Текст є частиною книги “Ліва Європа”,  що оповідає історії та сучасні перипетії соціальних рухів, лівих груп та партії у Європі. Презентація книги відбудеться найближчим часом.

Німецька партія «Лівиця» (Die Linke) — це свого роду унікальний живий приклад. Приклад того, як усередині німецького суспільства вдалося об’єднати політичні традиції з обох боків «залізної завіси» та отримати одну з найпотужніших лівих партій європейського регіону. В результаті «Лівиця» вигідно поєднала як елементи традиційної народної підтримки соціалізму на Сході, так і голоси розчарованих у правому зсуві соціал-демократії на Заході Німеччини. Все це, однак, не означає, що партія зараз є бездоганною політичною моделлю. По суті, вона і далі залишається відкритим експериментом із плутаною структурою, недоробленими напіврішеннями та невирішеними питаннями майбутнього. І саме у витоках, перебігу і перспективах цього експерименту я пропоную вам розібратися.

Курс на демократичний соціалізм

Кінець Німецької демократичної республіки (НДР) — це не лише добра воля Михаїла Горбачова чи падіння Берлінської стіни. Це значні трансформації всередині Соціалістичної єдиної партії Німеччини (СЄПН), ще донедавна оплоту режиму державного соціалізму. Восени 1989 року партійний базис відреагував на масовий протестний рух за демократизацію в країні (так звану «Мирну революцію») демократизацією партії. Бентежного «китайського варіанту» силового придушення акцій не сталося, і за кілька місяців було зміщено двох керівників партії, прийнято новий партійний статут, прибрано пасаж про «керівну роль» партії, намічено перші демократичні вибори і ще багато чого іншого. Саму ж партію, аби підкреслити всі ці разючі зміни, було переназвано в Партію демократичного соціалізму (ПДС) — спершу з прикладкою СЄПН, а потім і без.

Грегор Гізі — яскравий представник нової, молодої генерації СЄПН, що привела до її перебудови і демократизації. Він став першим головою ПДС і з цього часу відігравав передові ролі в партії.

Грегор Гізі — яскравий представник нової, молодої генерації СЄПН, що привела до її перебудови і демократизації. Він став першим головою ПДС і з цього часу відігравав передові ролі в партії.

Так народилася ще одна посткомуністична партія Східної Європи. Втім, їй не судилося втілити шляхи консервації інших посткомуністичних політичних проектів. Не судилося завдяки сприятливому збігу двох обставин, супутніх добровільній, несиловій передачі влади від СЄПН.

По-перше, завдяки цій передачі почала внутрішньо демократизуватися сама партія. До її керівництва прийшло нове покоління людей, яке хоч і орієнтувалося на соціалістичні цінності попередників, але цуралося авторитарних методів їхніх звершень: «Те, що нас непокоїло в НДР, був не надмір соціалізму, а нестача його, існувало протиріччя між емансипаторськими цілями, які ми поєднували з НДР, і недалекими засобами […]. Протистояння всередині СЄПН було для нас боротьбою за інший, демократичний, сучасний соціалізм»1.

По-друге, ця ж несилова передача влади дозволила перевтіленій у ПДС новій партії уникнути репресій та увійти в легальну політичну систему об’єднаної Німеччини. Завдяки цьому їй вдалося зберегти частину своєї колишньої інфраструктури та членську базу. Але головне — таким чином у партії вийшло продовжити 40-річну політичної традицію Східної Німеччини, що для багатьох її жителів не була порожнім звуком.

Різниця в доходах між Західною і Східною Німеччиною через 8 років після об’єднання (1998). Східнонімецькі землі (починаючи з Бранденбургу) займають нижню частину списку.

Різниця в доходах між Західною і Східною Німеччиною через 8 років після об’єднання (1998). Східнонімецькі землі (починаючи з Бранденбургу) займають нижню частину списку.

