На початку цього року світ побачила книга доктора історичних наук, професора, завідувача відділу новітньої історії та політики Інституту історії України Національної академії наук Георгія Касьянова «Past Continuous: історична політика 1980-х — 2000-х. Україна та сусіди» (спільне видання Laurus та Антропос-Логос-Фільм).

Одне з перших наукових визначень історичної політики, що його автор наводить у книзі, виглядає так: історична політика — «це вид діяльності і сфера політики, де різні а́ктори використовують історію в своїх специфічних політичних цілях. Вона адресується громадськості й виконує завдання легітимації, мобілізації, політизації, скандалізації, дифамації тощо, ключове питання тут: хто, якими методами, з якими намірами і з якими результатами політично актуалізує певний досвід минулого»1. Так, Георгій Касьянов аналізує, яку роль в історичній політиці України відіграють такі а́ктори, як президент, парламент, уряд, судові органи, СБУ, Український інститут національної пам’яті, політичні партії, громадські організації, ЗМІ тощо, а врешті й самі історики. Як історикам дався перехід «з комуністів у націоналісти»2 за часів Перебудови. Як конструювався національний/націоналістичний наратив історії і пам’яті та як радянський наратив перетворювався на радянсько-ностальгічний. Як формувалися простори та ландшафти пам’яті і як у них співіснували/конкурували Ленін, Бандера, герої міфу про «бій під Крутами», жертви Голодомору та Голокосту. І нарешті, як маніпуляції з минулим вражають наші стосунки з сусідами: як всередині країни, так і перетворюючись на інструмент зовнішньої політики чи навіть гібридної війни.

Пропонуємо до вашої уваги уривок із підрозділу, присвяченого «націоналізації» минулого, яка розпочалася в рамках розбудови України як незалежної держави і охоплювала «переформатування» фізичних та уявних просторів пам’яті.

Розділ ІІІ

Глава І

Націоналізація

Ситуацію початку 1990-х років у незалежній Україні, як і на всьому пострадянському просторі, можна вважати стандартною: нова держава та її правлячий клас потребували історичної легітимації. Для цього потрібно було створити або відтворити національний майстер-наратив, що є установчим елементом національної ідентичності та забезпечує континуїтет, спадкоємність і базовий набір історичних міфів, які складають «біографію» нації і держави.

Україна мала ряд переваг, що дозволяли досить швидко виконати це завдання: вже існував «класичний» майстер-наратив, основи якого заклав М. Грушевський і зберегла еміграційна/діаспорна історіографія; радянська версія минулого не заперечувала наявності української історії, щоправда, в рамках класового підходу — відповідно значну частину майстер-наративу потрібно було лише переорієнтувати на основі національної телеології; на момент здобуття незалежності існувала потужна освітня інфраструктура, яку було нескладно «перепрофілювати» під нові завдання, та й переважна більшість кадрів була призвичаєна до подібного роду «перепрофілювань» (Див. Розділ ІІ, Глава 3).

Утім, як незабаром з’ясувалося, перераховані переваги мали й зворотний бік. Солідний майстер-наратив, створений М. Грушевським та його послідовниками, швидко здобув права канонічної версії минулого, яку потрібно було лише «дописати», доповнити фактами і подіями пізніших періодів, до яких не дістався батько української історії. У передмові до третього видання (2002) навчального посібника, підготовленого групою академічних учених і схваленого Міністерством освіти, керівник авторського колективу вказував на те, що автори розробили власні підходи до висвітлених у ньому періодів, але водночас вони «спираються на міцний фундамент української історіографії кінця ХІХ — першої третини ХХ століття, перш за все — на праці М. Грушевського»3.

Проблема полягала в тому, що «історія за Грушевським» відповідала культурним і політичним запитам кінця ХІХ — початку ХХ століть. Це був наратив, який готував перехід у модерність «неісторичної» аграрної нації з низьким рівнем соціальної мобільності, мінімальним рівнем грамотності та соціальної комунікації. Культурна еліта прагнула зробити цю націю «історичною». Через загальновідомі обставини цей наратив ототожнював націю з етносом (народом). Останній розглядався як етнокультурна, мовна та релігійна спільнота. Такий підхід відповідав базовим стандартам етнокультурного (органічного) націоналізму другої половини ХІХ століття. Україна кінця ХХ століття була індустріальним суспільством з високим рівнем соціальної мобільності, майже стовідсоткової грамотності, розвиненою системою освіти і відчутними регіональними відмінностями. «Нетитульні» етноси становили майже чверть населення. Реставрація у незмінному вигляді етнонаціонального наративу минулого — чи то у вигляді історії, чи то у вигляді колективної пам’яті, програмувала проблеми  як для титульного етносу — у вигляді архаїзації його історичної свідомості та пам’яті, так і для «нетитульних» етносів, яким потрібно було визнати чільне місце антикварної та архаїчної за формою історії титульного етносу.

