Фото: Режисека Аполена Рихлікова (ліворуч) і журналістка Саша Углова (на передньому плані)

Переклала Дарина Криницька

Проект? Репортаж? Журналістське розслідування? Під час нашої розмови я раптом усвідомила, що ці назви анітрохи не передають заангажованість і емоції, які відчувала Саша під час цього проекту. Але почнімо спочатку.

Протягом півроку Саша під зміненим іменем працювала в різних місцях як некваліфікована працівниця: у пральні лікарні Мотол у Празі, на фабриці птиці в Воднянах, у супермаркеті «Альберт» у Празі, на фабриці машинок для гоління на півночі Чехії і в Остраві на сортуванні сміття. Так вона хотіла більше дізнатись про умови, в яких заробляють собі на життя багато людей, які виконують найпростішу, але й найпотрібнішу працю.

«Розповсюдженим явищем є те, що різні працівники отримують різну заробітну плату за виконання однакової роботи, а працедавці часто збільшують години праці, тим самим порушуючи норми, визначені законом, — каже Углова. — Я була здивована, наскільки важко поєднувати таку роботу, навіть коли в документах прописані чіткі години, з особистим і сімейним життям. Часто виявлялося, що згодом це впливало і на здоров’я», — додає журналістка.

З отриманого досвіду і спостережень журналістки постав цикл «Герої капіталістичної праці», написаний для A2larm.cz — лівого політично-культурного журналу і партнерського сайту «Політичної критики». У планах є і книжка, заснована на особистому щоденнику Саші, і документальний фільм режисера Аполени Рихлікової, який з’явиться в листопаді на чеському публічному телебаченні.

Ольга Словік: Це питання, яке стосується і Чехії і Польщі. Як робити суспільно зацікавлену журналістику в країні, в якій практично немає лівої партії?

Саша Углова: Це непросто. Лівих у Чехії практично нема: до них можна зарахувати хіба невелику кількість соціал-демократів і частину «Зелених». З певного часу я також переконана, що і наші журналісти, і ліві інтелектуали передусім займаються правами меншин, расизмом, гомофобією, трансфобією…

Що в цьому поганого?

Я не применшую важливість цих проблем, але вони стосуються щоденного життя порівняно малої частини населення. А тим часом фемінізм, який, натомість, стосується чи не половини суспільства, для багатьох людей навіть не асоціюється з тим, за що насправді варто боротися. А в деяких викликає навіть нехіть. Через це ліві інтелектуали мають до людей претензії, іноді завищені. Але мушу визнати, що після досвіду, отриманого на нелегальних місцях праці, я краще їх розумію.

Що ти маєш на увазі?

У своїх репортажах я описую історії людей, з якими працювала. Наприклад, історія 56-річної жінки, котра працює в лікарняній пральні й опікується хворим чоловіком. Вона прокидається о четвертій ранку, о 5:30 вона вже на роботі, прямісінько звідти їде до жінки, яка дуже дешево здає їй в оренду житло за Прагою, але якій вона за це мусить допомагати з покупками і прибиранням. Працює в неї, а потім займається чоловіком, котрий не ходить. Готує щось на завтра, о 19:30 вмикає новини, під час яких засинає за п’ять хвилин…

А як система трактує таких жінок, як вона? Я перевірила це, шукаючи роботу в Моравії. Задзвонила до агентства працевлаштування і почула: «Нічого не маємо для жінок». Проте серед їхніх пропозицій була і робота на конвеєрі для лакування якихось запчастин. Хіба жінки не можуть лакувати?

Як виявилось, це була добре оплачувана посада. За роботу, на яку приймають жінку, зазвичай пропонують значно меншу платню.

Жінки як дешева робоча сила?

Так. Свою роль тут відіграє глибоко вкорінене переконання, що чоловік повинен заробляти більше. Бідніші жінки стикаються з такими проблемами щодня. Тому фемінізм у нашій частині Європи, крім того, чим він займається тепер, повинен голосніше говорити про дискримінацію на ринку праці.

І ти вирішила описати, як виглядає ця непомітна «жіноча» робота.

Мене надихнув фільм Made in Dagenham. У Чехії різні види праці поділені на категорії, від яких залежить платня. Перша з них, з найнижчими зарплатами, — це жіночі типи роботи.

Тобто?

Швачки, пралі, покоївки, прибиральниці, збиральниці фруктів, працівниці кухні і так далі. Тобто робота, яку виконують в основному жінки. Бачиш, стільки років минуло з 1968 року, про який ідеться в Made in Dagenham, а ми й досі стикакаємося з тією самою проблемою — з відвертим гендерним поділом на краще та гірше оплачувану працю.

Як ти вибирала роботу, на яку йшла?

У цьому мені допомагала Аполена Рихлікова, режисерка фільму. Це були пропозиції для некваліфікованих працівників. Я хотіла робити що-небудь корисне. Не працювати в кол-центрі, дзвонити людям і змушувати їх щось придбати, ні… Я хотіла робити щось вкрай необхідне, що люди купують і чого потребують. Через одну таку роботу сама ж перестала їсти м’ясо.

