Переклали Юрій Черната та Дафна Рачок
«Хоча ми не обіцяємо рівних результатів, ми намагаємося надати рівні можливості»,
«Замість того, щоб зосереджуватися на рівності результатів, ми маємо зосередитися на рівності можливостей»,
— Пол Раян
«Президент Рузвельт… сказав: не є таємницею, що саме потрібно для побудови сильної Америки та процвітання — “рівність можливостей”… Для мене це досі звучить добре»,
«Нерівність можливостей — визначальна проблема нашого часу»
— Джеб Буш
Всі хочуть рівності можливостей. Це не предмет політичних дебатів, а їхня передумова. Обіцянки досягти рівності можливостей, так само як обіцянки створювати робочі місця чи захищати Америку за кордоном, є білим шумом сезону передвиборчих кампаній: вони не привертають уваги, їх не ставлять під сумнів. Поважні дослідницькі центри на кшталт Брукінгського інституту засновують цілі проекти, присвячені з’ясуванню того, як покращити рівність можливостей. Радж Четті та Еммануель Саез, двоє з найкращих мікроекономістів свого покоління, об’єднали сили, щоб започаткувати Проект рівних можливостей, який має надати надійні цифри про можливості в різні періоди та в різних регіонах. Величезні обсяги часу, грошей та інтелектуальних зусиль присвячені ідеї, що справедливий світ — це той, у якому можливості є рівними, навіть якщо результати такими не є.
Єдина проблема – насправді ніхто не хоче рівності можливостей або чогось схожого на неї. І не варто цього хотіти. Гонитва за справжньою рівністю можливостей вимагала б перетворення Америки на тоталітарний антиутопічний кошмар — і навіть тоді вона виявилася б неможливою.
Більше того, рівність можливостей — це просто погана ціль. Вона заснована на припущенні, що життя — це гра з нульовою сумою, змагання за багатство та статус, що найважливіше — це гарантувати перемогу лише найрозумнішим та найпрацьовитішим серед нас. Рівність можливостей передбачає, що завжди існуватиме нижчий клас, і потрібно просто забронювати членство у ньому для тих, хто справді на це заслуговує.
Ми не повинні прагнути до кращого нижчого класу. Ми маємо хотіти, щоб нижчого класу взагалі не було, прагнути до світу, в якому якась нерівність, може, й існуватиме, але глибока бідність залишиться в минулому. Достойне суспільство не має намагатися побудувати кращу аристократію. Воно має намагатися досягнути прийнятного та дедалі вищого рівня життя для всіх.
Втілення рівності можливостей було б тоталітарним кошмаром
У свій двадцять п’ятий день народження Меган Еллісон — дочка Ларрі Еллісона, п’ятого у рейтингу найбагатших людей світу, майно якого оцінюють у приблизно 50 мільярдів доларів — успадкувала величезну суму (якщо вірити чуткам, 2 мільярди доларів) і використала їх, щоб фінансувати фільми та підштовхнути свою продюсерську кар’єру.
У жодній із можливих реальностей усі діти в Америці не змогли б отримати по 2 мільярди доларів на втілення своєї мрії. І в жодній із реальностей не зможе існувати достатній перерозподіл багатств, щоб майбутні Меган Еллісон починали свої кар’єри з такими самими грошовими ресурсами, як і решта двадцятип’ятирічних.
Принаймні у випадку з Еллісон ми знаємо, як працювало би зрівняння можливостей. Існує перевірений механізм — податок на спадщину — який уряд міг би використати, щоб зменшити її статки до рівня ровесників, навіть якби зробити це було неможливо та, імовірно, небажано з політичної точки зору.
Але деякі з найважливіших аспектів нерівності можливостей уряд не в змозі вирішити в будь-який розумний спосіб. Серйозне ставлення до них підкреслює те, що має бути очевидним: справжня рівність можливостей глибоко суперечить свободі, і ніхто з тих, хто розуміє її справжні наслідки, ніколи б її не схвалив.
Рівність можливостей обіцяє не просто достатні, а рівні можливості для всіх сімей.
