То робилося вночі

«Коли я приходжу додому, то можу сидіти
годину на стільці, — така втомлена.
Домашні знають, що мене не треба рухати». 
З інтерв’ю з працівницею швейної фабрики

С. — районний центр однієї з центральних областей України. Кілька шкіл, лікарня, міська рада, кілька невеликих промислових виробництв, ринок, дитячий садок, школа дитячої творчості. Швейна фабрика знаходиться на західній околиці міста, і в цей час тут людно: закінчується зміна. Вервиця людей довга, майже всі — жінки. Кілька з них ідуть на автобусну зупинку, а всі інші йдуть пішки в напрямку центру. Зміна закінчується о 16 годині, але люди продовжують виходити з фабрики й о 17-й, і навіть після 18.

Наталія — досвідчена швачка. Їй 49 років, 20 із яких вона присвятила роботі на цьому підприємстві. Після зміни Наталя виходить із фабрики з сумками в обох руках. По дорозі зупиняється, щоб віддихатися і перекласти важкі сумки з руки в руку. Зміна закінчилася, але її робота ще триває: зранку і вдень Наталя працює швачкою на фабриці, а після роботи працює вдома — пришиває бірки, які несе з собою.

Сьогодні був день зарплати. Жінка заходить у продуктові магазини, де вона записана «на хрестик», — так називається запис продуктів у борг, — і віддає гроші: «Ви, певно, думаєте, що я совість потєряла, не заходжу до вас»… Говорить, що «тільки це і спасає». Зарплата Наталі і її товаришок на роботі залежить від виробітку — кількості виконаних операцій. За 8 робочих годин на фабриці вона може отримати мінімалку чи навіть ще менше, якщо це зима, коли мало замовлень. Наталя може взяти частину роботи додому, але така можливість скоріше є винятком. Інші ж працівниці фабрики змушені щодня затримуватися на роботі — на годину, дві чи навіть довше, «як коли».

Умови праці на фабриці влітку гірші, ніж в інші пори року — спека, обладнання нагрівається швидко, немає належної вентиляції. Влітку так званий «високий сезон», коли фабрика відшиває для іноземних брендів осінні колекції, тому замовлень у цей період року найбільше. Ця фабрика шиє багато одягу на Німеччину, в тому числі для відомого бренду Gerry Weber.

Esprit, Hugo Boss, Laura Ashley, Adidas, Benetton, Zara, Mexx, s. Oliver, Triumph, Tommy Hilfiger — це лише найвідоміші бренди серед тих, які відшивають свій одяг в Україні. Деколи виробництвом займаються не бренди, а їхні посередники. Замовники з Чехії, Польщі, Данії, Німеччини, Швеції, Франції, Латвії та інших країн, відомі і незнані в Україні марки виробляються в Україні.

Низька мінімальна оплата праці, професійність швачок та можливість пришити лейбл «Мейд ін Юроп» робить Україну привабливою на ринку.

«То робиться вночі»

Лєна працює на швейному виробництві в обласному центрі на Західній Україні.

Вона живе удвох з молодшою донькою, студенткою коледжу. Приходить на роботу однією з найперших, прибирає робочі приміщення, тоді сідає за робочий стіл разом із іншими швачками.

Коли жінка приходить додому, каже, що через утому немає сили «ні на що». Від автоматичних операцій після 12 робочих годин болять руки. Якийсь час «приходить у себе», а тоді береться за домашню роботу.

Лєна каже, що для неї найкращий відпочинок — «прилягти після роботи». Але це «коли є час». Жінка готує і прибирає, навіть якщо не має сили, бо «як інакше».

«То робиться вночі», — каже Лєна про приготування їжі. До першої ночі чи пізніше, якщо назбиралося справ. О 6-й вона вже п’є каву перед виходом на роботу.

Час від часу Лєна змушена працювати у вихідні: робота у суботу нібито добровільна, але відмовитися не можна, інакше «наказують», тобто дають робити операції з меншою розцінкою. Принаймі в один тиждень за весь місяць немає вихідних взагалі — робочі субота і неділя. Зокрема влітку, коли «сезон».

Я відпочиваю, коли слухаю музику, говорить працівниця. Оскільки часу слухати музику у звичайний день немає, то намагається поєднати слухання музики з приготуванням їжі на кухні. Також Лєні подобається шукати інформацію в Інтернеті — каже, що це розвиває її. На це намагається постійно виділяти час.

Користуватися Інтернетом її навчила дочка кілька років тому, коли тій у 2014 році купили комп’ютер.

Лєна ходить на роботу пішки, бо швейна фабрика розташована в її районі, тоді як більш ніж половина працівниць доїжджають до міста з сіл електричками й автобусами.

«Ті жінки, що з села, приїжджають додому, і там в них починається нова зміна: город, корова, сіно, господарка… Жінки з села беруть ручні роботи (які можна виконати без швейної машинки) додому, і поки вони пораються по господарству, діти ще заробляють мамі. Деякі з жінок казали, що сплять по 4 години на добу. Єдиним відпочинком для них є служба Божа в неділю у сільській церкві, але після служби теж роблять вдома ручні роботи — і в неділю».

Коли Наталя пришиє всі взяті з роботи бірки, то готує їсти собі і чоловікові. Вони живуть утрьох. Двоє з трьох дітей мають свої сім’ї і живуть окремо. У Наталі є город, який вона не обробляє через брак часу — каже, що це за чоловіком. У вихідні вона готує їжу для молодшого сина-студента, яку той візьме з собою на тиждень, і для сім’ї на кілька днів.

