Минулого місяця у Києві закрився гей-клуб «Помада». Таким чином з карти столиці України зникло останнє розважальне місце, де єдину суботу у місяці могли проводити час негетеросексуальні жінки. Важко було знайти власника клубу, а ще важче отримати від нього коментар про причини закриття ЛГБТ-місця, яке проіснувало багато років. Він відмовився, заблокувавши мене у «Фейсбуці». Тут можна тільки здогадуватися і спекулювати, що «Помаду» було закрито через економічні втрати внаслідок масового ексодусу українців у Польщу.

Залишився клуб «ЛІФТ», який, однак, відомий тим, що є суто чоловічим: жінкам там доводиться навіть платити додатково збільшену суму за вхід. До того ж «ЛІФТ» не тільки мізогінний, а ще й відомий своєю трансфобією. Цього року Анастасію Еву Крістель Домані, трансгендерну жінку та активістку, яка прийшла на вечірку з подругою, побили охоронці «ЛІФТа».

Звісно, залишаються ще циклічні «тематичні вечори» (як це називається серед лесбійок та бісексуальних жінок), що їх організовують приватні особи. Проте свого міського простору у лесбійок у Києві, як і в Україні загалом, немає — виправіть мене, якщо я помиляюся.

Зв’язок між сексуальністю та міським простором

Спираючись на П’єра Бурдьє, візьмімо до уваги концепцію лесбійського габітусу. Габітус — це набуті патерни поведінки особи, які перетворюються на її тривалу суспільну диспозицію. У розумінні Бурдьє «диспозиція» особи — це результат певної організаційної діяльності (наприклад, у випадку емоційного габітусу лесбійок ідеться про досвід гомофобії, страх перед соціальним відторгненням та прагнення суспільного визнання), що відображає певну форму буття чи схильності у певній культурі. Габітус — це спосіб, у який особа сприймає своє оточення та реагує на нього, спираючись на свої диспозиції, які вона вивчила за посередництвом повторюваних явищ заборони, конфліктів, моральних вказівок тощо.

У такому випадку лесбійський габітус — це видиме вираження втіленого лесбійського культурного капіталу, у якому відображені процеси та матеріальні явища сучасної лесбійської культури, лесбійської колективної пам’яті.

Лесбійський габітус — це способи, в які лесбійська ідентичність стає видимою, відтворюється та виражається. Зрозуміло, що в соціальному полі лесбійки існує багато різних втілених виразів лесбійської сексуальності. У рамках цієї теоретичної бази лесбійський бар можна витлумачити як один із прикладів соціальної практики — соціальне поле, де лесбійський габітус матеріалізується. Відчуття приналежності у лесбійських місцях осягається, тільки якщо лесбійський габітус успішно матеріалізується за посередництвом способу ходи, тримання в руці напою, виражень сексуальності та розмов про неї, а також одягу, стилю зачіски тощо. Естетика, споживання культури та спосіб життя — все це є частиною боротьби за соціальну відмінність лесбійок. Для Бурдьє спосіб життя — це «схематична продукція габітусу».

Таким чином, важливо розглянути, як лесбійки в Україні використовували урбаністичний простір для матеріалізації свого габітусу і чи використовували його взагалі.

Значення тематичних барів для лесбійок

Безперечно, перші суто жіночі — та й суто чоловічі — розважальні заклади з’являлися як простір свободи, де можна було бути собою, а також як місця для знайомства, які виростали не тільки з бажання знайти сексуальну партнерку, але й із бажання віднайти собі подібних, із прагнення приналежності до певної спорідненої групи. Тому крім того, що в барах жінки могли розважитися та випити, знайти сексуальних партнерок і подруг, для них це були ще й місця формування закритої спільноти.

Лесбійські бари, передусім на Заході, — це також місця, де формувалися активістки, борчині за права ЛГБТ+. Це місця, де проводилися лекції з гендерних студій та фемінізму, зустрічі груп для підтримки лесбійок, транс- та бі-людей, які поки що не прийняли себе такими, якими вони є. Це могли бути — і, як правило, є — місця, де організуються квір-перформенси, театральні вистави, місця боротьби проти СНІДу, де будуються організації та виростають протести.

Лесбійський бар La Mutinerie в Парижі. Джерело: Manifesto XXI

Лесбійський бар La Mutinerie в Парижі. Джерело: Manifesto XXI

Наприклад, феміністичний (а також лесбійський, квір- або негетеронормативний) бар La Mutinerie у Парижі, власником якого є транс-чоловік Ju Ef, є саме таким місцем. Тут організовуються покази квір-фільмів, лекції про жіночу маскулінність і про те, як зробити собі вдома підручними засобами пеніс, різні квір-фестивалі, перегляди феміністичного порно, драг-шоу, бенефіси (збір коштів) для протестів, просто лесбійські вечірки та багато іншого.