Через фабрику птиці?

Так. Там була гидка, коричнева, слизька підлога, на котрій постійно щось плавало… Справді огидно. І коли в цю брудну воду падало м’ясо, його підіймали і клали назад на конвеєр. Робота на фабриці птиці однозначно була моїм найгіршим досвідом. Мене постійно утискали, коли я лише прийшла, ніхто не хотів пояснити, що саме я маю робити, а керівниця на початку навіть не відповідала на «добрий день». Пізніше спеціалістка з відділу кадрів розповідала, що дуже багато людей йдуть з цієї роботи зі слізьми.

Ти влаштовувалася на роботу під справжнім прізвищем?

Ні, я змінювала ім’я. Зокрема тому, що мій батько є дуже відомим1.

Висилала фіктивні резюме?

Майже ніде від мене не вимагали резюме. Лише в швейній майстерні однієї остравської фірми, в котрій я сортувала сміття. Висилала фальшиві.

Як тобі вдавалося проносити фотокамеру на місце праці?

У мене були два способи. Одну камеру я мала встановлену в окулярах, про це ти можеш написати. Про другу я не можу розповісти, бо це трюк, котрий я ще десь використаю.

Я нікому не казала, що знімаю під прикриттям, і не розповідала про ідею написання репортажу. За двома винятками. Останнього дня я сказала про це напарниці з фабрики птиці, а на фабриці машинок для гоління дуже мила керівниця в кінці запитала мене, де я насправді працюю. Я відповіла, що я — журналістка. Вона засміялась і запитала, чи я про них напишу. Я сказала, що так.

Тебе влаштовували на роботу фірми чи агентства з працевлаштування?

У пральні лікарні «Мотол» я думала, що підпишу угоду, але виявилося, що лікарня аутсорсингує кухню і пральню, тому мене наймали на роботу через агентство. У супермаркеті була схожа ситуація: навіть багаторічні працівники досі мають угоди з агенціями. Що цікаво, від кількох співробітниць я дізналася, що це має свої переваги. Коли бракує працівників, магазин звертається до агенції, а найнятий таким чином працівник опиняється у виграшній ситуації: він знає, що в ньому є потреба. Якщо ти є матір’ю-одиначкою, як багато моїх співробітниць, то можеш сказати, що хочеш працювати в ранішні зміни і мати вільні вихідні дні. Коли ти найнята на роботу безпосередньо фірмою, то можеш про це забути. Якось одна жінка, що працювала там близько дев’яти років, сказала мені: «Я не бачила, як ріс мій син»…

Мінусом є те, що агентства часто не оплачують страховий поліс. Коли хтось захворіє, не має права на платну відпустку. Тому люди просто не беруть відгулів.

Приходять на роботу хворі?

Звичайно, майже завжди. Працедавці очікують такого, навіть якщо цього не озвучують.

Самі ж працівники роблять це з кількох причин. По-перше, коли на робочому місці є мало людей і багато роботи, то існує тиск з боку співробітників, щоб їх не залишали самих. По-друге, це тиск з боку керівника чи шефа. По-третє, і так низькі зарплати через відпустку стають ще нижчими. Пересічні люди справді це відчувають.

Є ще одна річ, яку практикують багато працедавців. Премії. Наприклад, пропонують зарплату 12 тис. крон (приблизно 480 євро) брутто, але за умови, що не пропустиш жодного робочого дня, не будеш хвора і жодного разу не запізнишся — тобто якщо зможеш функціонувати як робот і не маєш сім’ї, то отримаєш 2000-3000 крон (приблизно 80-120 євро) як премію. Що є відносно великою сумою.

Це шантаж!

Це обхід трудового права. Чимось подібним є відрядна система оплати праці.

Де ти з такою стикалася?

В околицях Острави, на фірмі, що займається пошиттям мішечків. Мені казали, що якщо добре шитиму, то зможу заробити навіть 15 тис. крон (близько 600 євро) на руки. У тому регіоні для жінки це непогана платня.

Однак на місці виявилося, що не працює кондиціонер. Була жахлива спека. На мої скарги керівництво відповіло: «Кондиціонер не працює, але ми дозволили жінками виходити на подвір’я, якщо всередині стане надто спекотно». І одразу додали: «Але жінки геть не використовують цю можливість, бо хочуть пошити більше». Таким чином, керівники не повинні нічого контролювати. Не повинні нічого забороняти чи наказувати, бо всі стараються пошити якнайбільше…

Чи порушення прав працівників є постійним явищем у Чехії? Результати  досліджень Міжнародної конфедерації профспілок виявилися відносно хорошими: 2 бали з 5. Для порівняння, сусідня Польща отримала трійку, що означає вже регулярне порушення прав працівників.

Я стикалась з недотриманням обов’язкової перерви, понаднормовими годинами, ігноруванням обов’язкового відпочинку між черговими змінами. Також я усвідомила, наскільки неприязним до людей є Трудовий кодекс. У деяких випадках його не розуміла ані я — людина, що походить із сім’ї юристів, — ані, часом, і моя юристка. А деякі його закони часто є просто неприйнятними — наприклад, право на перерву лише після шести годин праці. А шість годин безперервної праці — це неймовірно багато!

