Метте Карла Альбрехтсен (Mette Carla Albrechtsen) приїхала до Києва як гостя Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA представити фільм «Венери» (Venus), який вона створила у співпраці з іншою режисеркою Леєю Ґлоб (Lea Glob). Дансько-норвезька стрічка зображає двадцять одну молоду жінку, які відповідають на питання режисерок про секс.

Ви знаєте, що ваш фільм здобув величезний успіх на фестивалі? Всі тільки про нього й говорять!

Справді? Це дуже приємно. Я була на показі і бачила чергу — вхід до зали проходив якось дуже хаотично. Я була дуже рада побачити, що кінозал був заповнений ущент. Опісля відбулася непогана дискусія. Я отримала дуже багато приємних відгуків від людей, що підійшли до мене та подякували.

Ваш фільм називається «Венери». Чому саме так? Адже це не зовсім «відповідна» назва.

Що ж, нам (тут і далі — «я та Леа Ґлоб». — Прим. авт.) було важко знайти правильну назву. Оригінальна назва звучала «Людська жіноча сексуальність». Але потім ми натрапили на Venus. Спочатку ми не були впевнені, чи ця назва нам сподобалася. Та «Венера» наче застрягла в нас у головах. І в кінці, коли вже потрібно було справді визначитися, ми дійшли висновку, що назва хороша. Це слово уособлює стільки різних речей: це статуя, планета, таємниця, жінка, це «V», майже як «вагіна», — існує стільки різних конотацій слова «венера». Уявлення про справжню жінку — це те, чому ми намагаємося кинути виклик у фільмі. Принаймні для мене це одне з найважливіших питань та причин створення цього фільму: що означає сьогодні бути молодою жінкою, стикатися з ідеалізацією жінки, соціальними наративами та уявленнями? Яким є найправильніший спосіб бути жінкою?

То саме це була першопричина створення фільму? Бо на мене перші сцени у фільмі справили враження, що вас цікавило передусім ставлення жінок до сексу, сам секс.

Ні, проект був започаткований як дуже особистий. Ми обоє, я та Леа, від певного часу працювали довкола цієї теми з іншими проектами. Власне, з Леєю ми познайомилися у кіношколі на першому році мого навчання. Моїм великим вступним завданням було створити у студії дванадцять хвилин відео. Леа прийшла в команду ззовні, як оператор-постановник. Проект називався «Метаморфозис» — про чотирьох дівчат-підлітків, котрі мали пояснити, що вони бачать у дзеркалі, дивлячись на себе. Відтоді ми стали дуже хорошими друзями і виявили, що нам дуже добре працюється разом. Під час літніх канікул ми захотіли зняти фільм із тими самими дівчатами-підлітками, а назвали його «Наука про молодих жінок». Це був такий собі нудний таблоїдний фільм, котрий зображає героїнь у їхніх приватних кімнатах, але з відстані. Процес зачепив нас за живе, і ми відчули, наче наштовхнулися на щось важливе. Але тоді ми обоє, мабуть, були надто боягузками, щоб дійсно піти далі і поставити тим дівчатам питання, котрі нас насправді цікавили.

Отже, ми маємо велике бажання дослідити цю тему [сексуальності жінки]. Зростаючи, кожна з нас у різний спосіб почувалася самотньою, спантеличеною та неправильною. У нас була купа питань і не було батьків, котрі би просвітили нас щодо більш приємних або емоційних сторін сексуальності. У школі тебе лише навчають не підхопити якийсь вірус або не завагітніти. Та ніхто насправді не поінформував нас про емоції, котрі йдуть у пакеті. Серед усього іншого, ми хотіли розібратися, що відбувалося з нами самими, одна для одної. По суті, я хотіла навчитися чогось, тих речей, яких я не знала.

