28 жовтня вперше за останні три роки центром Києва пройде Конопляний марш свободи. З 2005 до 2013 року організатори та учасники акції щорічно виходили на вулиці з головною вимогою — створення державної доктрини щодо наркотичних речовин та декриміналізації незначних правопорушень, зокрема зберігання невеликої кількості коноплі без мети збуту. У 2017 році на порядку денному законний доступ  до ліків на основі канабісу для українських пацієнтів. Провести марш не завжди вдавалося мирно, адже на заваді неодноразово ставали ультраправі, називаючи акцію спробою легалізувати наркотики.

Як саме змінилася державна наркополітика від початку проведення маршів? Які завдання сьогодні ставить перед собою Марш? Чому його організатори намагаються уникати слова «легалізація» і чи слід очікувати нових протистоянь з опонентами? Про це ми спитали одного з незмінних організаторів Маршу свободи Тараса Ратушного.

Останнього разу Марш Свободи проходив ще у 2013 році. Відтоді у країні багато що змінилося. Але чи торкнулися ці зміни наркополітики?

Давай я нагадаю. Марш проходив з 2005 по 2013 роки, і рік за роком його вимоги приходили до певної кришталевої ясності. У 2005 році метою було почати бодай якусь дискусію. Ми хотіли вийти і поговорити про те, що у нас є така рослина канабіс і є успадковане від УРСР законодавство, абсолютно неадекватне щодо громадян, які коноплі використовують з тією чи іншою метою. Комусь це потрібно як ліки, хтось вважає це безпечнішим релаксантом, ніж алкоголь. Згодом наші вимоги трансформувалися і сконцентрувалися навколо конкретної проблеми – криміналізації споживачів.

Проблема ця полягає у  неадекватно низькому порозі кримінальної відповідальності за незначне правопорушення, яким є зберігання невеликих кількостей конопель без мети збуту. І правозастосування цієї норми призводить до неспіввимірно більших негативних соціальних наслідків, ніж саме це правопорушення. По-перше, правоохоронні органи працюють на статистику і невиправдано витрачають на “дрібноту” великі ресурси, в той час, як наркобізнес почувається чудово поза увагою МВС. А по-друге, люди, які вживають канабіс, наражаються на ризик кримінального переслідування невиправдано й незаслужено, особливо якщо вони вживають його як медичний засіб. Натомість це ідеальне середовище для корупції. По суті, окрім статистики, єдиною мотивацію переслідування курців конопель завжди була корупція.

У 2006 році, коли відкупитися від патрульних коштувало в межах 20 доларів, люди з Білорусі говорили нам: «За що ви боретеся? 20 доларів — це “шара”!» Але через три роки в Україні ця ціна зросла до кількох тисяч доларів. Був вибудуваний цілий маховик наркокорупції, який працював безперебійно і був обставлений законами та підзаконними актами таким чином, що до людини, яка потрапляла в цей маховик, не міг навіть адвокат пробитися.

Нагадаю, за підозрою в наркозлочині людину можна було закрити на три доби без рішення суду і повідомлення прокуратури. На адвоката вона права не мала, адже це адміністративна стаття. І все. Далі цей маховик починав працювати, і під нього міг потрапити кожен. Неважливо, скільки у тебе було: більше 5 грамів, менше 5 грамів. Якщо менше — тобі просто могли досипати, якщо більше — відсипати. Це було законодавчо оформлене свавілля, і воно стало проблемою, проти якої виступав Марш.

За цей час стало зрозуміло, що в основі всіх цих проблем лежить те, що в Україні в принципі відсутня будь-яка доктрина щодо наркотиків. Якогось базового документу, який би пояснював потреби конкретних людей в медикаментах, в тому числі знеболювальних препаратах, чи визначав би пріоритети боротьби для правоохоронних органів — такого документу в Україні на той момент просто не було.

Але в країні прийнята Стратегія державної політики щодо наркотиків на період до 2020 року, що як раз передбачає відмову від силового вирішення проблеми наркозалежності. Чи діє ця стратегія в реальності?

Саме так. Цей документ був прийнятий у 2013 році. Звісно, не можна говорити, що він був створений тому, що цього вимагав Марш, але ми доклалися до того, щоб ця дискусія розпочалася на рівні експертів і уряду. Прийняття Стратегії через експертні обговорення, громадські слухання,  опрацювання правок зайняло три роки — з 2011 по 2013 рік, коли Стратегія і стала завершеним документом.