У першій половині 1990-х років досить швидко був відновлений і отримав права першості стандартний етнонаціональний наратив історії та пам’яті, який зображав українську історію як нескінченну низку страждань, поневірянь, боротьби за виживання й одвічне прагнення народу та еліт до державного самовизначення. Його реставрація спиралася на згадану історіографічну традицію, яка дозволяла доповнювати історію України тими періодами, які не охоплювали попередники, без виходу за межі самої традиції. Переписування відбувалося у рамках реверсивної історії: відштовхувалось від факту існування держави Україна з її політичними кордонами 1991 року. Щоправда, принцип дотримання політичних кордонів в історичній оповіді періодично порушувався на користь кордонів етнічних, що було очевидним симптомом етноцентричності наративу.

Реверсивна історія розвивалася за власною нехитрою логікою: творці національного історичного наративу після вибіркового перегляду радянського періоду (в стилі Нюрнберзького трибуналу) зверталися до досвіду національної державності та державних утворень, що виникли наприкінці та по завершенні Першої світової війни. Тут головними об’єктами уваги стали Центральна Рада та Українська Народна Республіка, Західно-Українська Народна Республіка і Гетьманська держава (1918–1920 рр.). У серпні 1992 року президент Державного Центру Української Народної Республіки (у вигнанні) Микола Плав’юк (1925–2012) на урочистому засіданні Верховної Ради, присвяченому річниці незалежності, вручив президенту України Леоніду Кравчуку державні символи УНР і грамоту — цим актом підкреслювалася ідея України як правонаступниці УНР4.

Далі предметом особливої уваги істориків-творців національної міфології став період пізнього середньовіччя та ранньомодерної історії, який надавав чудові можливості для формування образу «історичної» нації зі своєю «золотою добою». «Золотою добою» української історії стала козацька доба, включно з Гетьманщиною. Козацький міф, який свого часу цілком органічно вписався у радянський український історичний наратив — як приклад боротьби проти класового та національного гноблення, непогано прилаштувався і в національній історичній телеології — цього разу як свідчення споконвічної демократичності українців, їхньої волелюбності й здатності до самоорганізації. Однак цей історичний міф відтворювався у досить антикварній, іноді вельми гротескній манері. На початку 1990-х в Україні спостерігався розквіт різних костюмованих заходів у дусі «козацької старовини» і вже згадуване бурхливе зростання козацьких організацій. У жовтні 1991 року була створена перша козацька організація «Українське козацтво» (першим гетьманом обрали В’ячеслава Чорновола, в 2005 році черговим гетьманом — Віктора Ющенка).

У 1990-ті спостерігалося лавиноподібне зростання популярних публікацій з історії козацтва як у загальноукраїнських, так і в регіональних виданнях. В Інституті історії України Академії наук у 1998 році був створений Науково-дослідний інститут козацтва, який мав філії у дев’яти регіонах України (в університетах) і заснував серію публікацій «Козацька спадщина»5.

Похід під гаслом «Вперед — у минуле!» природним чином продовжився зверненням до теми ранньофеодальної державності та етногенезу, а також — стародавньої, долітописної історії.

Як зразок ранньої державності «націоналізували» Київську Русь. Від неї пішли в глибину століть і дісталися до ранніх племінних форм суспільної організації на «власних» теренах, які мали слугувати підтвердженням автохтонної присутності українців протягом століть і тисячоліть. Результатом стало формування «повної» або «повноцінної» схеми національної історії, що тягнеться від сивої давнини до «торжества історичної справедливості» — створення незалежної держави. Україна отримала свій «міленіум» (Докладніше див.: Розділ ІІ, Гл. 3). Видання з нагоди десятої річниці незалежності, присвячене історії української політичної думки, називалося «Тисяча років української суспільно-політичної думки»6… Проте, міленіум був умовним, націоналізація Трипільської культури дозволила говорити про п’ять тисяч років української історії.

У 1993 році студія «Київнаукфільм» коштом державного бюджету реалізувала масштабний проект «Невідома Україна. Нариси нашої історії». Було знято 104 фільми, які стали найповнішою візуальною версією «націоналізованої» історії: від найдавніших часів (у цьому випадку — аріїв) до 1992 року. Перший фільм повідомляв про те, що в українців відібрали національну пам’ять, зокрема проводилася аналогія з амнезією у психіатрії. Останній фільм, присвячений подіям 1991–1992 років, називався «Повернута самостійність». Увесь серіал відтворював стандартну схему «перетікання» історії7.