Ми вже на ранній стадії визначили для себе, що це фільм, який повинен бути про мову і створення мови. Якими б не були наші головні цілі, ми ставили собі питання, чи це могло би бути просвітницькою роботою. Щоб після того, як люди його подивилися, можливо, не маючи слів, вони б могли, так би мовити, запозичити кілька. Тому що в данській мові, як ви бачили у фільмі, немає навіть відповідного слова на позначення жіночого статевого органу. Я б хотіла, щоб у Данії з часом цей фільм почали показувати в школах. Я б цього дуже хотіла. Щоб фільм слугував частиною освітньої програми, яка була б поштовхом до початку розмови. Наприклад, для нас це фільм, який ми б хотіли побачити, коли нам було по чотирнадцять чи дванадцять. Тож, по суті, це подарунок нам самим, а також, сподіваюся, й іншим.

Справді? Тому що в мене склалося враження, що ви з Леєю були вже впевнені у своїй сексуальності, вивільнені, користали з неї сповна і тільки розширювали границі свого пізнання. Саме тому ви й хотіли, так би мовити, пояснити цю сексуальність збірним голосом певної кількості різних жінок.

Ні, ми точно не були впевнені. Тобто… Для мене особисто фільм має таку собі історію. Перша частина — «Венери» (котра насправді включена у фільм не повністю) — це дуже особисте дослідження між мною та співрежисеркою: ми кожного дня пишемо одна одній листи, документуючи думки та почуття про власне еротичне життя. Таким чином ми створили дуже безпечне місце, де могли обговорювати все. Саме в цей період я зробила найбільший прогрес, якщо можна так сказати. Та на початку, коли ми тільки почали брати інтерв’ю в жінок, я була зовсім іншою людиною, ніж, не знаю, п’ять років тому. Спершу я була близька того, щоб облишити цю справу, тому що відчувала, ніби я недостатньо компетентна для того, щоб робити цей фільм. Я була дуже недосвідченою і, по суті, почувалася шахрайкою, коли робила інтерв’ю з цією дівчиною двадцяти років, а мені тридцять, і вона знає більше про це, ніж я. Але, можливо, саме з цієї конкретної причини я й мусила зробити цей фільм.

Скажу вам, що цього абсолютно не було видно.

Ні-ні, саме тут важливу роль відіграли наші режисерські здібності. Ми думали, що фільм буде зовсім іншим. Тому коли побачили кастинговий матеріал, ми змушені були переоцінити, який саме фільм ми хочемо зробити. Від того моменту я і Леа стали менш важливими, тому що інакше, якби весь час фокус був наведений на нас, це б створило дивний дисбаланс. І ми стали радше провідницями, глядачками-провідницями, в тому сенсі, що створили місце для жінок. Було вирізано численні моменти, де ми  багато говоримо. Якби ви подивилися весь сирий матеріал, ми б там поставали більш розуміючими і підтримуючими, ми там сотню разів повторюємо: «Ми розуміємо».

Кадр із фільму «Венери»

Кадр із фільму «Венери»

На якій підставі ви з Леєю вибирали тих жінок? Я впевнена, що не всі жінки, у яких ви брали інтерв’ю, були зрештою внесені до фільму. Якими критеріями ви керувалися?

Були різні речі, які виділилися на загальному фоні. Ми мали шукати героїнь, котрі б могли сидіти в тому кріслі. Прийшло багато жінок з великим бажанням це зробити, але все в їхній мові тіла говорило «ні». А на це стає дуже некомфортно дивитися, бо вони почуваються некомфортно. Тому ми найперше мусили знайти жінок, котрі були би здатні витримати власну незахищеність і водночас залишатися дуже автентичними.

Після цього ми повинні були розглянути, хто має найбільш цікаву історію, бо це не може бути будь-яка історія, а така, до якої більшість людей можуть віднести себе, щось про наше суспільство, щось про чоловіків… Були різні критерії.

А чому кастинг? Взагалі, чому ви вибрали таку концепцію? Ви справді розмістили оголошення десь в інтернеті чи шукали жінок за допомогою якоїсь модельної агенції?

