Переклав Андрій Рєпа

Коли з подачі сучасного фемінізму в Європі на повний голос підняли тему інтерсекційності, то деяких інтелектуалів охопила моральна паніка з цього приводу. Її, вочевидь, найкраще висловив Лоран Буве, французький політолог-соціаліст, засновник «Республіканської весни». У книжці під назвою «Культурна незахищеність» він стверджує, що поняття інтерсекційності «сьогодні використовують у Франції, особливо серед лівих, щоб виправдати ідентитарні й культуралістські вимоги меншин, ототожнюючи їх із соціальною боротьбою, яку здійснюють в ім’я рівності»1. На думку політолога, деякі дослідники в соціальних науках і групи активістів, що вивчають ґендер і підтримують боротьбу проти расизму, водночас зараховуючи себе до радикальної лівиці, намагаються свої культурні та ідентитарні вимоги видати за соціальну боротьбу і тим самим долучитися до історії колективної емансипації лівих. Через те, що поняття інтерсекційності висуває на передній план саме характеристики ідентичності (ґендер, «расова» належність, сексуальна орієнтація тощо), перебуваючи на перетині кількох форм дискримінації та нерівності, на думку Буве, воно схиляє боротьбу за рівність у бік політики ідентичності (identity politics) по-американськи.

Загроза універсалізму

Логіку цих міркувань збагнути непросто, якщо не помістити їх у контекст ширших стратегічних розрахунків. Для цього треба поглянути на більш політичні інтерв’ю, які Лоран Буве вряди-годи давав різним виданням. З одного боку, він погоджується, що так звана «інтерсекційність різних форм боротьби» вписується — принаймні у США — в горизонт рівності й соціальної справедливості. Але зазначає: «Те, що годиться для Сполучених Штатів, з огляду на беззаперечну специфіку “чорного” питання у країні, виглядає […] як політична інструменталізація [еліт] у сьогоднішній Франції»2. Здається, він навіть визнає деяку слушність за американськими університетськими працями, які допомогли закласти підґрунтя для концепції інтерсекційності: «Американська дослідниця й активістка Кімберлі Вільямс Креншоу, яка першою вжила цей термін у 1993 році […] в аргументації на користь твердження, що боротьба чорношкірих жінок за визнання своєї ідентичності була також соціальною боротьбою». Але чому ж те, що легітимне у США, не може бути таким у Європі? Політолог відкидає термін «інтерсекційність форм боротьби», бо, на його погляд, у французькому контексті під ним схильні об’єднувати питання рівності у правах з питанням соціальної рівності. Якщо пристати на ідентитарні та культурні вимоги меншин, інтегруючи їх у соціальну боротьбу, то це насправді означатиме перетворити тих, хто дискримінований на основі своєї ідентичності, на нову домінантну групу, яка може узурпувати емансипативну функцію, що раніше належала робітничому класові у класовій боротьбі. А це дозволило б у перспективі пересунути легітимність соціальної боротьби за рівність у бік меншин, але на противагу іншим соціальним категоріям, які досі були її представниками й бенефіціарами — зокрема, чоловіки, білі, гетеросексуали…

Отже, розширити горизонт боротьби за рівність на меншини за ознаками кольору шкіри, сексуальної орієнтації, ґендеру означало б усунути з поля зору специфіку колективного та універсального емансипативного проекту, що ґрунтується на основі — і то єдиній основі — соціальної рівності: «Стало проблематично, — зазначає Буве, — боротися заради “спільного” (навіть не кажучи вже про універсальне), через те що, з одного боку, набагато складніше це робити в період економічної і соціальної кризи, а з іншого — значна частина політичних та інтелектуальних діячів, які мали б спрямувати відмінності до цього спільного, більше не відіграють своєї ролі. […] Спільне, рівність та універсалізм стали чимось недоречним для всієї цієї лівиці. Ці ідеї тепер виглядають немов продукти й інструменти домінування більшості — чоловічої, білої, гетеросексуальної, західної тощо. Це дозволяє відсунути соціальну боротьбу і діалектику на другий план, чим і вмотивована моя критика апелювання до “інтерсекційності боротьби”, до якого вдаються у Франції. А вигоду від цього отримують еліти, включно з інтелектуалами й дослідниками цієї ідентитарної та культуралістської лівиці»3.

