Чому важливий «жіночий погляд», якщо він існує, і чому кінематографу потрібні жіночі твори? Обговорити це питання 26 березня зібралися режисерки, чиї фільми були представлені на цьогорічному фестивалі Docudays UA у позаконкурсній програмі: Метте Карла Альбрехтсен («Венери», 2016), Саломе Яші («Осяйне світло заходу сонця», 2016), а також ініціаторка дискусії Юлія Сердюкова, продюсерка фільмів «Все палає» (2014) і «Євромайдан. Чорновий монтаж» (2014). Модерувала обговорення Алексія Муіньйос Руїс — спеціальна гостя фестивалю, режисерка, заступниця директорки Європейської жіночої аудіовізуальної мережі (EWA).

Алексія: За канонічними жіночими персонажами у сучасному кінематографі часто стояли жінки. Марія у «Метрополісі», Скарлетт ОʼХара у «Звіяних вітром», ближче до сучасності — Кейтніс Евердін у «Голодних іграх»: усі вони вперше з’явилися у романах, які написали жінки. Однак їхнє втілення на кіноекранах належить чоловікам — режисерам згаданих фільмів. Ми виросли, керуючись уявленнями про жінку і жіночність, які сформували чоловіки. Час подумати, чому так сталося? Особливо зважаючи на той факт, що режисеркою першого художнього фільму була жінка1. Однак історія це переважно замовчує.

Алексія Муіньйос Руїс

Алексія Муіньйос Руїс. Фото надане Docudays UA

Результати дослідження гендерної рівності у європейській кіноіндустрії, проведеного Європейської жіночою аудіовізуальною мережею, свідчать, що 44% від загальної кількості випускників кінематографічних шкіл становлять жінки. Однак режисерами 79% європейських фільмів залишаються чоловіки. Лише 16% фільмів, що отримали фінансування, були зняті жінками (2006-2013).

Саломе: Я родом з Грузії, доволі консервативної країни з сильною релігійною, патріархальною традицією, згідно з якою покликання жінки — мити ноги своєму чоловікові. Тож основна причина того, що жінки рідше замислюються про професійну кар’єру, зокрема у кіно, закладена культурою: брак впевненості у власних силах, страх брати на себе відповідальність і фінансові ризики. Так само спонсори-чоловіки, від яких залежить ухвалення рішення, не схильні довіряти жінкам через упередження, що жінка не може створити цінний культурний матеріал (на відміну від чоловіка-творця).

Саломе Яші

Саломе Яші. Фото надане Docudays UA

Юлія: Те, що мені — людині, яка була однією з ініціаторок цієї дискусії — дуже ніяково говорити на цю тему, є своєрідним показником ситуації в Україні. Почавши продюсерську кар’єру кілька років тому, я зіткнулася з певним дискомфортом, причини якого я не розуміла, доки не почала працювати з жінками-режисерками. Продюсер — це сервісна позиція, продюсер має створити умови для роботи режисера. Але очікування чоловіків і жінок у цій ситуації — різні. Хоч чоловіки ставилися до мене настільки добре, наскільки могли (не хочу нікого образити), досвід роботи з режисерками подарував інший рівень комфорту, уваги і взаємної поваги. Ледь помітний зсув полягав у відчутті, що моя думка має значення. До того ж, коли я як продюсерка почала пошуки фінансування, під час спілкування з колегами і представниками державних структур в Україні помітила дисбаланс: продюсерів-чоловіків більше, серед експертів, які вирішують, які проекти отримають гроші, також більше чоловіків. Коли під час пітчингів, на яких розподілялися державні кошти, на сцену виходила жінка, змінювалася манера бесіди: продюсерці чи представниці, наче школярці, що відповідає на іспиті, потрібно було довести право свого проекту на існування.

Метте: Мені пощастило народитися у Скандинавії, де захист прав жінок, зокрема у кіновиробництві, є актуальним питанням. І хоч це ще не гарантує рівність, жінці не так важко здобути підтримку і фінансування для зйомок фільму. У Данії існує потужна жіноча традиція режисури, особливо у документальному кіно, також багато жінок серед продюсерів. Можливість є, та це потребує сил — обстоювати свою ідею, брати на себе керування командою. У Данському інституті кінематографії2, особливо в художньому кіно, жінкам важче добитися фінансування великих проектів — звісно, якщо ти не Сюзанна Бір («Помста», 2010) чи Лоне Шерфіґ («Виховання почуттів», 2009).

