Черговий скандальний інформпривід, створений шоуменами з Українського інституту національної пам’яті (УІНП), ще раз демонструє ексклюзивний характер історичного наративу, який держава ретранслює через цей орган виконавчої влади. Цього разу за межі українського національного проекту витісняють феміністок, для яких 8 березня є днем боротьби за права жінок, і низку груп усього ідеологічного спектру, чия політична традиція спирається на ту чи іншу версію відзначання 1 травня. Це витіснення відбувається через атаку на комеморативні дати, тісно вписані в політичну ідентичність та практику, а також шляхом ототожнення цих дат із «радянським спадком».

Такі інформприводи мають певний мобілізаційний та політтехнологічний потенціал. Їх радо підхоплюють носії таких світоглядних моделей: 1) антисемітські групи, що зводять 8 березня до певного характерного образу єврейської традиції святкування Пуриму; 2) консервативні (у тому числі клерикальні) та відверто мізогінні групи, які плекають історичний міф про походження 8 березня від протесту секс-працівниць та заперечують цінність емансипативного проекту фемінізму загалом (ця категорія активізувалася через результат виборів у США); 3) умовно «неоліберальні» групи, що радо вітають будь-яке збільшення навантаження та обмеження відпочинку, заперечують цінність робітничого руху та соціальних гарантій; 4) умовно «антирадянські» групи, які не знають іншого контексту для цих двох свят і для яких вони однозначно марковані як «радянські» — тобто такі, наявність яких у символічному просторі нібито спричиняє усі негаразди «перехідного періоду» (хочеться додати: «від розвиненого соціалізму до комунізму»). Цей список неповний1Зокрема, він не звертає увагу на риторичні стратегії, як-то паразитування на темі … Continue reading, але вже можна зробити висновок про аудиторію, на яку, фактично, працює політичний акціонізм УІНП.

Українські феміністки та згаданий конгломерат груп, які орієнтуються на робітничий рух, відповіли на цю атаку просвітницькими заходами, текстами та акціями, котрі, напевно, ще триватимуть. Проте у дискусіях часто губиться один важливий аспект.

Історична політика — це політика, а не історія. Можна скільки завгодно критикувати один історичний міф на користь критичного і фахового дослідження минулого або на користь іншого історичного міфу чи великого наративу, які претендують на «об’єктивність». Але поки міф слугує зручним обґрунтуванням, санкцією до дії та мобілізаційним чинником для якоїсь політичної групи — він побутуватиме і до нього звертатимуться політики.

Тому критика певного типу історичної політики і навіть самої історичної політики загалом (буває і таке) не до історичної складової має звертатися, а до політичної. Головне питання полягає не в тому, наскільки той чи інший наратив відповідає минулому з точки зору конвенційного академічного знання, а у тому, який проект майбутнього в нього закладено та інтереси яких груп у ньому відображено.

Йдеться про генетичних спадкоємців радянської бюрократії, які остаточно деградували до примітивних кумівсько-кланових та регіональних структур, до неофеодальних, патримоніальних чи мафіозних (примітивних, базових, домодерних тощо) уявлень про право, мораль, справедливість, «сімейні цінності» тощо. Їхній соціальний проект — це ідеократичний неоконсерватизм у культурній сфері та периферійний капіталізм у сфері економіки, а якщо коротко — грабунок без інвестицій з вивезенням капіталу за кордон, з періодичними «соціальними ініціативами» популістичного характеру.

Політична інструменталізація історії задля вирішення короткострокових завдань актуальної політики є спільною практикою для всіх політичних сил у нашій країні від початку становлення незалежної держави. Зараз завдання зберегти владу, що стоїть перед панівною фракцією політичного класу, розкладається на два менших: стримувати суспільні прагнення до реформування системи (що передбачає повне усунення політичного класу чи суттєву втрату влади) та мобілізовувати суспільство на виконання військово-політичних та економічних завдань, затикаючи «ентузіазмом мас» прогалини в економіці та політиці. Перше завдання вирішується за допомогою, серед іншого, каналізації (сублімації) соціальної активності індивідів у сферу символічного. Будь-які негаразди сучасності зводяться до якогось метафізичного зла, що міститься у «неправильній свідомості» або в топонімах, або у святах, або ще десь там, але не тут і зараз.

Цей наратив універсалізує інтереси чи суспільний проект певної групи. Приблизні обриси цього проекту нам дають наведені вище категорії, що їх мобілізують на підтримку пропозицій УІНП, та надана характеристика політичного класу. Крім того, цей наратив є ексклюзивним. У межах цього проекту національність є тотальною ідентичністю, що виключає усі інші. Він ставить перед громадянами хибні дилеми: або Ти українець, або робітник (соціал-демократ, анархіст, автономний націоналіст тощо); або Ти українка, або феміністка; або Ти любиш гетьмана Скоропадського, або Ти не українець. І таких умов недалекоглядна еліта та її «ідеологічний штат» з кожним днем висуває дедалі більше. З точки зору промоутерів цього наративу бути українцем чи українкою значить розділяти усі нюанси націоналістичного наративу зразка ХІХ — початку ХХ століття.

