Переклала Юлія Шевченко

За минулі роки зросла кількість антикорупційних протестних рухів у різних постсоціалістичних республіках. У січні цього року тисячі протестувальників вийшли на вулиці Бухареста на найбільшу демонстрацію з часів падіння Чаушеску. Від Росії до України, Молдови, Польщі та Румунії ці цикли протестів збирають громадян на площі чи в активістські групи, щоб змусити чиновників припинити красти та зловживати своїм становищем. Ці рухи часто набувають патріотичного характеру і, в певних умовах, виражають антиолігархічні, антикомуністичні й антиавторитарні настрої.

Але хіба всім нам відома антикорупційна програма не придушує прояви інших політичних рухів? У риториці видатних опозиціонерів і в аналізі зовнішніх коментаторів часто звучить гіпотеза про те, що боротьба з корупцією — це єдина програма, яка може об’єднати розрізнені групи людей, різних за національністю, професією, класом, освітою або гендером. Ми не можемо морально переварити обман, що супроводжує розкрадання суспільного майна, і — як стверджує антикорупційна риторика — ми всі можемо об’єднатися заради того, щоб припинити це. Аналогічно, основним інгредієнтом цієї програми є моральні почуття (масове обурення та невдоволення), що лежать в основі популістського дискурсу проти «корупціонерів при владі» — а зовсім не змістовне обговорення того, в якій політичній системі хочуть жити учасники цих рухів. Таким чином, бути проти корупції означає бути «проти політики» (адже, зрештою, вся політика корумпована) і виправдовувати інші інтереси та розкол серед населення заради порятунку нації.

Ми запитали Марту Тицнер (партія «Разом», Польща), Олега Журавльова (Лабораторія публічної соціології, Росія) та Альону Ляшеву (журнал «Спільне», Україна) про те, як зробити так, щоб антикорупційна програма справді призводила до змін.

Як розвивалася антикорупційна програма у вашій країні? Які діячі або групи, на вашу думку, стоять за цим?

Альона Ляшева: Антикорупційна програма вже багато років є важливим аспектом української політики. Наприклад, під час масових протестів «Україна без Кучми» на початку 2000-х років одним із питань, яке спонукало людей вийти на вулиці, була корумпованість президента, про яку стало відомо внаслідок «касетного скандалу» — витоку записів розмов президента з високопосадовцями країни.

Лютий 2001 року. Протест проти Леоніда Кучми в центрі Києва. Джерело: Maidan-Inform. Вільна ліцензія GNU

Лютий 2001 року. Протест проти Леоніда Кучми в центрі Києва. Джерело: Maidan-Inform. Вільна ліцензія GNU

Пізніше, під час Помаранчевої революції у 2004 році, антикорупційні реформи мали стати одним із основних способів трансформації України. Терміни на кшталт «люстрації»  стали дуже популярними в політичних дебатах. Сотні бюрократів були звільнені, сотні підприємств стали об’єктами розслідувань.

З 2014 року, з поглибленням відносин України та ЄС боротьбу за прозорість почали просувати ще й на міжнародному рівні. Але чомусь усе це просто не працює. Якраз минулого тижня компанія Ernst and Young оцінила Україну як найбільш корумповану країну серед 41 держави з розвиненими ринками або ринками, що розвиваються, у Європі та на Близькому Сході.

Чому державна антикорупційна стратегія та численні антикорупційні ініціативи громадянського суспільства не працюють? Я вважаю, що панівний дискурс про корупцію в Україні не може пояснити (а отже, змінити) соціальне коріння корупції. Він не визнає, що високопосадовиця, яка лобіює політику, вигідну для її сімейного бізнесу, — це не те саме, що лікарка, яка заробляє трохи більше ніж 100 доларів і бере хабарі, просто щоб прогодувати свою сім’ю.

Мікрокорупцію та макрокорупцію не розрізняють, хоча причини цих явищ зовсім різні. Корупцію на макрорівні, а саме взаємозв’язок між великим капіталом та державою, ототожнюють із корупцією на мікрорівні — даруванням шоколаду або вина своєму лікареві, вчителю або чиновнику низького рівня. Якщо перший приклад — це спосіб олігархів захистити свій бізнес за рахунок державної влади, то другий приклад — це стратегія виживання пригнобленого населення, що часто є актом викривленої солідарності.

