Зліва направо: Олівія Кастебрінґ, Міка Ґустафсон та Крістіна Тсіобанеліс

Швеція, яка подарувала лесбійській культурі культовий фільм «Покажи мені любов», минулого року зробила у цю галузь іще один важливий внесок, вагу якого поки що важко оцінити повністю. «Сільвану», дебютний фільм шведських режисерок Міки Ґустафсон, Олівії Кастебрінґ та Крістіни Тсіобанеліс про реперку Сільвану Імам, було показано в рамках Міжнародного документального фестивалю Docudays UA-2018. Режисерки стрічки познайомилися під час навчання на кафедрі кіно в Народній школі «Фрідгемс» і об’єдналися у тріо, що дозволяє їм працювати у власному новаторському стилі. Про саму Сільвану та фільм про неї з Олівією, Мікою і Крістіною говорила Катерина Семчук.

Як ви вибирали героїню свого фільму? Чому саме Сільвана Імам? Підозрюю, що вона не єдина реперка серед шведської ЛГБТ-спільноти.

Крістіна. Як кінорежисерки, ми почувалися самотніми, коли почали знімати цей фільм.

Чому?

Крістіна. Ми навчалися разом у кіношколі, займалися в одній групі. Після випуску працювати було дуже важко, тому що ми були самі, нам не було з ким обговорити тему тощо. Також нам, як жінкам, робити власну справу було важче, тому що всі довкола постійно піддають сумніву твою думку.

Ми дуже багато говорили про те, яких образів, особливо жінок, бракувало нам в молодості у фільмах, і яке саме кіно ми б хотіли зробити. Тож ми вирішили зробити щось спільно, замість працювати як режисерки кожна окремо. Як група, ми були дуже компетентні: я знала дещо про звук та візуальні ефекти, Олівія робила музичні відеокліпи, а Міка знала багато про художнє кіно.

Спочатку ми думали зробити художній фільм, а потім зустрілися з Сільваною під час роботи над музичним кліпом, який знімали Міка та Олівія. Вони одразу сказали, що це та людина, реальна постать, про яку ми намагаємося написати сценарій. Тож ми почали знімати її і думали, що це будуть короткі відео для YouTube, а натомість це стало повнометражним документальним фільмом.

Олівія. Ми чули й раніше про Сільвану, вперше побачили її на концерті-протесті проти расизму та нацизму. Потім зняли кліп, бо нам подобалася її музика. І після цього ми запитали її, чи можемо зробити про неї документальний фільм. Тож ми не вибирали між кількома різними реперками, це одразу була Сільвана.

Чи могли б ви пояснити мені та українському читачу феномен Сільвани у Швеції? Крім того, що ми вже знаємо з фільму, — що вона феміністка, лесбійка, має сирійське та литовське коріння, і що вона бореться проти проти всіх форм пригноблення. Але у шведському контексті, яка її особливість і місце в культурі?

Крістіна. Її популярність почала зростати у 2014 році — тоді, коли ми й почали знімати її. Сільвана дуже швидко стала зіркою. Особисто я думала, що вона буде відомою короткий час, а потім хвиля спаде. Перш за все мене дивувало, що радикальний фемінізм став популярним.

Міка. Я розумію ваше питання: ви, напевно, думаєте, що шведська публіка є більш толерантною. Я не впевнена, що це справді так. Чи була б Сільвана популярною, якби з’явилася в іншій країні? Чи, можливо, слід очікувати, що її успіх був би гарантований, де б вона не з’явилася? Важко робити такі припущення.

На мою думку, Сільвана має чудову сценічну особистість. Її музика часом справді западає у вуха, це дуже новий спосіб читати реп. Багато людей говорять саме про її спосіб виступу, тому що на сцені в неї багато енергії. Побувати на концерті Сільвани — це дуже крутий досвід, тому що вона віддає з себе все. По-друге, людям подобається її музика — все більшій кількості, не тільки ЛГБТ-спільноті. Її початковою публікою було дуже багато молодих людей, в основному дівчат, які її відкрили і, скажімо так, піднесли. Зараз дедалі більше старших людей також приходять на її концерти.

Олівія. Мені досить складно відповісти на це питання, бо я не можу порівняти Швецію з Україною (я насправді нічого не знаю про те, який клімат панує зараз в Україні). Але я вважаю, що Швеція загалом є відкритим суспільством, якщо порівнювати з іншими країнами на даний момент. Але, звісно, тут є дуже багато питань, над якими ми й досі мусимо працювати: расизм, гомофобія, фашизм та інше.

