Публікуємо уривки з книги канадського філософа Чарльза Тейлора «Етика автентичності» (1991), котра була перекладена українською і видана у видавництві «Дух і Літера» у 2013 році. Ця невелика робота звертає увагу на найбільш характерні риси сучасного суспільства: індивідуалізм, нарцисизм, фрагментацію та найвищу цінність буття собою — справжнім собою, у відповідності до внутрішнього уявлення про себе, тобто автентичним. Чарльз Тейлор (Charles Taylor), комунітарист, зробив помітний вклад у політичну та соціальну філософію та здобув популярність у Канаді й у світі завдяки своїй роботі над проблемами мультикультуралізму, зокрема над так званим «розсудливим пристосуванням» (англ. reasonable accommodation) у співпраці з соціологом Жераром Бушаром (Gérard Bouchard).
Розділ 2. Мовчазна суперечка (с. 16-20)
Кожен має свої «цінності», які неможливо ставити під сумнів. Але, як відзначив Блум, це не лише епістемологічна позиція, погляд щодо обмежень, які може встановити розум; це також і моральна позиція: ніхто не повинен заперечувати цінності іншого. Це його справа, його життєвий вибір, який слід поважати. Релятивізм частково ґрунтується на принципі взаємоповаги.
Інакше кажучи, релятивізм, у свою чергу, — це породження певної форми індивідуалізму, принципом якої є щось на зразок такого: кожен має право розвивати свою форму життя, ґрунтуючись на своєму власному розумінні питання про те, що є справді важливим або цінним. Людям пропонується бути чесними із самими собою і шукати свого власного самоздійснення. Кожен має врешті-решт визначати сам, у чому воно полягає. Ніхто інший не може і не повинен намагатися диктувати його зміст.
[…]
Як на моє переконання, релятивізм, надто поширений сьогодні, є глибокою помилкою і навіть, певною мірою, він є руйнівним щодо особи. Здається, культура самоздійснення призвела багатьох людей до втрати можливості сприйняття проблем, що виходять за межі їх особистих інтересів. Також здається очевидним, що вона набула тривіальної й поблажливої форми. Це може навіть призводити до абсурду, коли між людьми, які прагнуть бути виключно самими собою, з’являються нові форми подібності і, крім цього, нові форми залежності, коли люди, невпевнені у своїй ідентичності, звертаються до самозваних експертів та радників, оповитих престижем науки або певної екзотичної духовності.
[…]
Нам потрібно усвідомити, яка моральна сила стоїть за такими поняттями, як самоздійснення. Як тільки намагаємося пояснити її як різновид егоїзму чи моральної розбещеності, як потурання своїм забаганкам, що приходять на зміну жорсткішій, вимогливішій минулій добі, ми вже на хибному шляху. Розмова про «вседозволеність» (permissiveness) не враховує цієї обставини. Моральна слабкість існує, і в цьому наша доба не становить винятку. Але нам необхідно з’ясувати, що саме є характерним для нашого часу. Річ не лише в тому, що люди приносять у жертву своє кохання й турботу про дітей заради своєї кар’єри. Щось подібне існувало завжди. Річ у тім, що сьогодні багато людей відчувають покликання так чинити, відчувають, що вони повинні так чинити, бо якщо поведуться інакше, то їхнє життя стане, у певному сенсі, марним або нереалізованим.
[…]
Під моральним суб’єктивізмом я розумію точку зору, згідно з якою моральні позиції жодним чином не ґрунтуються в розумі або природі речей, але, зрештою, просто приймаються кожним із нас, тому що ми виявляємо схильність до них. Із цієї точки зору, розум не може виносити рішення у моральних дискусіях. Звичайно, можна вказати іншому на певні наслідки його позиції, про які він, можливо, не подумав. Так, критики автентичності можуть вказати на можливі соціальні й політичні наслідки прагнення кожної особи до самоздійснення. Але якщо ваш співрозмовник залишається при своїй думці, то у вас не може бути подальших заперечень.
[…]
Розділ 4. Неминучі горизонти (с. 30-36)
Коли ми приходимо до розуміння того, що ж це означає — самовизначитись, і в чому полягає наша самобутність, — то бачимо, що повинні взяти за основу певне уявлення про те, що є важливим. Самовизначення означає пошук того, що є важливим у моїй відмінності від інших. Я можу бути єдиною особою із саме 3 732 волосинами на голові, або точно тієї самої висоти, як певне дерево на Сибірській рівнині, ну то й що? Якщо ж я скажу, що я визначаю себе через мою здатність артикулювати важливі істини чи грати на клавішних інструментах, як ніхто інший, або відроджувати традиції своїх предків, тоді ми опинимось у площині визнаваних самовизначень.