У вимогах маршу завжди лишалася декриміналізація. Але означена проблема наркокорупції була вирішена трохи іншим способом. Зокрема, при прийнятті нового КПК закладалося завдання вирішити проблему “трьох діб”. Адже очевидно, що так не може бути, коли будь-яку іншу людину можна затримати до трьох годин, але є окрема категорія громадян, яких можна закрити на 72 години. Просто тому, що їх запідозрили в чомусь.

Загалом у 2013 році марш домігся свого. З моменту прийняття Стратегії необхідність ходити за те саме відпала. З’явився інструмент, набагато зручніший і ефективніший, ніж марш. До того ж це збіглося з кризою, з початком війни. Сили дещо перерозподілилися, пріоритети змінилися. Багато активістів пройшли через фронт чи волонтерство. Ну, і змінився уряд, який просто за замовчуванням взяв цю Стратегію і почав її виконувати. Навіщо тут марші, якщо є Стратегія і повноважний орган, який її реалізує — Державна служба з контролю ліків та наркотиків. Якщо ці люди беруть документ, читають що потрібно зробити, пишуть плани та починають ці плани реалізовувати.

Якщо резюмувати, вам вдалося добитися прийняття стратегії, внесення змін в КПК?

Будемо говорити так: вирішилася проблема системної наркокорупції в МВС. У людей, які чинили там свавілля, просто забрали верстат. Або вставили в нього лом. Що змінив КПК? Раніше людину з будь-якою кількістю марихуани або навіть без неї закривали на кілька діб. Її ізолювали, забирали телефон і самі дзвонили потенційно платоспроможним контактам. Тату, мамі, брату, сестрі. Треба було просто зателефонувати і сказати: «Ваш син у міліції. Наркотики. 10 кг плану. 10 років, як мінімум. Як можна вирішити? Ну ось приїжджайте, обговоримо». Адвокат до нього потрапити не може — стаття ж не кримінальна. А кримінал «малюється» потім. За ці три доби нібито робиться експертиза, а насправді гроші або заносили, і тоді все добре, або не заносили, і тоді «малювалася» ст. 309 ч. 11.

Новий КПК змінив цю систему. На жаль, норма про три доби нікуди не ділася. Але її більше не використовують для наркорекету. Бо якщо при затриманні не було адвоката, то потім суд просто не візьме цю справу у виробництво. І ця кулька луснула. Суми в тисячі доларів моментально знизилися до рівня адміністративного штрафу — до 1000 грн. в кращому випадку, якщо когось ще вдасться “розвести” на гроші.

Переслідування за “наркозлочини” стало економічно невиправданим, і статистика це прекрасно показала. З 2013 по 2016 рік загальна кількість вироків за всі наркозлочини впала у три рази. Та виникла інша проблема: серед них у три рази зріс відсоток вироків саме по 309 статті. В абсолютних цифрах це виглядає ще більш абсурдно. Якщо у 2012 році в цілому за наркозлочинами було винесено 21 тис. вироків, з яких 9 тис. — за зберігання і 5 тис. — за збут, то у 2016 вироків за збут стало лише 721, зате по статті 309 ч. 1 — 7000. Ось така пропорція. Так зараз працює правоохоронна система.

Ключовою вимогою Маршу є декриміналізація зберігання невеликої кількості коноплі без мети збуту. Зараз у нас це 5 грамів. Очевидно, ви пропонуєте збільшити цей поріг. Чи говорите ви про якісь конкретні цифри? Наскільки збільшити? І чи говорите ви про інші види наркотиків, зокрема ін’єкційні? Адже поріг там теж дуже низький.

Марш «конопляний», тому що його темою є одна конкретна рослина і одна субстанція, яку зараз класифікують, як особливо небезпечний наркотик. Її ми розглядаємо в комплексі, як у контексті декриміналізації її зберігання без мети збуту, так і в контексті використання як медичного засобу. У нас щодо неї є певна доктрина й експертна база. Що ж до інших субстанцій, якщо розглядати їх в контексті декриміналізації зберігання без мети збуту, то проблема неадекватних порогів кримінальної відповідальності існує не лише щодо канабісу. Вона існує і щодо всіх інших подібних речовин. Але тому і потрібне експертне обговорення.

