Кейт Еванс: «Малювати волосся на ногах Рози Люксембург принесло мені неабияке задоволення»

На «Книжковому арсеналі» було представлено книгу «Червона Роза» — графічну біографію Рози Люксембург від британської авторки Кейт Еванс.

У вашій біографічній нотатці до книги написано, що ви — радикальна коміксистка. Що означає бути «радикальною коміксисткою»?

Я досить критична щодо коміксистів, які малюють комікси просто заради самих коміксів. Я розумію, що комікси — це форма мистецтва. Але я особисто намагаюся робити так, щоб мої малюнки щось пояснювали і були засновані на реальності, а також щоб вони висловлювали якусь думку, доносили щось до читача. Це те, що завжди формувало мою творчість. Думаю, мене можуть вважати радикальною коміксисткою тому, що я ніколи не зробила саме комерційного рішення створити якийсь проект. Або мене можуть вважати неуспішною коміксисткою — з тієї самої причини. (Сміється.)

Насправді я не є знавцем коміксів. Я починала з політики і завжди була однією коміксисткою поміж ста активістів, а не коміксисткою поміж сотні інших коміксистів. (Смієтся.) І це чудово, тому що ніхто з них не міг критикувати мої малюнки, бо жоден з них не вмів малювати.

Як активістка перетворилася на коміксистку?

Ну, я починала, малюючи привітальні листівки на день народження. А до коміксів перейшла в той самий час, коли почала займатися активізмом. Ці дві речі були пов’язані між собою, йшли одна за одною. У 1990-х роках у Великій Британії я брала участь у русі, що чинив опір будівництву доріг та викопуванню глибоких кар’єрів, окуповуючи дерева. Я спала в хатинці на дереві і дуже погано пахнула. (Сміється.) Разом з друзями ми жили племенем, належали до руху Back-to-the-land («Назад до землі»)¹Back-to-the-land movement — термін, що охоплює низку аграрних рухів з різних історичних … Continue reading. Ми мали можливість це робити: ніхто не збирався в нас стріляти (хоча в інших країнах може бути інакше). (Сміється.) Тож я вела радикальний спосіб життя і малювала про це комікси. Ну, а в цьому сторіччі (сміється) я малюю книги на такі теми як зміна клімату, грудне вигодовування, пологи, а тепер і про Розу Люксембург, і з останнього — про кризу біженців.

Маючи такий великий обсяг зацікавлень, як ви дійшли до написання біографії Рози Люксембург?

О, це легко, я отримала замовлення. Коли я погодилася написати книгу, то ще нічого не знала про Розу Люксембург. А потім, що більше я про неї дізнавалася, то більше раділа. (Сміється.)

А на чиє замовлення? Фонду Рози Люксембург?

Ні. Фонд Рози Люксембург допоміг профінансувати книжку. Але ідея виникла в одного дядька, Пола Буле (Paul Buhle). Це науковець із Чикаго, що спеціалізується на коміксах та поп-культурі. Він втілює в життя графічні біографії революційних постатей. Це він стоїть за створенням книг про Че Гевару та Емму Гольдман. Коли у нього виникла ідея наступної книги про Розу Люксембург, він став шукати жінку-художницю, і йому рекомендували моє ім’я. Тож мені пощастило.

Отже, спочатку ви не були знайомі з Розою Люксембург?

Я знала, що це ім’я крутої людини. Не більше. Але потім просто захопилася нею. Від першого пошуку зображень у Google. Я жила нею протягом двох років. Тепер вона моя (каже, кладучи руку на книгу, і сміється). Фонд Рози Люксембург може думати, що вона їхня, але ні, вона моя. Роза Люксембург — таке джерело натхнення. Я багато чого навчилася в процесі дослідження і читання її книг про історію та досягнення соціалізму. І було чудово отримати можливість створити книгу, що дає життя марксистській критиці капіталізму, яка є фундаментальною. Я не є марксисткою і не погоджуюся з багатьма ідеями соціалізму про славну еволюцію та захоплення засобів виробництва від імені пролетаріату. Але я думаю, що критика капіталізму є життєво важливою позицією, безкомпромісною щодо утиску в будь-яких його проявах. Це справді найбільш важлива етична позиція, яку тільки можна обрати. Я погоджуюся не зі всім, що каже Роза Люксембург, але я погоджуюся з духом, у якому вона це говорить.

Тобто це дослідження не вплинуло на ваші ідеологічні погляди? Чи, може, погляди вплинули на написання книги?

Ні, я більше анархістка. Мій активізм був доволі практичним, а не теоретичним. Ми ж жили на деревах, тож не мали ніяких книжок. А якщо й мали, то спалювали їх, щоб зігрітися. (Сміється.) Я не серйозно, звісно.

Протистояння капіталізму завжди було основою мого активізму. За що я поважаю соціалізм дев’ятнадцятого сторіччя, який я вивчала, то це за його охоплення і масовість руху. Я думаю, що це дуже надихає. Той факт, що соціал-демократична партія була найбільшою партією в Рейхстагу в 1914 році, був величезним досягненням. Навіть попри те, що Рехйстаг не мав жодної політичної сили. І те, що Пивний путч (Beer Hall Putsch) у 1923 році був повалений німецьким народом, що виходив і страйкував. При цьому соціалісти змогли цього досягнути в часи суворої економічної кризи.

То для кого ця книжка? Це просвітницька література про основи теорії Маркса та творчості Рози Люксембург? Чи зображення живого образу Рози?

Я не малюю для цільової аудиторії, я малюю комікси тому, що вони мені подобаються. (Сміється.)

Одна з речей на яких я спеціалізуюся, — це перетворення теоретичних абстрактних ідей на доступні завдяки коміксам. Саме це я роблю з такими речами як фізіологія пологів, зміна клімату — я беру дуже нудні тексти та вдихаю в них життя. І в такий спосіб, щоб люди не почувалися так, наче їх виховують, наче їм читають лекцію чи чогось їх навчають, щоб книга захоплювала їх та розважала. Я проти того, щоб говорити з будь-ким зверхньо. У цій книжці є дві сторінки, де я вставила марксистсько-гегеліанську діалектику, але водночас я ілюструю її в картинках, тож читач краще розуміє, що воно означає. Від самого початку я знала, що коли говоритиму про життя Рози Люксембург, я завжди буду ілюструвати теорію та значення її роботи як частину її життя.

Отже, книжка має сама знайти свого читача? Коли ви її писали, ви не уявляли собі когось конкретного, хто читатиме вашу книжку?

Розумієте, я не надто сподівалася, що книга сподобається людям. Тому що книги, які я схильна писати, є досить незвичними, досить складними. Мені завжди здавалося, що людям подобаються мої книжки, але людям, чия робота продавати книги — їм мої книжки здаються важкими. До прикладу, перша книжка, яку я створила, — це історія в картинках про протести на деревах. На що моє видавництво сказало: «О, це історія в картинках, то це має бути комікс?» А я кажу: «Ні, це політична книга». А вони на те: «Це не може бути політична книга, тому що в ній є комікси». Тому я вважала, що те саме станеться і цього разу: я напишу «Розу», зі свого боку відчуватиму що все супер, це дуже класна книга, я нею задоволена, потім троє людей її прочитають, та й по всьому. А натомість цю книгу було перекладено на вісім мов і вона отримала міжнародну читацьку аудиторію. Я не усвідомлювала, що Роза Люксембург має значення на міжнародному рівні.

Я знала, що я втрачаю цільову аудиторію в момент, коли я вмістила сексуальні сцени в книгу.

Чому ви так думаєте?

Тому що… Власне, я отримала рецензію, де було написано: «Книжка не була б дозволена в школах через секс та всіх цих голих людей у ній. Я не зовсім розумію, чому це опинилося у цій книжці». (Сміється.) Думаю, люди в англомовних країнах очікують, що історії в картинках — це суто для дітей. А мої — ні, вони для дорослих. Отже, я вже начудила з цільовою аудиторією, не пишучи те, що люди хочуть, аби я писала.

Коли ви писали свою книжку, ви строго дотримувалися історичних пам’яток і свідчень про те, якою була Роза? Тому що у своїй книжці ви робите її багатогранною, надаєте їй такої емоційності, котру, думаю, не можна виснувати зі сторінок її робіт, листів чи старих фотографій. Ваша уява несе образ поза листи і те, що в них написано. Ви зображаєте її в гостях у друзів, у ліжку з чоловіком, з котом, коли вона співає на вулиці. Чи є в цих сценах якась частка вашої інтерпретації?

Річ у тім, що я описую живу людину. Вона завжди була повна енергії та ентузіазму. Є повно таких дрібниць, маленьких деталей її тілесності, що кореняться в близькості, яку вона проявляє у своїх листах. В одному з них вона пише: «… і потім я вибухнула каскадом сміху, знаєш як я це зазвичай роблю». Або ж: «Я міцно стискаю вашу руку». До свого коханця вона пише: «Я міцно цілую тебе прямо в губки». З її листів можна бачити, що вона дуже безпосередня у фізичності. Але Роза також мала і стриману сторону. У той час у політиці відбувалися внутрішні протистояння, а вона безпосередньо брала участь у німецькій політиці, зустрічалася з політиками і стояла поміж ними на подіумі. В одному листі вона пише: «Якщо ви зустрінете любого товариша, будь ласка, викиньте його з вікна. Для цього буде краще, якщо він живе на четвертому поверсі». (Сміється.) Тож вона ще той міцний горішок.

Я завжди маю привілей показувати ту сторону героя, якою я насолоджуюся, яка мені подобається, яку я схвалюю, і хотіла б, щоб читач ідентифікував себе з персонажем. Я прагнула, щоб Розі віддали належне за її політичну спадщину. Але я також хотіла, щоб читачі дізналися про її особистість, якою вона була. Тому добре, що я мала можливість скористатися такою формою мистецтва, де я могла вмістити обидві ці речі. Якби я писала текстову книжку про Люксембург, то пояснила б більш детально її теорію. Я сподіваюся, що прочитавши мою книжку, люди одразу перейдуть до її творчості. Сподіваюся, книжка надихне їх дослідити більш безпосередньо твори Люксембург.

Те, у який спосіб ви намалювали саму Розу — з волоссям під пахвами та на ногах, не з пропорціями Венери Боттічеллі — це ваше бажання вмістити частину ваших попередніх робіт і в цю книгу? Авторський стиль? Можливо, ви свою героїню зробили більш феміністичною, ніж Роза Люксембург була насправді?

Безперечно, малювати волосся на її ногах принесло мені неабияке задоволення. Мене справді дратує, коли жінки та чоловіки кажуть, що ноги повинні бути без волосся. Я думаю, що це огидно.

У Люксембург дійсно цікаві стосунки з фемінізмом. Я думаю, що для неї існував вибір: або брати участь в боротьбі суфражисток, або бути теоретиком марксизму. І вона досить наполегливо не бажала заангажовуватися в популістську стандартну феміністичну політику. Тому що вона вірила, що замість того, щоб боротися за рівність між статями, необхідно боротися з капіталізмом. І вона мала рацію: справді, потрібно фундаментально реформувати капіталізм, якщо ви хочете досягти будь-якої рівності між двома людьми чи у всьому світі. Проте цього вибору не повинно бути. (Сміється.) Сьогодні, думаю, можливо прийняти той факт, що ці два види боротьби можна поєднати. Вона критикує жінок з вищого прошарку суспільства як паразиток на паразитах. Що схиляє до думки, що вона не має ані найменшого уявлення про те, що жінки можуть піддаватися утиску, навіть якщо вони багаті. Водночас, як це не неймовірно, в особистому житті вона мусить вдавати з себе буржуйку, набратися респектабельності, тому що це запобіжний засіб для безпеки, якщо вона хоче, щоб її сприймали серйозно як інтелектуалку, а не як чиюсь коханку-служницю. Хоча вона була і нею також. І я критикую за це Люксембург у книжці, на сторінці, де пояснюю концепт діалектики: я показую, як вона грубо та зневажливо поводиться зі своєю служницею.

Я виразно показую види утиску, які відчувала на собі Роза. Цікаво, що вона сама навряд чи усвідомлювала свою ситуацію. Здається, вона думала, що її ніхто не утискає. Вона наче сприймає вороже дуже очевидні обмеження, пов’язані з її статтю, але водночас просто відмовляється їх визнавати. І це смішно. Вона дуже смішна. (Сміється.) Натомість я роблю ці речі в книзі дуже очевидними. Я показую, що від неї очікують, що вона носитиме корсет, одружиться і так далі. У своїй відповіді на критику «Накопичення капіталу» Роза Люксембург систематично перелічує всі способи, в які чоловіки та соціалістичні газети у своїх тогочасних рецензіях розірвали її книгу на шматки. І ясно як божий день, що за цим стоїть сексизм. Є кілька захопливих листів між Авґустом Белелем та Віктором Адлером, де вони, говорячи про Люксембург, пишуть: «Ця отруйна сука завдасть нам ще чимало клопоту. Вона розумна, як мавпа, але жодного тобі відчуття відповідальності». Ауч. Сучки (сміється) — обернемо гендерний термін.

Чи ви чули щось про декомунізацію в Україні?

Я чула дещо про декомунізацію в Україні. Але, попри це, я тут. (Сміється.) Я сказала своєму чоловікові: «Тут Фонд Рози Люксембург відправляє мене в Україну, і я говоритиму про Люксембург, а вони її декомунізували»,  а він каже: «Я також їду». А я: «Це хороша ідея». (Сміється.) Ми підтримуємо один одного.

Ви справді побоювалися їхати в Україну?

Я не знаю, яка тут ситуація. Я чула про те, що уряд називають фашистським, вони прийняли закон, сказали, що Роза Люксембург заборонена, я їду в Україну на «Книжковий арсенал», закон каже, що заборонено поширювати літературу, яка підтримує тоталітарний комуністичний режим. І вони додали Люксембург до цієї категорії?.. (Обурене мовчання.) Історія має значення. Знай свою історію, знай, що Люксембург говорила, якими були її погляди. Це не про її ім’я як назву вулиці. А про те, щоб віддати їй належне за демократичний характер її поглядів. Найбільш відома цитата цієї жінки: «Свобода завжди є свободою виключно для інакодумців». Це не тоталітаризм.

Критика капіталізму — не те саме, що й підтримка комунізму чи Росії. Спадщина комунізму є глибоко проблематичною, і саме тому треба знати свою історію, і тому повинна існувати свобода слова.

Українським правим радикалам не подобається Роза Люксебург через її погляди на національність і соціалістичну революцію, і зокрема за її цитати про Україну.

Так, вона проти національного самовизначення. Вона досить зневажлива до України, правда? (Сміється.) Позиція Люксембург щодо націоналізму була такою: вона думала, що якщо люди об’єднаються в націоналістичній боротьбі, вони забудуть про те, що треба чинити опір капіталізму. Отже, знову ми маємо цей абсолютистський спосіб мислення: або ти вибираєш, що твоя країна має свої національні кордони, або ти чиниш опір капіталізму і працюєш для всіх робітників водночас по всьому світі. Власне, я думаю, що вона була не права, тому що демократія — це демократія, і децентралізація — це спосіб досягнути демократії. І я думаю, що не можна стверджувати, що Росія мала залишитися централізованою, радянською, соціалістичною… Ну, ви бачите, що сталося. Ви знаєте, що, чорт забирай, сталося тоді, коли Сталін був при владі.

Тому Люксембург протистояла самовизначенню нації. Вона також була проти імперіалізму. І я не знаю, як їй вдавалося поєднувати ці дві речі. (Сміється.)

Але я думаю, що вона мала рацію, кажучи, що найважливіше — це аналізувати та чинити опір, змінювати та реформувати передусім капіталізм, що найважливіше — це структурувати суспільство таким чином, щоб пріоритетним було задоволення людських потреб, а не отримання прибутку. І я, чорт забирай, хотіла б, щоб вони [соціалісти] зібралися докупи і розібралися з цим. (Сміється.)

Багато теоретиків критикували твердження Маркса про те, що капіталізм сам себе знищить і неодмінно призведе до своєї руйнації. Але ви все ж таки залишаєтеся оптимісткою і включаєте до своєї книжки цитату: «Історія ще не довела ще правильність цієї теорії. Та це не означає, що вона помилкова».

Ну, це залишається відкритим питанням. Може, капіталізм продовжить сам себе реформувати, якимось чином мутує і виживе. Але я беруся стверджувати, що в екологічному плані, ми рухаємося до межі, за якою ми не можемо вже підтримувати нестримне зростання неоліберального проекту.