Як бачимо, мета Лорана Буве в тому, щоб, по суті, по-іншому окреслити контури й кордони лівого емансипативного проекту. Сфера легітимної рівності визначена й організована через певне виключення: виключення форм боротьби, які не дотичні до універсальності, і виключення вимог, які не можна вважати «спільними». А це означає, що боротьба за рівність не повинна, за його логікою республіканця, бути поширена на меншини якраз тому, що вони «меншини». Загалом же для нього питання про те, що може стати — або не стати — політикою емансипації, підкоряється імперативу універсальності. Також його критика спрямована на такі категорії, як інтелектуали й активісти радикальної лівиці, що підпадають під той різновид елітизму, що відірвався від будь-якого контакту з народними верствами.

«Соціальний» сенс інтерсекційності

Кумедно, що, навпаки, поняття «інтерсекційності» застосовували у протилежному напрямку під час праймеріз Демократичної партії США у 2016 році, коли точилася боротьба між Гілларі Клінтон і Берні Сандерсом. З лютого 2016 року критичні статті у Politico4 звертали увагу, що чимало молодих жінок, чорношкірих і за соціальним статусом «прекарних», відмовлялися, всупереч усім очікуванням, віддати свій голос за Гілларі Клінтон. Таких було 82% у штаті Вермонт, де вони підтримали Берні Сандерса. Причина? Обізнані з теорією інтерсекційності (вони часто-густо були студентками і/або феміністками) або ж просто більш чутливі до питань раси та класу, ці молоді жінки не вбачали своїх інтересів у білому, буржуазному й елітарному фемінізмі кандидатки від Демократичної партії. Особливо їх обурило те, як вона за зручної нагоди вживала сам термін «інтерсекційність». Коли в лютому 2016 року Гілларі Клінтон виступала в Гарлемі перед чорною спільною, або коли у Твіттері в березні 2016 року вона торкалася проблем з «інтерсекційним» характером, вона, здавалося, геть забувала про питання класу чи прекарного становища жінок і чорної спільноти. Зрештою, крім гнівних відгуків молодих чорношкірих і прекарних жінок, демократична кандидатка, отримала у відповідь доволі суворий твіт від Кімберлі Креншоу: «Гіларі Клінтон посилається на інтерсекційність, але чи знає вона насправді, що це означає?»

Отже, все виглядало так, ніби Гіларі Клінтон закидають те, що вона не була достатньо інтерсекційною і, говорячи на теми ґендеру чи раси, нехтувала питаннями класу або навіть екології (які порушував у своїх виступах Берні Сандерс). Як не парадоксально, саме сенатор-демократ (хоч він і білий, немолодого віку чоловік…) виявився більш здатним об’єднати голоси молодих прекаризованих і расизованих жінок, а також створити, у загальнішому масштабі, формат коаліції, яка об’єднує білих робітників, прекаріат, активістів-екологів і меншини за ознаками ґендеру, сексуальної орієнтації або кольору шкіри. А Гілларі Клінтон, навпаки, дрейфувала в бік елітизму буржуазного фемінізму, який справді далекий від народних і расизованих класів.

Цей брак глибини в розумінні поняття інтерсекційності у сенаторки від демократів пояснила Анджела Девіс в інтерв’ю для видання Mediapart. Вона навіть убачає в цьому одну з тих причин (як інтелектуальних, так і морально-політичних), через які Гілларі Клінтон зрештою програла Дональду Трампу. Якщо кандидатка від демократів не змогла чи не зуміла мобілізувати більшість жіночих голосів, а надто серед молодих, прекарних або расизованих, то це сталося, за словами Анджели Девіс, тому, що вона покликалася «на застаріле бачення фемінізму, який спирається на ідею, нібито жінки за замовчанням є білими представницями середнього класу. Це дрібнобуржуазна концепція фемінізму, який не промовляв до більшості, а ще менше — до більшості жінок. Найживіші й найбільш проникливі форми фемінізму сьогодні — ті, що борються проти расизму, капіталізму й гомофобії, ті, які є інтернаціоналістськими або з марксистським ухилом. Клінтон могла б багато чого навчитися від концепції інтерсекційності»5.