Задумайтеся на хвилинку, що це означає. Передусім, будь-які спроби багатих родин допомогти своїм дітям досягти успіху будуть за замовчуванням незаконними. Це означає жодних приватних шкіл. Жодних модних дитсадків. Жодних гувернанток чи няньок. Жодних репетиторів після школи. Жодних літніх таборів. Жодних уроків гри на скрипці, гри в шахи чи в теніс, і жодних театральних гуртків. І вже точно жодних спадків.
Але проблема є набагато глибшою, ніж грошова нерівність. Уявіть дві родини: одну очолюють двоє класичних музикантів, іншу — двоє програмістів. Обидві пари батьків вирішують навчати дітей свого ремесла. У результаті діти програмістів лишаються із вміннями, які добре продаються і заробляють їм сотні тисяч доларів та значний суспільний престиж у подальшому житті. Діти музикантів, з іншого боку, стикаються з надзвичайно низькими шансами знайти роботу в своїй галузі, і навіть якщо їм вдасться знайти постійну роботу, вони майже напевно не зароблятимуть стільки ж, як діти програмістів.
Це проблема, якщо ми ставимося до рівності можливостей серйозно. З дітьми музикантів вчинили неправильно, і вони або заслуговують на компенсацію за це від уряду, або батькам-програмістам треба заборонити вчити своїх дітей писати код.
Якщо вам здається, що цей висновок абсурдний, ви маєте рацію. Крім рівності, існують інші важливі цінності, такі як свобода батьків виховувати своїх дітей, як вони хочуть, та важливість інших цілей, крім грошей або соціального статусу, — все це говорить нам, що контроль на мікрорівні навичок, які батьки передають своїм дітям, мав би катастрофічні наслідки.
У цьому криється найбільша складність у досягненні повної рівності можливостей. На практиці батьки наділяють своїх дітей різноманітними наборами можливостей. Хтось навчає своїх дітей грати на скрипці, інші — програмувати на С++. Хтось учить своїх дітей розмовляти китайською, інші — готувати страви французької кухні. Деякі з цих умінь загалом цінуватимуться більше, ніж інші. Але всі вони будуть цінними хоча б для когось. Нам потрібні і скрипалі, і програмісти; і шеф-кухарі, і люди, які добре володіють китайською. Ми могли би спробувати контролювати набори можливостей дітей, щоб кожен виростав із можливостями, які в сумі давали би рівні шанси на успіх в економіці або освіті. Але це було б жахливо й позбавило би нас переваг нинішнього плюралістичного підходу до виховання.
Як каже Джозеф Фішкін, професор права в Техаському університеті і автор книги «Горловина: нова теорія рівних можливостей» (Bottlenecks: A New Theory of Equal Opportunity), «Насправді дуже складно уявити, як виглядала би реалізація повністю рівних можливостей у світі, де родини є різними, і різні батьки можуть дати своїм дітям різні переваги».
Захисники рівних можливостей могли би заперечити, що їх хвилюють лише можливості, які дають гроші. Але неясно, яке принципове виправдання для такого розділення, адже на шанси дитини на успіх впливає маса інших факторів, на які може подіяти втручання уряду.
Рівність можливостей зробила би будь-який вибір у виховані справою державної політики з відповідним регулюванням. Тому це глибоко антиліберальний ідеал.
Рівність можливостей не є етичним способом вирішити, хто чого заслуговує
Також рівність можливостей — це ідеал, огидний з моральної точки зору. Це спосіб відмовитися від людей, які, на нашу думку, мали можливості і не скористалися ними. Навіть якби було можливо добитися рівних можливостей, це не те досягнення, за яке варто боротися.
Назвімо це проблемою «Розумника Вілла Хантінга». Як головного героя цього фільму, так і його друга Чакі (якого грає Бен Аффлек) очікувала некваліфікована робота протягом усього подальшого життя через те, що їм не пощастило народитися в робітничому Південному Бостоні замість багатого Бек-Бей. Віллу вдається вибратися не тому, що він морально кращий за Чакі, і навіть не через те, що він працює важче, ніж Чакі, а тому, що через генетичну випадковість він є математичним генієм та володіє майже ідеальною пам’яттю. Тим часом Чакі застряг на ненависній фізичній роботі й каже Віллу: «Я б усе, бля, зробив, щоб мати те, що є в тебе».