Я думаю, що в той час, коли Сільвана почала свою кар’єру як андерграундна феміністка, обставини для неї були сприятливими. На той момент клімат і тенденції у Швеції були справді оптимістичними: у Швеції здобула владу феміністична партія, і багато ЗМІ звертали увагу на питання фемінізму. Сільвана вистрілила саме в цей точний момент. Вона, у певний спосіб, була частиною того руху.

У нашому світі медіа існувала прогалина: нам бракувало жіночих рольових моделей такого типу, як Сільвана, які б говорили ці конкретні речі про гендер та політику, ідентичність і таке інше. Вона наче стала рупором для цих питань, навіть якщо цього не прагнула, бо не хотіла представляти всіх людей у меншині. Однак зрештою вона й сама стала такою представницею, і фани та медіа також навісили на Сільвану ярлик і очікували від неї, що вона буде конкретною людиною і боротиметься за конкретні речі. І я думаю, що це їй також допомогло стати дуже відомою.

Ви працювали над цим фільмом утрьох. Розкажіть, як виглядав цей процес?

Олівія. Ми не робили заяви, що будемо режисерками втрьох. У певний момент відбувся плавний перехід, і раптом ми вже робили фільм разом. Так просто сталося, для нас було само собою зрозуміло, що ми повинні це зробити.

Кожна з нас знає, як записувати звук, режисувати і так далі. Тому ми робили все самостійно. У нас було небагато грошей, ми змушені були позичати камеру та звуковий пристрій від друзів. Ми дуже хвилювалися, що пропустимо той час в історії і те, що Сільвана робить, тому не хотіли чекати на підтримку або на кращу камеру.

Ми мешкали в моїй квартирі у Стокгольмі і знімали відео кожен другий день, якось так. Ми хотіли, щоб команда залишилася досить маленькою, не наймали ще одного кінооператора чи звукооператора, щоб утримати близькість і добрі відносини з Сільваною, щоб бути близькими до неї весь час.

Ми мали дуже багато ідей протягом цих трьох років роботи над фільмом: спробувати зобразити деякі історії про її походження в художньому стилі або як музичний відеокліп, зобразити її прагнення кохання з допомогою акторки. Ми мали стільки ідей! Але коли дійшла справа до монтажу, в дорозі ми відкрили, що найсильніший матеріал був документальний. Тому багато речей ми просто викинули.

А технічно — хто знімав, а хто монтував? Чи ви просто постійно мінялися ролями?

Олівія. Так, ми мінялися на ходу.

Міка. Утрьох нам було легше залишатися мобільними, багато знімати і зближуватися з Сільваною, тому ми чергувалися. Влітку ми жили разом у Стокгольмі.

Так, я помітила, що у фільмі немає відомої скандинавської зими, лише літня пора.

Але більшість часу я жила в Гетеборзі, навчалася там. Крістіна жила в Мальмо, а Олівія — у Стокгольмі. Нам було зручніше просто найняти ще одну кінооператорку, і ми могли знімати, коли Сільвана була у різних містах, де вона мала концерти й церемонії нагородження або просто тусувалася. Тож це було дуже легко — бути в різних місцях. Але переважно ми були разом і знімали її в Стокгольмі. Це дозволило нам знімати більше, частіше і більш імпульсивно.

А окрім «Сільвани», ви займаєтеся документальним кіно?

Олівія. Кожна з нас ще до цього зробила щось на кшталт документального фільму, водночас ми працюємо в різних жанрах. Але «Сільвана» — наш перший повнометражний документальний фільм.

На мою думку, у жанрі документального фільму найважче — це розкрити свій предмет зйомок. Це питання близькості й доступу до героя. Ваша формула — втрьох із камерою і Сільваною — це успішний спосіб робити документальний фільм. Можливо, це спонукатиме вас і далі працювати у такому об’єднанні?

Олівія. Все ж таки ми стикалися з опором саме через те, що нас було троє жінок-режисерок. Ми чули, що ми не можемо всі троє бути режисерками, що продюсеру важко працювати з трьома режисерками, що кіномонтажник не може працювати з трьома режисерками. Нам це говорили стільки разів.

Ми розуміли, що це не норма в індустрії, і це якраз дало нам драйв, щоб довести, що ми можемо працювати над режисуванням утрьох. Але, звісно, це важко — так само, як у всіх випадках співпраці. Ми дуже багато сварилися, нам було дуже важко дійти якогось компромісу між нашими ідеями. Ми мали відмінності в баченні сценарію монтажу. Попри це, ми прагнули зосередитися на позитивній стороні співпраці трьох людей, щоб відійти від ідеї, що у фільмі може бути тільки один режисер, одне бачення, один чоловік.