Ба більше, називаючи найбільш простуватих виборців Дональда Трампа «жалюгідними» (basket of deplorables), голосно бідкаючись щодо морального аспекту їхньої схильності ненавидіти жінок, чорних і гомосексуалів, Клінтон, безсумнівно, підсилила, ба навіть інтенсифікувала ці нахили. Насправді їй не вдалося завчасно створити такий інтерсекційний політичний формат і проект, який міг би згуртувати народні категорії всупереч їхнім настроям. Навпаки, виглядало так, ніби її промови на захист фемінізму, декларативна підтримка боротьби гомосексуалів і чорношкірих сприймалися радше як спосіб продемонструвати моральну вищість, яка тільки відштовхувала маси й заохочувала їх до сексистських, расистських чи гомофобних настроїв.

Отже, бачимо, що фемінізм інтерсекційного типу і загалом поняття інтерсекційності надаються до різного політичного застосування залежно від національного контексту. В одному випадку інтерсекційність розглядають (як той самий Лоран Буве та йому подібні) як поняття, відірване від укорінення в боротьбі за соціальні та народні маси. У другому — він є теоретичним засобом, що допомагає радикалізувати боротьбу меншин за ознаками ґендеру, кольору шкіри, сексуальної орієнтації й направити її в ширше русло соціальної і політичної боротьби. Загалом, інтерсекційність по-різному тлумачать з точки зору універсальності битв: або у вузькому сенсі, або, навпаки, в широкому сенсі, більш інклюзивному і пристрасному.

Ці конфлікти інтерпретації — як теоретичні, так і політичні — окреслюють конкурентні емансипативні проекти. На жаль, у Європі, як і в США, в політичній та інтелектуальній сферах ще погано відомі засадничі статті Креншоу, а також контекст, у якому виникла рефлексія щодо інтерсекційності. Ці статті часто цитують, але вони досі не перекладені або не дуже відомі, тому спричиняють суперечливі або полемічні тлумачення, коли люди не зовсім добре розуміють, про що, власне, йдеться6.

Увага до специфіки численних форм домінування

Статті Кімберлі Креншоу вписуються в чітко окреслений контекст: це полеміка всередині американського антидискримінаційного законодавства. Правниця відштовхується від конфлікту, що протиставив у 1976 році п’ятьох чорношкірих жінок автомобільному концерну General Motors у справі про дискримінацію на роботі. Дуже швидко з’ясувалося, що позиція чорношкірих жінок, яку не можна було звести до великих юридичних категорій офіційно визнаних форм дискримінації (ґендер і раса, згідно з чинною термінологією в американському праві), не дозволяла їм скористатися правом захисту, які призначалися їм за законом. Отже, авторці, яка з цієї нагоди запровадила поняття інтерсекційності, потрібно було показати, що якщо антидискримінаційні закони не здатні врахувати дискримінації, від яких потерпають чорношкірі жінки, то це тому, що, застосовуючи порізно категорії ґендеру і раси, їм не вдавалося осягнути досвід, притаманний саме чорношкірим жінкам. По суті, американському правосуддю не вдавалося зрозуміти, що ці жінки були піддані дискримінації на роботі саме тому, що вони жінки і темношкірі. Якраз через те, що вони були водночас жінками й чорношкірими, вони були більше дискриміновані, ніж, наприклад, білі жінки або чорношкірі чоловіки.

Отже, беручи до уваги цю визначальну мету (зрозуміти особливий соціальний досвід, який є більшим, ніж сума кількох дискримінацій) вже можна дати доволі просте визначення інтерсекційності. Про інтерсекційність говорять, коли певний досвід дискримінації входить у взаємодію, посилюється чи навіть загострює одну чи декілька вже наявних дискримінацій. Якщо чорношкіра жінка перебуває на перетині принаймні двох дискримінацій, її вразливість залежить водночас від расової і ґендерної дискримінації, що створює унікальний досвід. Себастьєн Шовен, соціолог і викладач університету Лозанни, обізнаний з тонкощами, які можуть заплутати квапливого читача Креншоу, пояснив нам під час розмови: слід «порвати з геометричними метафорами, що асоціюються з ідеєю “перетину” (intersection), які теорії інтерсекційності спершу мали на меті деконструювати, але до яких їх часто зводять сьогодні»7.

