Потік біженців із Африки та Близького Сходу до Західної Європи спровокував низку реакцій, які разюче нагадують реакцію людини, коли вона дізнається, що смертельно хвора — за схемою, яку описала Елізабет Кюблер-Росс у своєму класичному дослідженні «Про смерть та вмирання»[1]. Першим етапом такої реакції є заперечення: «Все не настільки серйозно, давайте просто не звертати на це уваги» (зараз уже висловлювань у цьому дусі майже не чутно). Потім іде гнів — як це могло статися зі мною? — який вибухає, коли заперечувати стає вже неможливо: «Біженці — це загроза нашому способу життя. Серед них ховаються ісламські фундаменталісти. Їх треба зупинити!» Далі йде спроба торгуватися: «Гаразд, давайте домовимося про квоти. Давайте влаштуємо їм табори біженців у їхніх власних країнах». Потім настає депресія: «Усе втрачено, Європа перетворюється на Європастан!» Однак ми ще не мали можливості спостерігати п’ятого етапу за Кюблер-Росс — прийняття, яке в цьому випадку передбачало б складання загальноєвропейського плану роботи з біженцями.

Що робити? Думки громадськості гостро розділилися. Ліволіберали висловлюють обурення тим, що Європа дозволяє тисячам людей тонути в Середземному морі: Європа, за їхніми словами, мусить проявляти солідарність та розчахнути свої двері настіж. Антимігрантські популісти кажуть, що нам потрібно захищати свій спосіб життя: іноземці мають самі вирішувати свої проблеми. Обидва рішення звучать погано, але яке з них гірше? Як казав Сталін, обидва гірші. Найбільшими лицемірами є ті, хто закликає відкрити кордони. Вони дуже добре знають, що цього ніколи не станеться: це негайно спровокує популістський бунт у Європі. Вони вдають із себе прекраснодушних осіб, вищих за цей зіпсований світ, хоча й далі успішно з цим світом ладнають. Антимігрантські популісти також добре знають, що люди в Африці та на Близькому сході самі не справляться зі своїми проблемами і не зможуть змінити свої суспільства. Чому ні? Бо ми у Західній Європі заважаємо їм це зробити. Са́ме втручання Заходу в справи Лівії ввергнуло цю країну в хаос. Са́ме напад США на Ірак створив умови для підйому Ісламської держави. Нинішня громадянська війна в Центральноафриканській Республіці між християнським півднем та мусульманською північчю — це не просто вибух етнічної ненависті, його спровокувало відкриття родовищ нафти на півночі: Франція та Китай борються за контроль над ресурсами через своїх посередників. Саме глобальна спрага до мінералів, серед яких кольтан, кобальт, діаманти та мідь, спровокувала «варлордизм»[2] у Демократичній Республіці Конго в 1990-х — на початку 2000-х років.

Якщо ми справді хочемо зменшити потік біженців, то необхідно визнати, що більшість із них походять із «неспроможних держав», у яких державна влада більш чи менш недієздатна: з Сирії, Іраку, Лівії, Сомалі, Демократичної Республіки Конго тощо. Цей розпад державної влади — не локальне явище, а наслідок міжнародної політики та глобальної економічної системи, а в деяких випадках — наприклад, у випадках Лівії та Іраку — це прямий наслідок втручання Заходу. (Слід також взяти до уваги, що «неспроможні держави» Близького сходу були приречені на провал через кордони, які накреслили під час Першої світової війни Британія та Франція.)

Не залишається непоміченим, що найбагатші країни Близького Сходу (Саудівська Аравія, Кувейт, Емірати, Катар) значно менш відкриті для біженців, ніж не такі багаті (Туреччина, Єгипет, Іран тощо). Саудівська Аравія навіть повертала біженців-«мусульман» до Сомалі. Чи це через те, що Саудівська Аравія — це фундаменталістська теократія, яка не може стерпіти іноземних зайд? Так, але залежність Саудівської Аравії від нафтових доходів робить її цілком інтегрованою економічною партнеркою Заходу. Має бути серйозний міжнародний тиск на Саудівську Аравію (а також Кувейт, Катар та Емірати), щоб вона прийняла велику кількість біженців, особливо беручи до уваги те, що своєю підтримкою повстанців проти Ассада Саудівська Аравія несе частину відповідальності за нинішню ситуацію в Сирії.

