Публікуємо фрагменти з іще одного тексту з антології гендерних досліджень, яка вийшла у дружньому нам видавництві «Медуза».

З німецької переклала Юстина Кравчук

Анорексія — заморена голодом проекція жіночності

Жодна відмова від харчування не існує у вакуумі.
«Ні!» завжди вимагає присутності іншого, до якого воно спрямовується[1].

Кожна культура має власні форми, які виражають невдоволеність нею
та переживання її внутрішніх суперечностей[2].

Жодне тіло — і жодна хвороба — не існує за межами процесів соціального та культурного конструювання значення. Рефлексія над цим усебічним конституюванням тіла (його частин, його функціонування, його хвороб) у царині медицини передбачає необхідні зміни у сприйнятті та способах подолання психосоматичних захворювань.

«Трохи анорексії, трохи булімії. Почуваюся не надто добре, але думаю, таке буває з усіма жінками» (Емі Вайнхаус в інтерв’ю для Daily Mirror у жовтні 2006). Це ключова цитата у тексті Ангели МакРоббі «Неопізнана лють: постфеміністичні розлади», в якому вона описує надмірний контроль ваги, нескінченні дієти та автоагресивну поведінку молодих жінок як симптом хворобливих норм жіночності. Легше бути хворою дівчиною, ніж дівчиною, яка відкрито чинить спротив панівним ідеалам жіночності. «Патологія як норма — це нова форма, яку має взяти на озброєння жіночий рух»[3]. Вона пояснює свою тезу за допомогою ідей Джудіт Батлер із «Психіки влади»: насильство регулятивних норм призводить до меланхолії та вибухів люті, спрямованих на себе — хибних звинувачень, спричинених владними відносинами у суспільстві.

Сьогодні від молодих жінок вимагають узгоджувати особисту автономію та можливість досягти успіху зі співучастю в патріархальному суспільному порядку, який, залишаючись «розпливчатим, децентралізованим та непомітним»[4], зберігає різноманітні дискримінаційні практики. Ціною цієї співучасті є відмова від критики патріархату. Ця відмова від критики є однією з передумов нового гендерного контракту.

У звіті Британської асоціації медичних працівників (British Medical Association) про взаємозв’язок між харчовими розладами, уявленнями про тіло та мас-медіа стверджується, що очікуване в суспільстві прагнення до досконалості шкідливо впливає на здоров’я дівчат, що «досягнення та збереження жіночої індивідуальності подвійно небезпечне для психічного стану жінок»[5]. Також підтверджується, що намагання втілювати загальновизнаний ідеал жіночності може зробити жінок і дівчат хворими. «Хоча бути “культурно прийнятною”, як називає це Батлер, означає для дівчини, згідно з сучасними стандартами, бути хворою — це майже допустимо»[6]. Культурна основа харчових розладів нагадує передумови істерії: ще сто років тому анорексія була майже невідомою, але сьогодні, разом із хронологічно більш пізньою булімією, вона досягає майже епідемічних масштабів. Харчові розлади можна тлумачити як протест проти визначених норм «жіночності» та розподілу ролей: «Практично кожна специфічна риса “базової психопатології” харчових розладів була деконструйована і викривала більш поширений культурний розлад»[7].

Викривлене сприйняття і «синдром спотвореного образу тіла»[8]

Драматичним прикладом ілюзорної індивідуальної психопатології, який виокремлюється як майже всеохопний, культурно обумовлений розлад, є Body Image Distortion Syndrome — спотворене сприйняття розмірів власного тіла. Вперше описаний Гільдою Брух розлад у сприйнятті власного тіла зараз служить однією з діагностичних ознак нервової анорексії[9]. Вілленберг порівнює сприйняття жиру в хворих на анорексію зі сприйняттям фантомних ампутованих кінцівок. Анорексички відчувають на своєму тілі жирові складки навіть задовго після того, як їх позбулися. Уявну повноту анорексички можна розуміти як фантомне (жирове) тіло. Вона поводиться із цією «ампутованою» (жіночною/материнською) частиною як із чужим загрозливим об’єктом. Таким чином, відбувається відокремлення свого Я від тіла, при чому лінія відокремлення проходить крізь саме тіло. «Злоякісна» частина тіла, жир, приноситься в жертву задля збереження індивідуальності (й автономії)[10].