Давність і спадкоємність історії була покладена в основу формування символічного простору держави. На початку 1990-х років Україна отримала важливі символи державності, всі вони природним чином апелювали до давньої і дуже давньої історії. Малий герб України, золотий тризуб на синьому тлі, що був затверджений Верховною Радою у лютому 1992 року, відсилав до часів Київської Русі та Української Народної Республіки 1918–1920 років.

Державний прапор України, офіційно затверджений Верховною Радою у січні 1992 року, також був символом історичної тяглості. У довідці Українського інституту національної пам’яті повідомляється: «Жовто-блакитні барви символізували Київську державу ще до християнізації Русі». Далі у тексті довідки стверджується, що «в ході історичного розвитку» жовто-блакитний стяг був символом боротьби українського народу за соціальне і національне визволення8.

Гімн України також взяли з архівної полиці: в січні 1992 року парламент затвердив музичну редакцію середини ХІХ століття авторства Михайла Вербицького. Текстова частина деякий час перебувала у «підвішеному» стані через те, що запропонований як основа текст Павла Чубинського (такої ж давності) викликав занадто гострі дискусії. Спроби написати новий текст були безуспішними, тому в 2003 році було ухвалене соломонове рішення: офіційним був визнаний перший куплет гімну П. Чубинського і приспів. За це рішення в парламенті не голосували комуністи і соціалісти.

У січні 1992 року Україна почала перехід на власну валюту, в обіг паралельно з радянськими рублями були введені купоно-карбованці. Національна історія тут була репрезентована у найбільш архаїчному варіанті: на більшості купюр ширяла легендарна Либідь, сестра не менш легендарних Кия, Щека та Хорива (у вигляді скульптурного елемента пам’ятника, спорудженого до 1500-річчя Києва). На всіх купюрах українці могли також побачити князя Володимира Великого та ансамбль Софії Київської. На купюрі у 500 тисяч з’явився Київський оперний театр, наступна купюра, яка містила цифру з шістьма нулями, презентувала зображення радянського пам’ятника Тарасу Шевченку, який разом із князем-хрестителем став символом галопуючої інфляції, що сягнула в 1995 році цифри в 15000%.

У 1996 році була запроваджена постійна валюта, назва якої — «гривня» — вказувала на давність української державницької традиції, зв’язок із Київською Руссю і знову-таки з українською державністю 1918–1920 років. Набір історичних персонажів, зображених на нових грошах, також прийшов із сивої давнини. Портретну галерею відкрив той самий Володимир Великий (банкнота номіналом в 1 гривню), за ним слідували Ярослав Мудрий (2 гривні), Богдан Хмельницький (5 гривень), Іван Мазепа (10 гривень), який на той час міцно утвердився у національному пантеоні як «націоналіст-державник». На «двадцятці» розмістився Іван Франко, п’ятидесятигривневу купюру прикрашає Михайло Грушевський, а «сотку» — Тарас Шевченко. У 2001 році лави історичних персонажів поповнила Леся Українка на купюрі номіналом у двісті гривень, а в 2006 році до неї приєднався Григорій Сковорода на п’ятсотгривневій купюрі. Перелік архітектурних об’єктів, які використали в оформленні нової української валюти, також містить здебільшого об’єкти давньої історії: собори, церкви та замки. Найбільш «молодими» архітектурними символами на гривнях були зображення університетів Львова і Києва, будівля Педагогічного музею (Центральної Ради) в Києві. Таким чином був сформований візуальний ряд офіційно визнаного наративу пам’яті: антикварно-архаїчний, у якому модерна доба була репрезентована двома літераторами і одним істориком. Жодних ознак і символів індустріально-модерного суспільства, сформованого в Україні у ХХ столітті, він не містив.

ХХ століття в націоналізованому наративі історії та пам’яті було представлене такими основними явищами і віхами: український національний рух кінця XIX — початку XX століття (як передумова до формування державності), Перша світова війна (як трагедія недержавної нації), українська державність 1918–1920 років (Українська Народна Республіка та Гетьманська держава), три періоди великого голоду 1921–1923, 1932–1933 та 1947 рр. (як трагедія нації, що потрапила під іноземне/комуністичне панування, і свідчення намірів знищити основу нації, селянство), націоналістичний рух 1920-х — 1950-х років (як приклад трагічної і героїчної боротьби нації за свободу), Друга світова війна (як приклад трагедії недержавної нації, яка опинилася в епіцентрі сутички двох тоталітарних режимів), політичні репресії 1920-х — 1950-х років (як сюжет про знищення «мозку» нації — інтелігенції і будь-яких проявів непокори), хрущовська «відлига» і шістдесятники, брежнєвський «застій», горбачовська «перебудова» і тріумф історичної справедливості: перетворення України на незалежну державу в 1991 році. Радянський період у цьому наративі описувався винятково негативно, як темна епоха тоталітаризму, національного гноблення та нескінченних спроб асимілювати або навіть знищити українську націю.

