Переклала Руслана Козієнко

У дитинстві я подивився версію «Планети мавп» 1968-го року. Як майбутній приматолог, я був зачарований. Через багато років я дізнався цікаву історію з його зйомок: виявляється, під час обідніх перерв ті, хто грали шимпанзе, і ті, хто грали горил, їли в окремих групах.

Кажуть, що «у світі існує два види людей: ті, хто поділяє світ на два типи людей, і ті, хто ні». Насправді, перших із них набагато більше, ніж других. А коли люди поділяються на «Нас» та «Них», тих, хто у групі, і тих, хто поза нею, на «своїх людей» (тобто нашого роду) та «Інших», це може мати величезні наслідки.

Люди повсюдно створюють дихотомії «Ми-Вони» відповідно до расового, етнічного, гендерного, мовного, релігійного, вікового поділу, соціоекономічного статусу тощо. І на це не дуже приємно дивитися. Ми робимо це з надзвичайною швидкістю та нейробілогічною оперативністю. Ми створюємо складні таксономії та класифікації способів того, як ми ганимо «Їх», і різноманіття цих способів коливається від хвилинної мікроагресії до жорстоких масових убивств. Ми постійно вирішуємо, що робить «Їх» нижчими за «Нас», виходячи виключно з власних емоцій, а потім виправдовуємо ці рішення за допомогою примітивної раціоналізації, яку ми помилково приймаємо за раціональність. Виглядає досить гнітюче.

Але важливим є те, що існує простір для оптимізму. Більшість цього оптимізму базується на чомусь притаманно людському, а саме: всі ми вміщуємо у своїй голові багато різних поділів на «Нас» і «Них». «Вони» в одному випадку можуть належати до «Нас» в іншому: для такого «перевернення» ідентичності іноді потрібна лише мить. А тому є надія, що з допомогою науки є шанс зменшити клановість та ксенофобію — можливо, навіть настільки, що голівудська масовка шимпанзе та горил зможе обідати за одним столом.

Сила поділу на «Нас» і «Них»

Значна кількість доказів свідчить про те, що поділ світу на «Нас» та «Них» є глибоко вкоріненим у нашому мозку і має давню еволюційну спадщину. Для початку, ми виявляємо відмінності «Ми-Вони» з надзвичайною швидкістю. Перевірте когось за допомогою функціональної МРТ — сканера мозку, що визначає активність у різних відділах мозку відповідно до відмінних обставин. Покажіть цій людині зображення облич, що змінюються кожні 50 мілісекунд — кожну двадцяту секунди, практично на межі схоплення. І неймовірно, але навіть за такий мінімальний час демонстрації наш мозок обробляє «Їхні» обличчя інакше від «Наших».

Поділ на «Нас» і «Них» широко досліджували подібним чином у зв’язку з таким конфліктним питанням, як раса. Лише на мить обличчя людини іншої раси (у порівнянні з обличчям тієї ж раси) з’являється перед очима, і в середньому активується переважно саме мигдалеподібне тіло — частина мозку, пов’язана зі страхом, тривогою та агресією. Більше того, обличчя іншої раси менше активізують веретеноподібну звивину — ділянку, що спеціалізується на розпізнаванні облич, — ніж обличчя вашої раси. Водночас точність запам’ятовування облич іншої раси виявляється меншою. Перегляд фільму, де показано, як голка проколює руку, провокує «ізоморфний рефлекс» — коли активізується частина моторної (рухової) кори головного мозку, що відповідає за рухи руки, і ця рука стискається, — тільки якщо це не рука людини іншої раси, бо в цьому випадку ефект виявляється слабшим.

Лінію «розлому» у нашому мозку, що відділяє «Нас» від «Них», також окреслює гормон окситоцин. Він відомий своїм просоціальним ефектом: окситоцин спонукає людей бути більш довірливими, щедрими та готовими допомогти. Але головне те, що окситоцин впливає на поведінку із членами нашої групи. Тоді як стосовно людей поза групою він працює протилежним чином.

Автоматична, несвідома природа «Наш/Інш-ування» свідчить про його глибину. Це можна продемонструвати за допомогою надзвичайно винахідливого тесту на імпліцитні асоціації. Припустимо, ви з глибоким упередженням ставитеся до тролів і вважаєте їх нижчими за людей. Якщо пояснювати просто, це можна виявити за допомогою тесту на імпліцитні асоціації, коли учасники дивляться на зображення людей або тролів у поєднанні зі словами, що мають позитивні або негативні конотації. Ці поєднання можуть співпадати з вашими упередженнями (наприклад, обличчя людини та слово «чесна», обличчя троля та слово «брехливий»), або ж вони можуть їм суперечити. І людям потрібно трохи більше часу, щоб обробити невідповідні пари. Все відбувається автоматично: ви не починаєте дратуватися через те, якими методами тролі ведуть власні справи, чи через їхню жорстокість у Битві під Хтозна-чим у 1523 році. Ви дивитеся на слова і зображення, і ваші упередження проти тролів змушують вас робити несвідому паузу через дисонанс між тролем і словом «милий» або людиною та «смердюча».