Ми також дійшли згоди, що змалечку нам втовкмачували, що компроміс — це погано, і ми хотіли зосередитися на тому, що компроміс може бути чимось хорошим. Компроміс між трьома мізками — це також утричі кращі ідеї. Водночас таким чином ми могли розділити тривогу, пов’язану з роботою над повнометражних фільмом протягом трьох років. Бували кращі і гірші моменти, і ми могли ділити це між собою: коли я падала духом, Міка та Крістіна надавали всю підтримку та сили — і навпаки.

Поговорімо про сценарій монтажу фільму. Я в ньому бачу три виміри. Перший — про Сільвану як мисткиню. На мою думку ваш фільм має дещо класичний голівудський формат про життя певного артиста, де зображено початок його кар’єри, раптовий злет, життя, пов’язане з неочікуваним успіхом, потім криза, і нарешті переосмислення своєї творчості. По-друге — це квір- та феміністичний вимір, пов’язаний з її гомосексуальністю. І по-третє — це, звісно, історія кохання. Як вам вдалося у такий спосіб зібрати докупи цей фільм з усього матеріалу, записаного протягом трьох років?

Міка. Оскільки час, коли ми почали знімати фільм, був дуже особливий для політики Швеції, політична тема у фільмі для нас була дуже важлива.

Ви маєте на увазі антирасистську кампанію?

Так. Також починалася феміністична хвиля. Втім, особистість Сільвани нам теж була цікавою. Ким вона є, коли заявляє: «Я можу зайняти такий простір».

Потім вона розповіла, що закохана в декого. Ми познайомилися з її батьками і почали говорити про те, що її стосунки з мамою й татом — також цікава історія. Всі ці теми прийшли самі по собі в різний час.

По суті, ми брали все, що до нас надходило, все, що нам здавалося цікавим. Ми вважали, що то був не час, щоб стверджувати, яка частина найцікавіша — що це буде видно у монтажній студії. І, звісно, саме там почався великий процес. Ми мали ці всі різні речі і прагнули створити історію. Ми працювали з Шарлотт Ланделіус, і вона допомогла нам розробити драматичну сторону фільму. Думаю, ми спробували десять різних драматичних способів, щоб розпочати фільм, зробили різні блоки, спробували розповісти історію у різні способи. Ми монтували фільм майже рік. У результаті отримали той сценарій, який є зараз. Ми вирішили, що це, можливо — це найлегший спосіб розповісти історію і водночас зберегти усі ці різні теми.

Крістіна. Справа у тому, що, як ми вже сказали, коли ми починали, то не знали, що Сільвана стане відомою. Ми думали, що робимо документальний фільм про андерграудну мисткиню. Потім, коли вона таки стала відомою, ми трохи занепокоїлися, що робимо документальний фільм із ліберальним підходом: «Якщо дуже сильно хотіти, то ти можеш добитися успіху». Та раптом усе обернулося проти Сільвани: всі піддавали її сумніву, вона мала проблему з ярликами.

Розумієте, це кліше, але саме так і відбулося. Коли ми робили монтаж, то постійно повторювали собі, що не зробимо стереотипний музичний документальний фільм, де ти заходиш слідом за людиною до музичної кімнати і показуєш, як вона натискає на кнопки, де вставлені балакучі голови, які розказують про те, яка Сільвана чудова. «Ні, це не те, чим буде наш фільм», — говорили ми собі.

Я думаю, що під час монтажу (це моя теорія про те, що відбулося — я не впевнена, чи ви, подруги, зі мною погоджуєтеся) через те, що Сільвана дуже багатовимірна особистість, ми хотіли увіпхнути у сценарій усе: батьків з різних країн, зростання у Швеції, лесбійство та фемінізм, різноманітність буття у стосунках, хто «фем», а хто «буч».

Найлегшим способом вмістити все у фільмі було, власне, зробити його у традиційний спосіб: починається в одній точці, йде до кульмінації, наступає злам, і сюжет закінчується. Тому що тоді такі теми, як фемінізм, стають більш доступними для людей, які не звикли до цього слова, бо вони бачать його у спосіб, у який звикли бачити речі. Думаю, що саме тому фільм здобув таку велику популярність. У певному сенсі дивно що фільм став таким стереотипним у своїй формі оповіді. Але я думаю, що це було необхідно зробити, щоб показати те, що ми хотіли сказати. Проте так не було на початку.

Олівія. Я повністю погоджуюся, я думала про те саме. Це можна аналізувати вже постфактум, але це не було нашим наміром від початку.

У фільмі є момент, де Беатріс, дівчина Сільвани, тримає в руках камеру і каже їй, що вона мила, на що Сільвана відповідає: «Я крута, а не мила». Як вам вдалося розкрити її так, щоб вона показала свою вразливу сторону, а не лише свою політичну позицію? Це було важко чи ні?