Взагалі проблема криміналізації — це проблема і неадекватного розподілу ресурсів, адже їх витрачають на переслідування незначних правопорушень. Схема дуже проста. Я вже казав, що економічна мотивація наркокорупції для правоохоронців суттєво впала, тож єдина мотивація, що лишилася — це робити статистику. Ми спілкувалися з різними джерелами, з колишніми чи навіть нинішніми працівниками Департаменту боротьби з накрозлочинністю. І вони пояснюють це це просто. Кримінальне провадження за збут це пачка паперу А4, яку треба заповнити експертизами, контрольними закупівлями, відеофіксацією. Треба ще й стежити, щоб КПК був дотриманий. Потім такі справи дуже важко доводити у суді. Цифра 721 з’явилася не тому, що було порушено 721 справ — їх було більше. Але 80% просто розвалилися у суді. А стаття 309 ч.1 — це 30-40 аркушів. Головний доказ — ось він, вилучений. Оскаржувати його дуже важко, і в суді справа точно не розвалиться. Вона безпрограшна, тому їх і клепають значно охочіше, ніж займаються 307-ми. Власне, тому й потрібна декриміналізація — щоб забрати можливість займатись такою підміною понять і окозамилюванням.

А як принципово зміниться ситуація, якщо це буде 10 грамів, 15 грамів…

Ми спеціально не називаємо цифру, тому що виходимо не з того, що комусь треба саме 10 чи 15 грамів, а з існування певного коридору ваги вилучень, який блокує сили правоохоронних органів, змушуючи відкривати кримінальні провадження за кількості більше 5 грамів. Коли наркокорупція й економічна доцільність переслідування споживачів канабісу як системне явище зникла, спеціально полювати на них перестали. Але люди все одно пересуваються з тим, що мають у кишені, й періодично стикаються з правоохоронцями. Якщо у них щось знаходять — відкривають провадження.

Справа в тому, що кримінальне провадження вимагає значно більше ресурсів, ніж адміністративне. За адміністративним правопорушенням людину викликали до суду, який за 15 хвилин присудив їй штраф. Людина пішла і заплатила його до держбюджету. Штраф принаймні окупить витрачені державою зусилля. У випадку ж із кримінальним провадженням за дрібноту купа грошей будуть викинуті на смітник. Ми витрачаємо гроші на роботу слідчо-оперативної групи, потім слідчого, потім за це береться прокуратура, потім справа потрапляє до суду. Якщо суд виносить кримінальний вирок, людину відправляють на реальне ув’язнення (що зараз буває дуже рідко), або їй дають умовний термін, або присуджують штраф. Цей самий штраф, але зі значно меншою витратою ресурсів, їй можна було б присудити і за адміністративною статтею. В цьому і є логіка декриміналізації. А те, який саме поріг має бути встановлений, треба визначати за результатами експертного обговорення й аналізу статистики вилучень.

Навіть у вашій групі в соцмережах періодично лунає питання: «А чому не легалізація?» Чи проблема в тому, що вона «не на часі»?

Цей вираз, «не на часі», може звучати як якась відмовка, а може — як цілком логічне пояснення. Відколи ми почали займатися питаннями наркополітики, ми завжди намагалися підходити до цього дуже серйозно. Зокрема до термінології. Якщо ми вживаємо якийсь термін, то принаймні між собою маємо згоду, що ми під ним маємо на увазі. І тоді можлива дискусія. Стосовно слова «легалізація» у нас не те що немає єдності, у нас є абсолютно викривлене уявлення. Дискурс легалізації канабісу — а в публічний дискусії він існує як «легалізація легких наркотиків» — є набором літер, зібраних в слова. Він завжди приречений на непродуктивну дискусію.

Можна зробити маленький експеримент і взяти 10 людей, які за легалізацію, і 10, які скажуть, що вони проти. Якщо потім, ізольовано від інших, спитати кожного, що ж вони мають на увазі, то в обох випадках отримаєте 10 різних формулювань. Для когось це означатиме, що “завтра у мене на районі відкриють кіоск і будуть там продавати косяки”. Для когось — що “в аптеку нарешті завезуть траву”. А для третього — що “я буду собі ростити коноплю, і ніхто мені нічого за це не зробить”.