Ми не єдині, хто має механізм «Наш/Інш-ування». Не є новиною те, що інші примати можуть робити жорсткі розмежування. Врешті-решт, шимпанзе збираються разом і систематично знищують самців сусідніх груп. Нещодавні роботи з адаптації тесту на імпліцитні асоціації для інших видів приматів припускають, що навіть вони мають імпліцитні негативні асоціації, пов’язані з «Іншими». Покажіть макакам-резус зображення членів їхньої власної групи або ж чужинців у парі з зображеннями речей, що мають позитивні чи негативні конотації. І вони розглядатимуть довше ті пари, що розходяться з їхніми уявленнями (наприклад, зображення членів їхньої власної групи та зображення павуків). Ці мавпи не просто борються з сусідами за ресурси. Вони мають негативні асоціації, пов’язані з ними: «Ті хлопці схожі на огидних павуків, але ми, ми — як соковиті фрукти».

Таким чином, сила «Наш/Інш-ування» виявляється через: швидкість та мінімальні сенсорні стимули, необхідні для мозку, щоб розпізнати групові відмінності; схильність групуватися відповідно до випадкових відмінностей, постфактум виправданих нібито раціональними доводами; несвідомий автоматизм цих процесів; та їх зачатки в інших приматів. Як ми побачимо далі, ми схильні до того, щоб думати про «Нас», але не про «Них», доволі просто.

Природа «Нас»

У різних культурах та протягом усієї історії люди, які утворюють «Нас», розглядаються у схожий самовдоволений спосіб: «Ми» є більш правильними, мудрими та гідними. «Нашість» також передбачає перебільшення достоїнств власних випадкових відмінностей, що може потребувати певних зусиль, щоб раціоналізувати, чому наша їжа — смачніша, наша музика — більш зворушлива, наша мова — більш логічна чи поетична.

Приналежність до «Нас» також тягне за собою зобов’язання перед іншими членами нашої групи: наприклад, як показало дослідження на стадіоні, дослідник, який виступає у ролі фаната, одягненого у футболку на підтримку однієї з команд, і якому раптом виявляється потрібна допомога з чимось, має набагато більше шансів отримати допомогу від прихильника тієї самої команди, ніж від прихильників команди-суперниці.

У зв’язку з внутрішньогруповим фаворитизмом виникає питання: чи у глибині душі ми справді прагнемо, щоб у «Нас» усе було «добре», максимізуючи абсолютний рівень добробуту, чи ми лише хочемо бути «краще за», максимально збільшуючи розрив між «Нами» та «Ними»?

Зазвичай ми стверджуємо, що бажаємо першого, але в нас може жевріти бажання другого. Це може виглядати досить невинно: під час напруженого плей-офу професійної ліги бейсболу програш ненависного суперника третій команді для місцевої команди та її палких прихильників — усе одно що їхня власна перемога: і те, і інше активізує мозок подібним чином, пов’язаним із винагородою та нейромедіатором допаміном. Але іноді вибір на користь «краще за», а не «добре», може виявитися катастрофічним. Не найкраща ідея думати, що ми перемогли у Третій світовій війні, якщо після неї «Ми» залишилися з двома землянками і трьома смолоскипами, а «Вони» — лише з однією землянкою і одним смолоскипом.

Однією з найбільш просоціальних речей, які ми робимо для членів нашої групи, є те, що ми з готовністю пробачаємо їхні злочини. Коли хтось із «Них» чинить щось погане, це виявляє їхню есенціалістську сутність: «Вони» просто такими є, завжди були і завжди будуть. Коли ж хтось із «Нас» робить хибний крок, нас тягне вдаватися до ситуативних інтерпретацій: адже зазвичай ми так не поводимося, а ось низка пом’якшувальних обставин, які пояснюють, чому він так вчинив. Ситуативні пояснення злочинів — це причина, чому адвокати в суді хочуть мати присяжних, які здатні побачити обвинуваченого як представника «Нас».

Щось цікаве і інакше може статися, коли чийсь проступок виставляє напоказ «Нашу» брудну білизну, підтверджуючи певний негативний стереотип про «Нас». Сором всередині групи може спровокувати жорстке покарання на користь «Інших». Візьмімо Руді Джуліані, який виріс у Брукліні, в італійсько-американському анклаві, де панувала організована злочинність (його батько, відбувши покарання за збройне пограбування, став лихварем і працював на мафію). Джуліані став відомим у 1985 році як прокурор, що вів обвинувачення проти «П’ятьох сімей»1 під час суду на Комісією2, фактично знищивши їх. Він був рішуче налаштований протистояти стереотипу, за яким вираз «італо-американець» вважався синонімом організованої злочинності: «Якщо [успішного судового переслідування] недостатньо, щоб позбавитися від упереджень, пов’язаних із мафією, тоді, напевно, вже ніщо не допоможе їх позбутися». Якщо ви хочете знайти людину, яка готова безжально звинувачувати мафіозі, візьміть гордого американця італійського походження, обуреного стереотипами, породженими мафією.

