Усі, кому доводилося працювати у бібліотеках, знають, що коли сідаєш за бібліотечний каталог і шукаєш необхідну літературу, в картках з описом примірників можна побачити назви видань та імена їхніх авторів. Але в жодній не вдасться відшукати імені автора чи авторки самої картки. Проте за лаштунками будь-якого опублікованого наукового дослідження, назву якого можна знайти в пошуку Google, стоїть кілька сотень таких карток, які склали та обробили співробітники і співробітниці бібліотеки. Ця робота невидима, погано оплачувана, і її часто виконують на чистому ентузіазмі за рахунок власного вільного часу. А для того, щоб подолати цю невидимість і дізнатися, що криється позаду книжкових стелажів і стосів формулярів, не знайти кращого місця, ніж Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського.

При слові «Вернадка» більшість жителів Києва одразу згадають 27-поверховий хмарочос на станції метро Деміївська — будівлю, що стала емблемою бібліотеки. Але її перше приміщення було зовсім іншим — будинок по вулиці Володимирській, 62, фасад якого можна роздивитися ще з парку Шевченка, крокуючи повз «альтанку шахістів». Збудований у кінці 20-х років минулого століття, корпус постав в одному архітектурному ансамблі з іншою знаковою спорудою столиці — червоним корпусом Університету імені Шевченка. До цього корпусу, де розташований Відділ стародруків та рідкісних видань, прямують фахівці зі стародруків, історії музики, юдаїки та друкованих медіа.

Публікації та дисертації

Мало хто про це знає, але в бібліотеці Вернадського співробітники займаються не лише систематизацією книг. У бібліотеці є «чисті» бібліотекарі і наукові співробітники, які пишуть публікації, видають свої дослідження. Нехай це маловідомі довідники, спеціалізовані в одному напрямі, проте без такої допоміжної літератури вчений витратив би роки на пошуки потрібної інформації.

Коли я заходжу до відділу юдаїки, в залі лише один читач. На рух дверей спрацьовує іграшка, що сповіщає про появу нового відвідувача. Працівниця піднімає погляд і починає привітно посміхатися, питаючи, чи я прийшов як читач.

«Ні, не цього разу», — відповідаю.

На її робочому столі лежать кілька старих журналів, друкованих їдишем — мовою європейських євреїв. «Пишу кандидатську», — пояснює вона. Серед працівниць багато тих, хто має наукові ступені або здобуває їх. Cтародруки, рукописи або газети на столах молодих колег — надійна ознака майбутньої дисертації.

Перед більшістю молодих науковців на початку кар’єри постає вибір між заробітком і покликанням. За словами старожилів, раніше потрапити на роботу в бібліотеку було не такою простою справою. Бажано було мати публікації, кандидатський ступінь. Навіть маючи освіту бібліотекаря, щоб зайняти високу посаду, треба було пройти через горнило наукових випробувань. І сьогодні дисертація слугує перепусткою на вищі посади, тож молодих людей, що хочуть влаштуватися на роботу, зобов’язують захиститися.

«Якщо хочеш займати керівні посади, то стикаєшся з вимогою “підготувати докторську дисертацію”. І тоді постає питання — а чи хочеш ти будувати ту адміністративну кар’єру? Адже якщо ти займаєшся адміністрацією, то ти автоматично втрачаєш як науковець», — вважає завідуюча відділом стародруків Наталія Бондар.

За посадовими обов’язками Наталія має підготувати певну кількість сторінок публікацій. Але через брак часу роботу над науковими публікаціями часто доводиться брати додому. Для працівниць на адміністративних посадах робота над статтями іноді «відсувається» на нічний час. Для наукової роботи брак вільного часу — звичайна справа. Треба відвідувати конференції, музеї, інші архіви. А за сучасних умов ефективно виконувати наукові вимоги бібліотеки стає  практично неможливо.

У теорії, працівниці мають підготувати матеріал, який бібліотека може видати обмеженим накладом з некомерційною метою. Але на практиці публікація нерідко здійснюється зусиллями самих авторок. Шукати і вмовляти видавництво доводиться самостійно, а нерідко й справлятися без них. Також самостійно можна підготувати шаблон до друку, що вимагає навичок роботи у новітніх програмах з верстки та дизайну.

«Ось моя книжка. Все, що бачите — і верстку, і зображення для обкладинки — я сама робила. Сама підготувала шаблон до друку», — з гордістю демонструє мені товсте видання зі своїм ім’ям одна зі співробітниць. У книжці авторки можна побачити складні шрифти, що зображають літери старого письма, і нетипове розташовування тексту на аркуші. За умов економії на всьому талановиті співробітниці непомітно для себе розвиваються ще й у галузі видавничого дизайну.