Американська правниця насправді хотіла також переосмислити динаміку ідентифікації і соціальних напружень, які впливають на те, що у Сполучених Штатах називають «політикою ідентичності». Політичний ефект нормалізації ідентичностей, груп чи категорій окремих індивідів — як-от жінки, чорношкірі, гомосексуали тощо — схильний насправді створювати напругу як зовні, так і всередині груп і категорій. У випадку, який досліджувала авторка, треба було помислити разом конфлікти між білими і темношкірими жінками, але водночас між чорношкірими жінками і чорношкірими чоловіками. Кімберлі Креншоу покликається на досвід жінок з небілим кольором шкіри, яких приймали у центрах тимчасового житла Нью-Йорка. Виявилося, що ці жінки, шукаючи притулку, втікали не лише від подружнього насильства. Як жінки і темношкірі, вони більше потерпали від безробіття, прекарності, соціальної ізоляції, їм було тяжче, ніж білим жінкам, знайти помешкання, а також платити за нього.

І, як небілим жінкам, їм також було тяжче звернутися до соціальних служб або поліції: або, як чорні, вони не довіряли силам правопорядку, або ж, як латиноамериканки, наштовхувалися на мовний бар’єр. Нарешті, їхня підтримка, як чорношкірих та латиноамериканок, у центрах тимчасового помешкання також вимагала від соціальних працівників застосування особливих економічних і соціальних ресурсів, щоб зорієнтувати їх до роботи або діяльності, яка могла б унезалежнити їх від подружжя. Фактично, темношкірі жінки найчастіше переживають ґендерне насильство, расове насильство та економічно-соціальне насильство.

Отже, ми не можемо, як того хотів Лоран Буве, звести інтерсекційність до політики ідентичності, адже, навпаки, вона є спробою переосмислити її межі та труднощі. Французький політолог, добровільно чи ні, взагалі нехтує контекстом, в який вписується дослідження Креншоу, яка намагається перевизначити політику ідентичності в соціологічній перспективі. Більше того, у цій перспективі стає проблематично, якщо не сказати неможливо, протиставити білих робітників і чорношкірих жінок, соціальні та соцієтальні вимоги, народні верстви і населення іммігрантського походження, якщо тільки не обійти мовчанкою економічне домінування над чорношкірими жінками, яке не є простою сумою дискримінацій за ознаками ґендеру і кольору шкіри, а становить цілком особливий соціальний досвід.

Отже, нам не вдасться так просто розділити антидискримінаційну і соціальну політику за різними векторами: з одного боку, класового аналізу, а з іншого — расового і ґендерного. Так само не вдасться, як наголошує Креншоу, розділити між собою різні форми боротьби й мобілізації. Американська правниця нагадує, що роз’єднання феміністичної та антирасистської боротьби схильне спричиняти напругу між темношкірими, соціально обділеними жінками та привілейованими білими жінками. Так, у 1992 році досвід коаліції кольорових і білих жінок навколо організації захисту жінок проти домашнього насильства — New York State Coalition Against Domestic Violence — швидко припинився якраз через те, що білі жінки ніяк не усвідомлювали особливих проблем жінок-латиноамериканок.

Далекі від клопотів цієї групи, пов’язаних із мовними і класовими бар’єрами, білі жінки відмовилися поступитися місцем кольоровим жінкам у представницьких інституціях і довірити їм повноваження в латиноамериканських кварталах. Отже, питання інтерсекційності знову порушує питання представництва, повноважень і соціального привілею білих жінок у визначенні феміністичної політики і планів дій. Але інтерсекційне бачення не лише скасовує утопічне бачення про уніфіковану групу, в якій питання ґендеру чи ідентичності існують безконфліктно й одностайно. Воно також наново ставить питання про напругу і конфлікти між групами — скажімо, між чорними й білими жінками, але також між чорними жінками й чоловіками.