Таким чином, приналежність до «Нас» передбачає набір очікувань та зобов’язань усередині групи. Чи можливо перейти з однієї групи «Нас» до іншої? Це легко, наприклад, у спорті: коли гравця продають, він не стає п’ятою колоною, навмисно програючи у складі нової команди та діючи таким чином на користь попередньої. В основі подібних договірних відносин лежить замінність як роботодавця, так і працівника.

Іншою крайністю є незмінне членство, де приналежність до «Нас» не обговорюється. Людей не перепродають із шиїтів до сунітів або з іракських курдів до пастухів саамі у Фінляндії. Рідко яка курдка хоче стати саамі, і її предки, певно, перевернуться у могилах, коли вона пригорне свого першого оленя. Новонавернених часто чекає покарання від тих, кого вони залишили — згадаймо Меріам Ібрагім, засуджену до смерті у Судані у 2014 році за навернення у християнство — та підозра від тих, до кого вони приєдналися.

Природа «Їх»

Чи ми осмислюємо або відчуваємо, що призводить до нашої антипатії до «Них»?

«Наш/Інш-ування» легко надається до оформлення у нашій свідомості. Панівні класи вигадують інтелектуальні кульбіти, щоб виправдати статус-кво. Аналогічним чином, цілим випробуванням стає потреба примиритися з видатними членами «Їхньої» групи, добросусідськими «Іншими», які одного дня врятували нашу шкуру: «Ні, цей “Їхній” зовсім не такий, як “Вони”».

Щоб бачити «Їх» у загрозливому світлі, потрібна інтелектуальна майстерність. Страх, що якісь із «Них» вас пограбують, сповнений афекту та партикуляризму. Але страх, що «Вони» відберуть наші робочі місця, маніпулюватимуть банками на свою користь, забруднять і переведуть наш рід своїми генами тощо, потребує економічної, соціологічної та псевдонаукової думки.

12547_a3fc34dce15cda93287496c84af5203c

МОЖЛИВІ ЗМІНИ: Коли під час Громадянської війни в США генерала-конфедерата було поранено, він дав таємний масонський знак, який помітив офіцер армії Союзу, котрий захистив генерала та доставив до союзного госпіталю.

Незважаючи на таку роль осмислення, у своїй основі «Наш/Інш-ування» є емоційним та автоматичним, і його легко підсумувати фразою: «Я не можу сказати чому, але це просто неправильно, коли “Вони” так чинять». Джонатан Хейтт із Нью-Йоркського університету показав, що часто осмислення відбувається постфактум, щоб виправдати наші почуття та інтуїцію та переконати нас самих, що ми насправді раціонально підійшли до відповіді на питання «чому».

Це можна продемонструвати за допомогою методів нейровізуалізації. Як уже було зазначено, коли ми лише на мить бачимо обличчя когось із «Них», мигдалеподібне тіло активується. Що важливо, це відбувається задовго (у часовому масштабі процесів нашого мозку) до того, як більш когнітивні частини кори головного мозку починають «обробляти» приналежність до «Них». Емоції йдуть першими.

Найбільшим доказом того, що суворе «Іншування» бере свій початок від емоційних автоматичних процесів, є те, що, здавалося б, раціональними уявленнями про «Них» можна несвідомо маніпулювати. Тільки погляньте на ці результати досліджень. Покажіть учасникам експерименту слайди з якоїсь невідомої їм країни, і після показу вони матимуть більш негативне ставлення до цього місця, якщо поміж слайдами на швидкості, що перевищує поріг свідомого сприйняття, будуть проскакувати зображення облич із виразом страху. Сидячи біля смердючого сміття, люди виявляються більш соціально консервативними щодо позагрупових питань (наприклад, ставлення до одностатевих шлюбів серед гетеросексуалів). Християни виражають більш негативне ставлення до нехристиян, якщо вони щойно пройшли повз церкву. Під час іще одного дослідження жителі переважно «білого» передмістя, які щодня прямують на роботу до міста потягом, заповнювали анкети про свої політичні погляди, стоячи на власній залізничній станції. Потім на половині з цих станцій щодня протягом двох тижнів почали з’являтися двоє консервативно одягнених молодих мексиканців, що тихо спілкувалися між собою. Після цього мешканці заповнювали наступну анкету. Показовим є те, що поява подібних пар спонукала людей до підтримки обмеження легальної імміграції з Мексики й перетворення англійської на офіційну мову, а також налаштовувала їх проти амністії незареєстрованих іммігрантів (але при цьому їхнє ставлення до афроамериканців, американців азійського чи близькосхідного походженням не змінювалося). Жінки під час овуляції висловлюють більш негативне ставлення до чоловіків, що не належать до їхньої групи.