Таким чином, коли після об’єднання на Східну Німеччину обрушилася реальність капіталістичних негараздів — масове безробіття, відновлення в правах довоєнних власників, різка різниця в доходах та якості життя із Західною частиною — ПДС опинилася на потрібному місці. Вона виявилася саме тією силою, що здатна була, спираючись як на традицію старих лівих, так і нові демократичні орієнтації, зрозуміло та проникливо апелювати до східнонімецьких проблем. І політичні рейтинги поповзли вгору. Вже через 4-5 років, на наступних виборах після бляклих виборів у 1990, результати ПДС були досить яскраві. З цього часу ця партія стала навіть другою за рівнем підтримки силою в кількох східнонімецьких землях. Все дозволяло говорити про ПДС у Східній Німеччині як всеохопну народну партію (Volkspartei), що комплексно представляє інтереси жителів цього регіону, поєднуючи в собі різні класові прошарки.

У 2002 році ПДС увійшла в так звану червоно-червону земельну коаліцію в Берліні на чолі із соціал-демократами. Результати цього вкрай суперечливі. Перший урядовий досвід партії очорнило її долучення до приватизації міської інфраструктури.

У 2002 році ПДС увійшла в так звану червоно-червону земельну коаліцію в Берліні на чолі із соціал-демократами. Результати цього вкрай суперечливі. Перший урядовий досвід партії очорнило її долучення до приватизації міської інфраструктури.

Увесь цей успіх, однак, не скасовував факту, що Партія демократичного соціалізму залишалася досить регіонально обмеженою. Її західнонімецьке членство та електоральна підтримка були нікчемно низькими, а користуючись лише народною східнонімецькою базою, партії ледь-ледь вдавалося подолати прохідні бар’єри в Бундестаг та Європарламент, та й то не завжди.

Таким чином, на середину нульових ПДС залишалася хай і популярною, але регіональною партією і шукала можливостей розширення своєї територіальної бази. І такі можливості знайшлися.

Рокіровка на лівому фланзі

У 1998 році вперше в сучасній німецькій історії до влади на федеральному рівні приходить цілком ліва коаліція, що складається з SPD — традиційної німецької cоціал-демократичної партії з більш ніж столітньою історією робітничої боротьби та потужною профспілковою базою, і Die Grünen — зеленої партії з покоління нових лівих бунтівників 1968-го. Обіцянки червоно-зелених (як їх називали) були великими. Очікувалося повернення до соціальної, кейнсіанської політики з екологічними акцентами всередині країни і проведення мирної політики на міжнародній арені. Однак уже скоро ці надії почали руйнуватися. Відмова від введення необхідного для такої політики високого оподаткування, втягнення в югославську війну і — остання крапля — лібералізація трудового законодавства призвела до значного спаду популярності коаліції, а особливо соціал-демократів. Як результат такої злиденної політики на початку 2005 року відбувся лівий відкол від Соціал-демократичної партії Німеччини — сформувалася партія Arbeit & soziale Gerechtigkeit — Die Wahlalternative («Праця і соціальна справедливість — Виборча альтернатива»), що об’єднала лівих соціал-демократів, профспілковців та інших (переважно) західних німців, незгодних із урядовим курсом на демонтаж соціальної держави.

Оскар Лафонтен — колишній земельний міністр землі Саарланд і міністр фінансів у червоно-зеленому уряді, що подав у відставку через незгоду з правим економічним курсом цього уряду. В результаті він очолив лівих соціал-демократів під час їхнього злиття з ПДС.

Оскар Лафонтен — колишній земельний міністр землі Саарланд і міністр фінансів у червоно-зеленому уряді, що подав у відставку через незгоду з правим економічним курсом цього уряду. В результаті він очолив лівих соціал-демократів під час їхнього злиття з ПДС.

Майже одразу після відколу між новоствореною партією і ПДС почалися переговори про об’єднання. Обидві партії в поточній політичній ситуації мали багато чого спільного: регіонально обмежену виборчу базу, різке критичне ставлення до антисоціальної урядової політики, відкидання втручання у зовнішні збройні конфлікти тощо. Втім, були і відмінності. За ПДС стояла вже більш ніж півстолітня політична традиція, їхня ідеологічна база була досить ретельно пропрацьованою, хоч і не мала широку популярність поза межами Східної Німеччини. Тим часом «Праця і соціальна справедливість» була радше протестною партією, що збирала всіх незадоволених поправішанням Соціал-демократичної партії і обмежувалася достатньо поверховою програмою опозиційних, соціальних вимог.

