Audience Emancipated: боротьба триває

Пам’ять — соціальна чи індивідуальна — є основою людської ідентичності, вона конституює позицію індивіда щодо світу, його належність до певної спільноти. Сприйняття теперішнього значною мірою залежить від знання минулого. Свідомо чи ні, ми сприймаємо оточення в контексті причинного зв’язку з минулими подіями та об’єктами, адже пам’ять конструюється у взаємодії з простором¹Коннертон П. Як суспільства пам’ятають. К.: Ніка-Центр, 2013. — С. 16.. Простір міста — це система, в якій на географічну мапу накладається когнітивна, що формується у щоденних тілесних практиках: прогулянці, відвідинах кав’ярні, у дорозі в університет чи на роботу. Перейменування, демонтаж, перебудову ті, хто реалізовує ці практики, сприймають як втручання у простір індивідуальної пам’яті: на когнітивній мапі індивіда утворюється лакуна, болісний розрив. У цей момент спогади і наративи, що досі лишалися несвідомими, переходять в активну фазу: людина протестує, захищаючи власну ідентичність і право на неї. Публічний простір — це також місце перетину індивідуального й колективного вимірів ідентичності. Люди об’єднуються, відстоюючи колективний образ міста, — з’являється громада. Формується новий наратив: голоси переплітаються, щоб розповісти історію боротьби, маніфестувати себе. Такою історією став фільм «Audience emancipated: Боротьба за кінотеатр “Емек”», представлений на цьогорічному фестивалі документального кіно Docudays UA.

Своєрідним вступом до хронології протесту громади Стамбула стали кадри з архівних записів: стіни фойє кінотеатру «Емек» сяють червоними прапорами — Першотравень, десятки (чи сотні?) відвідувачів відзначають солідарність з трудящими невдовзі після державного перевороту 1980 року²Третій (після 1960 і 1971 років) військовий переворот у Турецькій Республіці, був … Continue reading. Заповнені не лише коридори кінотеатру: кадри знадвору фіксують натовп перед центральним входом, який увінчує барвиста афіша — прем’єра фільму Алана Паркера за однойменним альбомом Pink Floyd «Стіна» (1982). Дати, як і кадри, мерехтять перед очима глядача, вхопитися за щось важко, все швидко змінюється, навіть коли на екрані з’являється підпис. Це не сума історичних фактів, а портрет «Емека» крізь роки: тут, за рогом центральної вулиці Істікляль, розташоване серце громади Бейоглу.

Експозиція: 3 квітня 2010 року, відкриття 29-го Міжнародного кінофестивалю у Стамбулі. Зі сцени Конгрес-центру міністр культури і туризму Ертугрул Ґюнай оголошує, що культурна спільнота з жалем вимушена повідомити: серед локацій цьогорічного фестивалю немає історичного мистецького центру — кінотеатру «Емек». Споруду, яка протягом двох десятиліть слугувала місцем проведення фестивалю, доведеться реконструювати. Із зали долинають обурені крики: «Це означає, що кінотеатр знищать?» Міністр намагається ігнорувати неспокій аудиторії. Однак довго відмовчуватися не вдасться: 31 березня запущено електронну петицію і створено Facebook-сторінку³Нині вона не функціонує, усі оновлення на сайті петиції або в Twitter-акаунті. на захист історичної будівлі. Кількість підписників зростає, невдовзі їх стає 10 тисяч. З’являється ініціатива «Емек наш, Стамбул наш» (Emek Bizim Istanbul Bizim), яка координує учасників протесту, публікуючи час і місце зустрічі, порядок денний, займається організацією культурних заходів у межах акцій. Незабаром, 24 грудня 2011 року, після того, як уряд відкликав заборону на знищення історичної пам’ятки «Емек», люди виходять на вулиці — під стінами кінотеатру збираються тисячі однодумців, серед яких і члени Турецької асоціації кінокритиків (SIYAD).

Лінія оповіді фільму має два виміри. Перший складається з документальних відеоматеріалів, які зняли учасники протестів. Другий — із нарізки телевізійних новин, записів із публічних виступів представників державних структур, рекламних роликів «оновленого» кінотеатру тощо. Перший — бачення і висловлення міської громади, другий — бачення, яке намагається нав’язати неоліберальна урбанізація. Як каже одна з демонстранток: «Це протистояння мистецтва і свободи з шопінґом і споживацтвом!». Очевидно, що людей, які прийшли на акції, об’єднує не лише спільний образ з минулого, а й переконання, що комерціалізація цього простору разом із будівлею зруйнує і їхній спосіб життя.