Метте Карла Альбрехтсен

Метте Карла Альбрехтсен. Фото надане Docudays UA

За даними опитування, проведеного Європейської жіночою аудіовізуальною мережею, у якому взяли  участь 717 респонденток, до факторів, що стають на заваді розвитку професійної діяльності жінок-режисерок, належать: брак зв’язків (нетворкінгу) 63%; виклики лідерства 66%; брак впевненості (страх не досягнути рівня «геніальності», заданого авторитетами) 68%; нестабільність роботи 69%; сімейні зобов’язання 71%. Для 76% респонденток серйозною перешкодою є брак прикладу для наслідування, прецеденту немає альтернативної моделі ідентифікації на противагу чоловічому погляду. Найбільш вагомим фактором є конкуренція у здобутті фінансування 81% опитаних згадали цю проблему. Щодо останнього фактора варто зазначити: це конкуренція на ринку, орієнтованому на наратив білого чоловіка, і до того ж, селекцію робіт і затвердження фінансування найчастіше проводять чоловіки.

Алексія: Що означає бути жінкою-режисеркою, коли йдеться про пошук альтернативних історій та способів їх втілення? Ми розуміємо, що біологія не детермінує стиль, але можемо припустити, що методи дослідження режисерок мають глибший, чуттєвіший характер, як от ненормативний підхід Метте до жіночої сексуальності у «Венерах».  

Саломе: Навряд чи можна чітко визначити, чим жіночий фільм відрізняється від чоловічого — це штучне розмежування і звернення до гендерних стереотипів. Неправильно шукати причину у гендері, формулюючи питання: «Чому серед чоловіків злочинців більше, ніж серед жінок?» Наприклад, те, що у США більшість посад головних виконавчих директорів комерційних організацій займають високі білі чоловіки, ще не означає, що вони найрозумніші. Це лише свідчить, що вони привабливіші й оточення схильне їм довіряти.

Юлія Сердюкова

Юлія Сердюкова. Фото надане Docudays UA

Юлія: Мені довелося бути продюсеркою двох документальних фільмів про Майдан: один, «Все палає» (2014), зробили три чоловіки, а інший — збірка 10 короткометражок «Євромайдан. Чорновий монтаж» (2014) — має різних авторів. Спочатку я хотіла навести як приклад уривки зі «Все палає», які показують, як мирний протест перетворився на сутичку. У стилі зйомки можна відчути, що чоловіки, які знімали, багато дивилися Спілберга. Водночас у «Євромайдані» є чудовий епізод Катерини Горностай, який називається «Мирний протест Маші» — про медсестру, яка заступила на чергування після того, як почалися сутички. Там є кадр крупним планом, Катя наводить камеру на обличчя Маші — видно, як їй страшно. В епізодах Каті з революції такого багато. На початку мені здалося, що це дуже хороший приклад. Але потім я згадала, що у «Все палає» є дуже довгий крупний план, в якому зафіксовано відчай і страх чоловіка, який захищає пам’ятник Леніну на бульварі Шевченка. Очевидно, такі порівняння можуть стати маніпулятивними… З іншого боку, жоден чоловік не зняв би такого фільму, як Метте і Леа3.

Метте: Я не впевнена, що можливе розрізнення стилю оповіді  на чоловічий і жіночий. Але очевидно, що нам потрібні фільми, зняті жінками, тому що вони обирають інші історії, інших персонажів. Ми ідентифікуємо себе, знімаючи, досліджуємо персонажів. У цьому втілюється свобода режисерки: бути вільною у своєму виборі і не підлягати впливу перешкод на кшталт тиску з боку випускового редактора чи спонсорів, продюсерів тощо. Очолювати команду з 20 чоловіків на знімальному майданчику — це наче очолювати армію, потребує чимало впевненості. Це не те, чого традиційно очікують від жінки. Часто доводиться сперечатися зі звукорежисером і виправдовувати свою — режисерську — позицію, наче захищатися на іспиті, хоча контракт підписано і ми вже на зйомках.