Хтозна, чим би закінчилися ці перемовини, але їхній хід прискорили дострокові федеральні вибори. Навесні червоно-зелені програли ще одну землю своїм консервативним опонентам, і тодішній прем’єр-міністр Герхард Шрьодер оголосив про розпуск парламенту та нові вибори. Для обох лівих партій (ПДС і «Праця та соціальна справедливість») це означало історичний шанс — зараз або ніколи. І замість конкуренції вони таки зважилися виступити разом.

Спершу всередині 2005 було прийнято принципове рішення про висунення спільного виборчого списку від обох партій. Оскільки ці списки мали йти від ПДС, то для оновлення іміджу вона перейменувалася в Ліву партію (з необов’язковою прикладкою ПДС). Успішні результати виборів — 8,7% (найкращі в історії ПДС і навіть вищі за колишню коаліційну Партію зелених) — говорили самі за себе, і процес об’єднання продовжився. У травні 2007 року обидві партії на паралельних партійних конференціях вже обговорювали спільні положення злиття партій та деякі спірні моменти (як-от ставлення до соціалізму чи участь у військових операціях під мандатом ООН). У результаті тривалих дискусій компромісу таки вдалося досягти, і переважна більшість делегатів з обох партій проголосували за злиття. Воно відбулося через 2 місяці, в липні, разом із першою партійною конференцією об’єднаної партії. Так, як сплав двох різних регіональних та політичних течій, об’єднаних спільним інтересом, на суспільно-політичній арені Німеччини з’явилася третя за чисельністю членства партія. Партія «Лівиця».

 Новообрані співголови Грегор Гізі (зліва) та Оскар Лафонтен (справа) на історичній об’єднавчій партійній конференції 15 липня 2007 року, що зафіксувала злиття їхніх партій.


Новообрані співголови Грегор Гізі (зліва) та Оскар Лафонтен (справа) на історичній об’єднавчій партійній конференції 15 липня 2007 року, що зафіксувала злиття їхніх партій.

Проблеми росту

На початку об’єднану партію супроводжував немалий електоральний успіх. В період з 2007 по 2010 лівим вдалося пройти в усі, навіть західні (за винятком Баварії) земельні парламенти та здобути свої найкращі результати на виборах у Бундестаг та Європарламент. До вже наявного земельного коаліційного уряду із соціал-демократами в Берліні (що існував ще з часів ПДС) додалася ще одна урядова коаліція з соціал-демократами — цього разу в сусідній східнонімецькій землі Бранденбург. А в двох західнонімецьких землях справа доходила до підтримки червоно-зелених урядів меншості з боку лівих фракцій (на умовах відмови від урізань соціальної сфери). Партія «Лівиця» ставала впливовим гравцем на лівому фланзі німецької політики. Однак уже незабаром у її нашвидкоруч зібраного союзу почали з’являтися серйозні проблеми.

Підписання коаліційної угоди 2010 року для створення червоно-зеленого уряду меншості в західнонімецькій землі Північний Рейн-Вестфалія. Така коаліція стала можливою лише за згоди Лівої партії толерувати її. Лівиця вперше увійшла в парламент землі, але завдяки збігу обставин саме підтримка від її невеликої кількості депутатів одразу ж виявилася критичною для отримання більшості будь-якою з традиційних коаліцій.

Підписання коаліційної угоди 2010 року для створення червоно-зеленого уряду меншості в західнонімецькій землі Північний Рейн-Вестфалія. Така коаліція стала можливою лише за згоди Лівої партії толерувати її. Лівиця вперше увійшла в парламент землі, але завдяки збігу обставин саме підтримка від її невеликої кількості депутатів одразу ж виявилася критичною для отримання більшості будь-якою з традиційних коаліцій.

Справа почалася з прикрого випадку. Оскар Лафонтен, що був одним із лідерів «Лівиці» від колишніх соціал-демократів (поряд із Грегором Гізі від колишнього ПДС), заявив про свій намір покинути політику у зв’язку з раковим захворюванням і пішов із поста співголови партії. Обрані замість цього нові співголови виявилися неспроможними так добре вести різнорідну партію, як дует Лафонтен-Гізі. Вирішені компромісом суперечності, як-от ставлення до соціалізму, виявилися владнаними лише поверхово. Тож, наприклад, коли один із нових співголів привітав Фіделя Кастро з ювілеєм, у партії розгорілися суперечки. Такі інциденти виринали поміж однопартійцями знову і знову: то опублікована надміру комуністична стаття, то заява щодо міжнародної політики — все потроху екскалювало ситуацію внутрішньопартійних сварок. У результаті, конфлікт всередині партії став досить помітний і ззовні — дійшло до того, що представники партії могли відкрито критикувати одне одного в медіа.

