнями такої кількості вчених, аналітиків та факт-чекерів? Майже в один голос медіа відповіли: ми живемо в епоху, для якої характерна політика пост-фактів. Популяризований такими великими медіаорганізаціями як Forbes та New York Times термін «пост-правда» нещодавно став новим словом року Оксфордського словника. Недавно опублікована в Huffington Post оглядова стаття під заголовком «Нація пост-правди» стисло висловила цю ідею: «Найбільша проблема нашого майбутнього — не політична, не економічна і навіть не раціональна. Це битва фактів проти вигадок».

Щоб пояснити, що сталося цього року у Великобританії та США, ліберальні автори виділяють величезну кількість гіпотез про походження пост-правди: ехо-камери соціальних мереж, поширення фейкових новин, байдужість публіки до очевидної брехні політиків або проблема з поколінням міленіалів. Втім, усі вони погоджуються з тим, що виборці та політики дедалі частіше не визнають правду, фабрикують факти, а між емоціями та компетенцією обирають перше.

Також вони, схоже, не знають, як ми вступили у світ пост-фактів або коли закінчилася епоха фактів, яка мала йому передувати. Може, у 2000-х, коли весь світ обговорював уявну зброю масового знищення, а потім був втягнений у війну? Чи у 1990-х, коли в газетах домінував скандал із Левінскі, а в США ширилася паніка щодо «суперхижаків»1 та крекових немовлят2. Чи, може, насправді це були рейганівські 1980-і з їхніми секретними війнами в Центральній Америці, скандалом «Іран-контрас» та запереченням епідемії СНІДу? Або ж нам треба дивитися ще глибше в минуле: в ніксонівські «я-не-злодій»3 1970-і, закон-і-порядок Джорджа Воллеса4 в 1960-х чи маккартистське полювання на відьом у 1950-х.

Насправді ж виходить так, що факти просто не підтверджують діагностоване у нас раптове входження в період пост-фактів. Реакційна паніка, колективна істерія та політичні маніпуляції вже давно з нами, і нам варто ставитися скептично до заяв про епідемію спродукованих Росією фейкових новин чи до думки, що у поразці Хілларі на виборах винні соцмережі.

Видається, що насправді ностальгія лібералів за політикою фактів покликана приховати їхні власні складні стосунки з правдою. Нібито чесні технократи та менеджери, які впроваджували неоліберальні заходи з такою самою жорстокістю, як і їхні праві опоненти, спиралися на певний набір фактів, щоб витіснити матеріальні істини, які вони відмовлялися помічати.

Без альтернативи

Серцем цієї ліберальної ностальгії, яка, як і всі ностальгії, апелює до минулого, котрого ніколи не існувало, схоже, є 1990-і роки. Після падіння Берлінської стіни та відмирання радикальних політичних сил гасло Тетчер «Альтернативи немає» стало фактом. Тоді як нині припущення Френсіса Фукуями про «кінець історії» видається абсурдом, у той час він та Тетчер описали світ таким, як він був: політичних питань, які могли би посварити еліти Заходу, не лишилося, і все, що залишалося робити політикам — аналізувати факти і втілювати в життя найкращі рішення.

Однак технократична одержимість фактами базується на пост-правдовому припущенні. Вона починається з віри в те, що цінності економічного лібералізму — право на приватну власність, піднесення корисливості та формальна свобода без матеріальної рівності — найкраще описують людську природу. На цій підставі ліберальна економіка повністю присвячує себе реалізації людської природи в історії, визначаючи цей рух як прогрес.

У 1990-х лібералізм відійшов від битв Холодної війни і взяв на себе роль старого-доброго «якісного управління». Вигравши, як здавалося, битву фактів, ліберали тепер бачили демократію не як арену для дебатів, а як ринок. Їхні політичні продукти мали бути привабливими для найширших сегментів електорату, водночас не виходячи за рамки капіталістичного розуміння прогресу. Спираючись на засновані на фактах методи, такі як фокус-групи та опитування виборців, вони запустили триангуляцію — стратегію, розробленою радником Клінтона Діком Моррісом — щоб помістити свого кандидата ніби над розподілом на лівих та правих, претендуючи таким чином на політичний центр.

Економічні та культурні еліти дійшли згоди, що менеджмент людських ресурсів та розмаїття в поєднанні з корпоративною соціальною відповідальністю зможуть подолати гендерну та расову дискримінацію. Перша економічна бульбашка доткомів та новітня економіка знань переконали людей, що освіта колись залишить у минулому класові відмінності.