Рівність можливостей обіцяє допомогти таким, як Вілл. Вона обіцяє відмовитися від таких, як Чакі.
Рівність можливостей зазвичай визначають у протиставленні до рівності результатів. Ідея в тому, що є люди, яким доводиться боротися за виживання попри те, що вони розумні, працьовиті та активні члени суспільства. Вони заслуговують на такі самі можливості, якими володіють розумні, працьовиті та активні вихідці з вищих класів. «Розумник Віл Хантінг» є ефективною романтизацією цієї ідеології, портретом світу, де хороший інтелект — єдине, що тобі потрібно, щоб вирватись із бідності. Це зображення рівності можливостей на практиці.
Все це звучить досить приємно. Але рівність результатів допомогла б і цим розумним і старанним біднякам також. Різниця в тому, що в той час як рівність результатів обіцяє виграш кожній бідній людині, рівність можливостей відверто лишає частину людей за бортом. Вона каже людям, які не є членами клубу «Менса»[1] та не мають робочої етики Джона Генрі[2], що вони ні на що не заслуговують. Вона дає все Віллу Хантінгу і пропонує дірку від бублика його друзям з Південного Бостону.
Але люди, яких кидає напризволяще ідея рівних можливостей, не заслуговують бути покинутими хоча б тому, що вони майже нічим не заслужили свою долю. Якщо відділити соціоекономічні фактори, економічний успіх людини значною мірою визначений генетичними варіаціями, які ніхто не може контролювати.
За приблизними підрахунками гарвардського соціолога Крістофера Дженкса та Лори Так (тоді працювала в Гарварді, зараз у Корнеллі), які вони опублікували у статті 2005 року, близько двох п’ятих кореляції між доходами батьків та дітей можуть бути зумовлені генетичними факторами. В дослідженні поведінкового генетика Роберта Пломіна, де він порівнював результати британських стандартизованих тестів близнюків та братів і сестер, які не є близнюками, висловлене припущення, що значну частку коливань у балах пояснюють гени. Питання не в тому, щоб визначити точний обсяг впливу генів. Достатньо лише зрозуміти, що гени відіграють значну роль.
З цього випливає, що навіть у світі повної рівності можливостей, де усунуті всі нерівності довкілля і Вілли Хантінги цього світу мають рівні шанси на успіх, нерівність все одно залишиться. Існуватиме вищий клас та нижчий клас, люди, які живуть краще або гірше не зі своєї вини. Чакі, як і раніше, надриватимуть спину на будівництві. Це — кінцева мета порядку денного рівних можливостей. Філософ Томас Нагель якось зазначив: «Коли буде зменшено расову та статеву несправедливість, ми все одно залишимося з величезною несправедливістю щодо розумних та дурних, які отримують таку різну винагороду за співмірні зусилля».
Це має значення на практиці. Коли певні урядові підрозділи намагаються гнатися за рівними можливостями, вони ставлять людей у невигідне становище не лише на підставі генетики, а й на основі нерівностей між родинами та районами, які егалітаристи на разі не усунули.
Наприклад, реформа соціального забезпечення мала сприяти розвитку рівності можливостей. При цьому вона намагалася розділити бідних на тих, хто готовий тяжко працювати, триматися подалі від наркотиків та доводити свої чесноти іншими способами, та тих, хто цього робити не готовий: на бідних, які заслуговують, та тих, які не заслуговують. Але подумайте про те, хто виявляється забутим у цій ситуації. Ми знаємо, наприклад, що фарба із вмістом свинцю більш поширена в бідних районах. Ми також знаємо, що отруєння свинцем шкодить IQ дітей, їхній здатності зосереджувати увагу та досягненням у школі, і що воно продовжує впливати на розумові здібності людини в дорослому віці. Багато жертв свинцевого отруєння просто не зможуть утриматися на роботі або працювати достатньо годин, щоб заробити на життя. Вони не зможуть працювати стільки, скільки вимагає від них наша система соціального забезпечення.