У 1984 році вивчення журналів Glamour, яке здійснили Сюзен та Вейн Вулі, показало, що 75% із 33 тис. досліджуваних жінок описані як «надто товсті», хоча, згідно зі стандартизованими обрахунками ваги, лише чверть із них мають зайву вагу, а 30% важать навіть менше норми[11]. Порівняльні дослідження показали схожі результати. Наприклад, дослідження Кевіна Томпсона засвідчило, що зі 100 жінок без харчових розладів приблизно 95 переоцінюють свою вагу в середньому на чверть[12]. Ці дані вказують не так на сукупні індивідуальні патології, як на загальну інтерналізацію вимог, яких змушене дотримуватися жіноче тіло в західній культурі. Багато анорексичок розповідають про панічний страх займати надто багато простору і, таким чином, стати надто вразливими. Навіть тут «хвороблива» одержимість цими думками — це лише крайня форма вираження способу мислення та поведінки, що їх жінки та дівчата інкорпорують у свою «нормальну» жіночу соціалізацію. Саме тіло проживається, точніше використовується, як об’єкт: у процесах формування симптомів з морфологічної групи анорексії — в об’єктивних трансформаціях тіла або ж у поводженні з харчуванням — втілюються конфліктні психічні операції та фантазії[13].

Відмова від харчування як спосіб залишитися суб’єктом власного тіла

Анорексичка прагне не просто не бути жінкою, а не втілювати цей (домінантний стереотипний обмежувальний) образ жінки. Мати також заперечується не просто як жінка. Відбувається відмова від соціальної ролі матері, яка жертвує собою заради сім’ї. Досліджуючи анорексичних дівчат, Гільде Брух з’ясувала, що вони походять із сімей, у яких матері — покірні чоловікові, проте авторитарні до дітей — часто забувають про свої таланти й кидають професійну кар’єру заради того, щоб цілодобово дбати про чоловіка й дітей (про це також пише Сельвіні-Палаццолі). Сприймаючи це завдання дуже серйозно, матері часто водночас висловлюють невдоволення та фрустрацію через цю «суперечливу ситуацію». Тобто вже матері страждають через неможливість досягти суперечливого ідеалу самовідданої, проте сильної матері, яка повинна дотримуватися «батьківського закону». Вони передають ці страждання та незадоволене прагнення до незалежності своїм донькам. Жінку починає визначати її тіло і, зрештою, вона сама починає визначати себе лише через нього. Таким чином, анорексія може також визначатися як спроба втечі та відмова від «внутрішньої  колонізації», обробки та відчуження тіла.

У період дозрівання тіло набуває «характеру знаку», який вислизає з-під контролю дівчини, через що зміни у вже абстрактному, незнайомому тілі здаються ще більш чужими. У дівчат-підлітків формується уявлення про те, що хоча жіноче тіло, порівняно з чоловічим, є збитковим та дефіцитним, завдяки своїм репродуктивним функціям та ринковій ціні воно все одно визначається як «красиве» тіло. Тіло жінки їй не належить, незважаючи на те, що ним вона визначається, а це може призвести до переживання пасивної об’єктивації. Міфологізована за допомогою таких концептів як звільнення та свобода пересування, комерціалізація жіночого тіла проявляється в об’єктивованому сприйнятті тіла, у розщепленні тілесного Я, яке остаточно втілюється та виражається у вигляді анорексії[14].

Жінки бачать самих себе як тих, на кого дивляться. Через інкорпорований погляд іншого вони завжди є водночас і суб’єктом, і об’єктом у процесі власного усуспільнення. Цей механізм самооцінювання та самознецінення помітний, наприклад, у модельній фотографії, «яка пропонує санкціоновану в суспільстві структуру, що заохочує жінок по-вуайєристськи, якщо не по-вампірськи, споживати (трансформовані. — Б. Ц.) образи інших жінок»[15].

У батьківському символічному порядку жіночність означає втрату себе та втрату здатності до висловлювання, а також нестачу активного бажання. Донька не є індивідуальністю, вона нічим не відрізняється від матері або сім’ї. Сюзен Бордо стверджує, що у багатьох її студенток із харчовими розладами анорексія розвинулася після того, як їхні сім’ї відмовили або й заборонили їм практикувати традиційно чоловічі професії[16].