На Заході історія лесбійських барів дуже швидко змінюється, і їхнє дотеперішнє значення відходить у минуле. Ця тема чудово розкрита в документальному фільмі видання Broadly під назвою «Останні лесбійські бари» (The Last Lesbian Bars), де Джей Ді Самсон (JD Samson), колишня учасниця відомого гурту Le Tigre, вирушає у подорож Америкою, щоб з’ясувати, чому в США зникають лесбійські бари. Ця короткометражка швидко стала відомою, тому що проблема справді реальна — найстаріші бари, навіть у ЛГБТ-меці Сан-Франциско, закриваються. Причини цього явища дуже комплексні: це відбувається як через фінансову, так і через культурну трансформацію. Це пов’язано зі зміною габітусу лесбійки, який у наш час є органічним і вибухає різноманіттям, постійно оновлюється.

Чому ж в Україні геї мають клуби, а лесбійки — ні?

Причини, чому лесбійські бари зникають на Заході і чому їх зараз немає в Україні, можуть бути тотожні.

В Україні клубна та барна культура у геїв справді набагато ширша та стабільніша, ніж у лесбійок. І негетеросексуальні жінки шукають відповідь на питання, чому це так. По-перше, неважко пов’язати між собою два прості факти, що у чоловіків більше економічних засобів, свободи та влади, щоб утримувати розважальні заклади, а жінки часто залежні від родини і через нижчий рівень освіти або економічну кризу мають менший заробіток. Буває, що негетеросексуальні жінки елементарно не можуть собі дозволити купувати напої в гей-закладі.

«Тематична вечірка». 2009 рік. Приватний архів.

«Тематична вечірка». 2009 рік. Приватний архів.

У згаданому вище фільмі «Останні лесбійські бари» професорка жіночих студій Арлін Штайн зазначає: «У чоловіків-геїв є набагато більше барів, ніж у лесбійок — частково тому, що вони мають більше доступу до економічного капіталу в цілому. Вони, як правило, живуть в районах, де ці бари розташовані. Лесбійки були виселені з багатьох таких кварталів внаслідок джентрифікації1».

Процес джентрифікації гей-районів відбувається здебільшого у Західній Європі та Америці, де такі райони існують. Внаслідок зростання привабливості гей-районів (популярні бари, цікаве нічне життя, тимчасовий культурний центр міста і т. д.) туди напливає соціальна група, яка має не надто високі доходи, натомість володіє досить високим професійним статусом — так звана інтелігенція. Під впливом цієї групи район стає надто дорогий для самих членів ЛГБТ-спільноти. Джентрифікація передбачає переміщення людей з низьким рівнем доходу в інші райони, руйнування місцевих громад, вона шкодить соціальній різноманітності. Але найчастіше першими мусять виселятися з району через фінансові труднощі саме лесбійки, квір-, транс-люди та інші економічно, расово та суспільно маргіналізовані групи.

По-третє, дуже очевидна причина зникнення барів — це поява Інтернету. Сьогодні соціалізація відбувається у інший спосіб, ніж навіть десять років тому. З появою різних сайтів знайомств і мобільних додатків потреба йти до бару тільки для того, щоб знайти собі сексуальну партнерку, відпала. Лесбійки згадують про спільноту лише тоді, коли їм треба знайти когось для постійних відносин, але в добу «Тіндера» це можна зробити й не ходячи до барів чи клубів.

І по-четверте, одна з найважливіших причин — це соціальний стан лесбійок, який впливає безпосередньо на їхню ідентичність. Багато лесбійок залишаються у містах невидимими з власного вибору. Через свою невигідну економічну позицію негеторексуальні жінки економічно залежать від батьків. Тому зробити камінг-аут перед сім’єю для них означає втратити помешкання, сім’ю, сімейні зв’язки, батьків, стабільну ситуацію, зіткнутися з ризиком опинитися на вулиці. Через це жінки навчилися пристосовуватися до цієї складної ситуації і ведуть подвійне життя: лесбійки можуть шукати прихистку в анонімності, відмовлятися робити камінг-аут, але прагнути бути у стосунках з іншою жінкою і при цьому намагатися зберегти рівновагу між двома світами.

Адже багато лесбійок не кажуть правду про свою сексуальність, але й не приховують її. Наприклад, якщо вони живуть з дівчиною, то воліють сказати родині, що це їхня «сусідка по кімнаті». Але водночас не приховують того, що у квартирі є тільки одне ліжко. Інші відкидають заміжжя, не обґрунтовуючи це тим, що вони лесбійки. Ще інші швидко одружуються, але так само швидко розлучаються і тоді починають повноцінне лесбійське життя.