Ми можемо вирішити допомогти їм попри все, запропонувати базовий дохід, щоб їхня травма не прирікала їх на життя в бідності. Але ми цього не робимо. Натомість ми обираємо професійні вимоги. Ми обираємо «відповідальність». Якщо вони справді непрацездатні і зможуть переконати в цьому Адміністрацію соціального забезпечення [3], ми можемо запропонувати їм мізерну допомогу. Але якщо вони є одними з багатьох непрацездатних людей, які не можуть отримати страховку, не можуть стояти перед бюрократом і доводити, що «заслуговують», або які можуть працювати, але не достатньо, щоб прожити, ми відсортовуємо їх у кошик із людьми, які не заслуговують на допомогу суспільства. Якби ми просто піклувалися про рівність результатів, це сортування було б непотрібним. Але його вимагає зацикленість на рівності можливостей. Можливість — це можливість, тільки якщо її можна змарнувати, навіть якщо це марнування є наслідком бідності, нестачі чогось чи отруєння свинцем.
Ця одержимість зусиллями, переконання, що вони не тільки є основною відмінністю між успіхом і провалом, але й мають нею бути, пронизує дискурс про рівність можливостей. Але зусилля не є основною відмінністю між успіхом і провалом, і не мають нею бути.
Мотивація тяжко працювати та докладати значних зусиль не є особистим вибором. Це результат мільйонів факторів — і генетичних, і довкільних: чи підштовхували вас батьки, коли ви підростали? Чи схильні ви до депресії? Чи ходили ви в хорошу школу? Чи обіймали вас у дитинстві? Чи вдихали ви в дитинстві випари свинцю? Здатність важко працювати — це привілей, нерівномірно розподілений між різними геномами та домогосподарствами, який частіше опиняється у багатих, ніж у бідних. Люди, що мають проблеми з мотивацією через фактори, над якими вони не мають влади — через генетику, через психічне захворювання або через соціоекономічні злидні — не заслуговують на зневагу. Вони заслуговують на нашу допомогу.
Еліти люблять говорити про зусилля, бо це виправдовує їхнє становище. Це забезпечує зважене й змістовне пояснення їхнього багатства та привілеїв. Це дає елітам виправдання для того, щоб опікуватись тими людьми, яким пощастило менше і яким вони співчувають, але не тими, з ким вони не відчувають жодної схожості. Ми дивимося на школяра, що має низький середній бал і якого часто виганяли зі школи, й бачимо злочинця. Ми дивимось на відмінника-скрипаля і бачимо себе. Тож ми починаємо допомагати тим, хто сам по собі потребує менше допомоги.
Як ми дізнаємося, що можливості справді рівні?
Навіть якби рівність можливостей була бажаною і можливою, потрібен був би спосіб дізнатися, чи ми наближаємося до неї. Однак станом на 2015 рік у нас немає такого способу.
Прихильники рівності можливостей люблять посилатися на статистику з соціальної мобільності, на факти того, як сильно економічна доля людини залежить від її походження, як легко стрибнути з низів на верхівку. Ці цифри пригнічують. Дохід половини населення залежить від того, як багато заробляли їхні батьки. Є лише 9% імовірності, що дитина, народжена у родині, чиї доходи були дуже низькими, зможе дістатися верхівки. Більше того, ці цифри практично не мають сенсу для розробки державної політики. Вони не здатні сказати нам анічогісінько про те, наскільки ми наблизилися до рівності можливостей.
У блискучій статті під назвою «Чи буде ідеальна мобільність ідеальною?» (Would Perfect Mobility be Perfect?) британський філософ Адам Свіфт пояснює, чому. Він зауважує, що соціологи та інші дослідники мобільності схильні припускати, що світ, у якому наші доходи зовсім не залежатимуть від доходів наших батьків, буде найкращим. «Уявлення про суспільство, в якому доля людини майже не залежить він її походження, часто виступає неявним стандартом» у соціологічних дослідженнях, пише він. Але це дурниця. Суспільство з ідеальною мобільністю зовсім не обов’язково буде ідеальним.