Зрозуміло, що однією з найважливіших сфер, де розгорнулася інтенсивна і масштабна націоналізація минулого був освітній сектор. Важливість «шкільної» історії у переформатуванні простору історії та пам’яті в українському випадку підкреслюється й тією обставиною, що систематичне переписування історії почалося саме з підручників і шкільних програм, і робили це вчені дослідних інститутів Академії наук.

[…]

Незважаючи на таку позірну «амбівалентність» державної історичної політики 1990-х — початку 2000-х рр., її основним вектором була саме «націоналізація» минулого. Водночас і вона сама, і не дуже успішне витіснення радянського наративу, чи таки його пристосування до потреб «націоналізації» були радше відповіддю різних агентів історичної політики на виклики «запізнілого» будівництва нації, набором спонтанних, не завжди усвідомлених дій, які диктувалися не так продуманою стратегією, як логікою ситуації.

Впровадження антикварного, культурно герметичного і досить травматичного націоналізованого наративу історичної пам’яті відбувалося у взаємодії з радянсько-ностальгічним наративом, який міцно засів у свідомості мільйонів громадян України. При цьому сам національний/націоналістичний наратив фактично відтворював радянський український (в якому саме і культивувалися етнографізм і антикварність), він відрізнявся переважно тим, що у ньому з’явилися раніше табуйовані теми і персоналії, і, зрозуміло, з «новою» ідеологічною спрямованістю. «Націоналізатори» минулого з дивним ентузіазмом просували саме ту антикварно-архаїчну версію історії і пам’яті, яку з не меншим ентузіазмом свого часу просувала радянська влада з метою не пустити українську історію у сферу модерного розвитку.

Всі перераховані сюжети можна вважати передумовою конфліктів, які вийшли на поверхню суспільного життя у зв’язку з інтенсифікацією «націоналізації» минулого після «Помаранчевої революції» 2004 року. Не можна сказати, що ці конфлікти не були помітними до повороту в історичній політиці. У 1990-ті головні захисники і промоутери радянського наративу, який стрімко перетворювався на радянсько-ностальгічний, вдавалися до публічної політичної критики «націоналізованої» версії української історії та пам’яті. Головними об’єктами цієї критики була канонічна версія Голодомору як геноциду українців, і, звичайно ж, спроби політичної реабілітації ОУН та УПА. Позаяк політична еліта надавала перевагу амбівалентній моделі в історичній політиці, протистояння між національним/націоналістичним і радянсько-ностальгічним наративами пам’яті відбувалося між агентами, що на той час не мали масової аудиторії. З одного боку, це були націоналісти, вплив яких обмежувався Західною Україною, і націонал-демократи, які до кінця 1990-х втратили колишню політичну вагу (їхня присутність у політиці забезпечувалась переважно підтримкою населення сільських регіонів і малих міст центру України). З іншого — комуністи, територія впливу яких обмежувалася східними і частково південними регіонами.

З середини «нульових» спостерігається наростання відкритого конфлікту між національним/націоналістичним і радянсько-ностальгічним наративами пам’яті. Саме в цей час конфлікт переходить на рівень масової політики.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки   [ + ]

1. Wolfrum E. Geschichtspolitik in der Bundesrepublic Deutschland. Der Weg zur bundesrepublikanischen Erinnerung 1948-1990. Wissenschaftliche Buchgesellschaft, Darmstadt, 1999, s. 25. Процитовано за: Past Continuous: історична політика 1980-х — 2000-х. Україна та сусіди. — K.: Laurus, Антропос-Логос-Фільм, с. 22.
2. «З комуністів у націоналісти» — назва одного з підрозділів книги.
3. Верстюк В. Ф., Гарань О. В., Гуржій О. І. Історія України. Київ, 2002, С. 6.
4. 1992: останній президент УНР передає Кравчуку клейноди, http://www.istpravda.com.ua/videos/2012/01/22/69657/ Варто згадати ту обставину, що лише за два роки до цього зворушливого моменту Л. Кравчук був членом ЦК КПРС (вийшов з партії після серпневого путчу 1991 р.). М. Плав’юк у 1992 році очолював Організацію Українських Націоналістів (мельниківців), яка в 1993 році провела перший легальний з’їзд в Україні.
5. Чухліб Т. В. НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ КОЗАЦТВА, Енциклопедія історії України: Т. 7: Мі-О / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — Київ, 2010, http://www.history.org.ua/?termin=Naukovo_tsentr (Режим доступу 7 серпня 2016).
6. Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. Київ, 2001.
7. Усі фільми серіалу можна знайти в YouTube.
8. Державний прапор України, http://www.memory.gov.ua/publication/derzhavnii-prapor-ukraini (Режим доступу 23 серпня 2016).