Досить гостро стоїть і питання забезпечення бібліотеки технічними працівниками. Заробітна плата не мотивує людей приходити на роботу, а постійні скорочення бюджету перетворили цю галузь на сферу для ентузіастів.

«Навіщо професійному технічному працівнику йти на зарплату у 3 тисячі гривень, якщо він може знайти собі за 30? — ставить риторичне питання Наталія. — Це можливо, якщо людина заробляє у позаробочий час. Але людиною має рухати інший мотив, уже подібний до певної форми меценатства».

Такі люди є ентузіастами своєї справи, для них робота в бібліотеці — не необхідність, а місія. Частіше за все вони працюють тут за сумісництвом, маючи краще оплачувану основну роботу.

Робочий час

Окрім обов’язків із написання дисертацій, є ще поточна діяльність відділів. Піготовка виставок і презентацій, оцифровка і публікація матеріалів на порталі, каталогізація.

У поточні обов’язки бібліотекарок може втрутитися чергове розпорядження «згори». Кажуть, що  під час іноземних візитів Президент України традиційно дарує копію одного з відомих українських рукописів. Коли трапляється, що в матеріалах поліцейського слідства виринають стародавні реліквії, держава залучає бібліотекарок для експертної ідентифікації речових доказів. Або коли чергова міжнародна делегація завітає до України, то МЗС може організувати екскурсію в бібліотеці. Існують і більш тривіальні, але не менш важливі речі, такі як редагування соціальних мереж. У бібліотеки є портал, де можна скористатися онлайн-каталогом, а також Фейсбук-сторінка. У відділу стародруків теж є своя сторінка, на якій співробітниці регулярно публікують новини.

«Я активно пропагую дівчатам публікувати новини у соцмережі, — розказує Наталія. — У нас є сторінка відділу, де ми публікуємо новини про події. Іноді просто відпочиваємо: викладаємо якісь картинки стародруків, іноді жартуємо, але це вже в позаробочий час».

Як зазначає Наталія, ця діяльність теж є обов’язком, який покладають на себе самі співробітниці. І вона дає свій результат. Бібліотекарки розповідають, як одного дня в бібліотеці відключили опалення. Тоді вони влаштували флеш-моб, публікуючи в Інтернеті селфі з термометрами у приміщеннях бібліотеки. Кажуть, опалення тоді увімкнули досить швидко.

Хто працює? Вік та гендер

Працівниці бібліотеки жартують про існування певної «бібліотечної магії», адже старожили, які пропрацювали в бібліотеці більше п’ятдесяти років, тут не рідкість. Бібліотека для них уже давно перестала бути просто роботою і перетворилася на щось більше. Для заглиблених у наукову та бібліотечну діяльність робітниць це дім, і догляд за цим домом мотивує їх навіть більше, ніж платня.

«Коли я тільки почала працювати у 1996-му, директор бібліотеки любив казати: “Бібліотека та цвинтар мають працювати цілодобово. Справді, доки це місце не стане домом, ти не зможеш свідомо присвячувати цьому час», — розповідає головна бібліотекарка відділу юдаїки Ганна Абрамівна Ривкіна.

У бібліотеці працюють переважно жінки. Є й чоловіки, але зазвичай на керівних посадах. Хоча, звісно, існують і винятки. Наприклад, в Інституті інформаційних технологій чоловіків більше і серед рядових співробітників, каже Наталія Бондар.

«Є знайомий дослідник, якось зустрілися випадково на вулиці, так він жартома сказав: “Я б пішов до вас на роботу, але мене насторожує, що у вас самі жінки”», — посміхається Наталія, і після того вже серйозно зазначає: «Вочевидь, чоловіки намагаються шукати більш оплачувану роботу».

Окрім гендерного аспекту, вона відзначає і серйозні зміни вікового складу — відтік молоді. Це може викликати подив, адже зараз у відділі більше половини працівниць — до 35 років. Проте Наталія вважає це збігом обставин, тоді як у більшості відділів відтік молодих дослідниць переважає приток.

Фінансування до і після 2014 року

Причина невисокої популярності роботи в бібліотеці серед молоді, скоріше за все, економічного характеру. У 2015-му році бюджети академічних установ були суттєво зменшені, а бібліотеками та музеями прокотилася хвиля скорочень. З метою заощадити фонд заробітної плати працівників бібліотеки перевели на чотириденний робочий тиждень.

Через зменшення кількості працівників і скорочення графіку роботи бібліотека перестала працювати повний тиждень. Хоча доцільніше було б, щоб вона була доступна у вихідні, адже у робочі дні більшість користувачів працюють. За новим графіком неділя фактично стала вихідним, а субота — днем, коли працює тільки читальний зал.

«Раніше в неділю можна було працювати в залі, а суботу працювала видача замовлень… Але для цього в суботу треба вивести приблизно тридцять робітників, тому в останні два роки через недофінансування багато користувачів не можуть працювати у вихідні».