Іншими словами, інстинктивне емоційне ставлення до «Них» виявляється сформованим прихованими впливами, про які ми навіть не підозрюємо. А потім наш розум, щоб наздогнати наші ж афективні висновки, породжує детальні фактоїди3 та правдоподібні вигадки, пояснюючи, чому ж ми «Їх» ненавидимо. Це свого роду підтверджувальне упередження: ми краще запам’ятовуємо ті свідчення, що підтримують наші уявлення, ніж ті, що їм суперечать; ми перевіряємо речі таким чином, щоб висновки підтримували нашу гіпотезу, а не суперечили їй; ми більш скептично оцінюємо результати, що нам не подобаються, ніж ті, що нам до душі.

Неоднорідність «Їх»

Звісно, різні типи «Їх» викликають різні почуття (і різні нейробіологічні реакції). Найбільш поширеним є сприйняття «Їх» як загрозливих, злих і не вартих довіри. В економічних іграх люди неявно ставляться до учасників іншої раси як до менш надійних і вважають, що ті відповідають їм взаємністю. Білі вважають обличчя афроамериканців більш злими, ніж обличчя білих людей, і схильні зараховувати розгнівані обличчя, раса яких не є однозначною, саме до іншої раси.

Але «Вони» викликають не лише відчуття загрози. Іноді це відраза. За неї відповідає одна захоплива частина мозку, що зветься острівцем. У ссавців вона реагує на смак чи запах чогось гнилого, викликаючи подразнення шлунку та блювотні рефлекси. Іншими словами, вона оберігає тварин від отруйної їжі. Важливим є те, що у людей острівець є посередником не лише фізичної, але й моральної відрази: послухайте, як хтось розповідає про якийсь огидний вчинок, чи подивіться зображення аморальних, жахливих подій (наприклад, сцени самосуду) — і острівець активується. Саме тому це не просто метафора, що нас починає нудити від морально відразливих речей. І «Вони» — ті, хто зазвичай викликає відчуття огиди (наприклад, наркозалежні) — активують острівець щонайменше настільки ж, наскільки й мигдалеподібне тіло.

Наявність інстинктивно негативних почуттів щодо деяких абстрактних відмінностей, якими володіють «Вони», — це складне завдання. Відчувати відразу від абстрактних переконань іншої групи для острівця непросто. Але маркери, що позначають «Нас»/«Їх», закладають для цього плацдарм. Почуття відрази до «Них» через те, що «Вони» їдять огидні, священні чи симпатичні речі, обмащують себе гидкими ароматами, скандально одягаються — тут острівцю вже є у що встромити зуби. Психолог Пенсильванського університету Пол Розін каже: «Відраза слугує етнічним або позагруповим маркером». Судження про те, що «Вони» їдять бридкі речі, сприяє думці, що «Вони» також мають огидні переконання, скажімо, у сфері деонтологічної етики.

Також існують сміховинні «Вони», тобто ті, з яких можна глузувати, над якими можна жартувати, щоб проявити ворожість. Коли хтось із «Них» насміхається над «Нашим», ми називаємо це зброєю слабких, помякшуючи таким чином удар по наших вразливих позиціях. Але коли хтось із «Наших» глузує над «Ними», це підкріплює негативні стереотипи та підкріплює ієрархію.

«Їх» також зазвичай вважають більш однорідними, ніж «Ми», з грубішими емоціями, менш чутливими до болю. Наприклад, і у Стародавньому Римі, і в середньовічній Англії, і в імперському Китаї, і на довоєнному Півдні США4 еліти мали однакові виправдальні стереотипи для рабства, вважаючи рабів недоумкуватими, інфантильними та нездатними до незалежності.

Тобто «Вони» можуть бути різними на колір і смак, але всі «Вони» матимуть незмінну потворну сутність: небезпечні на вигляд, злі, огидні, відразливі, сміховинні, примітивні та одноманітні.

Холодний і/або некомпетентний

Важливою є робота Сьюзен Фіске з Принстонського університету, у якій вона досліджує таксономії Інших, що існують у наших головах. Вона вважає, що ми схильні класифікувати Інших вздовж двох осей: «тепло» (чи є ця група або індивід другом чи ворогом, доброзичливим чи недоброзичливим?) і «компетентність» (наскільки ефективно ця особа чи група може втілити власні наміри?).

Ці осі не залежать одна від одної. Попросіть людину оцінити когось. Якщо ви попередньо поінформуєте її про статус цієї особи, це вплине на її рейтинг компетентності, але не тепла. Інформація про конкурентоздатність особи вплине протилежним чином. Ці дві осі створюють матрицю з чотирма кутами. Ми високо оцінюємо самих себе як за теплом, так і за компетентністю (В/В). Американці зазвичай оцінюють таким чином добрих християн, афроамериканців з престижними професіями та середній клас.