Скоріше це було поєднання різних способів. На нашому веб-сайті ми з Леєю написали дуже особисті тексти про наш власний досвід зростання, як ми почувалися — такий собі маніфест того, про що буде проект. Ми просто намагалися передати цінності проекту, що має на меті дослідити сексуальність молодих жінок з жіночої точки зору. Але як ми це плануємо зробити — трохи неясно, окрім одного — кастингу. Ми були дуже відкритими і казали: ми не знаємо, чим буде цей фільм, але ми знаємо, що шукаємо якнайбільшу кількість жінок, котрі можуть бути зацікавлені у тому, щоб взяти участь в еротичному фільмі. Але кожна могла сама вибрати, як далеко вона хоче зайти. Ми шукали історії, але також, по суті, ми шукали акторок, котрі готові разом з нами провести дослідження.

Ми справді мали людину, що займалася кастингом. Вона допомагала нам поширити оголошення і організовувати всіх жінок, що зголосилися. Ми сходили на радіо, розповіли про проект для журналу культури Soundvenue. Врешті-решт, ми передавали інформацію з вуст в уста, поширювали її серед наших друзів, питали кожного, з ким знайомилися, робили кастинг на вулиці, роздаючи листівки. Ми дуже боялися, що ніхто не візьме у цьому участь, але протягом дуже короткого часу так багато жінок записалися, понад сотня. Хоча деякі з них і передумали. Вибрали ми велику кількість учасниць, не знаючи їх, просто оцінивши, що вони нам написали. Коли починаєш під час монтажу перехрещувати посилання, вибудовувати одну сюжетну лінію, безперечно, виробляються параметри преференцій. Ми були дуже суворими в монтажній кімнаті — вирізали історії, якщо жінки не грали їх достатньо добре, якщо хтось сказав те саме, тому що фільм збудований від початку до кінця практично як один довгий монолог. Тож фільм, який ви бачили, — це саме те, до чого можна звести сімдесят чи вісімдесяти годин інтерв’ю. Це двадцять одна героїня — жінки, які є надзвичайно талановитими оповідачками.

Метте під час показу фільму «Венери» на фестивалі Docudays UA. Фото: Сергій Хандусенко

Метте під час показу фільму «Венери» на фестивалі Docudays UA. Фото: Сергій Хандусенко

Чи є ці жінки справжніми акторками?

Ні, жодна з них. Серед них є кілька дівчат, що мали якийсь акторський досвід, але вони, безумовно, не грають у фільмі. Ми попросили жінок вибудувати особистість, навіть сказали деяким, що можна брехати. Тому що коли ти просиш когось розповісти про свою фантазію, це не має бути обов’язково правдою. Це в будь-якому випадку буде фантазія, і навіть так вона буде дуже правдива. Але я не думаю, що насправді велика кількість жінок вигадували, протягом усього часу відчувалася справжність.

Тож ви з Леєю намагалися зобразити жіночу сексуальність. Але чи можна стверджувати, що існує щось таке як «жіноча» сексуальність? І якщо так, то чи вважаєте Ви, що ми можемо вкласти її значення у слова? Чи це можливо?

Ні, я не думаю, що це можна визначити. Наприклад, коли я подивлюся певний фільм, я можу бути не впевнена, що саме він мені каже, але почуваюся так, наче розумію це своїм тілом. «Венери» для мене — більше про возз’єднання емоцій, емоційної сторони еротизму із сексуальністю, з більш конкретними штуками. І про усвідомлення, чому існує прогалина між цими двома явищами. Багато жінок у фільмі питали про те, де їм прилаштувати свою вразливість, де вона має місце? Бо вони відчувають, що якщо не турбуватися про свої емоції, то неможливо віддатися своїм бажанням. І це протиставляє питання «Ким я повинна бути?» питанню «Якою від мене очікують, щоб я була?». Тож я думаю, що фільм — це міркування над цією дилемою: Ким я, як жінка, є? Що, на мою думку, бачить світ, коли дивиться на мене як жінку? І чи ці два бачення збігаються? Наш фільм — це колективне розмірковування над цими питаннями. Але я не знаю, чи я можу стверджувати, що «ось, що ми маємо на увазі, ось це ми намагалися сказати». Це просто занурення в голови жінок із зосередженням на цій конкретній дилемі, прогалині.

