Ілюстрація: Елізабет Броквей (Elizabeth Brockway). THE DAILY BEAST

У жовтні 2017 року, з оприлюдненням розслідування New York Times щодо сексуальниx домагань та зґвалтувань, які скоїв голлівудський продюсер Гарві Вайнстайн, почався антисексистський рух #metoo. Цей рух не тільки закінчив кар’єри того ж Гарві Вайнстайна, актора Кевіна Спейсі чи фотографа Террі Ричардсона і перетворив останню церемонію вручення кінопремії «Золотий глобус» на політичну демонстрацію боротьби з сексизмом, а й — будучи передусім суспільним конфліктом у США — загострив протистояння між ліберальними та консервативними силами країни. Консервативні сили, яким на поміч прийшли альт-райти та російський (чи, точніше, пострадянський) шоу-біз, не тільки у скандальний спосіб перекрутили стосунки між тими, хто пережили домагання, і тими, хто їх здійснював, а й відвернули увагу від цього важливого питання іншою ідеєю. У медіа почала циркулювати ідея про те, що настала доба невпевненості у тому, що таке сексуальне домагання та що чоловікам взагалі ще дозволено казати та робити.

В американський конфлікт 10 січня втрутилися приблизно сто француженок. Не для того, щоб підтримати американських борців проти сексизму, а навпаки, щоб підтримати їхніх супротивників і приєднатися до боротьби проти «пуританства» яке, на їхню думку, загрожує суспільству. У відкритому листі з самого початку запевняють що «ґвалтування — це злочин», але далі беруться за розмазування тієї начебто тонкої лінії між нормальним фліртом та домаганнями, адже, мовляв, «наполегливо чи незґрабно фліртувати — не злочин». Щодо незґрабності, мабуть, можна погодитися. Не всі настільки самовпевнені чи обдаровані інтелектом або емпатією, щоб формально правильно заговорити до людини своїх мрій. Проблема в наполегливості — яка, очевидно, може бути частиною гри і кокетування, але не є обов’язковою. І тут наполегливість, яку Деньов і її однодумиці називають нормою, яка заслуговує на захист, може перерости в домагання. А з домагання — в насильство.  

Також підписантки виступають на захист тих «чоловіків, які “хвилею пуританства” були покарані на роботі або змушені піти у відставку і т.д., коли їхній єдиний злочин полягав у тому, що вони торкалися коліна жінки, намагалися вкрасти в неї поцілунок, говорити про інтимності під час робочих обідів або надсилати сексуально насичені повідомлення до жінок, які не розділяли їхніх почуттів». Чоловіцтво полегшено зітхало, адже кілька тижнів чоловіки не знали, що казати і як поводитись біля жінок, бо просто все було заборонено — а тут героїня їхньої першої ерекції дозволила знову «бути чоловіком».

Але є одне «але». Текст написала не Катрін Деньов. Пані Деньов лише підписала статтю і в такий спосіб стала гальюнною фігурою1Гальюнна фігура — скульптура на носі судна. контр-руху до #metoo. Секс-ікона, звісно, для преси продається краще, ніж п‘ять незрозумілих авторок. Найпопулярніші з них, мабуть, Катрін Міє (Catherine Millet) та Катрін Роб-Ґріє (Catherine Robbe-Grillet). Сексуальність двох із них більшість суспільства, яке святкує статтю, ймовірно, називало б «шлюхарством» чи «шльондарством», а книги з назвами «La Vie Sexuelle De Catherine M.» та «Cérémonies de femmes» — профанною порнографією.

Катрін Міє — лібертинка та свінґерка, яка належить до паризького кола свінґерів-інтелектуалів. У цьому оточенні правило дво- чи багатосторонньої згоди щодо статевого акту є десятилітньою нормою. Катрін Роб-Ґріє — найвідоміша у світі домінатрикс, яка з 1951 року і до сьогодні діє в сфері БДСМ, а до 1992 року під псевдонімом Жан де Берґ написала кілька книжок про фемдом-фантазії2Фемдом – від female domination – різновид БДСМ-практики, домінуючу роль в якій виконує … Continue reading. Міє та Роб-Ґріє пишуть лише зі своєї сексуально вільної, ліберальної точки зору, зі свого теплого гніздечка, в якому (і в цьому і полягає суть проблеми) більшість із того, що вимагає феміністичний рух у статевих стосунках, давно є нормою. Вони не стикаються з тими різноманітними проблемами, з якими мають справу мільйони жінок щодня у всьому світі.

Один пасаж тексту в полемічний спосіб змішує звинувачення та події, які не мають прямого стосунку до мети руху #metoo. Авторки заявляють, що;

«“хвиля очищення” не знає меж. Плакат Еґона Шіле цензурують; вимагають видалення картини Балтгюза з музею, оскільки вона виправдовує педофілію; не в змозі відрізнити чоловіка від його творчості, Cinémathèque Française наказали не проводити ретроспективи фільмів Романа Поланського, а іншу ретроспективу, для Жaна-Клода Бріссо, було скасовано. Університет засуджує фільм Blow-Up режисера Мікеланджело Антоніоні, адже той є мізогінним, а отже, неприйнятним. У світлі цього ж ревізіонізму навіть Джон Форд (The Searchers) та Нікола Пуссен (The Abduction of the Sabine Women) перебувають під загрозою.