Інша крайність — низька оцінка як за теплом, так і за компетентністю (Н/Н). Такі рейтинги мають безхатченки та наркозалежні.

Є також область із високим теплом і низькою компетентністю (В/Н): люди з розумовими вадами та з обмеженими можливостями, немічні люди похилого віку. Низьке тепло і висока компетентність — це те, як населення країн, що розвиваються, схильне бачити європейців-колонізаторів (коли ми кажемо «компетентність», у цьому випадку ми маємо на увазі не вищу математику, а ефективність, з якою «Вони» діяли, наприклад, коли поставили перед собою завдання захопити землі ваших предків). Аналогічно багато представників американських меншин сприймають білих. І так само ворожим стереотипом білих американців про американців азійського походження, стереотипом про євреїв у Європі, про індо-пакистанців у Східній Африці, про ліванців у Західній Африці, про етнічних китайців в Індонезії та про багатих людей серед бідного населення майже всюди у світі є те, що вони є холодними, жадібними, кланово відособленими, але — отакої! — йдіть до того з «Них», хто працює лікарем, якщо ви тяжко захворіли.

Кожна крайність, як правило, викликає відповідні почуття. Для В/В (тобто для «Нас») це гордість. Н/В — заздрість та озлобленість. В/Н — жаль. Н/Н — відраза. Перегляд зображень людей із рейтингом Н/Н активує мигдалеподібне тіло та острівець, але не веретеноподібну звивину, що відповідає за розпізнавання облич. Таку саму картину ми отримуємо, коли дивимося, скажімо, на рану, заповнену личинками комах. На відміну від цього, перегляд фото людей із рейтингом Н/В або В/Н активує емоційну та когнітивну частини лобової кори головного мозку.

Те, що розташоване між цими двома крайнощами, викликає власні характерні відповіді. Особи, які викликають реакцію між жалем і гордістю, породжують бажання допомогти. Ті, що коливаються між жалем і відразою, викликають бажання виключити та принизити. Між гордістю та заздрістю — бажання приєднатися, отримати вигоду. А між заздрістю та відразою розташовані наші найбільш ворожі позиви до нападу.

Що мене захоплює, то це випадки, коли чиясь категоризація змінюється. Найбільш простим є перехід від статусу високого тепла/високої компетентності (В/В):

  • Від В/В до В/Н. Батьки, що хворіють на деменцію, викликають гірку потребу їх захистити.
  • Від В/В до Н/В. Бізнес-партнер, що десятиліттями таємно привласнював кошти. Зрада.
  • Від В/В до Н/Н. Той рідкісний випадок, коли «щось сталося», і ваш успішний знайомий тепер — безхатченко. Відраза змішана зі спантеличенням: що ж пішло не так?

Далі існує перехід від Н/Н до Н/В. У 60-х, коли я був малим, обмежений погляд американців на Японію був сформований тінню Другої світової війни та тою неприязню і зневагою, яку вона породила, а «Вироблено в Японії» асоціювалося з дешевим пластиковим дріб’язком. Потім раптом «Вироблено в Японії» перетворилося на знак перевершення американських автовиробників.

Коли безхатченко робить усе, щоб повернути чийсь загублений гаманець, і ви розумієте, що він виявився більш порядним за ваших друзів, — це перехід від Н/Н до В/Н.

Найбільш цікавим для мене є перехід від Н/В до Н/Н, що викликає тріумфальну зловтіху, допомагаючи  пояснити, чому переслідування груп із рейтингом Н/В зазвичай передбачає їх зневагу та приниження до статусу Н/Н. Під час Культурної революції в Китаї еліти, що потрапили у немилість, перед тим як бути зісланими до трудових таборів, спочатку мали пройти у процесії з ковпаками блазнів на голові. Нацисти ліквідували осіб із психічними розладами, чий статус розглядався як Н/Н, просто і безцеремонно їх знищуючи, тоді як євреїв, загальний статус яких був Н/В, перед тим як убити, спочатку змушували носити принизливі жовті пов’язки, відрізати один одному бороди, чистити тротуари зубними щітками на очах глумливого натовпу. Перед тим як у 1970-х вигнати з Уганди десятки тисяч мешканців індійського та пакистанського походження, які перебували у статусі Н/В, Іді Амін спочатку закликав свою армію їх грабувати, бити та ґвалтувати. Таким чином, опущення «Їх» зі статусу Н/В до Н/Н пояснює деякі з наших найбільш жорстоких вчинків.

У нашій категоризації «Їх» є багато складних моментів. Існує феномен мимовільної поваги, навіть почуття товариства з ворогом, той (імовірно апокрифічний) образ пілотів-асів часів Другої світової війни, де проблискує відчуття спільної «Нашості» з тим, хто намагається тебе вбити («Ох, мосьє, за інших часів, я з задоволенням поговорив би з вами про аеронавтику за келихом хорошого вина» або «Пане, це честь потрапити під ваш обстріл серед неба»). Окрім цього, існують хитросплетіння різних почуттів до економічних та культурних ворогів, нових чи давніх, далеких і невідомих чи знайомих, що живуть по сусідству (візьмімо Хо Ши Міна, який під час В’єтнамської війни, відкидаючи пропозицію допомоги від китайських військ, пояснював це тим, що «через рік чи через десять років американці підуть, а китайці, якщо ми їх впустимо, залишаться на тисячоліття»).