Але ж це роздуми над сексуальністю, котра, по суті, формується під впливом чоловічого погляду, відштовхується від чоловічого бажання. Вони не розглядають свою сексуальність як таку, тільки те, якою вона була сформована під впливом суспільства.

Я справді думаю, що це неможливо. Я думаю, що, з багатьох причин, ми вже заражені. Тобто ми не знаємо, чи слова, які ми говоримо, або зображення, про які ми фантазуємо, є нашими власними. Я не впевнена, що ми коли-небудь про це знатимемо. (Сміється.) Цікаво, що коли питаєш жінок про те, що вони відчувають, декотрі з них відповідають з дуже чоловічої точки зору: «Те, що від мене очікують». І я думаю, що наше завдання — не сперечатися з цим, а просто подивитися, що виходить з цієї людини, коли я ставлю їй це питання. Не намагатися очистити їх від цього. Я не думаю, що це можна зробити. Це те, чим ми є зараз.

Одна з моїх найулюбленіших сцен у фільмі — це ця світловолоса дівчина. Коли ми питаємо, чи вона пам’ятає свій перший оргазм, вона відповідає: «Так, пам’ятаю». Тож розповідає нам про нього, і навіть каже: «Потім я зрозуміла, що це також може бути трохи заради мене». Вона навіть не усвідомлює, говорячи це, що жодного разу не дозволяла собі подумати, що це й має бути заради неї. І для мене це ті пункти, на які треба ставити найбільший наголос. Так багато жінок ніколи навіть не задумувалися над тим, що це має бути заради них. Тож я думаю, що набагато ефективніше залишити все як є і дозволити людям самостійно розмірковувати про те, що вони кажуть.

Місце, де проходили зйомки — порожня кімната у старому будинку десь у центрі Копенгагена, де тріскотить старий паркет, стоїть тиша, що створює таку інтимність, що здається, ніби жінки лежать на ліжку зі своїми партнерами чи партнерками і розмовляють про секс саме з ними. Чи ви мали на меті створити саме такий ефект у фільмі?

Ні, це насправді моя спальня. (Сміється.) Або, принаймні, це була моя спальня. Ми хотіли, щоб вони почувалися, як удома, але водночас щоб були стривоженими. Тому ми багато думали, як цього досягти. Ми запрошували дівчат приходити у групах, можливо, по п‘ять, сім чи вісім жінок. Вони сідали в моїй кухні, і ми їх заохочували говорити про секс і сексуальність, але не розкривати, що відбулося у спальні. Потім ми запрошували їх по одній на інтерв’ю. На першій зустрічі ми не ставили питань, відбувалося тільки перше знайомство. Ми завжди наполягали на кількох зустрічах, бо вдавали, наче це справжній кастинг і порнокрісло. Якщо ця жінка мала бути в кінцевій версії фільму, ми наполягали на тому, щоб визначити, як далеко ми можемо з нею зайти. І як вона реагуватиме на те, що ми все далі розсуваємо межі допустимого для неї. Водночас кожна з них могла відмовитися відповідати на котресь із питань. Важливо було підкреслити межі, тому що це теж визначає, що вони відчувають.

Тож ми сказали жінкам, що в кімнаті гратимемо певну роль… І попросили їх підігравати нам. Ми самі хотіли побачити, що станеться. Ось це інтенсивне відчуття, яке ми в результаті отримуємо і яке видно в жінках — це те, що створює свого роду інтимність, котра може, на мою думку, статися тільки між жінками. Воно завжди так трапляється, щойно ми починаємо ділитися нашими історіями. Ми також хотіли, щоб глядачі пережили той мікс — можливо, не жінки, але чоловіки, збудилися, дивлячись, і водночас прислухаючись до емоцій у фільмі. Бо це те, чого ми потребуємо, що відрізняє наш фільм від порно. Поєднання емоційного з сексуальним.