Наслідки такого розладу не забарилися. Електоральний спад, вихід певних уже обраних депутатів зі складу парламантських фракцій — усе це переслідувало лівих у 2011-2012 роках. Ситуація ускладнювалася ще й сходженням нової Піратської партії, яка відбирала в партії «Лівиці» молодих виборців. Це стало особливо помітним на виборах до деяких земельних парламентів, коли ліві недорахувалися важливих відсотків на тлі динамічного підйому рейтингів піратів2.

Зважаючи на таку скрутну ситуацію, в 2012 році на посади співголів було переобрано інші, більш компромісні кандидатури. Крім того, сама партія неформально прийняла курс на відмову від явного вираження суперечок. Відтак співголовам вдавалося потрохи залагоджувати колишні суперечки: за нових розкладів внутрішньопартійні задираки ризикували передусім підставити свою ж репутацію. І в партії намітилося загальне прагнення до демонстрації назовні своєї єдності.

Катя Кіппінг і Бернд Ріксінгер — вже 5 рік тандем співголів партії «Лівиця». Представляючи соціальні рухи (Кіппінг) та профспілки (Ріксінгер), східнонімецьких (Кіппінг) та західнонімецьких (Ріксінгер) лівих, із належною їм дипломатичністю вони досить непогано залагоджують конфлікти в партії і вже вдруге поспіль добиваються свого переобрання на цей пост.

Катя Кіппінг і Бернд Ріксінгер — вже 5 рік тандем співголів партії «Лівиця». Представляючи соціальні рухи (Кіппінг) та профспілки (Ріксінгер), східнонімецьких (Кіппінг) та західнонімецьких (Ріксінгер) лівих, із належною їм дипломатичністю вони досить непогано залагоджують конфлікти в партії і вже вдруге поспіль добиваються свого переобрання на цей пост.

За цим послідувала і стабілізація електоральних результатів. З 2012 року, незважаючи на спад, партія «Лівиця» стала третьою за розміром фракцією в Бундестазі і формально очолила парламентську опозицію. А в наступні роки їй вдалося досягти непоганих результатів у східнонімецьких земельних виборах і залишитися після переобрання в деяких парламентах Західної Німеччини. За добре проведеними виборами послідували й нові урядові земельні коаліції. Зокрема в східнонімецькій Тюрингії, де ліві у 2014 році вперше очолили червоно-червоно-зелену коаліцію з соціал-демократами та зеленими, висунувши свого прем’єр-міністра землі. А також у Берліні, де після вдало проведеної виборчої компанії Лівій партії вдалося надолужити колишні втрати у своїй підтримці й увійти після нових виборів 2016 року до такої ж червоно-червоно-зеленої коаліції (щоправда, у якості молодшого партнера).

І хоча оновлений об’єднавчий формат Лівої партії не позбавлений внутрішніх суперечностей та зовнішніх загроз (про що йтиметься далі), із певністю можна ствердити одне: після швидкого росту і кризового етапу, що слідував за ним, партії вдалося нормалізувати свої внутрішні суперечності та демонструвати стабільні результати в масовій німецькій політиці.

Джунглі широкої лівиці

Перед тим як звернутися до наявних проблем, що стоять перед партією «Лівиця», давайте ще розглянемо її структуру.

Власне, вже згадана позиція двох співголів у ній не випадкова. Вона виникла результаті злиття партій-попередниць і необхідності репрезентувати їх обох у новоствореній партії. Втім, разом із розвитком та дифузією обох партійних частин необхідність такої репрезентації відпала. Зате з’явилася інша. Західнонімецькі новоприбулі з протестної партії «Праця і соціальна справедливість» доклалися до вже наявних у ПДС ідеологічних течій та платформ і дали їм нові ідеологічні аспекти й територіальні виміри. Так виявилося, що Ліва партія, так чи інакше, стала ареною для практично всіх німецьких політичних авторів, лівіших від соціал-демократичної партії. Таким чином, до неї могли належати як революційні троцькісти, так і розчаровані в правому курсі соціал-демократи, як спікери автономних лівих середовищ, так і колишні партійні функціонери СЄПН. І всі ці актори хотіли отримали голос на партійній арені.