Сама сексуальність та ідентичність «лесбійка» в останні роки трансформується — і не тільки на Заході, де цей процес має свої масштаби та умови. Жінок, які ідентифікують себе як «лесбійки», стає дедалі менше, здебільшого завдяки емансипації трансгендерних людей. У минулому лесбійський габітус досить довго був дуже вузьким поняттям, і зараз багато жінок воліють називати себе «квір» замість того, щоб шукати способи підлаштуватися під обмежуюче поняття «лесбійка». Група «дайк»2 також зникає як категорія, тому що багато людей, які до того відчували внутрішню трансфобію і воліли жити як маскулінні жінки або не ідентифікували себе повністю з жіночим гендером, зараз ідентифікуються як «квір» або «транс». Ця досить велика група жінок вже не має потреби відвідувати суто лесбійські бари. У багатьох столицях, таких як Варшава, Париж, Рейк’явік, Берлін, Прага, лесбійські бари зникають, а натомість популярності набувають квір-вечори або мікс-місця.

З цього випливає і ще одна причина — а саме те, що зі зростанням інтеграції ЛБТ у суспільство лесбійські місця більше не мають ексклюзивної аудиторії, бо негетеронормативні жінки можуть вільно почуватися зі своєю сексуальністю в багатьох інших, не гомосексульно орієнтованих місцях. У тому ж документальному фільмі «Останні лесбійські бари» професор гендерних досліджень Джек Халберстам каже: «Нас ніде не приймали, тому ми змушені були створити субкультуру, де ми могли б почуватися прийнятими. Але тепер, коли ми стаємо дедалі більш інтегрованими в суспільство, можна просто зайти в бар на вулиці, і там будуть лесбійки, які тримаються за руки, цілуються. Вже немає тієї потреби знайти місце, де ти можеш бути самою собою».

Київ

В Україні історія лесбійських барів досить сумна. Історія лесбійського міського простору тісно пов’язана з гей-культурою, і лесбійки інертно долучалися до тих місць, які вже організовували геї.

Зараз в Україні немає діючого лесбійського бару, однак у дев’яностих та двотисячних існували так звані мікс- та гей-френдлі місця або суто чоловічі заклади, де проводилися «жіночі дні». Для того, щоб отримати уявлення, що це були за місця і де вони були розташовані, я вирушила туди, де лесбійок сьогодні найбільше, — у групи в соцмережах, а саме у групу «Російськомовні лесбійки світу».

36569195_1984112375232232_7580485439123881984_n

Пара у «Бродячій собаці», 2002 рік. Приватний архів.

Так, перший бар, про які згадують негетеронормативні жінки — це «Бродячая собака» (тут важливо залишити оригінальну назву російською мовою, бо цей факт становить важливу частину спадщини української лесбійської культури. — Авт.), який знаходився за адресою Несторівський провулок, 10. Офіційно це не був ЛГБТ-заклад, але де-факто був, хоча й проіснував недовго — з кінця 1990-х до 2004 року, за свідченнями бувалиць. У «Собаці» просто грала музика, там не було дискотек. Після зміни власників «Собака» стала «Жемчужиной Нила», а ЛГБТ за інерцією продовжували туди ходити. Як згадують жінки Іра та Катя, які там часто розважалися, «у “Собаці” наливали пиво “джаз”, світле з виноградним соком, і відбувалися вечори концертів з піаніно».

Пакетик цукру із бару «Бродячая собака». Приватний архів.

Пакетик цукру із бару «Бродячая собака». Приватний архів.

«У “Собаці” була атмосфера проста й невимушена, було дешево, публіка дуже різна. Дуже накурено, дерев’яні столи, стільці, можна було ледь не тушити цигарки об стіл, а потім на тому столі танцювати. Коли не було місця (а його з четверга до суботи вечорами часто не було), люди просто стояли. Переважно пили пиво й горілку з соком. По четвергах, коли був жіночий день, було дуже людно. Дівчата були переважно молоді й не надто жіночні. Але бували різні. Хлопці тоді теж бували, але мало, — розповідає Наталі Дворовая, яка в свої 16 років якраз приєдналася до ЛГБТ-життя Києва. — Пам’ятаю, що ми приходили в жіночий день, сиділи там десь до години 11, а потім ішли в “СовОК” танцювати (колишня вул. Воровского, 17). Удень це була наливайка для тих, хто працює на базарі, бездомних та іншого подібного контингенту, а з 10 вечора — гей-клуб».