Радше коаліції, ніж об’єднання

От тільки це для того, щоб невдовзі перемістити питання інтерсекційності раси та ґендеру до інших, зокрема соціальних питань. Інтерсекційність, стверджує Кімберлі Креншоу, позначає лишень «підготовчу концепцію» (a provisional concept), яка, якщо придивитися ближче, не утворює «повної та завершеної теорії». Навпаки, теорія інтерсекційності спонукає «розширити фемінізм у напрямку інклюзивності в аналізі, до расової приналежності чи інших чинників, як-от клас, сексуальна орієнтація або вік». Якраз у цьому напрямку Креншоу закликає осмислити те, чим могла б бути політика інтерсекційності — більш інклюзивна й широка, ніж просто злиття всіх форм боротьби в одну форму. Якщо наші ідентичності завжди сформовані на перетині принаймні двох вимірів, двох соціальних категорій, то чи означає це, що ми більше не можемо говорити про колективні ідентичності? І, як наслідок, про політику ідентичності? Ні, відповідає нам Креншоу, коли ми поставили їй ці питання по імейлу. Потрібно просто усвідомити, що «групи, до яких ми належимо, насправді є коаліціями, чи принаймні потенційними коаліціями у процесі створення. Радше інтерсекційність є основою для переосмислення расової приналежності як коаліції чоловіків і жінок з небілим кольором шкіри». Так само «можна переосмислити расову приналежність як коаліцію темношкірих гетеросексуалів і гомосексуалів, і це стане підґрунтям для критики релігійних і культурних інституцій, які сприяють відтворенню гетеросексизму».

Отже, потрібно ставити в центр критичного аналізу — і різних форм боротьби — не так досвід певної групи (як раніше пролетаріат у рамках класової боротьби), як створити новий формат коаліції, в якій можна було б домовлятися щодо максимуму відмінностей, з одного боку, всередині груп, а з іншого — між групами. Справді, слід узяти до уваги, що та чи та група, колективна ідентичність — це завжди вже наслідок взаємодій, перемовин, домовленостей, конфліктів між різними відмінностями всередині групи. Тому не слід асоціювати теорію інтерсекційності з пошуками консенсусу, як це часто роблять (помилково). На цьому наголошує історикиня та феміністка Джоан Скотт, теж відповідаючи на наші запитання по імейлу. Вона визнає, що, безсумнівно, «питання расової та класової приналежності мають бути невіддільною частиною будь-якого феміністичного дослідження й аналізу». Утім, вона скептично ставиться до того, що часто-густо «термін інтерсекційності використовують “на позначення консенсусу”».

Інакше кажучи, ми не можемо знати наперед, який вектор аналізу або сприйняття стане більш вирішальним, ніж інші, в розумінні події, соціальної мобілізації чи навіть у формулюванні електорального вибору. Поняття інтерсекційності, оскільки воно враховує неуникність напруги між расою, класом і ґендером (не говорячи про ці вектори аналізу), схильне ставити під питання, а також перевизначати традиційні рамки коаліції, які до цього часу фіксували й визначали зв’язки між спільнотами та індивідами. Так, сьогодні двоє з трьох засновниць Black Lives Matter відверто заявляють, що вони — квіри. Джонетта Елзі стверджує, що в антирасистському русі США тепер можна «бути, ким хочеш»: «Ми більше не намагаємося приховати тих, хто не відповідає моделі стереотипного лідерства. Серед нас є чорношкірі транси, які борються за звільнення й спонукають нас застосовувати інтерсекційність»8.

Рух Black Lives Matter виник унаслідок смерті в 2004 році двох молодих афроамериканців: Майкла Брауна у Фергюсоні та Еріка Ґарднера у Нью-Йорку. Він продовжує традиції Руху за громадянські права. Молоді чорношкірі та гомосексуальні активісти Рікардо Валентин і Орландо Гантер говорять, що «дуже раді бачити ЛГБТК і жінок на передовій боротьби руху Black Lives Matter, тоді як свого часу ніхто навіть не знав, що Рух за громадянські права підтримували квіри».