Cuba Si — робоча група німецько-кубинської дружби. Один із багатьох політичних акторів, що діють у рамках партії.

Cuba Si — робоча група німецько-кубинської дружби. Один із багатьох політичних акторів, що діють у рамках партії.

Відтак функція наявності двох співголів — а з ними і їхніх чотирьох заступників та заступниць, як і всього правління партії в 44 особи — переродилася. Усі вони почали відігравати роль балансування між забезпеченням внутрішньопартійної плюральності та демократії — теми, чутливої для партії «Лівиця» у зв’язку з проблематичним спадком СЄПН — і внутрішньопартійною єдністю, нестача якої ледь не зруйнувала партію в 2011-2012 роках. Відтак поточна верхівка партії уособлює певний зважений компроміс між різноманітними течіями партії3.

Саме завдяки співпраці та конкуренції у впливі на партійний голос через її верхівку з різноманітних лівих течій почали консолідуватися два найвпливовіші партійні крила — «традиціоналістське» або «ліве» крило і «реформістське» або «праве» крило4. По суті, обидва крила синтезуюють ті чи інші позиційні нюанси зі своїх складових течій та вибудовують спільні відповіді на найбільш принципові для партії питання. Наприклад, можливість участі в урядових коаліціях, керунок внутрішньої економічної політики чи оцінка міжнародних відносин. Таким чином, «традиціоналістське» чи «ліве» крило партії скоріше орієнтується на традиційні профспілки, в той час як «реформісти» або «праві» — на гнучко зайнятих робітників. «Ліве» крило критичне щодо коаліцій з іншими лівими партіями, в той час як їхні опоненти з «правого» крила вітають такі рішення. Для «традиціоналістів» характерний виражений антиамериканський антиімперіалізм у поєднанні з применшенням ролі інших імперіалізмів, у тому числі російського. «Реформісти» ж, хоч і залишаються критичними до НАТО, віддають перевагу співробітництву в міжнародних організаціях, націлених на миротворчі рішення (як-от в рамках ООН чи ОБСЄ).

Сара Вагенкнехт і Дітмар Бартч — співголови Лівої фракції в Бундестазі. В німецькій політиці парламентські фракції представляють доволі автономні структури і мають власне керівництво, що може не співпадати з керівництвом партії. Втім, у Лівих орієнтація на плюральність діє і тут. Двоє співголів компромісно представляють різні партійні крила, як і співголови партії.

Сара Вагенкнехт і Дітмар Бартч — співголови Лівої фракції в Бундестазі. В німецькій політиці парламентські фракції представляють доволі автономні структури і мають власне керівництво, що може не співпадати з керівництвом партії. Втім, у Лівих орієнтація на плюральність діє і тут. Двоє співголів компромісно представляють різні партійні крила, як і співголови партії.

Одним словом, боротися в обох крил є за що. Звісно, вони не можуть робити це відкрито у правлінні партії, адже там, згідно з загальним консенсусом, треба демонструвати єдність. Саме тому справжня внутрішньопартійня боротьба розгортається нижче. Від складання списку делегатів і порядку денного чергової партійної конференції і до представництва у певних робочих групах, територіальних організаціях, знакових заходах і таке інше. На щастя, ресурси для цього є. Державне фінансування німецьких партій, інфраструктурний спадок СЄПН і, зрештою, увага багатьох німецьких лівих до своїх представників та представниць у партії — все це слугує безпосередньою основою для підтримки справжніх політичних джунглів за видимою партійною єдністю.

Структурні вади

Саме ці джунглі і є головною внутрішньою структурною проблемою партії «Лівиця». Попри незвичайну різноманітність своїх учасників і глибокі демократичні механізми, їй дуже складно оперативно приймати продуктивні рішення. Звісно, в критичних випадках (як-от критика чергових неоліберальних реформ чи засудження правої антимігрантськоюї політики) ліві, не без скрипу, здатні досить швидко видати щось. Але з позитивним порядком денним усе значно гірше. Наприклад, у Лівої партії досі немає переконливої і зв’язної соціально-економічної програми. Все, що є — це набір загальних тверджень, узагальнених настільки, що під ними може підписатися чимало людей. І це не дивно, адже практично будь-які позитивні пропозиції тонуть посеред чвар крил та течій. Тому пройти можуть лише досить рафіновані твердження.

