Учора, 17 травня, набув чинності Указ Президента, що вводить дію рішення РНБО «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)», більш відомий як указ про заборону російських соцмереж. Заборона надання доступу до на надзвичайно популярних в Україні сервісів Mail.ru та Yandex, соціальних мереж ВКонтакте і Однокласники, а також використання критично важливого програмного забезпечення (1C, ABBYY Lingvo, антивірусних програм) стала однією із найбільш обговорюваних тем у суспільстві. І не лише в контексті доцільності такої цензури, а й у контексті спроможності держави виконати власні заяви. Про причини заборони російських сервісів, юридичні наслідки для користувачів та провайдерів, технічну можливість блокувати небажані для держави інтернет-ресурси та подальші дії влади у сфері контролю над Інтернетом ми запитали юриста Віталія Дудіна та фахівця з цифрової безпеки Вадима Гудиму.

Віталій ДудінВіталій Дудін — юрист, активіст «Соціального руху»

Сьогодні Україна розплачується за легітимізацію обмежень і цензури, які увійшли в правове поле останніми роками під гаслами безпеки. Стали реальними вироки за заклики в Інтернеті та за демонстрацію «неполіткоректних» символів, а тепер і блокування сайтів. Розмивається межа між бажанням влади і законом. Хоча свіжий Указ про заборону «ВКонтакте» не узгоджується навіть із Законом «Про санкції».

У статті 4 Закону України «Про санкції» немає такого обмежувального заходу як «заборона Інтернет-провайдерам надання послуг із доступу». Ймовірно, можна послатися на пункт 25 частини 1 статті 4, що дозволяє вводити «інші санкції», що відповідатимуть принципам їхнього застосування. Але стаття 3 Закону серед принципів встановлює принцип законності: обмеження повинні встановлюватися на основі закону. Жоден закон не дозволяє блокувати сайти без рішення суду!

Звісно, не факт, що такий акт не з’явиться найближчим часом. Разом із тим, слід відзначити, що нещодавно було прийнято жахливий закон про держпідтримку кіно, яким введено чимало новацій, передбачених раніше проектом скандального «антипіратського закону». Тепер заблокувати сайт за порушення авторських прав реально, хоча процедура досить забюрократизована. В усякому разі, це сигналізує про наближення до стандартів путінської Росії.

Якщо поглянути на судовий реєстр, то більшість справ за статтями 109 (заклики до повалення) і 110 (посягання на територіальну цілісність) КК України стосуються Інтернету. У переважній більшості «зброєю» були ті ж таки «Одноклассники» та «ВКонтакте». Хоча суспільна небезпечність таких діянь дуже сумнівна. Якщо людина робить репост, то це не означає, що вона солідаризувалася з усім висловлюванням. І вона точно доклала до «злочину» менші зусилля, аніж цього вимагає, скажімо, виготовлення газети. Унеможливити такі «злочини» могла б тільки заборона Інтернету. Хоча навряд чи влада наважиться заблокувати хоча б YouTube, що фігурував у справі Руслана Коцаби, або Facebook, згаданий у нещодавній львівській справі. На щастя, усі ці заборони будуть досить умовними у технічному плані.

Здається, що Україна обрала стратегію «наздоганяючого» розвитку — вона проводить авторитарні й неоліберальні реформи, які РФ провела у минулому. Певним позитивом є те, що проблеми росіян та українців стають подібними. Можливо, стане очевидно, що боротися треба проти шкідливих ідей, а не поганих народів. Звісно, наша ситуація має особливості. Скопіювати російський досвід в Україну можна, але чи він спрацює? У близькій перспективі такі ініціативи лише дестабілізують суспільство та підвищують напругу. Невдоволення урізанням соціальних гарантій посилиться ненавистю до звуження громадянських свобод. Потрібно, щоб громадяни усвідомили, що наступ на їхні права не припиниться, доки при владі перебуватимуть олігархи й праві політики.


Vadym-Gudyma_avatar_1431519032-200x200Вадим Гудима — фахівець з цифрової безпеки

Рішення про блокування російських сервісів та веб-сайтів має сенс передусім як інструмент економічної війни: збитки російських компаній будуть суттєвими, що б там не казали їхні прес-служби. Власне, про це свідчить і спосіб ухвалення цього рішення — через посилання на прийнятий у 2014 році закон «Про санкції». Але з цієї мотивації їх можна було б заблокувати ще два роки тому.

Вважати, що це рішення якось суттєво посилить інформаційну безпеку держави чи населення, було б досить наївно. Так, справді, більшість сервісів, якими ми користуємося, — особливо безкоштовних — передають інформацію на свої центральні сервери і зберігають терабайти інформації про своїх клієнтів. Це в першу чергу стосується антивірусних програм, які, власне, за своєю функцією повинні регулярно переглядати усі файли користувача на наявність вірусів і так само регулярно обмінюватися знайденою інформацією з центральним сервером, щоб максимально швидко оновлювати свої антивірусні бази. Втім, значну частину інформації про користувачів збирають і інші сервіси. Якщо це і є справжньою причиною блокування — відмовити російським спецслужбам у отриманні інформації про українських користувачів — то логічно було б це робити ще два роки тому, у розпал конфлікту.