Зазвичай мобільність оцінюють через розрахунок статистики, яку економісти й соціологи називають «міжпоколіннєвою еластичністю доходу». Ця статистика прослідковує стійкість зв’язку між заробітками батьків та їхніх дітей. Ідея, що стоїть за цією статистикою, доволі зрозуміла: ми не хочемо, щоб життєві досягнення батьків повністю обумовлювали життєві досягення дітей. Якщо міжпоколіннєва еластичність доходу дорівнює нулю, це означає, що кожна дитина незалежно від її походження має рівні шанси опинитися як на верхівці, так і на дні розподілу доходів.
Але ми насправді й не маємо хотіти цього. Міжпоколіннєва еластичність доходу може зменшуватися і тому, що бідні діти стають багатшими, і тому, що багаті діти або діти з середнього класу біднішають. Якщо становище бідних дітей не покращується, але діти з середнього класу раптом опиняються у злиднях, міжпоколіннєва еластичність доходу знижується, але це не означає, що ми наближаємося до рівності можливостей. Якщо мільярдер позбавить спадку свого сина за те, що той — гей, для міжпоколіннєвої еластичності доходу це буде просто благословенням. Але це божевілля. Наша мета не в тому — принаймні вона не має бути в тому — щоб ускладнити життя людям на верхівці. Мета має полягати в тому, щоб полегшити підйом для тих, хто внизу.
Соціологи також мають показники, що вимірюють саме ймовірність, із якою дитина, народжена в родині, що належить до 20% найбідніших, досягне у дорослому віці найзабезпечніших 20%. Але ці підрахунки також мають свої вади. Якби всі діти з найбідніших 20% досягнули рівня 20% найбагатших, це означало б, що вони витісняють звідти дітей, які народилися серед 20% найбагатших. Якщо так стається тому, що всі стають багатшими й бідні отримують більше за всіх — чудово. Та якщо це відбувається тому, що зарплати загалом стагнують, але багаті страждають найбільше, то чи є це досягненням з точки зору рівності можливостей? Що в цьому насправді хорошого?
Якщо ближче до суті, то Свіфт зауважує, що ці показники насправді не враховують того, чому люди чогось досягають або, навпаки, щось втрачають порівняно зі своїми батьками. Уявіть на хвилинку, що ми таки досягли рівності можливостей, але люди з бідних родин, маючи багато можливостей просунутися нагору, не використовують цих можливостей. Тоді менше бідних людей дострибнуть до найбагатших 20%, але це не буде доказом того, що рівності можливостей не досягнуто. Навіть навпаки. Або ж уявіть протилежне: ми не маємо рівності можливостей, але бідні люди таки починають жити краще. Можливо, виграють у лотерею або щось у тому дусі. З точки зору рівності можливостей, ці поліпшення досягнуті нечесним шляхом, бо бідні не працювали тяжко для того, щоб скористатися можливостями. Та ці поліпшення позитивно впливають на статистику з мобільності.
Дуже дратує cпостерігати за тим, як розумники на кшталт Раджа Четті та Еммануеля Саеза вивчають цю статистику під прапором рівності можливостей, тоді як насправді вона взагалі нічого не каже про те, наскільки ми наблизилися до цього ідеалу. Ніколи до кінця не ясно, якими ми хочемо бачити ці цифри та в якому напрямку ми хочемо їх змінювати. Це робить ці показники, по суті, безглуздими в якості критеріїв. Я знаю, що хочу подолати бідність. Я хочу, щоб доходи зросли. Та я не маю жодного уявлення, чи хочу я, щоб міжпоколіннєва еластичність доходу зросла чи, навпаки, впала. Ці цифри не кажуть нам того, що потрібно знати.