Я досліджував це питання на рівні публічного дискурсу. Мені в цьому дуже допоміг сайт «ВКонтакті». Колись давно ми вирішили працювати там з аудиторією і відкрили сторінку газети «Конопляна правда». Одразу почалися питання в «лічку». Людей цікавили три питання. На першому місці було: «Єсть чо?» Коли ми пояснювали, що тут «нєт чо», частина одразу відвалювалася, а частина залишалася для другого питання: «А де взяти?» Коли ставало ясно, що ми і тут нічим допомогти не можемо, то ця частина теж ішла. Але частина найбільш ідейних лишалися для третього питання, яке неважко було вгадати: «А коли легалайз?» І ось ця третя частина, ці люди були певною фокус-групою. З ними можна було поговорити на предмет того, а що ж таке «легалайз». Люди в такій ситуації зазвичай ставляться з недовірою чи агресією. «Ти що, не розумієш? Ну, легалізація». А далі абсолютний «разброд і шатаніє». Все що завгодно.

Я чудово розумію, що будь-яку ідею треба описати. Перше, що пишеться у законопроекті — це визначення термінів. Тому станом на 2013 рік я міг би сказати, що легалізація «не на часі». Бо ми не можемо прийти до визначення термінів.

З іншого боку, це стало цікавим досвідом. Спираючись на отримані відповіді, я систематизував цю інформацію і звів масову свідомість про «легалайз» до трьох ключових пунктів. По-перше, «легалізувати» для нашої людини означає «дозволити». Дозволили курити. Друге — це те, як ти дізнаєшся, що легалайз настав: про це оголосять по телевізору. І буде можна. І третя ключова теза  — «не за нашого життя».

Ці три складові — нормальний базис для релігійного вчення. Це не стосується політики, це не стосується знань. Це стосується релігії. Люди вірять, що рано чи пізно це буде, про що буде блага звістка, але не при нашому житті. Бо депутати — козли, “не дозволять”.

Мене також зацікавило те, що стосовно легалізацію всі розуміють, як «дозволити». Ця парадигма будується на протиставлені «дозволено» — «заборонено», а фоном завжди є твердження, що «в інших країнах вже дозволили». Наприклад, більшість петицій побудовані приблизно однаково: «Вимагаємо дозволити» або «За досвідом інших країн, де вже дозволено, дозвольте…». І в цьому «дозволити» бентежно бринить пост-тоталітарний дискурс.

Країни, на досвід яких переважно посилаються (США, Канада, країни Західної Європи), розуміють англійською. Там вживають дієслово «to legalise», серед перших словникових визначень якого немає «to permit» чи «to allow» («дозволити»). Перш за все це означає «узаконити», «урегулювати щось законом». У випадку канабісу йдеться про його обіг. І слово «легалізація» в уявленні країн, на досвід яких усі так люблять посилатися, — це узаконення контрольованого обмеженого обігу для конкретних потреб, зрозумілих усьому суспільству. Це відбувається у країнах, на досвід яких ми всі так люблять посилатися. А зовсім не відміна будь-якої відповідальності за будь-які дії, пов’язані з канабісом, як це переважно розуміють користувачі кириличного сектору інтернет.

Яка має бути політика для України? Ви це якось окреслюєте?

Це все вже окреслено в Стратегії. І там, зокрема, записано, що пріоритетом є боротьба з організованою наркозлочинністю. У зв’язку з цим варто декриміналізувати чи депеналізувати окремі діяння, що не становлять суспільної шкоди, зберігши за ними статус правопорушення. В Україні насправді вже відбувається плавна депеналізація правопорушень, пов’язаних із наркотиками. Але ця депеналізація стосується чомусь не дрібних злочинів, не споживачів, а збуту. Шанси бути засудженими у реалізаторів найменші. А треба зробити навпаки.

Як це має працювати? Декриміналізація — це підняття порогу кримінальної відповідальності. Водночас адміністративна відповідальність лишається, але її можна регулювати сферу її застосування. Приклад можна знайти у Великобританії, де стаття про зберігання в невеликій кількості без мети збуту існує, але відповідальності за неї не передбачено. Тому зберігання без мети збуту може бути лише обтяжуючою обставиною в поєднанні з іншими правопорушеннями.