Такі внутрішньопартійні болотисті джунглі призводять до того, що в окремих представників, делегованих від партії, з’являється значно більше символічної влади, ніж мало би бути. Адже кожен коментар, кожна дія в умовах браку чіткої партійної позиції сприймається медіа та громадськістю як примарний знак наявності цієї позиції. Звісно, делеговані спікери, згідно з партійною етикою, не можуть відкрито критикувати одне одного. Але у виступах вони можуть поводитися так, ніби внутрішньопартійних опонентів не існує, і просто висловлювати свою (часто досить відмінну) позицію, не розмінюючись на дрібне критиканство однопартійців. Саме таким чином стають відомими медіавиступи Сари Вагенкнехт (співголови Лівої фракції в Бундестазі) про верхню межу для прийому біженців або про розуміння певних аспектів путінської зовнішньої політики.

Фотографія Вольганга Герке і Андрія Гунька, депутатів Бундестагу від Лівої партії, з головою Донецької народної республіки. Частина «Лівиці» прямо засуджує дії сепаратистів, але всі партійні декларації з цьому приводу сформульовані досить узагальнено та компромісно. Тому в умовах відсутності конкретної позиції партії з цього приводу яскраві одиничні дії легко затьмарюють усі розважливі компроміси.

Фотографія Вольганга Герке і Андрія Гунька, депутатів Бундестагу від Лівої партії, з головою Донецької народної республіки. Частина «Лівиці» прямо засуджує дії сепаратистів, але всі партійні декларації з цьому приводу сформульовані досить узагальнено та компромісно. Тому в умовах відсутності конкретної позиції партії з цього приводу яскраві одиничні дії легко затьмарюють усі розважливі компроміси.

Іншою проблемою, яка не знаходить належного вирішення, є стратегія участі в уряді. Поки між обома партійними крилами існує запекла підкилимна боротьба за це, а назовні один за іншим лідери партії одноголосно говорять про готовність коаліції (просто на цілком інших умовах), сама партія не має ніякої чіткої стратегії з цього приводу. Її просто продовжують замінювати рафіновані й узагальнені формулювання, як і багато інших пунктів позитивної програми. Таким чином, рішення про участь у земельних коаліціях приймають конкретні місцеві організації (як-от в Тюрингії чи Берліні) в залежності від співвідношення сил прихильників і противників цього рішення. А питання про участь у гіпотетичній федеральній червоно-червоно-зеленій коаліції, схоже, буде вирішено лише після того, як стануть відомими результати наступних виборів, і в першу чергу не партійний базисом, а перемовинами і боротьбою верхівки.

У світлі такої програмної та стратегічної невизначеності найсерйознішою виглядає ще одна проблема — загроза ззовні від правих популістів. Річ у тому, що антимігранська, правопопулістська партія «Альтернатива для Німеччини» (Alternative für Deutschland), що зараз активно набирає обороти, особливо сильна на сході країни і за рахунок тих самих бідних, нижчих прошарків, до яких традиційно як народна східнонімецька партія апелювала «Лівиця». Таким чином, ріст електорату «Альтернативи» відбувається не в останню чергу завдяки перетіканню виборців від «Лівиці». Це особливо стало помітно в земельних виборах до одної східнонімецької землі, Саксонії-Ангальт, де партія «Лівиця» зазнала справжнього електорального краху, упавши майже на 10% в порівнянні з минулими виборами. На щастя для «Лівих», критика наявної політики і загальні програмні фрази також мають позитивні політичні ефекти. І відтік виборців до правих популістів (переважно на Сході) поки що компенсується притоком (особливо на Заході) нових розчарованих виборців від соціал-демократів та зелених. У результаті рейтинг партії вже кілька років балансує навколо відмітки в 10%. Але така динаміка залишається досить непевною. Але, що найголовніше, в умовах кризи ліберальної німецької політичної системи у зв’язку зі зростання правих популістів Ліва партія просто не може запропонувати чогось цілковито нового.

