[ОНОВЛЕННЯ] 20 липня польський парламент підтримав законопроект: 235 за, 192 проти, 23 утримались. Проте 24 липня президент Анджей Дуда заявив, що накладе вето на два з трьох законопроектів ПіС: про Верховний Суд і Національну Раду Суддів.

Атака партії «Право і справедливість» (ПіС) на незалежність судової системи вивела на вулиці тисячі людей. Цей наступ було справедливо засуджено як спробу підірвати принцип поділу влади та систему стримувань та противаг. Однак замість того, щоб інтерпретувати його як атаку на республіканські ліберально-демократичні принципи у спробі захопити необмежену владу або як бліцкриг проти судів (стандартні пункти критики ліберально-демократичного табору), варто розглядати його як елемент ширшої та більш повної зміни режиму. Це найсвіжіший, але, ймовірно, не останній етап так званої «доброї зміни», якою ПіС зайнялася з часу своєї перемоги на виборах у 2015 році.

Три нові статути (два з яких вже проголосовані і очікують підпису президента, а один поки перебуває на розгляді парламенту) встановлять контроль ПіС над судовою системою. Перший закон надає партії контроль над складом Національної Ради Судів — конституційного органу, відповідального за призначення суддів. Другий дає Міністерству юстиції повноваження призначати головуючих суддів у судах нижчої інстанції. Третій, досі на стадії обговорення, завершує процес: у своїй нинішній формі він позбавить мантій усіх суддів Верховного Суду, крім тих, яким міністр юстиції Збігнєв Зьобро особисто дозволить залишитися. Закон також передбачає створення у Верховному Суді «Дисциплінарної палати», котра визначатиме дисциплінарні дії щодо всіх суддів країни; провадження ініціюватимуться на вимогу Зьобро. Важливо відзначити, що міністр юстиції є одночасно Генеральним прокурором і має право особисто керувати та контролювати будь-яке розслідування за власним бажанням.

Півцарства тому, хто знайде хоч якесь конституційне виправдання будь-якому з цих пунктів. Якщо ці три явно антиконституційні закони вступлять у дію, ПіС, по суті, зможе заповнити своїми прихильниками Верховний Суд та всі суди нижчої інстанції, а також отримає дисциплінарний інструмент проти суддів, котрі після призначення стануть надто незалежними і, скажімо, виноситимуть вердикти не на користь сторони обвинувачення. Перетасовка Верховного Суду також надасть (хоч і не напряму) правлячій партії останнє слово у виборчому процесі, оскільки саме Верховний Суд розслідує порушення на виборах і виносить рішення щодо їхньої законності. «Право і справедливість» через свого міністра юстиції одночасно буде гравцем та рефері.

З часу своєї перемоги на парламентських та президентських виборах у 2015 році ПіС (неконституційно) призначала лояльних суддів до Конституційного Трибуналу, встановила контроль над державними медіа і запровадила неписані та упереджені критерії відбору державних службовців. Трибунал уже довів свою слухняність. Державні медіа стали для парламентської більшості інструментом пропаганди. Державні служби поступово заповнилися прихильниками партії. На додаток ПіС створила «Територіальну оборону», парамілітарне формування, підконтрольне напряму міністру оборони. Ще вони внесли зміни в шкільні навчальні плани, які тепер відображатимуть та просуватимуть націоналістичні та фундаменталістські католицькі настрої, а за допомогою щедрих пожертв купили підтримку церкви. Закон про громадські зібрання поставив у привілейоване становище заходи, які організовує держава, а заплановане створення Національного інституту свободи надасть уряду контроль за неурядовими організаціями. Хоча Анджей Дуда наклав вето на статут, котрий дозволив би центральному уряду розпускати органи місцевої влади — що з його боку було надзвичайно рідкісним актом непокори (або навмисним окозамилюванням) — це не означає, що у ПіС зникло бажання підкорити органи місцевої влади.