Бар «Матросская тишина» за адресою Кловський узвіз, 10, кажуть, був найбільш приязним до жінок, а також найбільш популярним серед них. «По четвергах у “Матроській тиші” був жіночий стриптиз, і геїв практично не було, хоч і в інші дні також нормально приймали. А ось “Собака” жінок не надто любила», — згадує одна з лесбійок Неля, яка у ті роки жила столичним ЛГБТ-життям.

«Андрогін» (Дім культури «Росток») за адресою вул. Гарматна, 26/2, раніше був клубом з тією самою назвою «Росток», а ще раніше, у 1990-х — «Біг бой клабом». Свого часу, аж до 2013 року, це був один із найпопулярніших гей-клубів, який вирізнявся тим, що претендував на гламурний і дорогий заклад.

WXYdYONfrp0

ПК «Росток». Джерело: VKontakte.

«Я пам’ятаю, коли ПК “Росток” був ще просто клубом “Росток”, але вже на другому поверсі. А я була бідною студенткою, вхід у клуб до 22:00 (здається) був безкоштовний. Перед нами постійно стояло завдання встигнути — але не просто встигнути, а ще й встигнути перед тим випити, тому що на націнку в барі теж грошей не вистачало. Пам’ятаю ці гонки на швидкість — було весело. А навпроти “Ростка” стояв цілодобовий кіоск з джин-тоніком та іншою слабоалкоголкою, в який можна було вискочити посеред ночі. У випадку гей-клубу в будинку культури “Росток” заклад був розташований саме у спальному районі. “М-клуб” за адресою вул. Січових Стрільців, 10 (Львівська площа), був схожим на сучасну “Помаду”, але дешевшим і не пригламуреним, — каже одна з респонденток Таня. — Там були і драг-шоу, і просто дискотека»

Також варто згадати бар «Клітка» і Depeche Mode на Багговутівський, де було поставлено п’єсу «Монологи вагіни».

Бізар

Проаналізувавши урбаністичне значення лесбійських барів в Україні, можна зробити очевидний висновок, що вони ні не були важливим (або вирішальним) чинником у формуванні української лесбійської спільноти, ні не вплинули суттєво на сам стан спільноти. Для негетеронормативних жінок вираження лесбійського габітусу передусім мало значення онлайн, на форумах та в соціальних мережах. Тут можна підбити підсумок, назвавши кілька причин, які у тексті вже були згадані.

Бувалиці «Бродячої собаки», 2002 рік. Приватний архів.

Бувалиці «Бродячої собаки», 2002 рік. Приватний архів.

Оскільки в 1990-х роках загальна економічна ситуація була дуже депресивна, у молодих жінок і поготів не було коштів не те, щоб утримувати певний простір для спільного проведення часу чи підтримки спільноти. Водночас український ринок розваг у той час теж не міг запропонувати нічого суттєвого. Тому тут велику роль для жінок відіграли інтернет-форуми та чати з лесбійськими кімнатами (як, наприклад, Bizzar — форум спортивного жіночого клубу НРГ). Познайомившись на інтернет-форумі і пробалакавши місяці онлайн, дві жінки, не знайомі з зовнішнім виглядом одна одної, мали кудись піти нарешті «розвіртуалитись», разом випити, сходити на танці або просто якось розважитися. У дев’яностих роках лесбійський габітус не реалізовувався, він тільки формувався.

Ідентичності гея та лесбійки досі не пройшли в Україні становлення у якості політичних ідентичностей або еротичних атрибутів культури. Натомість вони весь час перебувають на маргінесі культури і мають значення виключно у вираженні стилю чи стереотипу. Брак лесбійських барів можна чітко пов’язати із браком лесбійського правозахисного руху і з невидимістю лесбійок на маршах рівності.

Історія лесбійських барів у Києві — це передусім історія формування спільноти геїв, зробити аналіз якої цей текст не мав на меті. Лесбійська спільнота існувала паралельно зі спільнотою геїв, намагаючись викроїти собі місце в окупованому просторі і використовуючи для цього найбільш доступні інструменти — а саме інтернет.

Текст опубліковано в рамках проекту «Політекономія гендеру» Центру соціальних і трудових досліджень за підтримки Фонду ім. Рози Люксембург в Україні.

L_RLS Ukraine_горизонтальний_13

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки   [ + ]

1. Джентрифікація (англ. gentrification) — процес реконструкції та оновлення будівель у раніше непривабливих частинах міста та пов’язаний із ним переїзд до району багатших мешканців. — Прим. авт.
2. Дайк (англ. dyke) — це сленговий синонім до «лесбійка», який початково вживали у негативному значенні для позначення більш маскулінної жінки. — Прим. авт.