Також є такий вкрай дивний феномен, як самоненависть _________ (впишіть члена з-поза вашої групи), який щиро увірував у негативні стереотипи про його власну групу, а тому віддає перевагу вашій групі. Це продемонстрували психологи Кеннет та Мамі Кларк у 1940-х роках у своєму надзвичайно сумному «дослідженні ляльок», де було показано, як афроамериканські діти так само, як і білі діти, віддавали перевагу іграм із білими ляльками перед чорними, приписуючи їм позитивніші атрибути (такі як «хороший», «красивий»). Те, що цей ефект був найбільше вираженим саме у темношкірих дітей із сегрегованих шкіл, згадувалося на суді «Браун проти Ради освіти»5. Або візьміть сценарій затятого борця проти прав гомосексуалів, який виявляється прихованим геєм: патологія стрічки Мебіуса, коли доводиться визнати, що ти — один із «Них», тих, кого ти вважаєш нижчою групою. Коли справа доходить до психологічних химерностей поділу на «Нас» і «Них», навіть мавпи зі своїм асоціюванням чужих мавп із павуками лишаються далеко позаду людей.

Множинність «Нас»

Ми також визнаємо те, що інші індивіди належать до багатьох категорій і змінюємо свої пріоритети щодо важливості певних категорій. Не дивно, що чимало літератури стосується раси, досліджуючи питання про те, чи раса є найважливішою категорією поділу на «Нас» і «Них», яка перевершує всі інші.

Першість раси має певну побутово-інтуїтивну привабливість. По-перше, раса є біологічним атрибутом, видимою фіксованою ідентичністю, що легко спонукає до есенціалістського мислення. Більше того, люди еволюціонували в умовах, де відмінний колір шкіри виразно сигналізує про те, що хтось належить до далеких «Них». До того ж, великий відсоток культур задовго до контактів із Західним світом проводив статусні розмежування за кольором шкіри.

І все ж докази свідчать про протилежне. По-перше, хоча у расових відмінностях є очевидний біологічний компонент, «раса» — це радше біологічна тяглість, ніж окрема категорія: наприклад, якщо не займатися заангажованим відбором даних, то видно, що генетичні варіації у межах раси є настільки ж широкими, як і між расами. І це справді не є несподіванкою, якщо поглянути на діапазон варіацій в межах однієї расової групи: порівняйте лишень сицилійців та шведів.

Навіть більше, раса не витримує критики як фіксована система класифікації. У різні періоди історії перепису населення США «мексиканець» та «вірменин» належали до расових категорій; південних італійців та північних європейців класифікували по-різному; когось, хто мав одного темношкірого пра-прародича і сім білих, вважали «білим» в Орегоні, але не у Флориді. Йдеться про расу як культурний конструкт.

Тому не дивно, що расові дихотомії «Ми-Вони» часто блякнуть на тлі інших класифікацій. В одному дослідженні учасники дивилися на зображення індивідів, кожен із яких — білий або темношкірий, і кожен пов’язаний із певним твердженням. Після цього вони мали пригадати, з яким висловлюванням йшло у парі те чи інше обличчя. Існувала автоматична расова категоризація: якщо учасник приписував цитату хибно, «правильне» та «хибне» обличчя, швидше за все, належали до однієї раси. Наступного разу половина зображених білих та темношкірих були одягнені в однакові виразні жовті сорочки, інша половина — у сірі. Тепер учасники найчастіше плутали твердження за кольором сорочки. Більше того, саме гендерна класифікація найлегше долає несвідому расову класифікацію. Врешті-решт, тоді як раси еволюціонували порівняно недавно в історії гомінідів (імовірно, лише в останні кілька десятків тисяч років), наших предків весь час, ледь не відколи вони були інфузоріями-туфельками, турбувало саме питання, хто Дівчинка, а хто — Хлопчик.

Важливим є дослідження Мері Вілер та Фіске, у якому вони вони, вивчаючи залежність між обличчями іншої раси та активацією мигдалеподібного тіла, продемонстрували, як може змінюватися класифікація. Коли учасникам дають вказівку шукати на кожному знімку відмітну крапку, обличчя іншої раси не активують мигдалеподібне тіло: мозок взагалі не обробляв наявність обличчя. Тоді як під час оцінювання, чи виглядає кожне з облич старшим за певний вік, не відбувалося зміни класифікації, яка могла б усунути реакцію мигдалеподібного тіла на обличчя іншої раси. Але водночас третій групі учасників показували обличчя, перед якими були зображені овочі, і учасники мали вирішити, чи людина на фото любить відповідний овоч. І цього разу мигдалеподібне тіло не реагувало на обличчя іншої раси.