Мартін Шульц, ще донедавна голова Європарламенту, був несподівано висунутий у січні 2017 року першим номером від соціал-демократів на вибори в Бундестаг. Його висунення запустило досить вдалу спробу ребрендингу партії, також відому як Шульц-хайп. Апелюючи до соціальної рівності, першому кандидату SPD вдалося різко підняти популярність партії, що подолала історичні 30% і в деяких опитуваннях навіть очолила політичні рейтинги. Все це мало вплив на «Лівицю». Її популярність почала відчутно падати, адже частина розчарованих виборців соціал-демократів повернулася від Лівої партії назад до SPD. Втім, оскільки риторика Шульца була вкрай поверховою, вже через кілька місяців рейтинги його партії стали знову падати, а хайп вичерпав себе. Результати Лівої партії теж дещо стабілізувалися. Втім, таке хитання яскраво показує слабкість поточних політичних принад «Лівиці».

Мартін Шульц, ще донедавна голова Європарламенту, був несподівано висунутий у січні 2017 року першим номером від соціал-демократів на вибори в Бундестаг. Його висунення запустило досить вдалу спробу ребрендингу партії, також відому як Шульц-хайп. Апелюючи до соціальної рівності, першому кандидату SPD вдалося різко підняти популярність партії, що подолала історичні 30% і в деяких опитуваннях навіть очолила політичні рейтинги. Все це мало вплив на «Лівицю». Її популярність почала відчутно падати, адже частина розчарованих виборців соціал-демократів повернулася від Лівої партії назад до SPD. Втім, оскільки риторика Шульца була вкрай поверховою, вже через кілька місяців рейтинги його партії стали знову падати, а хайп вичерпав себе. Результати Лівої партії теж дещо стабілізувалися. Втім, таке хитання яскраво показує слабкість поточних політичних принад «Лівиці».

Віч-на-віч з майбутнім

Німецька партія «Лівиця» зараз стикнулася з серйозними викликами. Сформувавшись на уламках державного соціалізму, ставши однією з найвпливовіших європейських лівих партій і переживши серйозні внутрішні турбулентності, тепер вона мусить осягнути ще один новий рівень розвитку — сформувати власне цілісне програмне бачення розвитку суспільства.

Простої критики антисоціальних реформ (на яку, як бачимо, зараз переважно і здатна ця партія) зовсім недостатньо. Ця критика не допомагає ні підважити позиції правих популістів, ні надійно втримати, здавалось би, розчарованих виборців соціал-демократів. Отже, крилам, течіям та іншій фауні партійних джунглів необхідно розробити кращу, прозорішу й ефективнішу комунікацію. Їм слід відмовитися від моделі болотистих джунглів, в яких застряють більшість ідей, і нарешті навчитися колективно та конструктивно відповідати на найбільш хвилюючі для німецького суспільства питання. Без таких оновлень партія «Лівиця» буде просто не в змозі адекватно реагувати на зміни, що дедалі ширше розгортаються в німецькій політиці. Вона нездатна буде запропонувати переконливої альтернативи палаючій ксенофобській ненависті нових політиків та черговим порожнім обіцянкам старих політиків.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки   [ + ]

1. Цитату взято з книги Zur Programmatik der Partei des Demokratischen Sozialismus. Ein Kommentar (с. 14). Цю книгу написали активні учасники ПДС як коментар до партійної програми, але вона також містить спробу опрацювання непростого спадку партії і вироблення ставлення до ладу державного соціалізму в Східній Німеччині.
2. У 2011 році на виборах до берлінського земельного парламенту ліві не набрали достатньо голосів на виборах, аби червоно-червона коаліція була поновлена. А в 2012 році на позачергових виборах до парламенту найбільшої західнонімецької землі Північний Рейн-Вестфалія партія «Лівиця» провалилася взагалі і не подолала п’ятивідсотковий рубіж. В обох цих випадках до земельних парламентів вперше увійшли фракції Піратської партії, демонструючи вражаючі для політичних новачків результати — 8-9%.
3. Прикметно також, що при обранні до партійної верхівки, як і багатьох інших посад (наприклад, при формуванні списків на вибори), чільну роль грає принцип гендерної рівності. У партії існує консенсус, що виборні посади повинні бути розподілені порівну між жінками і чоловіками.
4. Перше партійне крило називало би себе «лівим», друге — «реформістським». «Традиціоналісти» і «праві» — терміни, які вони скоріше виконують для найменування одне одного як опонентів. З міркувань нейтральності у статті в лапках презентовано обидва варіанти назв обох крил.