Вже редактори просять декого з нас чоловічих персонажів писати менш “сексистськими”, наділяти більш стриманою манерою говорити про сексуальність та любов, або зробити так, щоб «травми, які пережвають жіночі персонажі», були більш очевидні. Доходить до смішного: скажімо, у Швеції презентували законопроект, який вимагає отримання дозволу для статевого акту! Скоро в нас буде застосунок на смартфон, з яким дорослі, які хочуть зайнятися сексом, консультуватимутся, щоб дізнатись, які види статевого зв’язку бажані або небажані для іншої особи».

Реальність дещо складніша. Скажімо, плакати до виставки з нагоди століття смерті Еґона Шіле у Відні були «цензуровані» в Німеччині та Великобританії не через втручання руху #metoo чи інших феміністичних рухів, а через агенції, які здають рекламні площі напрокат. Одна з них заявила, що її власна етична комісія наполягла на цензурі, а друга хотіла отримати від замовника, тобто міста Відень, гарантії, що у випадку протесту клієнт нестиме матеріальну відповідальність. Зрештою, місто Відень та агенції зійшлися на цензурованих версіях, а німецький суспільно-медійний дискурс засудив самоцензуру, а суспільство в соцмережах закликало не обмежувати мистецтво за допомогою гештеґа #DerKunstIhreFreiheit — «Мистецтву свою волю» (напис на будинку Віденської Сецесії). Вимоги прибрати з музеїв картини Балтгюза існують значно довше, ніж рух #metoo чи подібні ініціативи: ще в 2014 році одну виставку скасували, а Нью-Йоркський «Метрополітен» лише півтора місяця тому — тобто вже під час так званої «хвилі очищення» — відмовився прибрати картину Балтгюза з експозиції чи навіть позначити її як картину, яка може скривдити глядача. Зміст шведського закону подали неправильно (що вже не раз траплялося за останні кілька тижнів), а полеміка про застосунок на смартфон абсурдна, бо вона насміхається зі згоди, без якої, мабуть, жодна з авторок чи підписниць не хотіла б сексу.

Але справжня трагедія цього уривка полягає у тому, що в ньому ховається виправдання двох режисерів-ґвалтівників. Першим є Роман Поланський, який у 1977 році, за словами жертви, зґвалтував тоді 13-літню дівчину, а завдяки підтримці чоловічої еліти розслідування було закрите, і за цей злочин його так і не засудили. Другий із них — Жан-Клод Бріссо, режисер, який не тільки обмінював ролі на сексуальні «послуги», а й був засуджений за неодноразові сексуальні домагання. Те, що співавторкою та підписанткою цього листа стала Пеґґі Сартр, яка ще в 2010 році разом з Лолою Лафон написала памфлет проти Полянського, дуже дивує.     

Лист, який підписала Катрін Деньов та сто інших француженок, є одним великим непорозумінням. Хто вважає його висловленням позиції за права — за абсолюцію 3У юриспруденції цей термін використовується на позначення постанови суду, що … Continue reading та дозвіл — для чоловіцтва й далі хапати жінок за коліна, рамена та стегна, той тільки дивився на гальюнну фігуру та читав заголовки. Ті ж, хто вважає листа зрадою фемінізму, не зрозуміли, з якої позиції жіночої волі та самовизначенності і з яким браком емпатії до інших текст був написаний, головно найстаршими авторками Катрін Міє та Катрін Роб-Ґріє.

Текст — це, насамперед, культурний бій. Лист став франко-європейською відповіддю на американський феномен #metoo. Звісно, і Європа з Францією страждають від сексизму, і тут потрібна боротьба з ним, але критикуючи французький рух #BalanceTonPorc, авторки не критикують боротьбу проти сексизму, вони критикують американізацію способів боротьби. Авторок дратує надокучливий, запозичений із євангелістських церков, біполярний пуританський дискурс, який дедалі більше поширюється США та Європою й унеможливлює культуру дискусії, нюанси та сірі тони. Проблема полягає у тому, що в ХХІ столітті проводити публічні дискусії в ізоляції від зовнішніх впливів уже неможливо. Цього могли не усвідомлювати найстарші авторки та підписниці, яким далеко за 65 років — але це мали б розуміти наймолодші з них. Цією спробою вирішити проблему сексизму на свій лад Катрін Деньов та сто француженок не тільки — в очах феміністок — зрадили глобальний рух #metoo та глобальну боротьбу проти сексизму, вони, звинувачуючи рух у «пуританізмі» та «очищуючій хвилі», посилили риторичну та моральну позицію противників руху #metoo, а разом з тим — і патріархального чоловіцтва.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки

Примітки
1 Гальюнна фігура — скульптура на носі судна.
2 Фемдом – від female domination – різновид БДСМ-практики, домінуючу роль в якій виконує жінка
3 У юриспруденції цей термін використовується на позначення постанови суду, що звільняє підсудного від покарання, відповідальності. У католицтві абсолюція означає відпущення гріхів після сповіді.