Чому? Ви дивитеся на «Них», думаючи, яка їжа їм сподобалася б. Ви уявляєте, як «Вони» купують продукти чи роблять замовлення у ресторані. У найкращому випадку ви вирішуєте, що ви з «Ними» віддаєте перевагу тим самим овочам: така собі дещиця «Нашості». У найгіршому випадку ви вважаєте, що ви не згодні між собою в цьому питанні, але «Вони» є відносно позитивними персонажами, адже ваша спільна історія не заплямована кров’ю, пролитою в процесі ворожнечі між прихильниками броколі та цвітної капусти. Найголовніше те, що коли ви уявляєте їх за вечерею, уявляєте, як вони отримують задоволення від їжі, ви думаєте про них як про індивідів, що є найбільш надійним способом послабити автоматичну класифікацію когось як «одного з Них».

Швидкі зміни класифікації можу відбуватися за найстрашніших, малоймовірних та гострих обставин:

У битві під Геттісбургом генерал-конфедерат Льюїс Армістед був смертельно поранений. Лежачи на полі бою, він дав таємний масонський знак, сподіваючись, що його помітить хтось із членів масонського ордену. Так і сталося: його помітив офіцер армії Союзу Хірам Бінґем, який захистив та доставив генерала до союзного польового госпіталю. Класифікація на «Нас» і «Них» як «союзників» і «конфедератів» миттєво зблякла на тлі класифікації «масон»/«немасон».

Під час Другої світової війни британські командос викрали на Криті німецького генерала Гайнріха Крайпе, після чого вони мали здолати небезпечний 18-денний перехід до узбережжя, до місця зустрічі з британським кораблем. Одного дня група побачила сніги найвищої вершини Криту. І Крайпе пробурмотів про себе перший рядок (на латині) оди Горація, де йшлося про засніжену гору. Британський командир Патрік Лі Фермор продовжив цитувати з того місця, де зупинився Крайпе. Чоловіки зрозуміли, як висловився Лі Фермор, що вони «пили з одних і тих самих джерел». Відбулася зміна класифікації. Лі Фермор особисто обробив рани Крайпе і подбав про його безпеку. Вони продовжували підтримувати зв’язок після війни і десятиліття по тому зустрілися знову на грецькому телебаченні. «Жодних образ», — сказав Крайпе, хвалячи «зухвалу операцію» британців.

І нарешті, згадаймо про різдвяне перемир’я часів Першої світової війни, коли фронтові солдати воюючих сторін провели день, разом співаючи, молячись та святкуючи, граючи у футбол та обмінюючись подарунками, після чого солдати різних рівнів почали боротися за те, щоб продовжити перемир’я. Потрібен був всього лиш один день, щоб протистояння британців та німців поступилося чомусь більш важливому: протистоянню нас — тих, хто воює у траншеях — і офіцерів, які, сидячи в тилу, хочуть, щоб ми вбивали один одного.

Ми всі носимо в головах багато дихотомій, і навіть ті з них, що видаються незмінними та вирішальними, за певних обставин можуть випаруватися за одну мить.

Послаблення впливу «Наш/Інш-ування»

То як же ми можемо змусити ці дихотомії випаруватися? Ось деякі роздуми з цього приводу:

Контакт. Наслідки зростання серед згаданого вище різноманіття демонструють вплив тривалого контакту на поділ між «Нами» та «Ними». У 1950-х роках психолог Гордон Олпорт запропонував «теорію контакту». Її неточна версія: зберіть «Нас» та «Їх» разом (скажімо, підлітків із ворожих націй у літньому таборі) — і ворожість зникає, подібності починають переважувати відмінності, усі стають «Нами». Більш точна версія: зберіть «Нас» та «Їх» разом за певних вузько визначених обставин, і щось приблизно подібне справді відбудеться, але ви також можете все зіпсувати і тільки погіршити ситуацію.

Ось деякі ефективні вузько визначені обставини: кожна сторона має приблизно рівну кількість членів; до всіх ставляться однаково та недвозначно; контакт є тривалим та відбувається на нейтральній території; у сторін є цілі «вищого рівня», коли всі працюють разом над завданням, що має для них значення (наприклад, учасники літнього табору, що перетворюють луг на футбольне поле).

Але навіть тоді ефект зазвичай є обмеженим: «Наші» та «Їхні» швидко втрачають зв’язок, зміни виявляються тимчасовими та частковими: «Я цих “Їх” ненавиджу, але знаю одного з “Них”, із яким познайомився минулого літа і який справді є хорошим хлопцем». Але де контакт справді призводить до фундаментальних змін, то це там, де він виявляється тривалим. Тоді відбувається прогрес.