Такі центристські технократи як Білл Клінтон та Тоні Блер стали піонерами цього заснованого на фактах суспільства. Вони віддавали перевагу обговоренню наукового управління громадським сектором, а не суперечкам щодо політичних принципів та цінностей. Вони взяли на озброєння псевдопрогресизм, який базувався на прибутковості, й утримувалися від пропозицій, які могли не сподобатися центристам — якими б справедливими ті не були.

Коли ліберали заволоділи цариною фактів, вони виштовхали соціальний конфлікт за її межі, на територію цінностей. Замість боротьби через домінування та експлуатацію ми отримали культурні війни. Тут прогресивні цінності не мали шансу закріпитися: їх продавали з відчуттям моральної вищості, а потім зрадили безхребетною триангуляцією та політичними заходами, які зруйнували державу загального добробуту та організований робітничий рух.

Загублені серед фактів

Перша тріщина пройшла по цій утопії фактів на початку нового тисячоліття. Очолюване Fox News, конспірологами та телеєвангелістами праве крило лишалося маргінальним до подій 11 вересня, котрі штовхнули Сполучені Штати — як лібералів, так і консерваторів — у стан масової патріотичної істерії, кульмінацією якої стали дві погано сплановані війни.

Здавалося, ліберали були не в змозі протистояти майстерній політизації фактів з боку адміністрації Буша. Центристська опозиція війні зводилася до беззубих дискусій про мандати ООН та правильні процедури перевірок. Радник Буша Карл Роув заявив: «Тепер ми — імперія, і коли ми діємо, ми творимо власну реальність». Загубившись серед фактів, демократи не спромоглися запропонувати альтернативу.

Перемога Обами на виборах здалася обложеним зі всіх боків лібералам поверненням до раціональності. Але вже невдовзі після його обрання Чайна партія, «кліматичні скептики» та консерватори, котрі взяли на озброєння невдоволення елітами, вивели справу перекручування фактів на нові висоти. Дональд Трамп відмовився визнати свідоцтво про народження Обами або докази ДНК, які виправдовували П’ятірку з Центрального парку5; конгресмен кидався сніжками, аби спростувати науку про зміну клімату; відео, що навмисне вводило глядачів в оману, ледь не позбавило фінансування Американську федерацію з планування материнства.

Ліберали знайшли розраду у зростаючому поколінні героїв, котрі спирались на факти: Нейт Сілвер використовував дані опитувань та статистичні моделі, щоб надати політичному ландшафту прораховану передбачуваність, яка вселяла відчуття певності. Очолюваний Езрою Кляйном та Метью Іглесіасом Vox обіцяв пояснити читачам, як складні політичні заходи справді могли би їм допомогти, якби вони просто витратили трохи часу на навчання. Навіть комедійний жанр, уособлений Маршем за відновлення здорового глузду Джона Стюарта, почав презентувати себе як заснований на фактах. На думку одержимих фактами лібералів, політична пристрасть приводила до проблем, які можна вирішити тільки ще більшою кількістю раціональності.

У той же час історичні події почали ставити під питання ліберальні істини. Фінансовий крах 2008 показав провал ліберальної економіки. Рухи Occupy та Black Lives Matter пролили світло на структурні проблеми, з якими триангуляція та управлінський підхід не лише неспроможні боротися, але й відмовляються це робити. Ці події показали, якою насправді є ліберальна система фактів: зосередженою на власних інтересах і вибірковою, схильною ігнорувати незручну правду — але при цьому її презентують як розташовану над політикою фанатиків, як наукове управління суспільством.

Ті, хто оплакує еру політичної правди, належать до ультрацентристського табору. Це — технократи та адмінстратори, котрі відмовляються вірити досвіду та стражданням звичайних людей з тою самою пристрастю, з якою це роблять ультраправі групи. Вони заявляють про свій страх перед консерватизмом пост-правди, але при цьому погоджуються з ним у багатьох економічних питаннях. Центр зсунувся вправо, і в результаті ліберали виступають за ті самі реформи, тільки з людським обличчям: приватизація пенсійної системи, шкільні ваучери, чартерні школи, економію державних коштів під час економічного спаду і дедалі більш непристойні урізання податків для багатих.

Повернення політики

Президентські вибори демонструють порожнечу заснованої на фактах політики лібералізму. Працівники передвиборчого штабу Клінтон спіткнулися об кандидата, якого вони вважали ідеальним суперником. Спочатку вони думали, що вульгарність Трампа зробить за них всю роботу, а згодом кинули всі сили на викриття його брехні.