Окрім цього, через гнучкість системи премій та надбавок відбулося скорочення фактичної зарплати.

«Премію у 2015 році тихенько скасували постановою Кабміну, — розповідає Наталія. — При Тимошенко була цікава історія. Здається, у 2009 році вона заявила, що підвищила зарплату всім бюджетникам на 50%. Як такого, підвищення окладів тоді не відбулося, а до зарплати почали виплачувати надбавку в 50%. Оскільки це не зарплати, з тих 50%, що були до 2015, ми тепер отримуємо або 10, або 15. Виходить так, що купівельна спроможність упала, і фактична зарплата теж упала».

За чинним законом, наприклад, за використання в роботі кількох східних мов можна було розраховувати на надбавку «в граничному розмірі» до 25%. Але формулювання «в граничному розмірі» для бухгалтерій означає, що виплачують їх у залежності від того, наскільки це дозволяє бюджет. До хвилі фінансових скорочень фактична зарплата на 25-50% складалася з надбавок, але виплати, що не були жорстко зафіксовані в законодавстві, у 2015-16 роках урізали.

На думку Наталії, зараз реальний розмір зарплат працівників бібліотеки прямо залежить від закладеного в бюджет об’єму фінансування Академії наук. Тож вона продовжує сподіватися, що ситуація може змінитися: «Думаю, що в майбутньому фінансування має стати кращим».

Але думки щодо нинішнього стану справ і майбутнього бібліотеки серед працівників розходяться. У публічній заяві трудового колективу бібліотеки ім. Вернадського висловлена позиція, що бібліотека потребує більшої допомоги з боку держави. У тому самому зверненні працівники звертають увагу на неспівмірність платні у «Вернадці» порівняно з іншими бібліотеками. Якщо посадовий оклад бібліотекаря 2 категорії — тобто такої, що не потребує освіти — у бібліотеках Києва становить 4500 гривень, то оклад навіть провідних співробітників «Вернадки» становить лише 3478 грн. А через переведеня працівників на скорочений робочий тиждень, навіть з урахувнням усіх згаданих вище надбавок, реальна зарплатня бібліотекаря не перевищує 4000. «У цілому ж, порівняно з іншими провідними бібліотеками, які мають статус національних установ, заробітна плата в НБУВ для багатьох категорій працюючих є у 2–2,5 рази нижчою», — сказано в заяві.

Проте деякі робітниці вважають, що висловлена у зверненні позиція є «випусканням пари у свисток», намаганням відвернути критику від президії НАН у бік загальних тверджень.

У 2018 році загальний бюджет Академії наук зріс на 38,2% порівняно з 2017 роком, тож можна було б очікувати на певне покращення. Але між собою працівниці діляться побоюваннями, що це навряд чи відобразиться на їхніх зарплатах. Президія НАН на своєму сайті розмістила матеріал, у якому зростання бюджету пов’язане з новою бюджетною програмою «підтримки розвитку пріоритетних напрямів наукових досліджень» і видатками за програмою «Медичне обслуговування працівників Національної академії наук України». Іншими словами, фінансування гуманітарних наук залишається на рівні 2017 року.

Окремі підрозділи Академії, такі як Інститут археографії та джерелознавства, відкрито заявили про нерівномірний розподіл коштів. Незгода вилилася у протест під стінами президії НАН. У протестуючих Інститутів та у бібліотеки ім. Вернадського коріння проблеми збігається — це брак фінансування, — тому, кажуть, деякі зі співробітниць підтримують колег.

Видавництво книг

Брак фінансування торкнувся не лише зарплат, а й друку бібліотечних видань. До 2014 року загальна фінансова ситуація ще дозволяла мінімальний рівень співробітництва з видавництвами, розповідає Наталія: «У них самих тоді було простіше з грошима, тому було легше». Хоча укласти договір з видавництвом завжди було непросто: «Бібліотека не може займатися комерційною діяльністю. Дохід від тиражу — підсудна справа». Ця сама проблема, але в менших масштабах, виникає, коли бібліотека «допомагає» видавництву як консультативний орган.

Якщо якесь видавництво погодиться надрукувати щось із архівів, то від бібліотеки очікуватимуть електронну копію примірника. «Копію ми зробимо, але надавати її комусь іще не маємо права. Навіть з гуманітарною метою — для людей, які не можуть дозволити собі кошти на літературу. Контрольно-ревізійне управління розглядатиме факт передачі копії як трату матеріальних цінностей». Цю логіку можна поширити і на співробітництво з організаціями, які проводять публічні заходи.