Нові форми рабства є особливою ознакою цих багатих країн: мільйони робітників-іммігрантів на Аравійському півострові позбавлені елементарних громадянських прав та свобод. В Азії мільйони робітників живуть на потогінних фабриках, організованих на зразок концтаборів. Але є випадки і ближче до нас. 1 грудня 2013 року у Прато біля Флоренції згоріла фабрика одягу, що належала китайським власникам, і в пожежі загинули сім робітників, які опинилися у пастці в імпровізованому картонному гуртожитку. «Ніхто не може сказати, що здивований цим, — зазначив Роберто Пістоніна, місцевий профспілковець, — адже всі роками знали про те, що на території між Флоренцією та Прато сотні, якщо не тисячі людей живуть і працюють в умовах, близьких до рабства». У Прато Китаю належать більш ніж чотири тисячі підприємств, і існує думка, що в цьому місті нелегально мешкають тисячі китайців-іммігрантів, які працюють на мережу цехів та оптовиків аж до 16 годин на день.

Нове рабство не обмежене передмістями Шанхая, Дубая чи Катара. Воно серед нас — ми просто його не бачимо чи вдаємо, що не бачимо. Потогінна праця — це структурна необхідність сучасного глобального капіталізму. Багато хто з біженців, що прибувають до Європи, стануть частиною її дедалі численнішої прекарної робочої сили — часто коштом місцевих робітників, які реагують на цю загрозу, приєднуючись до останньої хвилі антимігрантського популізму.

Коли біженці тікають із охопленої війною батьківщини, вони одержимі мрією. Біженці, що прибувають на південь Італії, не хочуть там залишатися: багато з них намагаються досягти Скандинавії. Тисячі мігрантів у Кале не задовольняються Францією: вони готові ризикувати життям, щоб потрапити до Великої Британії. Десятки тисяч біженців у Балканських країнах відчайдушно прагнуть до Німеччини. Вони відстоюють свої мрії як своє безумовне право і вимагають від європейської влади не лише належного харчування та медичного обслуговування, а й перевезення до обраного місця призначення. У цій вимозі є щось загадково утопічне: так ніби це обов’язок Європи — здійснювати їхні мрії, які, тим часом, недосяжні для більшості європейців (чимало мешканців Південної та Східної Європи також воліли б жити в Норвегії, чи не так?). Саме коли люди опиняються в злиднях, у біді і в небезпеці — коли вони, здавалося б, мали би задовольнитися мінімумом безпеки та добробуту — їхній утопізм стає найбільш безкомпромісним. Але жорстока правда, з якою доведеться стикнутися біженцям, полягає в тому, що «Норвегії не існує» — навіть у самій Норвегії.

Ми мусимо позбутися уявлення про те, що, коли населення країн, які приймають біженців, говорить про захист свого «способу життя», то в цьому є щось расистське чи протофашистське за своєю суттю. Якщо ми не зробимо цього, відкриється шлях переможному маршу антимігрантських настроїв у Європі, найновіший прояв якого трапився у Швеції, де, згідно з останнім опитуванням, антимігрантські шведські демократи обігнали соціал-демократів і стали найпопулярнішою партією в країні. Стандартна відповідь ліволібералів на це — зверхнє моралізаторство: в ту мить, коли ми даємо ідеї про «захист нашого способу життя» хоч крупинку довіри, ми компрометуємо свою позицію, адже це означатиме, що ми просто пропонуємо більш сором’язливу версію того, що відкрито відстоюють антимігрантські популісти. І саме таким є обережний підхід центристських партій в останні роки. Вони відкидають відкритий расизм антимігрантських популістів, але водночас вдають, що «розуміють занепокоєння» простих людей, і тому провадять більш «раціональну» антимігрантську політику.

Тим не менш, слід відкинути ліволіберальний підхід. Скарги, що зводять ситуацію до площини моралі — «Європа байдужа до страждань інших» тощо — це лише зворотній бік антимігрантської жорстокості. Вони ґрунтуються на спільному засновку, аж ніяк не очевидному, що захист власного способу життя несумісний із етичним універсалізмом. Нам слід уникати пастки ліберального самодопиту: «Скільки толерантності ми можемо собі дозволити?» Чи мусимо ми бути толерантними до мігрантів, які не дозволяють своїм дітям ходити до державних шкіл? Які змушують своїх жінок одягатися та поводитися певним чином? Які організовують шлюб для своїх дітей без їхньої згоди? Які дискримінують гомосексуалів? Неможливо бути достатньо толерантним — іншими словами, ми завжди-вже надто толерантні. Єдиний спосіб вибратися з цього тупика — це вийти за межі простої толерантності: ми маємо запропонувати іншим не лише нашу повагу, а й можливість об’єднатися з ними у спільній боротьбі, адже наші нинішні проблеми — спільні.