Мати справу з неявним. Якщо ви хочете зменшити імпліцитну реакцію, що відділяє «Нас» від «Них», одним із хороших способів буде заздалегідь підготувати аудиторію за допомогою контрстереотипів (наприклад, нагадавши їм про видатну людину, яка їм подобається, але належить до тих «Них»). Інший спосіб — це зробити неявне явним: продемонструвати людям їхні внутрішні упередження. Ще один потужний когнітивний засіб — це поставити себе на місце «Них». Уявіть, що ви — це «Вони», і спробуйте пояснити свої проблеми. Як би ви себе почували? Чи було б вам боляче бути на «Їхньому» місці?

Замінити есенціалізм на індивідуацію. В одному дослідженні білих учасників запитували про їхнє прийняття расової нерівності. Половині з них перед початком сказали, що «науковці здатні точно визначити генетичні основи раси», налаштувавши їх таким чином на есенціалістське мислення. Інша половина отримала антиесенціалістський вступ: «Вчені доводять, що не існує генетичних основ раси». Друге твердження схиляло учасників до меншого прийняття нерівності.

Згладити ієрархії. Ті, хто перебуває з протилежних боків, загострюють відмінності між «Нами» та «Ними»: ті, хто нагорі, виправдовують власний статус, обмовляючи бідних, тоді як бідні вважають, що панівний клас має низький рівень тепла і високий рівень компетентності. Прикладом може бути культурне кліше про те, що бідні є більш безтурботними, краще відчувають і більш здатні отримувати задоволення від простих втіх життя, тоді як багаті є нещасними, весь час відчувають стрес і несуть тягар відповідальності (згадаємо бідолашного Скруджа та безтурботне сімейство Кретчитів6 ). Те саме стосується міфу про те, що «вони є бідними, але люблячими», який зображає бідних як людей із високим рівнем тепла й низьким рівнем компетентності. Одне з досліджень, яке охоплювало 37 країн, показало: що більшою була нерівність доходів у країні, то більше заможних людей дотримувалися такої думки.

Деякі висновки

Від крайнього варварства і до дрібних проявів мікроагресії, протиставлення «Нас» і «Них» є джерелом величезної кількості болю. Однак я не вважаю, що наше завдання має полягати у тому, щоб «вилікувати» нас усіх від схильності до протиставлення «Нас» і «Них» (позбутися його неможливо, хіба що у вас просто немає мигдалеподібного тіла).

Я загалом самітник: я провів велику частину життя, живучи сам у наметі в Африці, вивчаючи інші види тварин. Попри це, деякі з моїх найбільш добірних щасливих моментів пов’язані саме з відчуттям приналежності до «Нас», із відчуттям, що тебе приймають, що ти у безпеці і не самотній, що ти є частиною чогось більшого, яке тебе огортає, з відчуттям, що ти на правильному боці й чиниш водночас і добре, і правильно. Існують навіть ті «Ми»/«Вони», яких я — тихий, аморфний пацифіст і задрот — міг би вбити, чи за яких міг би померти.

Якщо ми визнаємо, що сторони завжди існуватимуть, то зрозуміємо, що завжди бути на боці янголів — складно. Не довіряйте есенціалізму. Пам’ятайте, що так звана раціональність часто є всього лише раціоналізацією, яка грає в квача з прихованими силами, про які ми навіть не підозрюємо. Зосереджуйтеся на спільних цілях. Ставте себе на місце «Них». Індивідуалізуйте, індивідуалізуйте, індивідуалізуйте. І пригадуйте, як часто в історії справді лихі «Вони» ховалися, перетворюючи когось іншого на цапа-відбувайла.

А тим часом пропускайте вперед водіїв, у яких на бампері машини наліпка «Злі люди — відстій», і нагадуйте всім, що ми всі насправді заодно проти Лорда Волдеморта та факультету Слизерин.

Джерело: Nautilus

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки   [ + ]

1. П’ять найвпливовіших кланів італо-американської мафії, що контролювали Нью-Йорк:  Бонанно (раніше — Маранцано), Гамбіно (раніше — Мангано), Дженовезе (раніше — Лучіано), Коломбо (Профачі), Луччезе (Гальяно).
2. Комісія (англ. — The Commission)  — колективний керівний орган американської мафії, створений у 1931 році.
3. Фактоїд — хибне твердження, представлене як факт або правдива, але тривіальна і неповна інформація. Див. https://en.wikipedia.org/wiki/Factoid.
4. Йдеться про період з кінця XVIII століття до початку Громадянської війни у 1861 році.
5. «Олівер Браун та ін. проти Ради освіти Топіки» — переломна для Верховного суду США судова справа, що закінчилася у 1954 році визанням того, що державний закон про роздільне навчання у школі білих та темношкірих учнів є антиконституційним, що стало важливою подією у боротьбі проти расової  сегрегації у США. Див. https://en.wikipedia.org/wiki/Brown_v._Board_of_Education
6. Персонажі повісті Чарльза Дккенса «Різдвяна пісня в прозі або різдвяне оповідання з привидами».