В результаті впровадження такої системи шанс зіткнутися з правоохоронною системою для людей, які зберігають коноплі виключно для власного вжитку, не пов’язані зі збутом чи іншоми злочинами, суттєво зменшуються. Максимум що, може статися — вони отримають штраф. Через деякий час варто дослідити наслідки такого кроку, і якщо результати будуть позитивними, можна залишити все, як є. Якщо ж виникнуть певні негативні наслідки — з ними доведеться працювати. В цьому і полягає соціальний компроміс.

Насправді головною проблемою 2017 року є відсутність доступу до лікування канабісом. Ми не могли говорити про це у 2008 році, бо в реальності того часу знайшлось  би жодного пацієнта, який би зголосився відкрито про це заявити. Для ракових хворих, які приймають канабіс для зменшення болю під час хіміотерапії чи на термінальній стадії хвороби перспектива провести три доби чи навіть померти у СІЗО або лишитися вдома з вапорайзером — це перспективи в принципі неспівмірні. Декриміналізація передусім потрібна для цих людей. Щоб вони нарешті нарешті змогли говорити за свої права. Бо до цього отримання ліків на основі канабісу під час тотального “наркотерору” було для них недосяжною перспективою, тоді як зараз це відбувається навіть без декриміналізації. Знаходяться пацієнти, які об’єднуються в групи для того, щоб отримати доступ до медичного канабісу, і виходять в публічний простір. Те, що було не на часі ще три роки тому, стає на часі зараз

Існує критика, що українці до цього ще не готові. Що одним з ризиків декриміналізації є те, що всі «скуряться». Тобто почнеться масове безвідповідальне вживання, і кількість наркоспоживачів збільшиться. Чи існує такий ризик?

Такого ризику немає. Більшою, ніж зараз, доступність точно не стане. Сьогодні взагалі можна говорити про перенасиченість ринку. Проблеми доступності не існує взагалі. І не тільки канабісу — чого завгодно. Для цього достатньо подивитися на стіни будинків наших міст. Все є. Ми живемо у місті, наповненому закладками. Ми щодня проходимо повз них по дорозі на роботу. Чи стане їх більше від того, що на людей, які зберігають канабіс без мети збуту, перестане поширюватися кримінальна відповідальність? Ні! Скоріше стане менше продавців. Адже ресурс, спрямований на боротьбу зі споживачами, перерозподілиться на інші види правопорушень — на ті, які вже визначені, як пріоритетні, але до них у МВС не доходять руки. Руки зайняті споживачами і зберіганням без мети збуту.

Я хотів би повернутися до самого Маршу. У минулі роки його неодноразово намагалися заблокувати представники ультраправих політичних сил. Враховуючи їхню значну присутність на вулицях, чи варто очікувати зіткнення і цього року?

Зважаючи на тенденції, розвиток Маршу та становлення наркополітики в країні, ситуація в принципі змінюється. Змінюється на рівні сприйняття суспільством проблем, які артикулює Марш. Чому хтось виступав проти маршу? Бо його називали маршем за легалізацію, хоча питання легалізації марш ніколи не піднімав.. Але саме так його називали опоненти, які на той момент були гучніші, у яких було більше ресурсів, щоб навішати ярлик і використовувати його на свою користь. Комусь це вдавалося, але з часом зійшло нанівець.

Наприклад, та сама партія «Свобода», яка у 2008 році піднімала свій рейтинг «боротьбою проти наркоманів» та «легалізації». За рахунок того, що вони виступали проти слабкого противника (низового руху, який організовував акцію за власні гроші) та мали значний спонсорський ресурс, їм вдавалося просто глушити Марш. Забивати публічне поле своїми термінами, своїми значеннями, навішувати ярлики. Але вже за кілька років це зійшло нанівець. Останній виступ ВО «Свободи» проти Маршу був у 2011 році: там стояли п’ять людей і тримали в руках по два прапори. Не те щоб у них закінчилися гроші — у них  закінчилася мотивація. Активісти, які підтягувалися під ці знамена, також робили власні висновки. У 2006 році на контракцію був мобілізований дуже різноманітний склад. Але вже наступного року частина цієї публіки прийшла на Марш свободи з іншого боку.