Марта Тицнер: У Польщі в комуністичну епоху, з усіма її жахливими економічними невдачами та іншими проблемами, у певний період було докладено великих зусиль для припинення ролі Східної та Центральної Європи в міжнародному розподілі праці (це був не перший приклад такої політики, але, ймовірно, найуспішніший). Зв’язки із заходом було обірвано, держава почала проводити масштабну програму індустріалізації.

З переходом до капіталізму 1989-1991 ця територія знову потрапила в напівпериферійну залежність. Сучасні спроби побороти корупцію сягають корінням цього перехідного періоду. Непрозорі шляхи передачі суспільного майна до приватних рук — як місцевих еліт/олігархів, так і іноземних інвесторів-хижаків — породили обґрунтовані звинувачення на адресу певних груп людей у тому, що вони здобули багатство і владу в підозрілий спосіб. Можна стверджувати, що те, що сталося на початку 1990-х років у посткомуністичних державах, було надзвичайно швидким процесом первинного накопичення капіталу, і найчастіше воно було пов’язане не з «особистими заслугами» нових місцевих капіталістів, а з наявністю друзів та зв’язків у потрібних місцях.

Звісно, в усіх країнах було по-різному. У Польщі група людей, які «добилися всього лише завдяки своїй важкій праці та підприємливості», більша, ніж, скажімо, в Україні або в Росії. Олігархія ніколи не існувала в Польщі у якості справжньої і єдиної системи правління. Проте якщо поглянути на загальну картину, ці відмінності не такі істотні: ключовим фактором є те, що більшість суспільства почувалася зрадженою тими, хто отримав вигоду від трансформації.

Що справді цікаво у польському випадку — це те, що польський політичний клас пройшов через один цикл очищення системи, але це не особливо змінило політичну логіку. У 2002 році посткомуністичний уряд був повалений після оприлюднення величезного корупційного скандалу. Посткомуністичні еліти зазнали переслідувань з боку ліберальних та правих політиків, які діяли спільно й обіцяли очистити систему і покарати «фальшивих соціал-демократів», щойно прийдуть до влади. Але обіцяна коаліція так і не була створена. «Право та справедливість» — партія, яка зараз перебуває при владі у Польщі — сформувала уряд із двома меншими партнерами й почала «боротьбу проти корумпованої системи» самотужки. Це призвело до створення спеціального антикорупційного агентства (CBA), наділеного величезними повноваженнями, яке ефектно заарештовувало корумпованих діячів. «Право та справедливість» явно перестаралася, коли почала переслідувати своїх партнерів по коаліції у запалі боротьби з корупцією і коли Барбара Бліда, одна із затриманих колишніх депутаток-посткомуністок, наклала на себе руки під час процедури арешту в її будинку в 2007 році.

З 2002 року політична арена в Польщі була поділена між двома партіями «людей із чистими руками», які походять ще з антикомуністичної опозиції до 1989 року. Чи допомогло це людям перестати перейматися корупцією? Аж ніяк! Ці два угруповання, «Право та справедливість» і «Громадянська платформа», поводяться ніби члени токсичної сім’ї, в якій потрібно грати певні ролі, навіть якщо ті, хто написав репліки до цих ролей, уже давно померли: вони відтворюють той самий смертельний бій, типовий для периферійного капіталізму.

За відсутності посткомуністичних політиків ліберали дуже швидко взяли на себе роль провінційних еліт і почали сприймати себе як рятівників землі, які несуть світло заходу бідним та неосвіченим. Для лібералів праві є затятими й жалюгідними руйнівниками їхніх зусиль. Однак в очах їхніх супротивників дії лібералів суперечать моралі, вони зраджують країну заради своїх брудних прибутків. З іншого боку, на думку тих, хто почувається відлученим від завоювань капіталізму, тільки антисистемні праві — тобто «Право та справедливість» — можуть врятувати країну, звертаючись до традицій, релігії, ієрархії та ізоляціонізму на міжнародній арені.

«Право та справедливість» — як і в опозиції, так і зараз, при владі — досі звинувачує польських лібералів у старих гріхах посткомуністичних еліт: зрада народу, вплив зловмисної західної пропаганди і, звичайно ж, корупція. За звичкою — і щоб повеселити іноземних спостерігачів — вони також звинувачують лібералів у комунізмі та «лівацтві», намагаючись таким чином повністю ототожнити їх зі своїм старим ворогом. «Komuniści i złodzieje» («комуністи та злодії») — це, мабуть, найбільш поширене політичне звинувачення, направлене на лібералів.

Що змінилося — то це пропорції: національні цінності й нелюбов до лівих зараз є значно більш модними. Про корупцію ще говорять, але після останніх виборів уже набагато менше, передусім через зміну ролей: польська «еліта» тепер в опозиції, тоді як уряд сформований із «представників простого народу».

Олег Журавльов: Як це не парадоксально, одним із джерел антикорупційної програми в Росії є державний дискурс. На початку 2000-х років Путін, з його риторикою про диктатуру закону та боротьбу проти олігархів, був схожий на Алєксєя Навального сьогодні.

У Росії опозиційний дискурс, дискурс боротьби з корупцією став особливо помітним на початку руху «За чесні вибори» у 2011 році. Справді, ця риторика була універсальною: вона об’єднала ліберальних ораторів на протестах, звичайних протестувальників і прихильних журналістів, які визначали програму руху. Однак якою ціною вдалося об’єднати цих різних людей? І чи можемо ми сказати, що риторика боротьби з корупцією справді об’єднала різні соціальні прошарки?

Лютий 2012 року. Напис на плакаті «Путін ЖиВ» — гра слів: абревіатура поширеного виразу про «жуликов и воров» («шахраїв і крадіїв») у поєднанні з культом музиканта Віктора Цоя. Антон Довгаль / Flickr. Деякі права захищені

Лютий 2012 року. Напис на плакаті «Путін ЖиВ» — гра слів: абревіатура поширеного виразу про «жуликов и воров» («шахраїв і крадіїв») у поєднанні з культом музиканта Віктора Цоя. Антон Довгаль / Flickr. Деякі права захищені

На мій погляд, у російському контексті антикорупційний дискурс об’єднав не різні соціальні групи, а скоріше багато окремих людей, і тим самим він перешкоджає формулюванню групових інтересів. Універсальність цієї риторики базувалася не на примиренні між інтересами різних соціальних груп, а скоріше на стиранні цих групових інтересів заради абстрактного спільного інтересу. Чому ж ця риторика така приваблива, якщо вона не представляє «справжніх» інтересів соціальних груп?

На мій погляд, ця риторика була приваблива, тому що вона була ефективним «виправданням» для центрального конфлікту між «громадянами» і «владою». Ми з моїм колегою Іллєю Матвєєвим назвали це виправдання «політикою справжності», у рамках якої основою справедливості боротьби проти політичного режиму стає не формулювання суперечливих інтересів, а реальність, правдивість подій, які ми спостерігаємо. «Я бачив, як вони набивають урни бюлетенями», — ця фраза часто лунала на Болотній площі в Москві під час протестів 2011 року за справедливі вибори. Документи й любительські відеозаписи, які показували реальність корупції, кліпи на YouTube, які демонстрували відверті фальсифікації під час підрахунку голосів — ці документи наділили «сердитих городян» із різних соціальних груп моральною легітимністю в їхній боротьбі проти нечесного режиму.

Грудень 2011 року. Відеоматеріал із виборчої дільниці в Хамовниках, Москва.

В умовах деполітизації, коли ви мусите виправдовуватися не тільки за участь в акції протесту, а й за участь у політиці взагалі, здатність чітко продемонструвати злочинність влади стає важливим механізмом мобілізації.

Як ви думаєте, яку роль боротьба з корупцією відіграє в громадянській мобілізації останніх років? З якими ще проблемами або питаннями вона пов’язана?