Але при цьому вони не представили жодного позитивного політичного бачення змін, замовчуючи одну важливу істину: ми не можемо звести політику до гарного управління та точної статистики.

Тепер ліберальні центристи втратили зв’язок з реальністю ще більше: вони з ностальгією описують минуле, де їхні опоненти були більш пристойними і поважали відібрані ними факти. Дехто — це апогей іронії — навіть почав романтизувати таких ультра-реакціонерів як Рональд Рейган та Джордж Буш-молодший.

Перемога Трампа не доводить, що виборці ненавидять правду. Вона всього-навсього показує, що достатня їх частка надає перевагу патологічному брехуну, який обіцяє зміни, над технократкою, яка підтримує статус-кво і маніпулює фактами. Настав час перестати звинувачувати фейкові новини і зрозуміти, чому стільки людей їм вірить. Найпростіша причина полягає в тому, що мейнстрім політичного класу розтринькав довіру людей, бо не керувався у своїй діяльності їхніми інтересами. Повернення до ліберальних істин не допоможе боротись із регресивним демагогом, котрий тепер керує країною. Це зможе зробити лише демократичне відродження, котре кине виклик і авторитаризму Трампа, і управлінському підходу лібералів.

Такий рух міг би почати з озвучення істин, незручних як для консерваторів, так і для лібералів: люди страждають і борються за краще життя, свобода неможлива без рівності. Коли ми усвідомимо, що знання допомагають нам змінювати реальність, факти стануть доречними як ніколи.

Перекладено за: Jacobin

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки   [ + ]

1. Термін стосувався американської молоді, і його популяризував американський політолог консервативного спрямування Джон Діюліо молодший. Він та його прихильники стверджували, що рівень насильницьких злочинів у США, вчинених неповнолітніми, зростає, і разом з іншими консервативними діячами вони забили на сполох, стверджуючи, що в США виростає покоління «суперхижаків» і до 2010 року рівень підліткової злочинності виросте втричі. Паніка в медіа призвела до прийняття більш суворого законодавства та збільшення термінів ув’язнення для неповнолітніх правопорушників. Однак Діюліо та його соратники помилялися. Рівень підліткової злочинності з середини 1990-х почав різко падати і впав удвічі до початку нового тисячоліття (за прогнозами Діюліо, за цей період він мав подвоїтися). Сам Діюліо в результаті публічно визнав свою неправоту, назвавши концепт «супехижаків» міфом. Детальніше з темою можна ознайомитися тут.
2. Ще одна популярна страшилка, яка виникла в США у 1980-х, під час епідемії споживання креку. Ранні дослідження впливу вживання кокаїну під час вагітності показали, що плід, який в утробі був підданий дії кокаїну, має високі шанси народитися з серйозними фізичними, емоційними та розумовими відхиленнями. Побутували страхи, що покоління «крекових немовлят» ляже непосильною ношею на соціальні служби та стане проблемою для суспільства. Однак більш пізні дослідження не підтвердили цих даних: виявилося, що більшість людей, котрі були піддані дії кокаїну в утробі, не мають ніяких відхилень.
3. В розпал Уотергейтського скандалу тодішній президент Річард Ніксон скликав прес-конференцію, де заперечував свою причетність до скандалу. Під час свого виступу він сказав фразу «I’m not a crook!», яка стала знаменитою. Розслідування інциденту довело причетність Ніксона до нього, що в результаті призвело до його відставки.
4. Губернатор Алабами Джордж Воллес був кандидатом від крайньо правої Американської незалежної партії на президентських виборах 1968 року. У своїй кампанії він виступав за «закон і порядок» (вимоги посилення кримінальної відповідальності за злочини) та підтримував расову сегрегацію у південних штатах, майстерно граючи на страхах та упередженнях сільського населення Півдня та білих робітників Півночі.
5. 19 квітня 1989 року в Центральному парку Нью-Йорка було здійснено напад та жорстоке згвалтування 28-річної Тріші Мійлі, яка вийшла туди на пробіжку. Звинувачені у злочині п’ять підлітків були ув’язнені на терміни від шести до тринадцяти років. У 2002 році у здійсненні нападу зізнався Матіас Рейес, який на час зізнання вже відбував довічне ув’язнення за низку зґвалтувань та вбивство. Він також заявив, що здійснив напад сам. Аналізи ДНК підтвердили його причетність до злочину. Несправедливо засуджені п’ятеро чоловіків ще більш ніж десятиліття боролися з містом Нью-Йорк у суді, аж поки місто не виплатило їм компенсацію в розмірі $41 мільйона доларів.