Кадр із фільму «Венери»

Кадр із фільму «Венери»

Чи важко було розкрити цих жінок, щоб вони говорили щиро?

Для деяких дівчат це було дуже важко. Можна помітити, як складно їм говорити. А для декотрих з них це, навпаки, було полегшенням, слова виливалися назовні. По-різному. От що справді було дуже важко — це ставити питання. Бо вони дуже особисті, це речі, про які ти ніколи нікого б не спитав.

А що ви попросили їх принести з собою? Тому що я помітила, як на початку деякі з жінок вносили щось із собою до кімнати, але що вони з цим робили і для чого — у фільмі так і не було показано.

Ми попросили їх принести з собою певну річ, що мала для них особливе значення. Це могло бути щось, що перевернуло їхню сексуальність, їхнє життя. Насправді це було частиною кастингу. Ми в них багато чого просили: чи можеш заплакати, заспівати, заграти. Ми багато чого робили. (Сміється.)

Тому там всередині фільму є сцена з виконанням пісні? І танець?

Так-так (сміється), саме так. Це трошки дивно, але ми просто залишили це, тому що воно повинно там бути, розумієте?

Вони приносили різні штуки. От ця незаймана дівчина з окулярами принесла «коробку сорому», яку сама зробила. Кожного разу, як вона чогось соромилася, то ставила це в цю коробку. Хтось приніс наручники, «Камасутру», бюстгалтер, книги…

То ця героїня, котра мала alter ego маленької дівчинки, до цього завдання принесла свій костюм?

Ні, вона прийшла розповісти саме цю історію. Вона заздалегідь повідомила, що не хоче, щоб її обличчя було показане. І ми сказали, що це не проблема. Тому що на той момент для нас це не мало значення, ми просто збирали історії. Ми могли взяти акторку, щоб та зіграла її. Але коли ми почули її історію і виконали зйомки, то були дуже зворушені лише слухаючи її голос — те, як він зривається, вже каже так багато, стільки емоцій. Сцена повністю вирізнялася на тлі інших героїнь, але все ж таки у ній відчувалася автентичність, тому ми вирішили залишити все так, як було. Тож це справді вона там сидить і говорить.

Серед українців панує думка, що Скандинавія надзвичайно емансипована, що там високий ступінь рівності, вищий, ніж у більшості країн у світі. Це такий стереотип, і я теж, мушу зізнатися, очікувала, що ваш фільм буде таким собі «скандинавським know-how» для інших країн, із просвітницьким характером. І була трохи здивована, що у фільмі є героїні, яким так важко зі своєю сексуальністю. Як-от, наприклад, цій вкрай сором’язливій дівчині, або незайманій у свої двадцять з чимось років, чи жінці, котра пізніше почала свою сексуальну активність. Як склалося, що такі персоналії з’явилися у фільмі?

Я думаю, що Скандинавія страждає від цього ярлика, що вона нібито вкрай емансипована. Нам кажуть: «Ось яким ти повинен бути», — але ми зовсім не так це відчуваємо. Знову ж таки, це та різниця, на яку вказує фільм — що ми відчуваємо всередині і що від нас очікують. Звісно, в Скандинавії є сором’язливі люди, молоді люди, яким справді дуже важко. Існує подвійний стандарт: з одного боку тобі не можна бути сором’язливою, ти повинна бути відкритою до гомосексуальних досвідів, відкритою до участі в оргії, все таке genderfluid, але водночас ти повинна залишатися невинною, тримати себе в шорах, знати свої межі. Молодим жінкам так важко розібратися, де бути на цьому спектрі, тому що виграти в цій ситуації неможливо. У фільмі є одна дівчина, котра каже досить чітко, що існує надто багато підводних каменів. Де мені стати? Якщо я надто невинна — на мене вішають ярлик «ханжа», а якщо я вголос скажу, чого хочу — тоді я шльондра.