Зараз Марш достатньо чітко сформулював те, за що він виступає. І виявилося, що до цих вимог просто немає опонентів. Фактично, ми вже їх домоглися, отримавши державну стратегію, і зараз цю стратегію треба просто реалізовувати в нормальній цивілізованій експертній дискусії.

Але ж бували випадки нападів на учасників акцій за абсолютно конкретні речі. Наприклад, за прийняття Стамбульської конвенції, яка передбачає захист жінок від домашнього насилля. Ти вважаєш, що Марш зараз достатньо сильний, і нападати на нього просто не вигідно?

Я думаю, що марш перестали атакувати, тому що іміджеві втрати від такої контракції були б більшими, ніж якісь конструктивні здобутки внаслідок цивілізованої дискусії. Більше того, у нас принципово змінилося суспільство. Його змінила революція і війна. Суспільство стикнулося з новим досвідом, з новими викликами. Це небачена кількість людей, які потребують достатньо специфічної медичної допомоги. Це поранені, це ті самі «уславлені» 93%, які теоретично можуть мати ПТСР. Я особисто спостерігаю, як внаслідок досвіду, отриманого на війні, люди змінюють своє уявлення про канабіс, з яким вони досі не стикалися.

Праві сили так само здебільшого пройшли через війну разом із лівими чи активістами Маршу. Вони ж якось знаходили там спільну мову? А по-друге, зараз праві сили, які будують політичні партії, демонструють явні ознаки еволюції. Іхні ідеологи розуміють, вони в своїй програмі напишуть риторику рівня 2008 року, яку вони тоді озвучували — наприклад, «смерть наркоманам» — це буде виглядати дикунством. І слід, як мінімум, вивчати нові слова, щоб формулювати позицію партії щодо наркополітики держави.

Є низові активісти цих партій.

«Тітушки» були і будуть завжди. Тобто «м’ясо», яке хтось наймав для того, аби робити «стрибки» на небажані вуличні акції. Думаю, просто потрібно виробляти адекватні механізми протидії. Вони все одно нічого не досягають, крім створення картинки для телевізора. Але картинка має до чогось вести, щось аргументувати, щось підпирати. В об’єктивній реальності 2008-2011 років це була картинка, яка працювала на розкрутку правих сил. Але вони вже сходили в Парламент, та сама «Свобода» там злилася і мала б зробити трохи висновків, що суспільство вже трохи виросло — адже вдруге за них чомусь не проголосували. Брехня і нав’язування брехні суспільство, робить політичні партії токсичними. І це теж нормальний процес.

Марш у 2016 році. Що це було? Хто його організовував? Це ваші конкуренти?

В боротьбі за права конкурентів бути не може. Але може бути таке, що хтось декларує спільну мету, а насправді мета криється в чомусь іншому. Минулого року ми мали справу зі спробою використання Маршу для вирішення досить приземлених задач. Фактично, організатори просто зіграли на руку правим організаціям, яким був потрібен піар, потрібна була акція, яку можна було б легко атакувати, в тому числі й у публічній риториці. Назвемо це так: недалекоглядні бізнесмени вирішили, що марші існують для того, щоб їх можна було використати у бізнес-моделі. Це частина цього карго-культу про “легалайз”. Люди думають, що якщо ці марші проходять по всьому світу, значить, їх підтримують бізнесмени і отримують з цього дивіденди. І тому просто треба організувати свою акцію за образом і подобою того, що проходило в Києві раніше, не вдаючись у глибини процесів. Найдошкульнішим для інформаційного поля стало бездумне використання в публічній риториці ключових термінів Маршу Свободи, з якими цю акцію всі закономірно асоціювали. Зокрема, трактування декриміналізації, як “відміни будь-якої відповідальності” (що суперечить державній стратегії, яка теж використовує це термін, але з відміною кримінальної відповідальності зберігає за діянням статус правопорушення).  

Прямих доказів не буде, але саме після дивної акції 26 жовтня значною мірою загальмувалось втілення державної Стратегії щодо наркотиків. А втілював уряд її настільки успішно, що законопроект про внесення змін до Закону про наркотичні засоби вже був готовий до першого читання з великою ймовірністю його прийняття саме восени 2016.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки   [ + ]

1. Стаття 309 ККУ — незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту.