Разюча економічна нерівність між чоловіками та жінками, як і необхідність боротьби  з цим явищем, уже десятки років включена у багато міжнародних програм та законів. Загальновідома статистика ООН: серед найбіднішого населення світу жінки становлять 70% — а це близько 1,3 млрд. людей. Українські реалії не надто відрізняються від світових тенденцій. Разом з тим, згідно з представленими на Світовому економічному форумі даними, якщо прогрес триватиме у нинішньому темпі, то ми досягнемо повної гендерної рівності на ринку праці через 217 років. Але чи не свідчать ці 217 років, які залишилися до кращого майбутнього, про те, що вже перепробувані шляхи не такі ефективні, як нам хотілося б? Що гендерна нерівність є складовою інших нерівностей — класової, расової? Якщо суспільна система у цілому збудована на пригнобленні, то гендерної рівності принципово не можна досягти без ґрунтовних та всеохопних змін.

Кристалізація українського капіталістичного суспільства на початку 1990-х знаменувала собою також і перехід до тієї гендерної та класової нерівності на ринку праці, яку ми спостерігаємо і нині. У 1990-х відбулася масова приватизація раніше державних об’єктів, що супроводжувалася скороченням та реформуванням їхнього штату. Національна ідея держави, що поступово приходить на зміну ідеї «побудови соціалістичного майбутнього», за своєю суттю покликана виправдовувати нерівності — у тому числі й гендерні. Єлєна Гапова пише про це так: «І клас, і нація “вимагають” певних конфігурацій гендерних відносин і конструкцій чоловічності та жіночності: сильних чоловіків (їхня “сила” базується на володінні певними недоступними для жінок ресурсами), які захищають — або утримують — або “використовують” жінок (і дітей). Усі націоналізми — гендерні, і якщо чоловіча сила рівнозначна “силі нації”, то, зрештою, вона тотожна класовому становищу чоловіка» (с. 14-15, переклад мій. — Авт.).

Що ж відбувається з працюючими жінками у 1990-х? Перш за все, масове звільнення разом зі скороченнями тих сфер, де вони становили переважну більшість — медицина, освіта, державний сектор, соціальні служби. Точної статистки для цього періоду не існує. Про ці зміни можна робити висновки, наприклад, співставляючи доповіді Світового банку зі статистикою служби зайнятості України за ці роки. Починаючи з 1993 року Світовий банк зафіксував скорочення фінансованих з державного бюджету секторів (яке сам же Світовий банк і рекомендував), в той час як у вітчизняній статистиці жінки домінують у графі «кількість громадян, звільнених у зв’язку зі змінами в організації виробництва». Зростає кількість домогосподарок, у тому числі й через обмеження можливостей безкоштовно віддати дитину в ясла чи садок. Звільнені жінки мігрують у сферу дрібної приватної торгівлі, а нерідко й виїжджають за кордон як некваліфікована робоча сила. Ті, хто можуть, паралельно з роботою працюють на власному городі. Разом із відходом від планової економіки почали формуватися певні тенденції, які на сьогодні вже набули структурного характеру: неформальна зайнятість, неповний робочий графік, робота у тіньовому секторі економіки, заборгованість у виплатах заробітних плат, необґрунтоване встановлення зарплат та висока диференціація в оплаті праці.

Як же реально виглядає пригноблення жінок на сучасному українському ринку праці? Як демонструє в недавній розвідці соціологиня Оксана Дутчак, з 2014 року уряд дотримується курсу неоліберальних реформ, що втілюються у скороченні усіх можливих державних видатків на суспільні потреби. У результаті найбільше страждають ті, хто залежить від цих видатків (у більшості — жінки): працівниці освіти, медицини і соціальні працівниці, сфери праці яких стрімко скорочуються; матері, самотні матері; переселенки; пенсіонерки; жінки в сільській місцевості.

Дослідження Оксани Дутчак чітко показує, як державні рішення та економічна політика визначають бідність жінок. Але на дискримінацію жінок на ринку праці впливають також і культурні стереотипи, що обмежують соціальну та кар’єрну мобільність. Жінкам відмовляють у прийомі на роботу через вік (надто молода чи надто стара), матримоніальний статус, зовнішній вигляд. Такі відмови роботодавця суперечать поправкам до Трудового кодексу від 2015 року, проте через непросту процедуру притягнення до відповідальності з цим мало хто бореться. Не солодше і тим, кому таки вдається влаштуватися на роботу. Про які антидискримінаційні судові справи проти приватних роботодавців може йтися, коли держава сама висуває вимоги до вбрання та вигляду жінки на державній службі: «На робочому місці жінка — державний службовець повинна виглядати жіночно, стильно, елегантно, мати індивідуальний шарм, незважаючи на деякі обмеження ділового етикету. Головне у зовнішньому вигляді ділової жінки — доглянутість, відчуття міри, елегантність та доцільність». «Індивідуальний шарм державної службовиці» перетворюється на постійний тиск та зовнішній контроль над тілом працівниці. Більше того, через це вона змушена витрачати чимало своїх ресурсів — часових, грошових та емоційних — на підтримання «стильного», «охайного», «жіночного»  вигляду. Сюди входять і витрати на декоративну косметику та інші продукти для догляду за тілом, і нескінченні процедури, і постійний внутрішній страх не відповідати вимогам. І це не просто усвідомлений догляд за власним тілом, тут ідеться про необхідність збереження краси як продукту для обміну на блага.

Якщо молодші жінки потерпають від дискримінації за зовнішнім виглядом, то для більш зрілих жінок (40+) взагалі майже неможливо влаштуватися на роботу, що відповідала б їхнім професійним навичкам та досвіду. «У нашому суспільстві панує система упереджень, згідно з якою жіночий капітал — це молодість і краса. Погляньмо лише, як індустрія краси нав’язливо продає міф, ніби процес старіння можна спинити, а всі, хто не відповідає стандартам краси і молодості, просто недостатньо стараються. Все це неймовірно тисне на жінок», — пише Маріам Агамян у своїй статті, присвяченій труднощам працевлаштування жінок, старших за п’ятдесят років.

Ці проблеми, нехай нечасто та незграбно, але все ж подеколи висвітлюються в медійному полі. А от про становище жінок, які потерпають від множинних дискримінацій, розмов бракує. Передусім слід згадати про культурний та соціальний расизм. В українському суспільстві частішають його прояви: полювання на ромів та підпали їхніх осель, проведення нацистських маршів, погроми культурної спадщини інших народів, сафарі на іноземне студентство, відмова у поселенні чи в роботі внутрішньо переміщеним особам. Звісно, цей расизм маргіналізує та дегуманізує при працевлаштуванні або на роботі тих, кого правове чи культурне поле ідентифікує як неукраїнок.

Якщо ми говоримо про гендерно зумовлену сегрегацію та нерівність на ринку праці в Україні, необхідно зазначити, що від неї потерпають і ті, хто не вписується в бінарний поділ на статі — трансгендерні, небінарні та квір-люди, інтерсекси. При чому для кожної з цих категорій пригноблення зазвичай є ще сильнішим. Так, при працевлаштуванні  вони потерпають через те, що їхня зовнішня гендерна репрезентація часто не співпадає з приписаною в паспорті статтю. По суті, такі люди стають заручниками тих, хто дасть їм хоч якусь роботу, і через безвихідь вони більш схильні терпіти погані умови праці. Недавній такий приклад: транс-дівчина, яка отримала виробничу травму в мережі «Пузата хата», не мала змоги відстояти свої права і лишилася без роботи.

Водночас у сучасному дослідницькому та активістському феміністичному середовищі в Україні на ці теми не звертають достатньо уваги. Натомість найбільше тут відчутні спроби «подолати» основні прояви структурної нерівності ліберально, тобто не міняючи самої системи розподілу благ. Великою мірою цьому сприяє і те, що світовий фемінізм значною мірою інкорпорований у капіталізм, а його радикальні протестні форми витісняються на маргінес. Тому замість обговорення спричинених капіталістичним ладом викликів мейнстрімний фемінізм акцентує увагу, наприклад, на таких темах, як підвищення самосвідомості жінок та розвиток у них лідерських навичок, власноручне подолання пригнічення, точкове реформування законодавства (рухи за ратифікацію Стамбульскої конвенції, внесення антидискримінаційних поправок у Трудовий кодекс) тощо.

Навіть коли заходить мова про дискримінацію жіноцтва на ринку праці, то нерідко відбувається підміна понять за капіталістичною логікою — соціальні проблеми розглядаються як індивідуальні, етичні, психологічні. Наприклад, жінкам радять не бути пасивними і будувати кар’єру, як це зробила Шерил Сандберг — людина, яка нині належить до приблизної сотні найвпливовіших та найбагатших у світі, й авторка книги «Включайся: жінки, робота та воля вести за собою». Так, найвідоміша з її промов на TED-і починається зі слів про те, як нам усім пощастило жити в час, коли рівних прав уже досягнуто. Але говорити так може хіба людина, яка належить до привілейованої групи і — свідомо чи ні — замовчує це. Не всі і навіть не більшість можуть похвалитися можливістю реалізовувати свої основні права. Тож Сандберг говорить про можливість досягнення успіху без зазначення власної позиційності, без зазначення того, що вона народилася білою, в США, що її батьки були заможні, що вона мала доступ до гарної освіти, вступила в Гарвард, а отже, вже мала відповідне коло соціальних контактів для подальшої роботи. Все тло її привілеїв залишається за кадром у подальшому тиражуванні її історії успіху на економічній периферії світу, в тому числі і в Україні. Такий підхід маскує той факт, що бар’єри, з якими жінкам доводиться стикатися на шляху, — це наслідки суспільної нерівності.

Як це не іронічно, в українських реаліях як розширення трудових можливостей для жіноцтва вихваляють ліквідацію списку заборонених професій. Сумна іронія полягає в тому, що жінок допускають до робіт з високим ризиком саме в момент урядового мораторію на перевірку дотримання норм охорони праці на об’єктах. Серед іншого, відкриваються дороги в шахти — один з найнебезпечніших секторів роботи в Україні, адже шахтам та обладнанню уже дуже багато років. Так, за 2017 рік у цій сфері було зафіксовано 780 випадків виробничого травматизму (23 несумісних з життям), серед яких і резонансна аварія на шахті Степова, що забрала вісім життів. Через недбалість до норм охорони праці загинула під прогнилим дахом жінка — дозувальниця на «АрселорМіттал Кривий Ріг». Звісно, існування заборони на вибір професії було репресивним, але говорячи про горизонт можливостей, розвиток лідерських навичок та жіночу цілеспрямованість, варто пам’ятати, що більшість українських жінок обирає незахищені професії заради фінансового виживання. І замість того, щоб усувати ризики, створювати нові робочі місця, підвищувати рівень безпеки та життя всіх працюючих громадян, держава іронічно скористалася риторикою про рівні права, щоб відкрити шлях до секторів, де не дотримуються базових принципів безпеки праці. Тому феміністичним активіст_кам не варто зараховувати ліквідацію цього списку як однозначну перемогу, а слід звертати більше уваги на подальшу долю майбутніх робітниць таких сфер.

Однозначним кроком у бік рівності називають і досягнуту рівність у службі в ЗСУ з 2017 року. Жінки, які до цього часу й так уже були присутні і в армії, і на війні, навіть будучи на передовій не отримували за це ні пільг, ні визнання, не мали великих кар’єрних перспектив. Тепер, позірно, ці бар’єри ліквідовано. Однак армія — це один із найсильніших державних репресивних апаратів, тому і це рішення не стільки про рівні права, скільки про використання і вписування жінок як необхідного ресурсу в цю інституцію, що легітимує й утримує владу. Брак критичної розмови про ці зміни — це свідчення значної включеності українського фемінізму в мілітаристський дискурс (з чого випливає натуралізація цього дискурсу і вимивання антивоєнної риторики як такої).

Отже, найбільш видима феміністична риторика на разі — це боротьба «за рівні права». Але при цьому часто вперто замовчують, про які саме права йдеться і для кого вони призначені. Яка гендерна рівність можлива, якщо замовчувати класову та расову нерівність? Виноситься за дужки те, що жінки — не монолітна група, їхнє становище не однакове, тому і стратегічні цілі та методи боротьби за їхні права можуть суттєво відрізнятися від пропонованого ліберальним фемінізмом шаблону. Скажімо, переважній більшості жінок може бути вигідніше солідаризуватися з шахтарством Кривбасу, якщо мета — підняття рівня заробітної плати та кращі умов праці в країні. Замовчуючи класову нерівність, звісно, можна добиватися плавних змін у бік гендерної рівності у культурному полі, проте, ймовірно, водночас у цьому полі ставатиме дедалі менше зацікавлених жінок: зазвичай економічне зубожіння не залишає часу на рефлексію щодо свого стану. Тож фемінізм, який не знищує системи владних ієрархій, а лише реформує їх, дає ще більше прав уже й так панівному класові ціною сильнішої маргіналізації вразливих груп1Див. бел хукс. «Феминисткая теория: от края к центру». В: Антология гендерной … Continue reading. Так, жіноча брудна, низькооплачувана робота в такому випадку нікуди не дівається. Вона лише переходить до більш бідних, мігранток, людей без паспорта — тих, у кого немає можливостей від такої роботи відмовитися.

Критично важливо прийняти позицію, що різні види соціального пригноблення не випадкові і невіддільні одне від одного. Метод вписування у наявні нормативні системи не вирішує проблеми пригноблення як такого, а тільки трохи зсуває його межу у бік ще менш захищених. Капіталізм та патріархат ідуть поруч, і викорінювати їх треба одночасно. Годі сподіватися, що вільний ринок прибере з наших голів сексизм. Владна система капіталізму, збудована на експлуатації, колонізації та війнах, працює на продовження пригноблення. Капіталізм і патріархат вбивають — і тому так важливо почати мислити та рухатися в бік подолання коренів расизму, гендерної нерівності та бідності. Або хоча б не знецінювати критику тих, хто вже цим займається.

Текст опубліковано в рамках проекту «Політекономія гендеру» Центру соціальних і трудових досліджень за підтримки Фонду ім. Рози Люксембург в Україні.

L_RLS Ukraine_горизонтальний_13

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки

Примітки
1 Див. бел хукс. «Феминисткая теория: от края к центру». В: Антология гендерной теории. Минск, 2000, c. 238-239.