Піонерка теорії анорексії Гільде Брух у своїх працях стверджує, що ця хвороба символізує відчай, пов’язаний із пошуком ідентичності, намагання самоствердитися. Анорексичка певною мірою втілює парадоксальний центр влади у своїй сім’ї і є лише «симптомом» свого хворобливого середовища, систему цінностей якого вона ставить під питання, відмовляючись від ролі жінки, не закріплюючись за своїм гендером та ховаючись у власному андрогінному тілі. Їжа та пов’язане з нею товстішання для анорексички означають і втрату контролю над сексуальністю, і загрозу втрати ідентичності. Анорексичка боїться власної витісненої, всеохопної ненажерливості, за допомогою якої вона, як це не іронічно, постійно утверджує та спростовує культурний стереотип ненаситної — і кастрованої — femme fatale, оскільки її самодисципліна та строгість щодо себе дуже сильні, що добре видно по її виснаженому, майже десексуалізованому тілу. Так само як істеричка, анорексичка втілює карикатурні жіночі образи у всій їхній конфліктній суперечливості й таким чином демонструє їхню сконструйованість за допомогою патріархального погляду.

Карикатурним — через відкрите перебільшення — є також платонівсько-картезіанський дуалізм «дух-тіло» та передбачена ним ієрархічна вищість духу над тілом, яке мусить доводити свою покірність та гнучкість. Йдеться про контроль, успіх, автономію та чистоту. Йдеться про панування духу над тілом, яке анорексичка переживає як чужорідне через його перевантаженість різноманітними та взаємосуперечливими стереотипами жіночності. Гільде Брух вказує, що більшість пацієнток відчувають не просто власну розділеність на дві частини, а присутність у собі іншої особи: «Цю іншу особу описують як диктатора, привида або ”маленького чоловічка, який обурюється, коли я їм”. Зазвичай цю таємничу, але могутню частину власного Я переживають як втілення всього, що вони намагалися приховати або заперечити як таке, що вони самі або інші не схвалюють»[17]. Цю особу завжди описують як чоловіка — ймовірно, тому що індивідуальність та автономія у символічному суспільному порядку, який породив анорексію, завжди конотуються як чоловічі. Парадоксальним чином це розщеплення у «внутрішньому» та «зовнішньому» тілі-Я (точніше, «відщеплення» замореного голодом тіла) є формою спротиву загрозливому процесу деперсоналізації та втрати ідентичності[18].

Анорексички створюють власний «світ голоду», функція якого полягає у формуванні екрану, який захищає від нестерпної реальності, що часто супроводжується ізоляцією та запереченням стану хвороби навіть тоді, коли виснаження досягло загрозливого для життя рівня. Існування голоду вони також заперечують, оскільки вважають його слабкістю. Одна з пацієнток Гільде Брух (1973) дуже чітко це сформулювала: «Я не потребую їжі». Відчуття піднесення, яке виникає в анорексички завдяки вмінню контролювати свої потреби, нагадує відчуття всемогуності при автоагресії. Цій ейфорії від здатності до контролю над прийомом їжі — «я самостійно вирішую, що може проникати в моє тіло» — загрожує авторитет лікаря, який у ході терапії прагне досягти конкретного виліковування: збільшення ваги та відповідної «нормалізації». Ця загроза пояснює масовий спротив медичному авторитету, який чинять анорексичні пацієнтки. Тіло стає місцем боротьби за владу в суспільстві. На поверхні жіночого тіла скупчуються всі суперечності, які суспільство приготувало для жінок, набираючи об’єктних характеристик, через що вони стають для жінки символом цієї неприйнятної зовнішньої реальності[19]. Анорексичці бракує позитивного наповнення у репрезентації жіночних рис, органів та їхніх функцій. Голодування, у зв’язку з цим, має регенераційну, самозбережувальну функцію[20]. Йдеться не про те, щоб знехтувати собою через ідентифікацію з чужим, ворожим тілом, а про те, щоб зберегти в собі щось хороше та чисте.

Хоча немало анорексичок фактично заморюють себе голодом (рівень смертності, згідно з численними дослідженнями, від 5 до 15%[21]; а Університет Ульма озвучує цифри 15-20%[22]), самогубство не є їхньою метою. Анорексички хочуть вбити не себе, а лише чужорідні та огидні їм жіночні частини. Деякі авторки констатують наявність у хворих характерної, хоча й у багатьох випадках витісненої, життєрадісності та навіть «вибухової життєвої енергії»[23]. Також у літературі часто згадуються вищі за середні інтелектуальні та фізичні здібності. Анорексія є однією з багатьох стратегій (виживання), яка має водночас характер ізольовано здійсненої обробки колективних досвідів і профілактики деструктивних конфліктів. Анорексію можна також інтерпретувати як захисний механізм збереження екзистенції від загрози фрагментації Я. Тут проявляються властиві їй емансипативні аспекти, пов’язані зі здобуттям цілісної ідентичності та автономної жіночності. «Певною мірою анорексія — як би парадоксально це не звучало — є необхідною для виживання»[24].