Опозиція світоглядів та повідомлень протилежних сторін реалізується засобами кіномови, вони змінюються. Маніфест громади втілюється у переплетенні різних нарацій, що не зазнали суттєвих формальних змін під час монтажу (лише нарізка і склейка, оповідь розгортається переважно хронологічно). Трансляція позиції влади зазнає показових деформацій: перемотування, повторення, масштабування кадру та винесення на інший фон, що постійно переривається чорним мерехтінням, наче на телеекрані. Це глузування режисерської ініціативи, що викриває лицемірство державного апарату й підконтрольних їм фігур, адже вони відмовляються визнавати факт знищення кінотеатру. Махінації з відеоформатом — це акцент на постановочності: посадовці розігрують перед аудиторією спектакль. Лейтмотивом лунає фраза-виправдання (міністра культури, мера): «Ми не руйнуємо “Емек”, а просто переносимо кінотеатр на верхні поверхи», — верхні поверхи нового торговельного центру, спроектованого девелоперською компанією Turkmall. На екрані раптом вигулькує зосереджене обличчя будівельника, який намагається переконати скептично налаштованих кореспондентів у тому, що бульдозер у головній залі не руйнує історичну споруду. Поки журналісти блукають спустошеним приміщенням, безлад, уламки внутрішніх конструкцій усюди встилають понівечений паркет — головний інженер співає осанну збереженій ліпнині ХІХ століття. Її збираються демонтувати і зберегти для оздоблення нового кінотеатру, от і весь «метод перенесення». Очевидно, виконавці переконані, що єдина цінність «Емека» — це барокові розетки під куполом. Думка громади дещо інакша, один із протестувальників іронічно посміхається: «Хай тоді Дівочу вежу перенесуть на хмарочос!» Інший радить ентузіастам перенесення відірвати собі руку і вставити у вухо.

Що більше відмежовуються від проблеми представники міської влади та міністр культури, то сконцентрованішим стає протестний рух, інтенсивніше взаємодіють із простором учасники. Спочатку вони блокують вулицю Істікляль: попри мирний характер акції, магазини мас-маркету один за одним опускають ґрати. Це страх перед тим, як громада демонструє свою присутність у місті, і він виправданий: далі простестувальники заповнюють ТРЦ «Демірьорен», скандуючи під час ходи «Капіталісти, руки геть від “Емека”!». Тим часом на вулицях виспівують: «Таїпе [Ердогане], провалися разом зі своїм торговим центром!». Невдовзі люди увійдуть до напівзруйнованого «Емека», хай і ненадовго.

Ідея колективної праці пронизує стрічку: від назви кінотеатру (що турецькою означає «праця») як символу спільної боротьби за пам’ять і до авторства самого фільму. «Емек наш, Стамбул наш!» — лунає з гучномовців протестувальників. Це лише початок боротьби за публічний простір: невдовзі стамбульці консолідуються, щоб виступити проти рішення прем’єр-міністра вирубати парк Ґезі. Останньою краплею стане ігнорування думки громади з боку прем’єра — стамбульці вийдуть на протест проти уряду, який не представляє їхні інтереси. Саме тому той факт, що врешті-решт «Емек» було знищено, ще не означає, що протестувальники програли: протест став спільною працею над поверненням публічного простору, голосом громади, чию визначальну роль у функціонуванні міста ігнорували. Подія розгортається далі. Асоціація кінокритиків бойкотує заходи, які проводять в «оновленому» «Емеку» на 6 поверсі ТРЦ «Демірьорен». В одному із відеозаписів показано, як протестувальники заліплюють колишній вхід до кінотеатру викупленими квитками, псують їх, щоб ніхто не потрапив на сеанс в ТРЦ. Показово, що це вхід з вулиці — принциповий аспект, що відрізняє демократичний (культурний) простір від комерційного: до нового кінотеатру можна потрапити лише через вхід до ТРЦ, подолавши п’ять поверхів брендових магазинів та фуд-кортів. Інший кадр: 32-й Міжнародний кінофестиваль у Стамбулі, березень 2013, посеред церемонії відкриття люди в залі одне за одним підносять таблички: «“Емек” прекрасний там, де він є».

Визначальний лейтмотив фільму: «Це лише початок, боротьба триває», — гасло паризьких протестів 1968 року. Поліцейські метушаться у внутрішньому дворику кінотеатру, один за одним трощачи гучномовці й підсилювачі, з яких лунає жвава музика. Тільки-но вони зривають чергову колонку, мелодія, що на якийсь момент обривається, лунає вже з іншого кінця подвір’я. Застрибуючи на портики, троє людей у формі намагаються дотягнутися до фотографині, яка, звісивши ноги, сидить у вікні поверхом вище і знімає розгублених правоохоронців. У той же час під стінами «Емека» на вулиці Істікляль поліція намагається розігнати натовп протестувальників, застосовуючи щити, кийки, сльозогінний газ, водомет. 7 квітня 2013 року — за півтора місяця до початку протестів на площі Таксім. І до остаточного зруйнування кінотеатру.