Самостійно розпоряджатися коштами бібліотека теж не може. Використовувати кошти, навіть передані бібліотеці в рамках безоплатної допомоги, практично неможливо. Адже закону про меценатство просто немає: проект «сповільнили» в парламенті ще десять років тому. Такий закон міг би встановити процедуру фінансування державних установ третіми особами, а також поняття «гранту». Але поки його немає, це своєрідна пастка. Передати гроші, звісно, можна, а от витратити їх для бібліотеки майже неможливо. Після передачі вони стають благодійним внеском на користь держави, і КРУ пред’явить до них ті самі питання, що і до роботи бібліотечного сканера.

Бібліотеки майбутнього

Ганна Ривкіна вважає, що поява флешок, Інтернету та інших сучасних технологій суттєво вплинула на відвідуваність бібліотеки. Це не зменшило справжнього попиту на предмети бібліотечних архівів, проте створило суспільний запит на публічність і більшу доступність матеріалів. З тенденції зменшення відвідуваності Ганна робить висновок, що майбутнє лежить у напрямку публічності й доступності бібліотеки 24/7, за зразком Стамбульської бібліотеки.

А в березні у межах Фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA відбулася дискусія «Бібліотека як центр спільнот: утопія чи реальність?», що мала на меті окреслити образ роботи бібліотеки в майбутньому1Інтерв’ю з модераторкою публічної дискусії «Бібліотека як центр спільнот: … Continue reading. Під час дискусії представники кількох громадських організацій пропонували розглядати бібліотечні зали як потенційно вільні публічні майданчики для місцевих громад. Презентації демонстрували технологічно осучаснені бібліотеки, привабливі в очах активної молоді та читачів. Прозвучала навіть ідея волонтерства місцевих мешканців як один зі способів обслуговування таких майданчиків.

На перший погляд ідея раціонально використати простір бібліотек здається більш ніж притомною. Адже якщо в найближчому майбутньому для роботи з архівними матеріалами знадобиться тільки комп’ютер, то нехай у бібліотеках стоїть безліч комп’ютерів. Нехай величезні зали по всій країні будуть зайняті відкритими лекціями, курсами і точками активістських зборів. Але, мабуть, навіть цілодобовий доступ сьогодні швидше утопія, ніж реальність. Не те щоб це зовсім неможливо, але варто поставити собі одне питання: чиїми руками буде організований новий формат бібліотек? Щоб будівля працювало цілодобово, потрібні працівники на нічні зміни. Щоб існував зал для проведення заходів, необхідний окремий відділ, який буде займатися івент-мендежментом і зв’язками з громадськістю. І всі ці працівники потребуватимуть достойної оплати праці.

Політичний курс на децентралізацію міг би виявити нові лазівки. Представлена активістами модель модернізації бібліотек передбачає високий рівень мотивації всіх учасників, у першу чергу працівників. Але вона не пропонує джерел забезпечення такого формату — передусім зарплат. І якщо відкинути найбільш утопічний з усіх варіантів — реформу на державному рівні, то представники громадських організацій, по суті, пропонують проект, у якому просто не враховані наявні обов’язки і норми навантаження на працівників. У світлі такого підходу слова про волонтерство для співробітниць бібліотеки звучать особливо загрозливо.

Можливо, організувати руками волонтерів життя відкритого і порожнього простору було б не так і важко. Але рук самих лише волонтерів не вистачить, щоб забезпечити роботу фахівців гуманітаріїв або підтримувати роботу місць, де фізично зберігаються архівні матеріали. Чи вдасться знайти кваліфіковану бібліотекарку, історикиню, літературознавицю, дизайнерку або верстальницю, яка стане вкладати свою працю в бібліотеку на волонтерських засадах? Скоріше за все, ні. Тож нові обов’язки просто ляжуть на тих самих і без того завантажених працівниць, які працюють у бібліотеках і зараз.

Фактично, таку державну політику щодо бібліотеки можемо спостерігати і сьогодні — нескінченне розширення обов’язків та сфери відповідальності працівників, яке ніяк не компенсується розміром зарплати. Бібліотека і так тримається на співробітниках та їхніх майже не оплачуваних зусиллях. А те, що могло б бути волонтерством, уже давно перетворилося на самоексплуатацію. Тож поки що бібліотека майбутнього впирається в українську «мінімалку».

Текст опублікований в рамках журналістського проекту «Невидима праця». Проект реалізовано за підтримки Фонду ім. Рози Люксембург в Україні.

Невидима праця. ЛоготипL_RLS Ukraine_горизонтальний_13

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки

Примітки
1 Інтерв’ю з модераторкою публічної дискусії «Бібліотека як центр спільнот: утопія чи реальність?», соціологинею Аналітичного центру CEDOS Дариною Пироговою ви можете прочитати у нашом матеріалі «Від простору пасивного збереження до простору активної соціальної роботи: про трансформацію і реформування публічних бібліотек в Україні».