Крістіна фон Браун говорить про відмову від «штучного тіла». Через голодування тіло анорексички відмовляється від ненажерливого погляду суб’єкта, який дивиться. «Тобто анорексія <…> є способом залишатися суб’єктом власного тіла»[25].

Подібно до анорексички, яка шляхом голодування позбувається суспільно сконструйованих жіночних атрибутів тіла, товста жінка приховує їх під своїми «метастазними»[26] шарами жиру. Голодування чи винищення жирових поверхонь як чужорідного примусу може тлумачитися як спроба повернення відчуженого. За цим може ховатися бажання самостійно означити жіночність власного тіла.

Дедалі більш поширене ожиріння можна назвати зворотною стороною анорексії, а також пародією на стандарти жіночої фігури. Страждання через суперечливі суспільні ролі, які приписуються дівчатам і жінкам, відображається в амбівалентності між адаптацією та спротивом, між безнадійним прагненням бути невидимою та щемливим бажанням врешті бути побаченою.

Булімія — між адаптацією та спротивом

Під час булімії вага переважно залишається в межах норми, тому хворі на неї діють таємно, іноді «вибльовують» частину в піку суспільству, на відміну від анорексичок, які агресивно демонструють свої симптоми[27]. Відкрито виражати агресію булімічні жінки собі не дозволяють, що також санкціонується їхнім оточенням.

Хвора на булімію проводить межу між собою та зовнішнім світом всередині свого Я, тобто між розколотими частинами. Через відсутність інших варіантів артикуляції, інкорпоровані негативні аспекти жінки-як-образу-матері придушуються у самому тілі. Формування жінки-становлення та жінки-буття коливається у полі напруження між афірмативним прийняттям, відмовою і протестом та добровільним присвоєнням норм жіночності. На противагу анорексичці, хвора булімією часто ідентифікується з «жіночністю», хоча водночас її співвідношення з домінантною гендерною роллю є двостороннім. Вона не прагне морити своє тіло голодом, а страждає «лише» через стійку фобію надмірної ваги. У багатьох хворих булімією стандартизована «ідеальна вага». Але хоча поверхня тіла булімічної жінки є доглянутою і відповідає наявному ідеалу краси (і не спотворена так, як в анорексички), саморуйнівний ефект її поведінки помітний із її тривалих тілесних ушкоджень (запалення стравоходу через їдкий ефект шлункової кислоти, ушкодження зубів з цієї ж причини, захворювання шлунка, кишківника, нирок і печінки через зловживання проносними та зневоднювальними засобами тощо).

На відміну від анорексичок, хворі на булімію зазвичай страждають через почуття провини за свою поведінку. Самі приступи вони сприймають як унезалежнення з метою компенсації порожнечі. Страх перед втратою контролю схожий на анорексичний. Поглинута їжа живе своїм життям і сприймається як чужорідне тіло у тілі хворої. Загрозливе злиття з цим «Іншим» через травлення є нестерпним і мусить припинитися шляхом викликання блювоти. Психічна декомпенсація («я цього не витримую, я панікую через те, що божеволію») досягається через вивергання. Власне тіло діє як материнський (ерзац-)об’єкт. Для анорексички тіло з нормальною або зайвою вагою є репрезентацією «злого» жіночного (материнського) об’єкта, який поглинає, загрожує злиттям і руйнує автономію. Худорляве тіло, навпаки, є репрезентацією ідеалізованого «хорошого» жіночного (або материнського) об’єкта, який не загрожує автономії хворої, але й не залишає в спокої[28]. Амбівалентність булімічної стратегії проявляється у коливанні між дотриманням норм жіночності (тіло з ідеальною вагою) й таємним протестом проти них. «Нежіночна» жадібність та агресія проявляються у приватному просторі як приступи ненажерливості — «Я жадібне чудовисько»[29] — а зовні видно лише ідеальний фасад контрольованої успішної жіночності.

Читайте також:

Після сімейної зарплати: гендерна рівність і соціальна держава (Ненсі Фрейзер)

Примітки:

[1] C. v. Braun. Von der »virgo fortis« zur modernen Anorexie: Geistesgeschichtliche Hintergründe der modernen Essstörung. In: Seidler, Günther H. (Hg.): Magersucht: öffentliches Geheimnis. Göttingen: Vandenhoeck & Ruprecht, 1993. 140.