Алексія: Жінки-режисерки потрібні, бо нам потрібна варіативність історій. Якщо фільми знімають лише чоловіки, ми втрачаємо безліч персонажів, сюжетів, бачень. Там, де існує розмаїття — дозволяємо існувати панівному (чоловічому) дискурсу. Звісно, у кінематографі є безліч чудових жіночих персонажів, які створили чоловіки: Джордж К’юкор («Моя чарівна леді», 1964), Вільям Вайлер («Римські канікули», 1953), крім того, у нас є Тодд Гейнс. Фільм «Керол» (2015), в основі якого лежить роман Патриції Гайсміт, спродюсували Елізабет Карлсен і Крістін Вакон, але режисер — чоловік, хоча стиль зйомок цілком вкладається в уявлення про «жіночий».

Фільми, де є головний герой, для багатьох є універсальними, вони пропонують певну модель для ідентифікації. Рецепція фільму — це емпатія, на екрані ми шукаємо себе. Тому, коли йдеться про сприйняття і переосмислення уявлень про чоловіче і жіноче, потрібно розширювати можливі бачення і збагачувати кіноіндустрію головними героїнями.

Саломе: Особливо у масовому і популярному кінематографі. Якщо зайти на Netflix, ви майже не знайдете фільмів, де головна роль належить жінці. До того ж, якщо зайти на порносайт, навіть лесбійський секс втілює чоловічі уявлення про жіночу сексуальність. Кіноіндустрія і порноіндустрія зокрема доволі чітко відображають, для кого ці фільми вироблені — для чоловічого задоволення — і хто їх зняв.

Метте: У минулі роки з’явилося чимало голівудських фільмів з визначними персонажками, як у фільмах  Ніка Касаветіса («Щоденник пам’яті», 2005) чи Вуді Аллена («Вікі Крістіна Барселона», 2008). А зараз все змінилося: з’являються хіба що сумнівні фільми про супергероїв, де жінка, звісно, сильна, але її зображення одновимірне, продиктоване бажаннями глядача-чоловіка.

Алексія: Причина цього — світовий ринок і упередження, що фільми про сильних жінок не продаються, оскільки мають вузьку цільову аудиторію — жіночу. Це створює серйозні перешкоди для розвитку проектів режисерок. Існують окремі програми фінансування першого повнометражного фільму, однак доволі важко отримати кошти для другого: мені довелося шукати продюсера для свого другого фільму протягом 8 років!

Метте: Як на мене, зняти другий фільм однаково важко чоловікам і жінкам, але все ж залишається тенденція віддавати перевагу чоловікам: нечасто можна натрапити на режисера, якому відмовили у фінансуванні повнометражного фільму, вирішивши натомість на користь режисерки. Є талановиті режисерки, які заслуговують на фінансування свого другого проекту, але якщо їхнім конкурентом виявляється чоловік…

Бріджит О'Шіа

Бріджит О’Шіа. Фото надане Docudays UA

Бріджит О’Шіа (коментар) фрілансерка Берлінале (Кампус талантів, відділ європейського кіноринку та ринку співробітництва), голова індустріальної програми фестивалю DOK Leipzig 2015, на Docudays UA 2017 провела презентацію «Доступ до міжнародного ринку»:

Як людина, яка регулярно бере участь в обговореннях гендерної нерівності зі спонсорами кінопроектів, можу сказати, що вони можуть фінансувати лише ретроактивно. Можна обирати програми, щоб забезпечити власний проект коштами, але треба перш за все зважати на кількість заявок. Існує позиція — справедлива — жінок-кіновиробниць, представни_ць ЛГБТ, національних меншин тощо: вони вважають, що розробники програм кінофестивалів і спонсори налаштовані проти них. Але переважно проблема полягає не в сексизмі чи расизмі, а в браку обізнаності, інформації.  Це та лакуна, яку я намагаюся заповнити, привертаючи увагу до цієї проблеми своєю професійною і публічною діяльністю. Це той внесок, який можемо зробити всі ми. Спілкуючись із вашими місцевими спонсорами чи представниками аудіовізуальних ЗМІ ми постійно згадуємо імена режисерок, продюсерок та інших талановитих особистостей, щоб дати знати про їхнє існування у цій галузі.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки   [ + ]

1. У 1896 році Аліс Гі-Бланше зняла «Капустяну фею». — Прим. авт.
2. Відповідальний за підтримку і заохочення національної кіноіндустрії. — Прим. авт.
3. У фільмі «Венери» зібрано історії жінок про їхній сексуальний досвід. — Прим. авт.