Інтерсекційне бачення зв’язків між меншинами прагне змінити і перевизначити контури коаліцій, які передбачав у США рух Rainbow Джессі Джексона, чорного пастора й кандидата на праймеріз Демократичної партії в 1984 і 1988 роках (його згодом підхопив і Барак Обама). Задум полягав у тому, що ідеал соціальної справедливості спільно поділяють не лише білі робітники, але й меншини за ознаками ґендеру, раси, сексуальної орієнтації. Однак ідея інтерсекційності виступає водночас як більш вимоглива і як більш обнадійлива. Вона більш вимоглива, тому що це поняття розбиває очевидність стосунків між спільнотами і всередині спільнот, які начебто були самі собою зрозумілими і не вважалися проблематичними або конфліктними. Але вона й більш обнадійлива, бо, хоч і закликає чіткіше переглянути ці відносини, також вона пропонує, за словами Кімберлі Креншоу, переосмислити ці проблематичні стосунки як можливість нових «альянсів».

Інакше кажучи, інтерсекційне бачення і практика полягає в тому, щоб зрозуміти взаємодію і зв’язок між різними способами домінування, відмовляючись при цьому ієрархізувати відмінності та ідентичності. Як висловлюється Анджела Девіс: «Немає спершу класової експлуатації, після якої йде ґендерне домінування, а вже потім — расова нерівність». Отже, питання, яке ставить інтерсекційне бачення перед політикою ідентичності, не в тому, чи вдасться групі подолати свої внутрішні відмінності, чи ні, а в тому, чи достатньо вона акцентує та обговорює ці відмінності, щоб зменшити на практиці напруження і внутрішні конфлікти в мобілізованій групі. Ось чому Анджела Девіс ставить рух Black Lives Matter у «приклад»: «Рух Black Lives Matter який набрав на силі протягом останніх років у Сполучених Штатах, критикували за те, що нібито він обстоює права лише однієї групи. Однак усе відбувається якраз навпаки. […] Назва Black Lives Matter позначає таку особливу самобутність, що витворює більш проникливий універсалізм, який не намагається стерти відмінності. Black Lives Matter відверто апелює до людей, які перебувають на самому низу соціальної драбини. Але імпліцитно це стосується всіх тих, хто зазнає тої чи іншої форми експлуатації. […] Активісти цього руху визнають, що привернути увагу до життів чорношкірих — це заклик привернути увагу до будь-якого життя. Проблема ось у чому: щойно вживають термін “чорний”, то припускають, ніби це звужує дискусію. Ніби це питання надто специфічне. Але насправді, зосереджуючись на різних особливостях, ми дістаємося до повнішого розуміння універсального»9.

Переклад за виданням: Le Dem, Gildas. «L’intersectionnalité, enquête sur une notion qui dérange», Revue du Crieur, nº 7, p. 67–81.   

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки   [ + ]

1. Bouvet L. L’Insécurité culturelle, Paris, Fayard, 2015.
2. Bouvet L. «L’exacerbation des figures identitaires est d’abord une constuction des élites», Philitt, fév. 2015.
3. Bouvet L. «Recréer du commun, c’est se remettre à faire de la politique», Le Comptoir, fév. 2015.
4. Roberts M. «Hilary’s Woman Problem», «Why Millennials don’t Care that Hilary Clinton is a Woman», Politico, Feb. 2016; див. також: Foran C. «Hilary Clinton’s Intersectional Politics», The Atlantic, March 2016.
5. Davis A. «Les Etats-Unis sont en train de vivre une contre-révolution», Mediapart, nov. 2016.
6. Crenshaw K. «Demarginalizing the Intersection of Race and Sex. A Blak Feminist Critique of Antidiscrimination Doctrine, Feminist Theory and Antiracist Politics», University of Chicago Legal Forum, no 140, 1989; «Mapping of the Margings. Intersectinality, Identity Politics and Violence Against Women of Color», Standford Law Review, vol. 43, no 6, 1991.
7. Він, зокрема, був співавтором ґрунтовної статті: Chauvin S., Jaunait A. «L’intersectionnalité contre l’intersection», Raisons politiques, no 58, 2015.
8. Diallo R. «Black Lives Matter: un nouveau souffle pour les voix des Noirs», Libération, 28 mai 2016.
9. Davis A. «Les Etats-Unis sont en train de vivre une contre-révolution», op. cit.