[2] M. Selvini-Palazzoli. Anorexia nervosa: a syndrome of the affluent society. Transcultural Psychiatry Research Revue 22 (1985), 204.

[3] A. McRobbie. Top Girls. Feminismus und der Aufstieg des neoliberalen Geschlechterregimes. Wiesbaden: Verlag für Sozialwissenschaften, 2010. 133.

[4]  Ibid., 163.

[5]  BMA (British Medical Association). Eating Disorders, Body Image and the Media. London: BMA, 2000.

[6]  A. McRobbie. Op. cit. 135.

[7] «Virtually every proposed hallmark of “underlying psychopathology” in eating disorders has been deconstructed to reveal a more widespread cultural disorder» (Bordo, Susan. Unbearable Weight. Feminism, Western Culture and the Body. Berkeley: University of California Press, 1993, 55).

[8] «Body Image Distortion Syndrome».

[9]  Іншими діагностичними ознаками є: різка втрата ваги через голодування, надмірна тілесна активність та прагнення досягти успіху в усіх планах, зловживання проносними та зневоднювальними засобами тощо, непереборне бажання худнути далі, часто загрозливе для життя, відсутнє «усвідомлення хвороби», розлади ендокринної системи та відсутність менструацій (див. у т. ч. I. Stahr, I. BarbPriebke, E. Schulz. Essstörungen und die Suche nach Identität. Ursachen, Entwicklungen und Behandlungsmöglichkeiten. Weinheim und München: Juventa, 1995, 33).

[10]  H. Willenberg. Mit Leib und Seel’ und Mund und Händen. Der Umgang mit der Nahrung, dem Körper und seinen Funktionen bei Patienten mit Anorexia nervosa und Bulimia nervosa. In: M. Hirsch. Der eigene Körper als Objekt. Zur Psychodynamik selbstdestruktiven Körperagierens. Gießen: Psychosozial-Verlag, 1998, 170—220.

[11]  Bordo, Susan. Op. cit. 55.

[12]  Ibid., 56.

[13]  Willenberg, 187f.

[14]  L. Gast. Magersucht: Der Gang durch den Spiegel. – Zur Dialektik der individuellen Magersuchtentwicklung und gesellschaftlicher Strukturzusammenhänge. – Pfaffenwei- ler: Centaurus Verlagsgesellschaft, 1989, 129.

[15]  D. Fuss. Fashion and the Homospectatorial Look. In: S. Benstock, S. Ferriss (Hg.): On Fashion. New York: Rutgers University Press, 1994, 129.

[16]   S. Bordo. Op. cit. 157.

[17] «This other person is described as a dictator, a ghost, or “the little man, who objects when I eat”. Usually this secret but powerful part of the self is experienced as the personification of everything they have tried to hide or deny as not approved by themselves or others» (H. Bruch. Eating Disorders: Obesity, Anorexia nervosa and the Person within. New York: Basic Books,1973, 55).

[18]  I. Stahr, I. Barb-Priebke, E. Schulz. Essstörungen und die Suche nach Identität. Ursachen, Entwicklungen und Behandlungsmöglichkeiten. Weinheim und München: Juventa, 1995, 60.

[19]  Gast 1989, 134.

[20]  Willenberg 1998, 193.

[21]  I. Stahr, I. Barb-Priebke, E. Schulz. Op. cit. 33.

[22] Див. www.hungrig-online.de, від 13.6.2012.

[23]  Gast 1989, 21.

[24]  Ibid., 36.

[25]  Von Braun 1997, 341.

[26]  J. Baudrillard. Vom zeremoniellen zum geklonten Körper. Der Einbruch des Obszönen. Die Dickleibigkeit als transpolitische Form und als Weise des Verschwindens. In: D. Kamper, C. Wulf (Hg.): Die Wiederkehr des Körpers. Frankfurt/M., 1982. 350—362.

[27]  M. Hirsch. “Mein Körper gehört mir … und ich kann mit ihm machen, was ich will!” Dissoziation und Inszenierungen des Körpers psychoanalytisch betrachtet. Gießen: Psychosozial Verlag, 2010, 324.

[28]  M. Hirsch. Psychogener Schmerz. In: M. Hirsch (Hg.): Der eigene Körper als Objekt.  Zur Psychodynamik selbstdestruktiven Körperagierens. Gießen: Psychosozial-Verlag, 1998, 278-306.

[29]  H. Willenberg, 1998, 204.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.