Чи є це рішення цензурою? Очевидно, що так. Коли ми блокуємо доступ до якоїсь інформації, ми вводимо цензуру. Але цензура не є сама по собі доброю чи поганою. Важливіше зрозуміти, чи є вона ефективним методом досягнення заявлених цілей — а саме зниження ефективності російської пропаганди. Якщо ми візьмемо досвід європейських країн, тої самої Прибалтики, де інформаційні операції Росії і справді розглядають як одну з ключових загроз державній безпеці, то прибалти передусім займаються не блокуванням, а генеруванням альтернативного контенту. Те, що блокування сервісів у нинішніх умовах може стати ефективним методом боротьби з російською інформаційною війною, мені видається дуже сумнівним.

Звісно, практика блокування інтернет-ресурсів у світі далеко не нова, і її активно використовують багато держав. Але є різні види блокування. Якщо ми говоримо про блокування якихось окремих веб-сайтів, абсолютну більшість контенту яких певна держава вважає злочинним — сайтів з дитячою порнографією, для торгівлі зброєю, з пропагандою терористичних актів тощо — то рішення про блокування може бути ухвалене у будь-якій країні. Утім, коли йдеться про сервіси, якими користуються мільйони людей, із яких десятки, сотні чи тисячі користувачів можуть займатися певною нелегальною з точки зору країни діяльністю, то зазвичай вимагають блокування самих користувачів. Правоохоронці звертаються до адміністрації сервісів з вимогою заблокувати їх, а краще — отримати персональні дані (як от переписку, чати, коло контактів) цих користувачів. Українські спецслужби ще за часів Януковича намагалися отримати інформацію про громадських активістів від Facebook та Google — щоправда, безуспішно. Натомість таке «килимове» блокування масових сервісів переважно відбувається у більш авторитарних країнах. Ми маємо приклад Китаю, який створив власну інфраструктуру і активно фільтрує та обмежує доступ своїх громадян до глобального інтернету. Можна згадати Туреччину, яка не так давно заблокувала Вікіпедію і регулярно блокує ті чи інші сервіси, як-от Twitter та YouTube. Навіть Білорусь, що не вирізняється особливою демократичністю, блокує переважно опозиційні до чинної влади веб-сайти, а не масові сервіси.

Якщо взяти приклад США, що ведуть активну боротьбу з Ісламською державою, то вони співпрацюють із Твіттером для ідентифікації та блокування саме користувачів, які підозрюються у пропаганді Ісламської держави. Сам Twitter ніхто не блокує.

Російські сервіси навряд чи блокуватимуть пропутінських ботів за зверненням української влади, але спроба заблокувати сервіси, якими користуються мільйони українців, видається слабкою і малоефективною відповіддю на проблему російської пропаганди. Натомість маємо лише цього року кілька обвинувачувальних судових рішень проти адміністраторів та модераторів сепаратистських груп у ВКонтакте. Чи виявили та засудили б їх у разі масового блокування сервісу — це викликає сумнів.

Окрема сторона питання — технічна спроможність. Не існує такої кнопки, яку можна натиснути і вимкнути всі перелічені у списку вебсайти та інтернет-сервіси. Наразі ми маємо трохи більше шести тисяч провайдерів інтернет-послуг, і кожен із них має внести сайти, записані у рішенні РНБО, у свої списки блокування. Саме по собі блокування не дуже проблемне з технічної точки зору, натомість втрата значної частини трафіку справді може становити проблему. Тому поки що незрозуміло, наскільки активно будуть реалізовуватися положення президентського указу. Якогось ефективного технічного способу віддалено контролювати усі ці 6000 провайдерів наразі немає.

Якщо ж ми говоримо про користувачів, про те, чи зможуть вони обійти блокування, навіть якщо провайдери виконають це рішення, то відповідь: «Так, звісно».

1

Практика інших країн показує, що рішення про блокування популярних сервісів або навіть посилення моніторингу трафіку з боку держави призводить до різкої популяризації VPN-сервісів та мережі Tor, які дозволяють заходити на заблоковані в Україні веб-сайти через інші країни. На ринку вже є достатньо досить дешевих і навіть безкоштовних VPN-сервісів, встановлення яких не потребує жодної технічної підготовки від рядового користувача.

2

А з мінімальними технічними знаннями можна взагалі «підняти» свій власний VPN сервер (AlgoVPN чи OpenVPN). Тому в плані контролю за українським інтернетом та можливостей ловити сепаратистів на пропаганді держава, можна сказати, «вистрілила собі в ногу».

На сьогодні якогось зрозумілого технічного чи навіть нормативного порядку впровадження цього блокування не існує. Утім, справжні проблеми щодо контролю над інтернетом ще попереду. Лише нещодавно стало відомо, що кіберполіція та СБУ готують до подання у Кабінет Міністрів законопроект, який може дуже суттєво розширити арсенал спецслужб для моніторингу щоденного інтернет-трафіку користувачів та можливості впровадження державної цензури. З того, що ми знаємо, це фактично калька з російського законодавства. І, окрім засобу цензури, пропоновані рішення — як-от встановлення спецобладнання для контролю за інтернетом та збереження трафіку користувачів — легко можуть стати черговим способом заробляння корупційних грошей для правоохоронців та спецслужб. Провайдери ж, традиційно, перекладуть кошт встановлення цих «чорних скриньок» на користувачів, просто збільшивши ціну своїх послуг.

Якщо згадані проекти стануть реальністю, то це дозволить державі достатньо вільно і без якихось серйозних обмежень блокувати будь-які сервіси чи веб-сайти на території України. Звісно, це все одно залишає можливість користувачам отримувати доступ до заблокованих сервісів через VPN чи Tor. Попри це, подібне законодавство буде потужним інструментом цензури, адже для ефективної цензури не потрібно блокувати «небажані» веб-сайти для 100% населення — достатньо ускладнити доступ до них для більшості.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.