Вільний час після роботи Лєна і Наталя витрачають на домашню роботу: у так званій українській традиційній сім’ї, де чоловіки мало включені у розподіл домашніх обов’язків, вони повністю покладаються на жінку. Це підтверджують і соціологічні дослідження, згідно з якими жінки в Україні щодня витрачають близько 5 годин на догляд за дітьми, приготування їжі та прибирання, в той час як чоловіки — лише півтори години.

Через низький рівень доходів жінки не їдять поза домом і не замовляють готову їжу, що могло б вивільнити більше часу на відпочинок, розвиток і хобі. Швачки розповідають, що на їжу все одно йде значний відсоток від зарплати — до 60%.

Хобі, або скільки коштує відпочинок?

На питання про хобі Наталя лише сумно посміхається: «Моя робота — моє хобі, — в її голосі чути іронічні нотки. — У мене немає вихідних». Жінки у її бригаді відпрацьовують на місяць 220-240 годин — при нормі 160 робочих годин на місяць, згідно з чинним законодавством України¹Ст. 50 КЗпПУ «Норма тривалості робочого часу»: «Нормальна тривалість робочого … Continue reading.

Піти з роботи вона намагалася тричі, і кожен раз поверталася назад: у райцентрі мало робочих місць.

У Лєни є спеціальний зошит, куди вона записує події, які мають відбутися — фестиваль, чи концерт. Вона хотіла б, щоб у неї було більше часу відвідувати записані події. А колега Наталі з сусідньої бригади з сумом говорить, що її хобі — кролики, але часу рвати їм траву у неї немає.

Говорячи про відпочинок, жінки, які шиють одяг на західні корпорації, скаржаться на брак часу. А на питання, яким відпочинок мав би бути, найперше відповідають: «Відіспатися і відпочити», «Провести більше часу з рідними», «Піти на концерт», «Вишивати», «Працювати у квітнику», «Більше гуляти» чи «Поїхати у подорож». Уявлення про інші види відпочинку у жінок достатньо обмежені. Так, Наталі важко відповісти, скільки коштує посидіти в кафе з друзями: «Я не знаю, я туди не ходжу».

Якщо у Лєни, яка живе в обласному центрі, ще є певний вибір подій, частина з яких безкоштовні, то для Наталі у райцентрі через нерозвинутість освітньо-культурної інфраструктури вибір значно вужчий. Довгий робочий день виснажує, жінки надто втомлені від роботи, а домашня робота знімає питання, як провести вечір: прибирати, готувати.

Відпустки на зеленому морі

Про відпустки говорять небагато. Більшість часу жінки проводять вдома, і їм важко сказати, якою могла б бути вартість поїздки. Лише ті працівниці фабрики, чий партнер працює у краще оплачуваній сфері, говорили, що можуть дозволити собі поїздку на море, і приблизно орієнтувалися у вартості відпочинку. Таких було одиниці. Для більшості ж опитаних у межах дослідження про умови праці працівниць, які шиють для закордонних брендів²Перший етап дослідження відбувся у 2017 році. Другий етап почався з грудня 2017 року … Continue reading, навіть поїздка до родичів в інший регіон була недоступною з огляду на ціну квитків. Тож відпустка, говорять жінки, проходить на «зеленому морі» — городі.

Соціальне життя: закриті можливості

За таких робочих умов, говорять швачки, їм бракує спілкування з родиною, колегами по роботі чи друзями. Для деяких із них — наприклад, тих, хто живе сама, — робочий колектив є єдиним колом спілкування.

У такому ритмі, завантажена роботою, Лєна жаліється навіть на брак спілкування з донькою.

«Та яке спілкування?! Рано буджу, піднімаю її, щоб ішла вона в коледж. Або вона виходить, або разом виходили, або я летіла скоріше, вона пізніше. І я приходжу вечором, вона дома пише. Або вона приходить, я вже лежу, бо вже всьо, [втомлена]».

Наталя говорить, що їй з колегами, з якими працює більше десятка років, не вистачає спільного відпочинку: «На роботі 30 чоловік працюємо разом, деколи хочеться поїхати у ліс, і не виходить». А за словами інших працівниць, єдиними людьми, з якими вдається перекинутися словами вживу, є колеги з роботи. Дехто каже, що спілкування є лише по телефону з подругами, зустрічатися з якими вживу не виходить через брак часу: «Що тої неділі? Півдня на кухні проводжу».

Вільний час міг би бути насиченим соціально, але таким він не є. Робота з понаднормовими і домашня робота не залишає жінкам можливості брати участь у громадських ініціативах.

Швачки, що працюють на фабриках, виключені з громадського життя, їхнього голосу не чутно.

Працювати багато — це декларація українського суспільства, де панує культ успішності, де бажано не говорити публічно про проблеми. Якщо скаржишся на умови праці, легко потрапити до групи з наклейкою «ліниві». Але і працювати багато не означає мати гідні умови життя. Значна частина населення країни працює понаднормово, щоб бути взмозі забезпечити бодай свої базові потреби.

Для оформлення публікації використано картину Джейкоба Лоуренса «Швачка».

Читайте також: Оксана Дутчак: «Українська держава субсидує працівників, котрі виконують замовлення для великих брендів»

Текст опублікований у рамках журналістського проекту «Невидима праця» та проекту «Праця в українській експортноорієнтованій швейній промисловості», який здійснюється спільно з «Кампанією за чистий одяг» (Clean Clothes Campaign) за підтримки Фонду ім. Рози Люксембург в Україні.