«Audience Emancipated» — не лише історія протесту, це сам протест: «Доки точитиметься боротьба, фільм зніматимуть», — повідомляє фінальний надпис на екрані. Відкрита структура кінострічки передбачає подальше доповнення, продовження боротьби. Це глобальна перспектива, в якій ідеться не лише про кінотеатр «Емек»: він є частиною загального, міського простору. «Таксім — усюди, спротив — усюди». У Києві також.

У київському Будинку кіно фільм презентував колектив — учасники протестів та ініціативи «Emek Bizim Istanbul Bizim», автор стрічки. Одна з учасниць, Беґюм Ожден Фірат, викладачка кафедри соціології в Університеті образотворчого мистецтва ім. Мімар Синан у Стамбулі, розповіла аудиторії про «Audience Emancipated» та право на місто:

Ми створили цей фільм як пам’ять і нагадування про нашу боротьбу і її досягнення. Також — як нашу власну історію на противагу історії влади: уряду, держави, капіталу. Числа і дати не важливі, тому що кожен з вас вже знає, що таке «Емек». Вам знайома ця будівля, ці відчуття, коли ви відчиняєте двері й заходите всередину, вам знайомий цей досвід: він називається публічністю. Цей досвід є глобальним, він сучасний, урбаністичний: похід в кінотеатр, парк, іноді — на завод. Боротьба за «Емек» була спрямована проти накопичення капіталу, яке загрожує існуванню осередків публічності в місті й відбирає його у містян — тих, кому належить публічний простір, звичайних жителів міста. Йшлося не про сам кінотеатр, а наше право на місто, право приймати рішення і втілювати їх у життя. Тож «Емек» став символом чогось більшого за споруду. Її було зруйновано, а на її місці збудовано торговий центр. Але це не означає, що нас переможено: «Емек» став одним із рухів, що проклали шлях протестам на площі Таксім. Це важливо, і над цим варто поміркувати: мені здається, що ми перебуваємо на початку глобального руху за повернення міста громаді, за самоуправління, за об’єднання проти уряду, який не представляє наші інтереси, і проти капіталу, який намагається привласнити наші життя. Тому я не вважаю, що ми програли: ми вийшли на новий етап, незважаючи на нещодавнє введення надзвичайного стану. Однак ані поліція, ані військові неспроможні позбавити нас досвіду публічності: у Туреччині ви все одно знайдете чимало невеличких осередків солідарності, які формують свою мережу. Подорожуючи з презентацією фільму, ми побачили, що у кожному місті є свій «Емек». Борючись за наші кінотеатри, парки і заводи, ми усвідомлюємо себе частиною глобального руху.

Київ має свою історію боротьби за публічний простір, та на жаль, у ній ще небагато перемог. Одна з них — кінотеатр «Жовтень». Подільський «Емек», підпалений восени 2014, за рік вдалося відбудувати завдяки оперативно створеній громадській організації «Врятуй Жовтень», ініціатори якої забезпечили розголос і координацію активістської діяльності. Вирішальну роль відіграла громада: акції на захист кінотеатру під стінами ЦВК та КМДА стимулювали прийняття у Київраді резолюції щодо підтримки «Жовтня». Важливо, що активісти домоглися дотримання цієї резолюції, і, за словами директорки Людмили Горделадзе (присутньої на обговоренні після показу «Audience Emancipated»), на відбудову кінотеатру з міського бюджету було виділено 2 мільйони доларів. Однак могло скластися інакше. Так, у січні 2017, попри протести, знесли кінотеатр «Нивки». Документально підґрунтя готувалося заздалегідь: «за зверненням громадян Шевченківського району» необхідно було вжити заходів, щоб довести занедбану територію до ладу, — свідчить запит депутата Київради Костянтина Ялового. І тут «Емек»: на звільненій території планують звести торговий центр. Так само, як колись намагалися вчинити з Гостинним двором, попередньо витіснивши звідти активістів та організаторів культурного простору у лютому 2013. Про зіткнення з рейдерами згадує також директорка «Кінопанорами» Наталія Соболєва: кінотеатр було продано за мера Леоніда Черновецького. Однак діяльність кінотеатру вдалося підтримувати на орендних умовах, які б не вдалося виконувати без допомоги постійних глядачів «Кінопанорами» —  старої київської інтелігенції. У подібному становищі можуть опинится (й опиняються) і інші старі районні кінотеатри, раніше — відкриті осередки культури. В умовах комерціалізації міського простору їхнє збереження, а загалом — співтворення публічного простору як такого, неможливе без активної присутності громади.

Беґюм:

З турецької emek перекладається як праця. Наприкінці фільму можна почути гасло: «”Емек” ніколи не стане навколішки перед капіталом». Подумайте про працю як про щось більше, ніж виробництво, подумайте про неї як щось колективне, адже ми будуємо наші міста спільними зусиллями. Перебуваючи у міському просторі, використовуючи його спільно, ми робимо його цінним. Тож я сподіваюся, що ми не дозволимо капіталу привласнити наше місто.