Олег Журавльов: Попри те, що, як я вже сказав, у російському контексті антикорупційна риторика з самого початку перешкоджала формулюванню соціальних проблем (як проблем соціальних груп, так і проблем соціальної нерівності), проте довгостроковим ефектом «розростання» цієї риторики є те, що соціальні питання все ж стали більш помітними в російській опозиційній публічній сфері.

Річ у тім, що корупція зачіпає економіку та соціальну нерівність, а саме соціально-економічна програма була «викреслена» з дискурсу «Білострічкового» руху (тобто руху за вільні та справедливі вибори у 2011-2012 роках) і витіснена більш абстрактними і моралізаторськими мотивами про права і свободи, чесність, правду і брехню. Тема ж боротьби з корупцією дозволила опозиції переключитися з нечесності на соціально-економічну несправедливість.

Російські протестувальники з білими стрічками як символами протесту зібралися на мітинг на Болотній площі проти фальсифікації на виборах. (c) Олександр Земляненко, AP/Press Association Images. Усі права захищені

Російські протестувальники з білими стрічками як символами протесту зібралися на мітинг на Болотній площі проти фальсифікації на виборах. (c) Олександр Земляненко, AP/Press Association Images. Усі права захищені

Наведу приклад. Протягом тривалого часу дискурс російської ліберальної опозиції ґрунтувався на протиставленні епох Єльцина та Путіна. Період правління першого з них був оголошений часом свободи і демократії, а другого — періодом авторитарного повороту в Росії. Тільки у виняткових випадках напад Єльцина на Білий дім у 1993 році та нечесні вибори 1996 року тлумачили як прикрі помилки, які вже в 1990-х роках посилювали російську «вертикаль влади».

Подивіться останній фільм режисера Валерія Балаяна «Хуізмістерпутін», знятий у стилі одного з досліджень Олексія Навального. Цей фільм розповідає історію про те, як Володимир Путін і його колишній начальник, мер Санкт-Петербурга Анатолій Собчак, використовували свої повноваження для спустошення бюджету і незаконного продажу природних ресурсів за кордон — і робили це під егідою Єгора Гайдара, колишнього єльцинського прем’єр-міністра і міністра фінансів. Ця схема зображена у фільмі як модель, яка лягла в основу основу держави Путіна.

Іншими словами, у фільмі Балаяна Путін і Єльцин не подані як протилежності. Натомість фільм стверджує спадковий зв’язок між Єльциним і корумпованим авторитарним режимом Путіна. Ось чому, на мій погляд, у період, коли Росія переживає жорсткі неоліберальні реформи і репресії, формування усвідомлення того, що населення Росії зазнає економічної експлуатації з боку державної еліти, може сприяти поширенню лівих, соціалістичних настроїв.

Марта Тицнер: Тут важливим є глибоке переконання, що корупція вбудована у сам процес прийняття рішень у бізнесі та політиці — чи через моральні вади еліти, чи через те, що саме ці еліти розробили нинішню політичну систему й управляють нею.

Корупційні скандали тут сприймають не як ізольовані справи, як у розвинених країнах, а як невід’ємну частину організації держави. Це переконання настільки поширене, що не тільки антисистемні політики, а й мейнстримні постаті чи корумповані олігархи намагаються використовувати заяви про боротьбу з корупцією як спосіб догодити публіці. Тим не менш, це не повинно розмивати першорядну роль корупції як одного з ключових докорів «простих людей» своїм провінційним елітам.

У такій ситуації політичні дебати в периферійних країнах неуникно обертаються довкола дуже конкретного суспільного поділу. Частина суспільства, яка отримує вигоду від периферійного становища, підтримує загальну відкритість країни, воліє пристосовуватися до культури компрадорських еліт і так далі. Ця група ототожнює власний добробут із добробутом суспільства в цілому і не бачить того, як тісні й необмежені зв’язки між центром і периферією завдають шкоди населенню в цілому.

У відповідь на це частина суспільства, яка перебуває в невигідному становищі через цю ситуацію, звертається до таких ідей як соціальна обмеженість, традиційні цінності, здоровий глузд, чесність простих людей і так далі. Якщо ми подивимося на політичні рухи в периферійних країнах, найбільш помітною «лінією розколу» є відповідь на таке питання: чи повинні ми як країна (сліпо) наслідувати центр, чи радше нам слід ізолюватися й шукати порятунку в «доморощених цінностях» (традиціях, релігії тощо)? Можна вважати це специфічною формою класової боротьби, зосередженої навколо реальних інтересів людей — хоч вона і сформульована в культурних поняттях, а не в економічних.

Альона Ляшева: Корупція на макрорівні в Україні нікуди не зникла — адже це означало б повну зміну соціально-економічної структури, створеної в 1990-х роках.

Наведу приклад з області, яку я досліджую, — київська нерухомість. У нас є дві державні та кілька приватних девелоперських компаній, що працюють на столичному ринку нерухомості. Маючи різний статус, ці компанії є прикладом злиття державної та приватної сфер, що призводить до відсутності будь-якого демократичного діалогу про те, як буде розвиватися місто.

Київська нерухомість. CC BY-ND 2.0 eltpics / Flickr. Деякі права захищені

Київська нерухомість. CC BY-ND 2.0 eltpics / Flickr. Деякі права захищені

Державні компанії обслуговують приватні інтереси свого вищого керівництва. Будучи частиною держави, вони мають владу вирішувати, де, що і як будувати.

Як наслідок, високорентабельні міські простори зайняті багатоповерхівками, недоступними для простих киян, і лише частина прибутків від цієї забудови надходить до міського бюджету, а все інше найчастіше осідає в офшорних компаніях. Приватні девелоперські компанії, навіть дуже маленькі, мають зв’язки з державними установами — інакше вони не змогли б займатися бізнесом, бо бюрократичні процедури оформлення приватизації землі або житлової забудови є надзвичайно складними.

Отже, якщо хтось хоче займатися забудовою, він мусить подолати бюрократію, заплативши хабар або зробивши якусь послугу державним службовцям. Часто керівники ріелторських компаній займають посади в державних установах. Така конфігурація приватних і державних структур допомагає українській еліті захищати свій бізнес як від невеликих місцевих компаній, так і від міжнародних гравців, які не в змозі інвестувати, приватизувати або вигравати тендери, оскільки не мають необхідних зв’язків. Нерухомість в Україні є одним із найяскравіших прикладів корупції на мікрорівні, але аналогічні процеси відбуваються і в багатьох інших сферах.

Більше того, часто корупція еліт прикривається націоналістичною риторикою. Особливо сприяв цьому конфлікт на Сході. Компанії, пов’язані з Ігорем Коломойським, з самого початку АТО виграють тендери української армії, забезпечуючи її бензином, боєприпасами тощо1. Але будь-яка критика цієї корупції буде сприйнята як проросійська пропаганда — і це створює просто ідеальні умови для процвітання такого бізнесу.

На відміну від цього взаємозв’язку держави та великого капіталу, корупція на мікрорівні є наслідком прихованої або сірої неолібералізації державних установ. Медицина може служити найкращим прикладом цього явища. Скорочення державних витрат на систему охорони здоров’я в поєднанні з рівнем ефективності безкоштовної системи охорони здоров’я призводить до цілковитої корумпованості цих послуг. З одного боку, лікарі, вчителі, державні службовці низького рівня не мають шансу заробити гідну зарплату легально, і єдине, що їм залишається робити, — це брати хабарі. З іншого боку, тим, хто не в змозі платити хабарі або використовувати приватні послуги, які не в змозі забезпечити державні лікарні, виявляються взагалі відрізаними від медицини. Щоб надати їм доступ до медичного обслуговування, треба підвищити державні інвестиції — звісно, водночас підвищивши саму якість послуг. Але зараз відбувається протилежне: система охорони здоров’я приватизується. Це може допомогти побороти корупцію на мікрорівні, але зробить доступ до медичних послуг ще більш обмеженим, ніж зараз. Це наводить на питання: чи можна побороти мікрокорупцію, якщо зробити її легальною?

На додаток до того, що антикорупційна програма не в змозі розрізнити корупцію на макро- та на мікрорівні, вона також відволікає увагу від питань рівності й переносить центр уваги на питання законності — а ці питання хоч і можуть перетинатися, але далеко не завжди. Наприклад, президент Порошенко став «зіркою» скандалу довкола «Панамського архіву» — так само, як і інші українські олігархи, він цілком легально ухилявся від сплати податків. Немає потреби пояснювати, як це шкодить добробуту українців — попри те, що це цілком законна практика.