[…]
Вище, у другому розділі, ми побачили, як сучасна культура автентичності схиляється до м’якого релятивізму. Це надає додаткової сили основному припущенню суб’єктивізму щодо цінностей: речі мають значущість не самі по собі, а завдяки тому, що люди вважають їх такими — так, ніби люди можуть визначити, що є важливим, чи то шляхом рішення, чи, можливо, довільно, лише через відчуття, що так має бути. Це нісенітниця. Я не можу просто вирішити, що найзначущіша дія — це бовтати ногами у теплому багні. Без окремого пояснення — це не є розумним твердженням (як 3 732 волосини вище). Тому я не знаю, яке почуття приписати комусь, хто нібито відчуває, що це так. Що може мати на увазі той, хто це стверджує?
[…] Речі набувають ваги на основі зрозумілості. Назовімо це горизонтом. Із цього випливає, що одна річ, яку ми не можемо зробити, коли значуще визначаємо себе, — це вилучення або відкидання горизонтів, в яких речі стають важливими для нас. Таке відкидання горизонтів є тим саморуйнівним дійством, яке часто відбувається в нашій суб’єктивістській цивілізації. Наголошуючи на правомірності вибору між певними варіантами, ми дуже часто залишаємося без права вибору їхньої значущості. Наприклад, існує певний дискурс виправдання нестандартних сексуальних орієнтацій. Люди захищають ту думку, що гетеросексуальна моногамія — це не єдиний шлях досягнення сексуального задоволення, що ті, хто схильний до гомосексуальних стосунків, наприклад, не повинні відчувати, ніби вони ступили на гірший, негідний шлях. Це добре пасує сучасному розумінню автентичності, з її ідеєю відмінності, оригінальності, прийняття різноманітності. Я спробую сказати більше про цей зв’язок далі. Але, хоч би як ми це пояснювали, — риторика «відмінності», «багатоманітності» (навіть «мультикультуралізму») є центральною для сучасної культури автентичності. Проте в окремих формах цей дискурс схиляється до ствердження вибору як такого. Усі варіанти однаково вартісні, бо вільно обрані, й саме вибір надає їм вартості. Тут спрацьовує суб’єктивістський принцип, покладений в основу релятивізму. Однак такий підхід завуальовано відкидає існування певного горизонту значення, який існує до вибору і завдяки якому окремі речі мають більший сенс, деякі менший, а деякі взагалі його не мають, і все це передує вибору. Але тоді вибір сексуальної орієнтації втрачає будь-яку особливу значущість. Він перебуває на одному рівні з будь-якими іншими уподобаннями, такими як надання переваги високим або невисоким сексуальним партнерам, із світлим волоссям чи темним. Ніхто і не збирається робити дискримінаційні твердження щодо подібних уподобань, але це саме тому, що всі вони не надто важливі. Бо справді залежать лише від того, що ми відчуваємо. Коли сексуальну орієнтацію починають прирівнювати до цих уподобань, — а це відбувається, якщо вибір роблять вирішальною виправдовуючою підставою, — вихідна мета, що полягала в обстоюванні рівноцінності згаданої орієнтації, непомітно руйнується. Відмінність, стверджувана у такий спосіб, стає неважливою.
Можуть сказати, що обстоювати цінність гомосексуальної орієнтації слід інакше, більш емпірично, враховуючи справжній характер гомо- і гетеросексуального досвіду й життя. Її не можна припускати апріорно, на тій підставі, що все обране є добрим.
У цьому випадку обстоювання цінності спотворюється своїм зв’язком з іншою провідною ідеєю, яку я згадував раніше як тісно переплетену з автентичністю, — з ідеєю свободи самовизначення. Вона частково відповідає за наголос на виборі як вирішальному міркуванні і також за схиляння до м’якого релятивізму.
[…]
Розділ 7. La lotta continua[1] (с. 67-68)
Тепер, якщо ми вважатимемо, що це складає нову систему цінностей, яку сьогоднішнє підростаюче покоління беззаперечно підтримує, — чи навіть більше того, якщо ми вважатимемо, що вони виступають за відмову від традиційних зв’язків на користь чистого егоїзму — тоді ми опинимося в розпачі перед майбутнім. Тоді не буде підстав, аби змінити цю тенденцію. Наш відчай зросте настільки, наскільки ми віднесемо цю зміну на рахунок вищезазначених соціальних факторів, таких як несталість помешкання та переважання роботи чи соціальних ситуацій, які вимагають від нас інструментальних, навіть маніпулятивних, дій щодо людей навколо нас. Видається, що ці тенденції наперед визначені як такі, що мають тривати, а в окремих випадках навіть посилюватися. Таким чином, виявляється, що майбутнє обіцяє нам лише постійно зростаючий рівень нарцисизму.
Перспектива буде іншою, якщо ми розглянемо цей розвиток подій у світлі етики автентичності. Бо тоді вони не являтимуть собою лише зміну в цінностях, яка є безсумнівною для людей, залучених до неї. Скоріше, ми побачимо нові егоцентричні практики як арену нездоланної напруги. Ця напруга походить од відчуття ідеалу, не повністю втіленого в дійсності. І ця напруга може перерости в боротьбу, в якій люди намагатимуться констатувати ґандж практики й критикувати його.
Примітки:
[1] Боротьба триває (італ.).
Джерело: Чарльз Тейлор. Етика Автентичності. Київ: Дух і літера, с. 16-68.