Це те, з чим сьогодні борються молоді дівчата. Може навіть більше, ніж моє покоління, тому що від нас не очікували, що ми пробуватимемо всі ці шалені штуки, так, як цього очікують від них. У мої часи було дуже незвично мати щось, окрім нормального сексу. Тож це інший бік медалі.

Тобто можна стверджувати, що це дуже скандинавський фільм. Або ж що це такий новий (і, можливо, перший) голос про те, що не обговорюється чи замовчується, погляд на сучасну Скандинавію?

Так, такий висновок можна зробити і судячи з реакції на фільм у Данії. Це не обов’язково щось нове, але реакція у людей: «Вау, я не думав про це!», або вони здивовані, що нам (скандинавам — Авт.) потрібен цей фільм саме з такої точки зору.

У фільмі жодного разу не трапилося слово «фемінізм», хоча стрічка автоматично була визначена як феміністична. Чи для вас з Леєю цей фільм є феміністичним?

Насправді ми не говорили про те, що робитимемо феміністичний фільм. Ми сказали одна одній, що це навіть не політичний фільм. Ми прагнули, щоб нам було дозволено зробити фільм, який би був особистим, жіночим, з жіночої точки зору. Але під час того, як ми збирали гроші і робили пітчинг1, люди були злі на нас через те, що ми не були достатньо політичними. Що ви хочете, якою є ваша ціль, чому ви щось маніфестуєте? Але ми трималися за ідею мистецького фільму з жіночої точки зору. Так, ми феміністки, але це не прокламація фемінізму, це в більшій мірі фільм про жінок, людей. Я думаю, що ми обоє будемо дуже щасливі, якщо феміністки його використають. Навпаки, ми боялися, що вони рознесуть його вщент. Є ці радикальні феміністичні групи, котрі хотіли б його відкинути, тому що в ньому немає людей іншої раси, тому що там недостатньо гомосексуалок. Але насправді вони дуже добре його прийняли. Тому ми видихнули з полегшенням, що фільм їм сподобався. Принаймні в Данії.

Кадр із фільму «Венери»

Кадр із фільму «Венери»

Фільм позиціонується як еротичний. Але чи насправді він є таким? Внаслідок вербалізації сексуальності і розмов тільки про власний досвід жінки та нагота наприкінці фільму постають формою, позбавленою контексту, тіло та «я» звільнене від об’єктивації з боку чоловічого погляду. Чи для вас цей фільм був усе ж таки еротичним? Чи ви не відчували, що в певний момент еротика зникла з екрану, і це добре?

Так, я думаю, що насправді жінки у фільмі більш голі, коли вони одягнені і говорять. І наприкінці вони є просто тілом, дуже красивим тілом. Для нас було дуже важливо показати це. Ми обговорювали, чи воно має там бути. Але так, звісно, має. Саме з цієї причини: ми мусимо бути спроможні подивитися на тіло, і на жіноче тіло також, не сприймаючи його як порно. Це було для наc надзвичайно важливим пунктом. Я думаю, що оголені портрети спрацювали також як дуже важливий інструмент для створення напруги поза інтерв’ю, тому що героїні знали, що щось відбудеться, що їх попросять це зробити (роздягтися. — Авт.). Ми, чесно, думали, що люди скажуть ні, але, мабуть, 95% із них зробили це, і це  було дуже зворушливо для нас. Навіть ті, які вирішили тільки розстебнути сорочку або залишити на собі штани — справді відчувалося, що вони дали те, що хотіли дати. Я думаю, це видно. Крім того, коли ми робили голий портрет, ми сказали жінкам, що вони повинні надіслати його комусь, хто, на їхню думку, цього заслуговує. Також це могли бути вони самі. І в їхніх очах видно, що вони справді проектують свій портрет для себе самої або ж для когось, хто цього заслуговує. І це мені сподобалося. Я думаю, що це була дуже гарна деталь, вони могли себе зробити сильнішими.

Якби ви сіли в крісло з іншого боку камери, на місце тих жінок, що б ви розповіли про свою сексуальність? Або не розповіли?