Антикорупційні програми можуть бути кооптовані державними органами та олігархічними і/або занепалими опозиційними платформами. Які небезпеки такого роду ви бачите у своїх країнах? Як можна чинити цьому опір?

Існує відчуття, що боротьба з корупцією є універсальною програмою, яка може привабити багато людей — незалежно від їхніх відмінностей — на ґрунті моральності, нерівності й патріотизму. Які основні перешкоди для розбудови соціальних рухів і політики в цілому ви бачите у зв’язку з боротьбою проти корупції?

Олег Журавльов: Слід зазначити, що корупцію по-різному сприймають у різних країнах пострадянського простору.

Порівняльне дослідження між Болотною і Майданом, проведене PS Lab, показало, що тоді як російські протестувальники у 2011-2012 роках сприймали корупцію як певну «системну проблему» і вважали, що якщо її усунути, то це автоматично призведе до появи судів, верховенства права, соціальних гарантій і демократії. В Україні ж у 2013-2014 роках корупцію сприймали як засіб, за допомогою якого еліта Януковича поневолювала безпорадне й економічно дискриміноване населення.

Січень 2014 року. Проєвропейські громадяни тримають ліхтарики, співаючи національний гімн України під час святкування Нового року. (c) Єфрем Лукацький / AP / Press Association Images. Усі права захищено

Січень 2014 року. Проєвропейські громадяни тримають ліхтарики, співаючи національний гімн України під час святкування Нового року. (c) Єфрем Лукацький / AP / Press Association Images. Усі права захищено

Інакше кажучи, на Майдані корупцію розглядали з більш класової точки зору. Це сприяло формуванню поняття про бідний і безправний «народ», подібний до «99%», про які говорили під час протестів в Америці. (Пізніше цей образ, так само як і риторику боротьби з корупцією, підхопили націоналісти, які зараз переважають у публічній сфері в Україні.)

На мою думку, приклади України і Росії показують, що політика боротьби з корупцією має дві сторони: її можна розглядати як з точки зору ліберального дискурсу, так і в якості частини класово-орієнтованої риторики. Сподіваюся, що в майбутньому переважатиме саме другий варіант.

Альона Ляшева: В Україні дискурс довкола антикорупційної програми повністю прибрала до рук владна еліта і той прошарок населення, який підтримує неоліберальні реформи. З одного боку, боротьба з корупцією успішно допомагає керівництву країни імітувати реформи перед ЄС та МВФ, щоб далі отримувати кредити. З іншого боку, це допомагає їм зміцнити вертикаль влади: будь-який чиновник є корумпованим (адже вони всі — бізнесмени чи бізнесменки), але якщо хтось із них зробить щось неприйнятне для керівництва країни, то його можна публічно звинуватити в корумпованості, і він втратить свою позицію.

Проте, як стає дедалі більш очевидним, уряд Петра Порошенка не менш корумпований, ніж попередній2. Боротьба з корупцією дуже популярна серед українців, і може статися й таке, що розуміння корпупції буде змінюватися на низовому рівні. Прикладів цього явища досить мало, але вони існують — наприклад, те, що відбувається з профспілковими активістами «Київпастрансу», яким не виплачують зарплату вже декілька місяців. У цьому трудовому конфлікті активісти продемонстрували бюрократичні махінації посадових осіб підприємства, що призводять до порушення трудових прав працівників.

Джерело: OpenDemocracy

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки   [ + ]

1. Таку ситуацію можна було спостерігати переважно на початку конфлікту на Сході, коли Ігор Коломойський активно брав участь у створенні та оснащенні добровольчих батальйонів. Проте вона протривала недовго — до моменту публічного конфлікту з президентом і зняття Коломойського з посади губернатора Дніпропетровської області. — Прим. ред.
2. Актуальні соціологічні дослідження показують, що рейтинг Петра Порошенка зараз нижчий, ніж рейтинг Віктора Януковича в часи Майдану. — Прим. ред.