Найкращу відому мені спробу відшукати спосіб вимірювання поступу до рівності можливостей зробив Фішкін з Техаського університету. Замість пошуку недосяжних світів із рівністю можливостей або покладання на статистичні показники, які неможливо витлумачити, він вважає, що нам варто шукати «горловини», які блокують можливості для бідних людей. Знання англійської — типова горловина: якщо ти вільно володієш англійською, перед тобою відкривається купа можливостей, якщо ж ні, то більшість економічних можливостей для тебе закриті. Іншою горловиною є диплом про вищу освіту, ще вужчою горловиною є диплом про закінчення середньої школи. Вимоги для отримання професійної ліцензії також є горловиною, так само як клуби для випускників, які не дають аутсайдерам можливості обрати певну професію. Зруйнуйте ці горловини або принаймні зробіть так, щоб крізь них було легше пройти, — каже Фішкін, — і ви наблизитеся до рівності можливостей.
Це все звучить дуже добре. Та це не вирішує проблему різних можливостей. Уміння грати на скрипці — також горловина, якщо ви хочете грати у симфонічному оркестрі. Доступ до санної траси — також горловина, якщо ви хочете стати Олімпійським чемпіоном з санного спорту. Це неминуче: через різноманітність можливостей, доступних різним дітям, усі стикнуться із деякими горловинами.
Повертаючись до суті, я насправді не впевнений, що ми можемо або маємо осмислювати це у термінах рівності можливостей. Я не хочу, щоб людям без диплому про закінчення школи стали доступними більше професій тільки тому, що так справедливіше. Та це й не обов’язково справедливіше: можна зауважити, що це несправделиво щодо людей, які завдали собі клопоту й таки отримали диплом про закінчення середньої школи (або диплом про вищу освіту, або професійну ліцензію), адже їхні зусилля раптом знецінюють. Я хочу більше можливостей для тих, хто не закінчив школу тому, що я хочу покращити їхні життя. Рівність насправді не має з цим нічого спільного. Моє бажання виходить не з міркувань егалітарності, а з людяності.
Після рівності можливостей
Рівність можливостей майже неможливо виміряти, але ви знаєте, що́ ми таки можемо виміряти натомість? Чи зростають доходи людей. Наскільки рівно розподіляються дохід і багатство. Чи зменшується бідність. Чи зростає тривалість життя. Чи навчаються діти. Як довго вони вчаться у школі. Скільком людям бракує постійного житла. Скільки захворювань, фізичних і психічних, лишаються нелікованими. Ці речі не завжди легко виміряти. Але ми можемо їх виміряти і робимо це, і ми, зрештою, знаємо, якими ми хочемо бачити ці цифри.
Це тому, що ці показники — це результати, річ, противниками якої вважають себе багато урівняльників можливостей. Використовуючи їх як мірило, ми отримуємо мету, до якої можна прагнути, підставу для визначення того, чи працюють наші політичні стратегії, та зрозумілий шлях уперед. Відмовляючись від них, ми лишаємось у болоті поняттєвого безладу. Рівність можливостей відволікає нашу увагу. Вона відводить наші очі від довгоочікуваної мети. А в процесі вона зберігає логіку, що дозволяє нагноїтися справжній нерівності. Що раніше ми припинимо говорити про мобільність і можливості й заговоримо про бідність і страждання, то раніше ми вирішимо ці проблеми.
Рівність можливостей не є метою. Метою є благо для всіх. Не можна задовольнятися нічим меншим.
Джерело: Vox
Примітки:
[1] Клуб «Менса» — клуб людей із високим IQ. — Прим. ред.
[2] Джон Генрі — персонаж американського фольклору, що символізує схожі якості, як і Стаханов у радянському фольклорі. — Прим. ред.
[3] Орган, відповідальний за соціальні програми та надання соціальної допомоги у США. — Прим. ред.
Читайте також:
Метью Іглесіас. Міф про автоматизацію
Барри Шварц. Переосмысляя работу
Хороші новини: Шведське місто експериментує з шестигодинним робочим днем
Хороші новини: Опитування показало, що 72% населення Каталонії підтримують базовий дохід