Олівія. Я думаю, що у процесі зйомок ми у певний час зрозуміли, що ми вже досить багато назнімали. Але нам хотілося чогось більшого, чогось особистого, більш справжнього.

Нашим методом було дати Сільвані та Беатріс стару DV-камеру з 90-х. Єдине, що ми сказали — це «просто знімай, що тобі завгодно». Камера у неї була, думаю, десь півроку. Але лише по тому ми змогли проглянути матеріал. І тоді ми знайшли справді цінні речі. Щиро кажучи, нам зовсім не довелся нічого робити, щоб Сільвана вийшла на особистий рівень. Думаю, що атмосфера, коли вони були разом з Беатріс, була достатньою. Нам не потрібно було нічого робити.

Тобто, так, ми дали їм камеру — ми насправді були дуже здивовані, що вони дійсно знімали й погодилися це робити. Я не думаю, що вони б робили це зараз, сьогодні. Нам, певно, пощастило, що ми попросили їх у відповідний момент у їхніх стосунках. Ми трохи хвилювалися, що вони, можливо, не захочуть використати цей відеоматеріал, тому що це настільки особисте. Навіть нам у монтажній кімнаті деякі моменти здавалися надто приватними. Але ми ризикнули, ми показали їм, спитали дозволу, і вони погодилися. Тож, думаю, це був щасливий білет.

Міка. На початку, коли ми дали камеру Сільвані, вона її не використовувала, нічого не відбулося. І ми думали, чи не забрати камеру назад, але вона заперечила.

Пізніше ми запропонували Беатріс: «Може ти могла б щось зняти?». На що вона відповіла: «Чому я повинна це робити?». Я пам’ятаю розмову з Беатріс, коли ми намагалися переконати її, що це також може бути добре, тому що «ти в певній мірі друга людина, її дівчина, і щоб здобути певну силу, було б добре, якби ти була за камерою, якби ти могла мати контроль, це твій погляд на Сільвану». Тому що на початку Сільвана постійно дивиться на Беатріс, захоплюється нею, обожнює її, хоче її. А ми запропонували Беатріс взяти в руки камеру і знімати Сільвану, тому що тоді можна обернути погляд. І після цього вона подумала, що це непогана ідея.

Думаю, що саме завдяки цьому щось відбулося. Це була точка, коли щось змінилося. Але нас там не було, камера була у них.

Крістіна. Також ми навмисне змонтували фільм таким чином, що на початку фільму, перші 15 хвилин, Сільвана недоступна — вона шалена, відривається на вечірках, дуже несимпатична, вона насправді вам не подобається. І це був вибір, у певній мірі, тому що всі ми багатовимірні і не завжди привабливі.

Коли ми познайомилися з Сільваною, вона вдавала з себе міцного горішка і постійно повторювала: «Ні, я не можу бути некрасивою у фільмі». Нам довело багато говорити з нею про те, що вона повинна часом виглядати негарною, бо інакше люди не зможуть побачити себе у ній.

Але після 15 хвилин вона змінюється. Кожного разу, коли Сільвана була близько до Беатріс вона змінювалася, була такою  вразливою, тому що Беатріс їй так сильно подобалася. Я думаю, що це дало нам багато, тому що вона не могла бути стриманою, бо так багато відчувала. Сільвані часом важко приховувати свої почуття на обличчі. Тож, на нашу користь, вона закохалася в той час, і це також зблизило її з публікою.

Чи робота над фільмом стала для вас особистою, бо ви зблизилися з Сільваною і стали подругами? Чи ви радше тримали відстань і залишалися професійними? Це ви запропонували їй поїхати в рідне місто до Литви для фільму?

Олівія. Звісно, з часом ми стали подругами. Якщо говорити про Литву, ми разом обговорювали поїздку туди — і в Сирію, але в Сирії ситуація погана, тому ми не змогли. А поїхати в Литву, як нам здавалося, було б цікаво — повернутися до її коріння у фільмі. Але коли це сталося, це не ми запропонували поїхати в Литву, це її мама, яка повинна була туди поїхати, щоб подбати про дім, бо її баба та дід померли. Сільвана мала поїхати з мамою і попросила нас поїхати з нею. Я думаю, що їй просто була потрібна компанія. Це було в той час, коли їй було дуже складно. Тож ми провели багато днів, просто гуляючи і розмовляючи, а знімали десь тільки день чи півтора. Це також дуже велика частина творіння фільму — проводити час із твоїм героєм, з людиною про яку ти робиш фільм, щоб познайомитися краще. Тобто ми думали про це, але поїздка до Литви відбулася сама собою.

Міка. Як і в решті випадків, ми мали ідею, а потім це сталося само собою. (Сміється.)

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.