Біженці — це ціна, яку ми платимо за глобалізовану економіку, в якій товари (але не люди) можуть вільно циркулювати. Ідея про «пористі кордони» та затоплення іноземцями — невід’ємна від глобального капіталізму. Міграція в Європу не унікальна. У Південній Африці більш ніж мільйон біженців із сусідніх країн потерпали у квітні від атаки місцевої бідноти через те, що вони вкрали їхню роботу. Таких історій буде більше, і до них призводитимуть не лише збройні конфлікти, а й економічні кризи, природні катастрофи, зміна клімату тощо. На початку ядерної катастрофи в Фукусімі був момент, коли японська влада готувалася до евакуації всього Токіо та його околиць — більш ніж двадцяти мільйонів людей. Якби це трапилося, куди б вони пішли? Чи слід було дати їм ділянку землі для обробки в Японії, чи дозволити їм розсіятися по світу? А що як зміна клімату зробить Північний Сибір більш придатним для проживання й сільського господарства, а великі частини Африки на північ від Сахари тим часом стануть надто сухими, щоб підтримувати велике населення? Як буде організований перерозподіл людей? Коли такі події траплялися в минулому, суспільні перетворення були дикими та спонтанними, їх супроводжувало насильство та руйнація.

Людство має підготуватися до більш «пластичного» й кочового способу життя. Ясно одне: доведеться радикально переозначити національний суверенітет і розробити нові методи глобальної співпраці та прийняття рішень. По-перше, на нинішній момент, Європа має ще раз ствердити своє зобов’язання забезпечити гідну допомогу біженцям. Тут не може бути компромісів: масштабні міграції — це наше майбутнє, і єдиною альтернативою такому зобов’язанню є оновлене варварство (яке дехто називає «зіткненням цивілізацій»).

По-друге, як необхідний наслідок такого зобов’язання, Європа має ввести чіткі правила та інструкції. Контроль над потоком біженців слід здійснювати за допомогою адміністративної мережі, що об’єднуватиме всіх членів Європейського Союзу (щоб уникнути локального варварства на кшталт того, що відбувається в Угорщині чи Словаччині). Біженців слід запевнити, що вони в безпеці, але й пояснити їм, що вони мусять прийняти ті місця призначення, які для них обере європейська влада, і що вони мають поважати закони та суспільні норми європейських держав: нетолерантність до релігійного, сексистського чи етнічного насильства; недопустимість нав’язування своїх релігійних переконань іншим; повага до свободи кожної людини облишити традиції своєї спільноти тощо. Якщо жінка вирішить прикривати обличчя, її вибір слід поважати; якщо вона вирішить не прикривати обличчя, слід забезпечити їй свободу не робити цього. Такі правила віддають перевагу західноєвропейському способу життя, але такою є ціна європейської гостинності. Ці правила слід чітко висловлювати та впроваджувати, коли це необхідно, за допомогою репресивних заходів — проти іноземних фундаменталістів так само, як і проти наших рідних расистів.

По-третє, доведеться винайти новий спосіб міжнародного військового та економічного втручання — такого втручання, яке уникнуло б неоколоніальних пасток нещодавнього минулого. Випадки Іраку, Сирії та Лівії демонструють, як неправильні втручання (в Іраку та Лівії) так само, як і невтручання (в Сирії, де під прикриттям невтручання активно залучені такі зовнішні сили як Росія та Саудівська Аравія) впираються в ту саму стіну.

По-четверте — найважливіше і найважче — існує потреба в радикальних економічних змінах, внаслідок яких зникнуть умови, що породжують біженців. Без змін у роботі глобального капіталізму до неєвропейських біженців скоро приєднаються мігранти з Греції та інших країн ЄС. У моїй молодості таку організовану спробу врегулювання називали комунізмом. Можливо, нам варто його перевинайти. Можливо, в тривалій перспективі це єдине рішення.

Примітки:

[1] Elisabeth Kübler-Ross. On Death and Dying.

[2] Варлордизм (англ. warlordism, від слова warlord — полководець) — ситуація у певній країні, коли центральний уряд слабкий чи його немає, і різними територіями володіють різні військові угрупування. — Прим. перекл.

Перекладено за: Slavoj Žižek. The Non-Existence of Norway. At London Review of Books.

Читайте також:

Мария Морозова. Венгрия и беженцы: альтернативный взгляд

Алексей Волошко. Что говорит о тебе твое отношение к беженцам

Іван Шматко. «Ми будемо відбудовувати наші домівки і наші життя»

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.