Мені важко оцінювати феміністичний рух України за кількісними показниками. Я не знаю, скільки в Україні феміністок. Проте я знаю, що серед них є активні жінки з вищою освітою (часто отриманою за кордоном), волонтерки, бізнесменки, журналістки, дослідниці тощо. Атака з боку держави (а УІНП є органом виконавчої влади, а не приватною конторою і навіть не науковою установою) на важливі для цих людей символи дає сигнал про те, що такі люди державі не потрібні. Тож не треба дивуватися, якщо частина з них вирішить для себе, що їм така держава теж не дуже потрібна, що це не їхній проект. Хто від того більше програє — хай кожен вирішує для себе.

Отже, претензії до наявної історичної політики зводяться назагал до таких пунктів:

1) підвищення конфліктогенності, ексклюзивність: сьогодні «за борт» відправляють феміністок, завтра — ще когось, і навіть якщо промоутерами історичної політики лишаться самі лише «гетьманці» і «петлюрівці», вони все одно намагатимуться виключити один одного з канону «українства»;

2) авторитарний зміст — зокрема вже згадана вимога тотальної ідентичності;

3) архаїчність: попри спроби модернізації, можна споглядати лише механістичне додавання деталей до незмінної основи — можливо, спричинене не лише ідеологічними мотивами, але й браком кваліфікації та уяви;

4) каналізація потуги до змін у суспільстві до сфери символічного, захист інтересів корумпованого і прогнилого політичного класу загалом (не лише «фракції», що панує на певний момент);

5) відсутність механізмів повернення до звичайного стану свідомості, дегуманізація суспільства у довгостроковій перспективі.

Щодо останнього варто сказати кілька слів. Не єдиним, але важливим механізмом довгострокових деформацій суспільної свідомості під дією такого роду заходів, спрямованих на вирішення короткострокових політичних завдань, є формування обрисів контрпроекту і контреліти.

Пропагандистський образ Заходу, створений радянською пропагандою, дуже сильно визначив і до сьогоднішнього дня почасти визначає світогляд пострадянських лібералів — і не лише лібералів. Спроби маркувати робітничий і феміністичний рух як «радянський» не лише говорять про той вплив, який і досі має радянська пропаганда на свідомість промоутерів панівного наративу, але й впливає на майбутній вигляд робітничого та феміністичного руху в Україні.

Ці рухи розвиватимуться. Викидати їх за борт проекту «Україна» — це тупо, безвідповідально і красномовно свідчить про моральний та інтелектуальний рівень вітчизняних провладних інтелектуалів. До того ж, маркування феміністичного та робітничого днів боротьби за власні права як радянських та наділення цих дат низкою атрибутів частково визначатиме ті гасла, під якими ця боротьба буде точитися в майбутньому.

Я мав би радіти тому, що політичний клас та «істеблішмент» відштовхує від себе жіночі права та права робітників і маркує їх як ворожі. Це підштовхне жінок і робітників у справі захисту своїх прав шукати собі інший «центр тяжіння», котрим могли би стати ліві, ліволіберальні та анархічні групи, яким я симпатизую. Але, з іншого боку, сконструйована сьогодні тотожність феміністичне/робітниче = «радянське» (авторитарне) впливатиме на теорію і практику молодих рухів ще й шляхом некритичного звернення до радянського спадку через призму негативного образу цього спадку. Тобто, наявна політика серед іншого гальванізує труп «радянського» (авторитарного) лівого проекту.

Наслідки такої «гальванізації» ми вже можемо зафіксувати навіть на прикладі політичної актуалізації образу Леніна. Спосіб, у який Леніна усунули з простору географічного, повертає його до простору актуальної політики. Політико-символічна медійна акція з демонтажу Леніна у Києві дала поштовх до його повернення з політичного небуття у рамках сепаратистських проектів, політичний вжиток демонізованого образу Леніна збуджує інтерес до його теоретичного і політичного спадку серед молоді на всій території України. І тут навіть палкий ленінець має визнати, що далеко не все з арсеналу політичних практик дегуманізованого світовою і громадянською війною суспільства початку ХХ століття варто актуалізовувати на початку століття ХХІ-го.

Я сумніваюся, що саме цього результату очікували і бажали «декомунізатори». Напевно, вони стануть заперечувати цей наслідок власної політики — передусім перед самими собою. Так само вони не розуміють довгострокової шкоди від своєї історичної політики загалом та від атак на міжнародні комеморативні дати, такі як 8 березня і 1 травня, зокрема.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки

Примітки
1 Зокрема, він не звертає увагу на риторичні стратегії, як-то паразитування на темі війни. Акції та навіть тексти профеміністичного змісту, тобто реакція на ініціативи УІНП, ставляться у контекст ескалації конфлікту на сході з метою дискредитувати цю активність. При цьому забувають, що йдеться саме про реакцію (цілком передбачувану) на дії УІНП, який або користується «вікном можливостей» для досягнення своїх цілей у символічному просторі, або навіть забезпечує «прикриття» можливим помилкам чи авантюрам керівництва на сході — у тому числі шляхом переведення можливого невдоволення населення в антифеміністичне русло. Отже, цей (як і багато інших) риторичний «аргумент» з боку УІНП передусім дискредитує діяльність самого УІНП.