Ми справді сідали на той стілець, проводили одна з одною інтерв’ю. І відповідати на ці питання виявилося надзвичайно важко! Тому я маю глибоку повагу до цих жінок. Якби я обернула питання в іншу сторону… Коли ми тільки почали, точно були питання про брак досвіду, це по-перше. Коли я росла, я була абсолютним томбоєм2, і для мене було величезним питанням, що означає бути «справжньою жінкою». Тому що з якоїсь причини я ніколи не думала, що я була нею. Я виглядала повністю як хлопчик до початку статевого дозрівання. Ну, знаєте, я грала в баскетбол, футбол і повністю ідентифікувалася з усім чоловічим. У підлітковому віці мій найкращий друг закохався в мене, а я була надто інфантильна, щоб бодай якось йому відповісти. Тож я почувалася так, наче вся моя ідентичність розсипалася. Пам’ятаю, я собі подумала: я повинна навчитися, як стати жінкою. Тож це було активне рішення відростити волосся, змінити вбрання. Але водночас це здавалося дуже дивним. І жодного разу мені не спало на думку, що я просто могла бути собою. Здавалося, я повинна була грати цього персонажа — «дівчину». І я думаю, що це так сильно заплутало мене до двадцяти з чимось років. Пам’ятаю, якось я з кимось говорила, і вона сказала: чи ти колись задумувалася над тим, що ти можеш бути і тим, і іншим? І я така: «Га?..» Я також люблю носити сукню, не те щоб я була трансгендерною, я завжди знала, що я дівчина, і мені було доволі комфортно з цим. Питання було в тому, як я поводилася, будучи дівчиною. Того, якою я була, не було достатньо, я мусила навчитися бути кращою дівчиною. Тож так, я б, напевно, багато говорила про це. А також про відчуття страху. Я знаю, що Леа є іншою, ми мали ту саму проблему, але в різних напрямках. Тому що вона була набагато більш досвідченою, мала сексуальний дебют набагато молодшою за мене. Вона була тою, хто робила все, а я — тою, що нічого не робила.

Я думаю, що у фільмі, у нашій розмові з жінками можна помітити багато печалі. Справді, у великої кількості героїнь багато горя, з чим я також можу себе асоціювати. Показати це важливо, тому що сексуальність так глибоко закорінена в нашій ідентичності, що якщо в ліжку нічого не працює, то ми також не функціонуємо. Тож для мене було дуже важливо показати цей тип смутку і що він насправді може зробити з тобою.

Чи було б тоді правильним твердження, що за посередництвом їхніх історій ви розповідали свою власну?

Так, безумовно. Я точно можу показати пальцем на кілька моментів. Наприклад, там є дівчина, котра виглядає як хлопець, я є нею. Я також незаймана дівчина, моє старше я — це ця руда дівчина з нафарбованими вустами, що каже: «Я ніколи не усвідомлювала що означає бути сексуальною істотою, чи мені дозволено брати на себе ініціативу, чи в такому разі я заберу щось від чоловіка?» Так, я можу бачити себе майже в кожній жінці у фільмі. І, стовідсотково, це те, що потрібно пам’ятати: це не демократичний фільм, він грубо порізаний і змонтажований. Звісно, там є таке собі приховане повідомлення для чоловіків: «Опануй себе!» (сміється). Але зроблено це в дуже тонкий спосіб. Як ця історія про хлопця, котрий не хоче зайнятися оральним сексом з дівчиною, тому що вона має лобкове волосся… Це ті моменти, де ти така: «Та пішов ти!»

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки   [ + ]

1. Пітч (від англ. pitch) — коротка словесна чи візуальна презентація фільму, яку створює режисер або сценарист для потенційних продюсерів чи студії з метою отримання фінансування для свого проекту.
2. Томбой (від англ. tomboy) — в англійській мові вживається на позначення дівчинки, що проявляє характеристики чи поведінку, яку вважають властивою для хлопчиків. Сьогодні вираз «томбой» став терміном для самоідентифікації та способом вираження для жінок, що не бажають приймати гендерну бінарність.