Без можливості вийти до вбиральні в той час?

Мені не забороняли цього напряму — в жодному з місць, де я працювала. Але в кількох із них — наприклад, на конвеєрі фабрики птиці чи на заводі бритв — не було нікого, хто б мене підмінив. Я не могла просто зупинити конвеєр, бо це заблокувало б роботу іншим і знизило б платню. В супермаркеті теж неможливо відійти від каси, коли довга черга. Потрібно почекати, доки вона зменшиться, щоб була можливість сказати решті людей підійти до сусідньої каси.

Це могли б змінити профспілки чи колективний позов.

Проблема в тому, що мене використовували люди, яких я любила. І це було найцікавіше в моєму репортажі.

Це не злий капіталіст віддавав накази, які ми повинні були виконувати в поті чола. В експлуатацію були вплутані добрі і милі люди, які, як правило, поводилися порядно. Та все мінялося, наприклад, через інспекцію праці: на той момент черги повинні були зникнути. Робота ставала найважливішою, і їй підпорядковувалось усе, включно з правами працівників.

Були й інші приклади: одного разу я сказала своїй керівниці, що маю чотирьох дітей і хотіла б іти з роботи швидше, тому прошу про ранкові зміни. А вона записала мені обідні і вечірні, до 21:30, на кілька наступних місяців! Протягом п’яти тижнів я майже не бачила своїх дітей. Тоді я сказала керівниці, що відмовляюся, але вона відповіла, що це неможливо, тому я повинна допрацювати ще три дні. Це була брехня, бо під час випробувального терміну ти можеш відмовитися в будь-який момент.

В останній день до мене підійшла дуже хороша співробітниця, щось у мене купувала і сказала: «Сьогодні я на роботі вже 17 годин».

Вона мала десь офіційно записану цю 17-годинну зміну?

Та яке! Вони розписують це на кілька змін, на кілька днів. Наступного дня я випадково зустріла її на вулиці і запитала, як вона. Натомість вона, сповнена ентузіазму, відповіла: «Я справилась! А сьогодні була на роботі вже о пів на шосту!». Тобто вона працювала до 22:30, а через сім годин знову була на роботі… І була горда, що справилася! З такою гордістю я стикалася дуже часто.

А з критикою умов праці?

Серед працівників? Дуже рідко. Ті люди, з якими я знайомилася, найчастіше майже не скаржилися. Справді раділи, коли вчасно могли здійснити замовлення чи завдання фірми. Найбільший ентузіазм був, напевно, в супермаркеті. Працівники були справді горді, що витримували 15 годин на роботі.

Вони конкурували між собою? Хто кращий, хто довше витримає, хто більше заробить?

Ні, йшлося про співпрацю. Одного вечора, наприклад, ми рахували, що нам вдалося зробити. Як виявилось, ми перейшли якісь ліміти, зробили більше, ніж повинні були… Всі зраділи, навіть я! Це важко пояснити. Напевно якусь роль відіграє дискурс, який панує тут років двадцять, через який ми не повинні нарікати і страйкувати, лише працювати. Хоча, з іншого боку, певною мірою це природно — бути задоволеним добре виконаною роботою, подоланням обмежень.

Ти працювала з ромами — чи стикалася з упередженнями чи расизмом?

Ні. У пральні ми всі були між собою знайомі, там не було жодних расистських натяків, нічого такого. Навіть навпаки, іноді ми розмовляли на цю тему, кажучи, що колір шкіри чи раса взагалі не є істотними. Так само на фабриці птиці у Воднянах, де працюють люди з семи різних країн. Лише в «Альберті» було інакше.

Що ти маєш на увазі?

Часом я чула презирливі зауваження про «циган». Так само і на фабриці машинок до гоління. І це завжди казали люди з атестатом зрілості, щонайменше з середньою освітою. Я не стикалася з расизмом серед менш освічених людей.

Що тебе здивувало? Які з твоїх уявлень щодо умов нелегальної праці не до кінця підтвердилися?

Хіба те, що працедавці насправді потребують зараз фізичних працівників, а це означає, що це найкращий момент, аби вимагати вищих зарплат. Але ніхто цього не робить. У порівнянні, наприклад, із Францією, в нас не існує культури робітничого протесту. У нас люди стискають зуби і йдуть на роботу з передовим ентузіазмом. Але коли ти побачиш фільм Аполени чи прочитаєш мої репортажі, то побачиш, що це геть не весело…

Репортажі Саші Углової за підтримки чеського Фонду Незалежної Журналістики. Пропонуємо вам для прикладу кілька її репортажів англійською мовою: про фабрику птиці та про пральню в лікарні.

Подяка за фото чеському Телебаченню.

Джерело: Krytyka Polityczna

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки   [ + ]

1. Петр Угл є відомим чеським журналістом і політиком, дисидентом часів комунізму і співавтором Хартіїї 77. — Прим. перекл.