Внесені нещодавно законопроекти щодо судової системи продовжують цю серію змін. Вони концентрують політичну владу в руках посадовців і, як показує політична практика правління ПіС, радикально зсувають баланс влади у бік виконавчої гілки, зводячи законодавчу до машини для проштовхування законів, а судову — до інструменту для їх реалізації і для штампування бажаних для виконавчої гілки рішень. Кожному, хто в цьому сумнівається, варто поглянути на жалюгідний спектакль із криками та фуканням з боку депутатів правлячої партії під час парламентських дебатів навколо закону про Верховний Суд або послухати міністра Зьобро, котрий визначає, хто винуватий, ще до завершення суду.

Ці зміни також розмивають межі між різними гілками влади, оскільки виконавча гілка розширює свій вплив на інші гілки і залучається в їхнє функціонування. Важливо відзначити — знову ж таки, як продемонстрували нещодавні події — що у цій ПіСократії вибори зведуться до плебісциту, а перемога на виборах вважатиметься мандатом проводити будь-яку політику, яку заманеться переможцю, не озираючись на можливу опозицію та критику. Водночас залучення громадянського суспільства зведеться до підтримки організованих державою мітингів — наприклад, того, який зібрали на честь візиту Дональда Трампа, або спектаклів ненависті під час місячників Смоленської трагедії. Незалежні ж неурядові організації можуть втратити свій вплив.

«Право і справедливість» виправдовує зміну режиму як необхідну умову, щоб вилікувати і зміцнити державні інституції: судову систему потрібно очистити від залишків комуністичних апаратчиків, котрі нібито досі там присутні, з місцевих органів влади необхідно вичистити угруповання, котрі там закріпились, а державні медіа мають представляти альтернативу приватним ресурсам, які служать старим елітам. Певною мірою ці діагнози відповідають настроям деяких частин польського суспільства, для яких державу часто уособлює пихатий місцевий суддя чи корумпований місцевий чиновник.

Однак, за іронією долі, спосіб, у який впроваджуються ці зміни, просто-напросто знищує державні інституції. У революційній гарячці вірність партії важить більше за компетентність — коронними прикладами є Юлія Пшилебська, голова Конституційного Трибуналу, яка навіть не має докторського ступеню з права, або Бартломій Мішєвіч, колишній речник Міністерства оборони, котрий навіть не закінчив коледж попри те, що вчився у трьох різних школах. У своїй пропагандистській війні проти інституцій, які ще лишаються незалежними, режим наносить удари по їхньому престижу та легітимності. Зрештою, визначену констутитуцією ієрархію влади замінюють партійною ієрархією.

Ці зусилля координує Ярослав Качинський, котрий офіційно є лише депутатом і головою ПіС. Він контролює президента Анджея Дуду та прем’єр-міністерку Беату Шидло за допомогою, з одного боку, свого впливу на рядових членів ПіС, а з іншого — завдяки своїй харизматичній владі над електоратом своєї партії. Не секрет, що і Дуда, і Шидло опинилися на своїх посадах завдяки благословенню від Качинського, і поки очевидно, що за його забаганкою їхні політичні кар’єри можуть закінчитися. Проте Качинського не можна притягнути до відподальності за порушення конституції, до яких вдаються його партійні підлеглі.

Три закони, які підпорядкують судову систему уряду, ще не вступили в силу — і, судячи з декларацій Анджея Дуди (який, схоже, згадав, що він не державний нотаріус, а голова держави з правом вето), можливо, вони не будуть імплементовані в своєму найгіршому вигляді.

Тим не менш, пом’якшена версія цих законопроектів не врятує незалежність судової системи. Перед опозицією стоять два складні завдання: по-перше, вона має зробити все необхідне, аби зупинити зміни, впроваджувані опонентами, яких, схоже, не хвилює критика. По-друге, їй необхідно знайти спосіб відновити конституційну культуру.

Інакше, навіть якщо правління ПіС якимсь дивом виявиться коротким, спадок «доброї зміни» може лишити польську політику хворою не просто на роки, а на цілі десятиліття.

Джерело: Political Critique

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.